Специфіка українського бароко в літературі, театрі і музиці

 

Розвиток української літератури впродовж другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІ ст. значною мірою зумовлювався діяльністю Києво - Чернігівського культурного осередку, успіхи якого визначалися не тільки талантом митців, але й технічними можливостями книгодрукування. Особливими надбаннями в цей час вирізнялися Києво-Печерська та Чернігівська друкарні, найбільш досконалі творчі колективи подібного типу. Навколо них об’єдналися відомі митці і вчені, яких згуртували Є. Плетенецький, І. Гізель та Л. Баранович. До їх кола входили талановиті письменники і чудові поети П. Армашенко, О. Бучинський-Яскольд, І. Величковський, І. Галятовський, І. Максимович (Іоанн Тобольський), П. Орлик, С. Полоцький, А. Радивиловський, А. Стаховський, П. Терлецький, Д. Туптало (Димитрій Ростовський), Ст. Яворський та ін.

Література, що створювалася ними, була різножанровою і різноманітною тематично. Так, протягом всього XVII ст. продовжували видаватися полемічні релігійні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався відточеністю думки ораторсько-проповідницької прози. «Слова», «казання», «поучення», «ляменти» («плачі»), проповіді Л. Барановича («Меч духовний», «Труби словес проповідних»), І. Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов…»), М. Смотрицького («Лямент»), Ст. Яворського («Камінь віри»), Ф. Прокоповича («Духовний регламент»), а у XVIII ст. – Г. Кониського («Похвала логіці») досягли високого мистецького рівня. Вінцем творіння в цьому жанрі стала чотиритомна «Книга житія святих» Д. Туптала-Ростовського[207].

Одним з найбільш плідних українських письменників другої половини ХVІІ ст. був Іоаникій Галятовський (невід. – 1688). Він уклав збірку проповідей «Ключ разуменія…» (1659) з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) «Наука альбо способ зложення казання», яка витримала три прижиттєві видання автора. У ній знаменитий оратор навчає, як зацікавити слухачів своїм виступом, правильно обрати тему і побудувати проповідь.

І. Галятовський уславився також написанням низки об’ємних і змістовних полеміко-богословських трактатів. Три з них – «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678) і «Фундаменти» (1683) – написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник торкався животрепетних питань свого часу, а саме, героїчних і трагічних подій Визвольної війни українського народу та подальшої боротьби проти різних іноземних загарбників, по-бароковому яскраво описував жорстокість і несправедливість, образи і знущання поневолювачів над православними, змальовував чимало побутових картин культурно-національних зіткнень. Великою популярністю користувалися укладені І. Галятовським збірки релігійних легенд про чудеса – «Небо новое…» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676).

Важливим є й те, що книжна українська мова творів І. Галятовського наближена до народної (розмовної), проте викладення подій і легенд здійснено в них, як правило, в бароковому стилі. Всі великі твори цього полеміста (близько 20) були надруковані за життя автора, що за тих часів – велика рідкість, а деякі з них перекладені російською, румунською та польською мовами.

Визначним представником ораторсько-проповідницької прози у другій половині ХVІІ ст. був також Антоній Радивиловський (невід. – 1688), який визнається одним з найталановитіших проповідників доби українського бароко. В основному проповіді А. Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу їх автор намагався наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя українського народу. А. Радивиловському належать дві відомі збірки проповідей – «Огородок Марії Богородиці» (1676, «огородок» – огороджений сад) і «Венец Христов…» (1688). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу їхнього змісту, використання значної кількості повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й із сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Проповідник вірив у вплив комет та магів на життя людей, вводив у проповіді народні казки та приповідки, популярні світські сюжети з побуту народів Заходу і Сходу, що надавало його виступам неповторного колориту й привабливості.

У часи козаччини та Гетьманщини чимало писалося барокових творів мемуарно-історичної спрямованості – це літературно оформлені щоденники активного борця проти унії А. Филиповича, записки істориків Я. Марковича, М. Ханенка, автобіографія І. Турчиновського та ін. Помітний слід у вітчизняній історичній науці та культурі залишили спроби системно викласти українську історію, що чітко простежуються в «Густинському літопису» (1623 – 1627) архімандрита Києво-Печерської лаври З. Копистенського, у «Хроніці» (1672) ректора Києво-Могилянської академії Ф. Сафоновича, в «Обширному синопсису [208] Руському» (1682) П. Кохановського. У 1674 р. в Києві вийшов друком «Синопсис, або Стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу». Це був перший підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. Підручник зберіг свою популярність до середини ХІХ ст., витримавши близько 30 видань. Його автором був І. Гізель.

Однак особливе значення для вивчення історії України та її культури часів козаччини та Гетьманщини мають козацькі літописи – невичерпне джерело пізнання подій, традицій, матеріальних і духовних здобутків українського народу тієї героїчної доби. Таких творів збереглося небагато. Найбільш відомими з них є літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка.

Зазначені літописи, як вид оповідної літератури, є суттєвим зрушенням в розвитку української історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання (хронологічного переліку подій) до власне історичної науки (осмислення фактів та їх інтерпретації). У центрі уваги літописців перебували бурхливі події Визвольної війни та Руїни. З метою осягнення цих подій автори використовували мемуарні, дипломатичні і військові документи, а також спогади інших учасників визвольної боротьби. Тому їх праці можна називати літописами лише умовно.

Найважливіші події відтворено у козацьких літописах з позиції справжнього патріота, наскрізною ідеєю цих праць є вимога надання автономії Україні, рушійною силою всіх суспільних перетворень визнавалося козацтво, а українці називались окремим «козацько-руським» народом. Автори творів були виразниками старшинських станових інтересів і тому негативно ставилися до виступів «черні».

Досить знаним в історичній науці є «Літопис Самовидця» (автор невідомий, а літопис так свого часу назвав письменник П. Куліш, бо, на його думку, автор сам був очевидцем тих подій. Звідси і походить назва прізвиська автора твору – «Самовидець»). Літопис складається із вступу і двох частин. У вступі описується політична ситуація в Україні перед Національно-визвольною війною 1648 – 1654 рр. У першій частині твору розповідається про хід війни та проблеми періоду Руїни аж до 1676 р., а в другій – висвітлюються події кінця 70 – 90-х рр. ХVІІ ст. У літописі згадуються майже всі видатні козацькі ватажки, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Іваном Мазепою, а також полковники, генеральні писарі, судді, сотники, відомі польські шляхтичі, російські вельможі і т. п. За цим твором можна вивчати тодішню географію України: у ньому сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися головні події тих часів, які описані живо. Ці події описано яскраво і достеменно. Для забезпечення об’єктивності викладення матеріалу автор уміло використав фольклорні джерела та власні спогади. Будучи активним учасником Національно-визвольної війни, Самовидець так, наприклад, описує хвилю духовного підйому, що охопила українське населення в ті часи: «Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого чоловіка, жеби не міг албо сам, албо син до війська йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніє килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта…, навет где в городах были й права майдебурскіе – и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».

Емоційно, але вже з болем, розповідає автор про спалені татарськими загарбниками українські села, про кривди, нанесені людям польськими жовнірами і російськими воєводами. Самовидець піддає гнівному осудові міжусобиці козацьких ватажків, спроби укладення ними воєнних союзів з кримськими ханами, що приводили до жахливого розорення українських земель. Все це свідчить про те, що Самовидець був людиною незалежною у своїх поглядах, добре обізнаною з проблемами України, знаходився в центрі тогочасних подій. Тому цей твір і сьогодні залишається важливим джерелом вивчення українцями історії рідного краю. Літопис має не тільки історіографічне, але й велике літературне значення. Написаний «по гарячих слідах», він вирізняється жвавістю викладення фактів, скупою на сентименти, але яскравою образністю, безпосередністю сприйняття тих подій та чіткістю їх інтерпретації. Більшість дослідників дотримуються думки, що автором цього літопису міг бути генеральний підскарбій[209] Січі Роман Ракушка - Романовський. На жаль, оригінал твору не зберігся. До наших часів дійшли копії літопису, датовані ХVІІІ ст. Твір уперше був опублікований у 1846 р.

Велику культурно-історичну цінність має також «Літопис Граб’янки». Його автором був гадяцький сотник Григорій Граб’янка -випускник Києво-Могилянської академії, людина досконало освічена, обізнана і всебічно обдарована.

Свій твір він побудував у формі окремих тематичних «Сказаній», в яких розповідає про всі вирішальні битви Національно-визвольної війни. Автор сам брав участь в Азовських походах козаків. У 1723 р. в складі посольства гетьмана Павла Полуботка він їздив до Петербурга з клопотанням про скасування Малоросійської колегії та відновлення гетьманства в Україні, за що разом з іншими членами посольства був ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Після смерті імператора Петра І Г. Граб’янку відпустили на батьківщину. У 1738 р. Г. Граб’янка загинув під час походу на татар, але твір, ним написаний, прославив його ім’я на століття.

Автора літопису цікавили не тільки події, що стали предметом висвітлення в його творі, але й причини та мотиви, якими керувалися козацькі ватажки у тій чи іншій ситуації. Він детально аналізує, наприклад, роздуми Богдана Хмельницького, відтворює його переживання і надії, реконструює всі аргументи, що переконали гетьмана піти на переговори з Москвою і прийняти рішення Переяславської ради. Літописець детально змальовує події, що відбувалися в Україні після смерті Б. Хмельницького, передає настрої того часу. З великим болем він описує і саму смерть гетьмана.

Були у Г. Граб’янки й інші улюбленці – це гетьмани Дмитро Вишневецький та Петро Конашевич-Сагайдачний, а також його сучасник Семен Палій, який уособлював козацький демократизм і мав гостре почуття відповідальності за долю рідного краю. Це був справжній народний герой, безстрашний воїн і щирий патріот. У 1702 – 1704 рр. він очолив боротьбу народних мас Правобережної України проти шляхетської Польщі, а в 1709 р. брав участь у Полтавській битві в чині білоцерківського полковника. Т. Шевченко теж симпатизував С. Палію і оспівав його подвиги у творах «Чернець» та «Швачка».

Деякі фахівці констатують, що «Літопис Граб’янки» в літературному плані дещо слабший від «Літопису Самовидця», оскільки його автор намагався писати «високим, пишномовним стилем», використовуючи численні церковнослов’янські терміни. Можливо, це й так. Але то була епоха бароко. Проте в історіографічному плані « Літопис Граб’янки» був твором високої наукової вартості.

Одночасно з Григорієм Граб’янкою написав свій твір і Самійло Величко – активний учасник багатьох походів козацького війська, який певний час працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді Василя Кочубея. Існують припущення, що до початку своєї служби С. Величко навчався у Києво-Могилянській академії, а після страти В. Кочубея[210], як наближена до нього особа, провів декілька років у в’язниці. Після Полтавської битви жив і творив у маєтках родини В. Кочубея в селах Диканька та Жуки під Полтавою.

Роздуми над історією рідного краю вивели С. Величка на задум створити літопис, у якому він планував розповісти про всі найважливіші події в Україні, що мали місце впродовж семи десятиліть найбільш активного плину визвольної боротьби. Поставлена мета була реалізована. Так з’явився твір, що увійшов в історію як «Літопис Величка». Однак ця фундаментальна праця, обсягом чотири томи, на жаль, не була завершена, можливо, через хворобу очей літописця, що призвела да цілковитої втрати ним зору. Але й недописаний твір вражає своїм задумом та глибиною подачі історичного матеріалу. Тому іноді С. Величка називають найвизначнішим українським істориком першої половини ХVІІІ ст.

Вперше літопис побачив світ лише у 1848 р. У ньому розповідається про події, що мали місце в Україні з 1648 до 1700 рр. Для написання літопису автор використав документи генеральної канцелярії, реєстри, звіти, листи, хроніки, щоденники козацької старшини, а також твори іноземних істориків, інші літописи, народні перекази тощо. Автентичність допоміжних документів сучасними фахівцями не заперечується. Твір написано книжною українською мовою, факти викладено образно й емоційно. Будучи за змістом хронікою, тобто твором суто історичним, літопис став водночас і художнім твором, бо в ньому присутні і ліричні компоненти, й авторські роздуми, і уривки з інших художніх творів, і перекази та легенди, прислів’я та приказки. Тому літопис приваблює не лише фахівців, але й кожного читача, умінням автора змальовувати велич постатей народних героїв і в той же час толерантно ставитися до деяких вад їхньої вдачі. Розкриваючи силу духу українського народу, його патріотизм, працелюбство, гостинність, любов до пісні й фольклору в цілому, С. Величко продемонстрував також здібності глибокого психолога і знавця проблеми єдності козацької старшини. Тому він звертається до козаків з палким закликом: «Спільно захищайте до останньої краплі крові матір нашу, милу батьківщину українську!»

Свій літопис С. Величко прикрасив портретами десятьох гетьманів. Його оповідання про похід І. Сірка на Крим і про листування цього знаменитого кошового отамана послужили мотивом для створення І. Рєпіним картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». С. Величку належить також велика праця «Космографія», яку він, будучи вже сліпим, надиктовував своїм помічникам.

Отже, кожен з розглянутих козацьких літописів – це справжній шедевр, а всі вони разом – неперевершена енциклопедія з вивчення козацтва як унікального історичного і культурного явища.

Крім літописів Самовидця, Г. Граб’янки і C. Величка, у другій половині XVIII ст. з’явилася анонімна «Історія русів» (написана близько 1770 р., але друком вийшла лише в 1846 р.). Більшість вчених визнають її автором відомого дослідника української старовини Григорія Полетику (1725 – 1784).

Видатною пам’яткою барокової паломницької прози стали «Странствования по святим местам Востока» Василя Григоровича-Барського (1701 – 1747), знаного українського паломника та просвітника. Майже чверть століття (з 1723 по 1747 рр.) тривала його подорож до Рима, на Афон, звідти до Палестини, Сирії, Аравії, Єгипту, знову до Македонії. Потім через Болгарію, Румунію, Молдову і Польщу паломник повернувся до Києва, де раптово помер, не встигши завершити оформлення своїх подорожніх записок.

Історична і культурна цінність твору В. Григоровича-Барського полягає в тому, що в ньому побачене автором описане і зображене (у щоденнику міститься близько 150 малюнків) об’єктивно, правдиво і точно. Паломник розповів про свої спостереження і відтворив на рисунках лише те, що сам пережив і осмислив. Його літературним принципом було гасло: «Писати тільки про побачене власними очима і пізнане з власного досвіду, не допускаючи жодних вигадок». Цим принципом він ніколи не поступався.

Твір В. Григоровича-Барського вперше вийшов з друку в 1778 р. у Санкт-Петербурзі під назвою «Пешеходца Василия Григоровича-Барского, Плаки, Албова, уроженца Киевского, монаха Антиохийского, путешествие к Святым местам в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое в 1723, и оконченное в 1747 году, им самим написанное». Автор твору ознайомив співвітчизників з культурними досягненнями інших народів і сам активно пропагував за межами України культурні здобутки свого народу.

Козацька визвольна боротьба проти зовнішніх та внутрішніх поневолювачів, а пізніше Коліївщина[211] породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики – це думи, пісні, «плачі», панегірики, діалоги, різні драматичні твори, в яких оспівувалися козацькі подвиги. Саме ХVІІ – XVIII століття стали періодом справжнього розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики та жанрів рукописної книжності. Про це свідчать самі назви творів: «Хроніка польська, литовська, жмудська[212] та всієї Русі» М. Стрийковського (1582), поема «Про Острозьку війну під П’яткою» С. Пекаліда (1600), «Україна, татарами терзана» М. Павковського (1608), «Чигирин» (1678) та «Охоча стежка» (1678) О. Бучинського-Яскольда, «Розмова Великоросії з Малоросією» С. Дівовича (1762), анонімний «Короткий опис Сіркових діянь» (бл.1660), а також назви численних творів І. Величковського, М. Довгалевського, П. Орлика, І. Орновського, П. Терлецького та ін.

Багато творів стають народними. Така доля поталанила пісні «Їхав козак за Дунай», яку написав філософ і поет козак Семен Климовський, циклам дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Іван Богун», «Дума про козака Голоту», народному епосу «Хмельницький та Барабаш» і т. д. Ці епічні твори, присвячені визвольній тематиці, оспівували воєнне побратимство і вірність православ’ю, лицарство і героїзм. Тому Т. Шевченко шанував їх. У своїх творах «Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інших він називав кобзарів, які виконували ці та подібні їм епоси й думи, кращими представниками епохи, порівнюючи їх з Гомером.

Завдяки використанню віршів із рукописних збірників, створених монахами і студентами, поповнювався репертуар мандрівних лірників. Разом з тим, поява багатьох рукописних пам’яток є не що інше, як записи фольклорних творів. Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі, проникали в писемність. Так, наприклад, козацькі літописи відображали погляди козацької старшини, а монастирські хронічки – погляди духовенства, однак використання авторами і першого, і другого видів розповідної літератури, поряд з документами та власними спогадами ще й фольклорних джерел, позитивно відбивалося на висвітленні в них історичних подій. Внутрішні ж суперечності культурних пам’яток історіографії, літератури, релігії, науки і філософії сприяли використанню цих творів представниками різних соціальних кіл у своїх інтересах, що поширювало обізнаність українців з їх змістом. Наприклад, «Історія русів», яка довго розповсюджувалася в рукописах і відобразила позиції автономістської частини української шляхти кінця XVIII ст., користувалася популярністю також в колах протилежно налаштованої інтелігенції. З патріотичною концепцією минулого України у цій пам’ятці пов'язаний і своєрідний республіканізм та інші вільнодумні політичні настрої тієї епохи. Все це підвищувало інтерес до цього твору і сприяло зростанню його популярності.

Однак найбільш характерними рисами літературних творів козацької епохи були: пропаганда аскетичного способу життя і, навпаки, заклик брати від нього якомога більше радощів і насолод, войовничий пафос і тут же заперечення всього мілітаристського, лицарське славолюбство, інколи навіть звеличення подвигу заради подвигу, та відверте і щире заперечення марнослів’я. Вони яскраво виявляються в творчості Л. Барановича, І. Величковського, С. Дівовича, М. Довгалевського, І. Максимовича, Ст. Яворського, П. Орлика, Ф. Прокоповича, І. Орновського, П.Терлецького та багатьох інших митців.

Такі настрої поетів і прозаїків ХVІІ і, особливо, ХVІІІ ст. не повинні викликати подиву у сучасників, оскільки чоловіче населення тогочасної України майже на два століття забуло смак мирної праці і ніяк не могло остудитися від войовничих пристрастей. Дало взнаки також розшарування козацтва і, як наслідок, захоплення козацької старшини розкішним життям. Не останню роль відіграло зміцнення наприкінці ХVІІІ ст. позицій класицизму в Україні та помітне витіснення ірраціональних мотивів з її літератури.

Найбільшого розквіту в козацько-гетьманську добу набула барокова поезія. Головним її осередком стала Києво-Могилянська академія, де розроблялися основні поетичні жанри, проходили апробацію стильові прийоми – ускладнені метафори, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони [213], кончетто [214] і т. д. Загальновизнаними українськими кончетистами були Л. Баранович та І. Величковський.

Барокова поезія поділялася на елітарно-міфологічну, шляхетську (здебільшого польсько-українську), міщанську. Було створено велику кількість культових творів: псалмів [215], кантів [216], поем [217] на теми Святого Письма, а водночас – пародій на духовні вірші, і травестій[218]. Набуває сили суто філософська поезія – це медитаційні вірші про людину, Всесвіт, космос, богів, смерть, марноту життя. Характерними рисами поетичних творів стали: застосування силабічного (рівноскладового) вірша, широке використання античної міфології та символіки, вигадливих поетичних образів та віршових структур, наповнення віршів християнськими мотивами.

У своїх пошуках сенсу життя мислителі ХVІІ – ХVІІІ століть досить точно змальовують складну палітру настроїв в українському суспільстві. Так, багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї рівності і людської солідарності, володарем Запорізької Січі зображено в анонімному «Короткому описі Сіркових діянь» отамана І. Сірка. Могутнього полководця, який смиренне і самовіддане служіння визвольній ідеї свого народу ставить понад усе, в цьому творі показано звичайним слугою, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем.

У такому ж пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького в драматичній поемі Семена Дівовича (роки життя невідомі) «Розмова Великоросії з Малоросією». Цей твір написано у 1762 р., тобто через 100 років після «Короткого опису Сіркових діянь», однак ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, яка вершить долю світу, а сама вдовольняється чимось незначним, цілком зневажаючи доступні їй земні блага, залишився в українській літературі таким же актуальним, як і раніше.

Для С. Дівовича непересічність вдачі Б. Хмельницького виявляється не лише в його громадській діяльності, але і в особистому житті, не позбавленому важливих аскетичних рис:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,

Невтомний у потребах, у праці умілий,

Готовий тяжари він воєнні носити,

Жар, холод, нестатки уперто терпіти,

Пізнавши многотрудні в житті непокої,

В трудах усякі зміни, також перебої,

Він мало дбав про себе, хотів догодити

Громаді й Вітчизні і їх захистити.

Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох українців. Тому не дивно, що дехто з вітчизняних авторів вкладав свої моральні погляди в його уста. Показовою у цьому плані є знаменита драма «Милість Божа» (1728) Інокентія Неруновича (1690 – 1746), де у формі гетьманського заповіту викладено цілу систему життєвих правил. Це дає підстави для припущення, що І. Нерунович, як і його однодумець С. Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи його за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити той факт, що лише в одному з восьми пунктів так званого «заповіту Б. Хмельницького» козакам не радиться нехтувати достатком, а рекомендується дбати про своє господарство, бо інакше не буде за що придбати коня чи рушницю. Інші ж пункти цього «документу» мають суто повчальний, моральний характер: «шукайте славу, гроші в ніщо завше майте», «міцно між собою у мирі живіте», «що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого», «в житті не купцюйте», «дітей своїх, як тільки відправлять науки, научайте козацької штуки», «свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!».

Отже, цей «заповіт» має теж виразну бароково-пуританську спрямованість. Він послідовно обмежує прагнення до розкоші, насолод, привілеїв і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі людини громадським справам та інтересам. Зрозуміло, що рекомендована програма поведінки індивіда була суворою, проте благородною й мудрою в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – усвідомлення нею свого духовного призначення, а саме, свідоме заперечення в собі егоїзму, «боротьба з собою», тобто зі своїми тілесними пристрастями. Ці думки автора й сьогодні залишаються актуальними.

Однак у ХVІІІ ст. вже з’явилося чимало поетів, які дотримувалися протилежних життєвих позицій. До їх кола, наприклад, належав відомий педагог і обдарований поет Митрофан Довгалевський (роки творчої активності 1736 – 1737). У своїх лекціях, прочитаних у Києво-Могилянській академії, він стверджував, що «нікого з простих людей не можна вважати щасливими, оскільки щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством». Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в українському суспільстві у ті добуржуазні часи було не так вже й багато. Тому навіть відомі київські багатії не виставляли напоказ свої достатки, щоб не викликати осуд в суспільстві, бо українське міщанство ще довго дотримувалося ідеалів поміркованого, скромного і «простого» способу життя.

У ХVІІ ст. в українських літераторів, особливо філософської спрямованості, появляється інтерес до пояснення загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза бажанням людини, нібито несамохіть, у забутті, мріях, наяву чи у сні. Захоплення тлумаченням снів міститься, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620), написаному поетом Касяном Саковичем (бл. 1578 – 1647). Цю ж проблему він детально аналізує у своєму творі «Трактат про душу» (1625). Мислитель вважає, що у сні триває активна робота мозку людини, і саме в цей час створюються надзвичайні умови для розвитку думок, бо «вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, і може більш вільно розглядати ті речі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, коли їх сприймала, не могла це зробити».

Отже, сновидіння, на погляд К. Саковича, – це мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образами; це – фантазія, що є проявом аналітичної діяльності мозку, а тому вона має багато спільного з логічним мисленням. Такої думки дотримувалося у ХVІІІ ст. багато українських і європейських барокових поетів. Тому вони закликали колег звільняти свою уяву від надокучливої опіки розуму та довіряти фантазії під час поетичної творчості, а сам стиль поетичного мислення розглядали як поєднання образної продуктивності сну і фантазії.

Дотримуючись цього заклику, українська барокова поезія широко розчинила двері перед фантазією та усіма її химерами і неможливими, з точки зору буденної свідомості, сюжетами снів. Під впливом цих новацій поступово змінювалося і саме художнє сприйняття реальності українськими митцями. Прикладом може слугувати творчість Івана Орновського (бл. 1651 – після 1705). Його філософська лірика вже «вдягнена» в шати вишуканої сновидо-фантасмагоричної форми. Він не боїться бути складним, а іноді й «темним», бо розраховує не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену вмінням увійти до загадкового світу барокової поетичної уяви. Про це свідчить зміст його книги «Сльоза дорогого каміння» (1693) та вірш-трактат «Піднесення».

Елітарного відтінку так званій «вченій» поезії XVII – ХVІІІ століть надавало відверте прагнення українських митців до формалістичних вправ. Поети цього напряму вважали, що чим більш вчена людина, тим більш незвичайною мусить бути її мова, тим більшу кількість книжкових знань і вражень мають містити в собі її вірші. Інакше чим можна пояснити, що навіть такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик (1672 – 1742) прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, ілюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол.

Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою української барокової літератури. За естетичною концепцією представників цієї літератури, твори повинні бути важкими для сприйняття. Як наголошував відомий іспанський філософ Б. Грасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень, а від його автора – дотепності. У зв’язку з цим винахідник поетичних форм «кончетто» італієць Дж. Маріно оригінально зазначав, що метою барокового поета має стати «дивовижне й вражаюче». Для цього поет повинен виявити дотепність. Хто не здатен це зробити, мусить іти до стайні. Яскравий приклад такої дотепності демонстрував у своїх збірках «Вертоград многоцветный» (1678) та «Рифмологион» (1678 – 1680) Симеон Полоцький (1629 – 1680). Його твори нагадують енциклопедичні словники, в яких автор подає читачеві цілу низку «відомостей» з різних галузей науки та народного мистецтва (історії, міфології, релігії, філософії, фольклору тощо), а різноманітні стилістичні «прикраси» (так характерні для бароко) виконують лише орнаментальну функцію.

Найбільш улюбленим літературним жанром поезії барокової епохи був панегірик [219]. Яких тільки чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи Ф. Прокопович, Ст. Яворський, І. Орновський, І. Максимович та ін. І хоч самі автори прекрасно розуміли умовність усіх своїх перебільшень, вони все-таки на кожному кроці користувалися ними, «нанизували» їх на стрижень сюжету для гри думки і милозвучності слова.

Панегірики – це була справжня пристрасть поетів до демонстрації своєї ерудиції. Однак слід мати на увазі, що «вчена» українська поезія XVII – XVIII століть призначалася для еліти суспільства, однією з визначальних особливостей якої тоді було не стільки накопичення багатства, стільки прагнення знань і формування свого естетичного смаку. Належати до кола ерудованих людей у ті часи було дуже престижно, але й важко, тому що міфологічно-філософське мислення українських поетів, які зросли на працях Арістотеля, Ціцерона, Сенеки, Тита Лівія, Тацита, Плутарха, не могло бути зрозумілим для всіх. Цьому знанню спочатку треба було стати надбанням вузького кола інтелектуалів України, а потім уже поширюватися на уми представників більш широкого загалу інтелігенції. Отже, вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси (поетичні «штучки», «раки літературні», вірші «чотиригранні» тощо) не було, як дехто вважав, дрібницею чи даремною тратою часу. Воно прищеплювало сучасникам смак до високого поетичного стилю, що завжди був важливою рисою художньої культури. Тому, коли тогочасний поет згадував, скажімо, море чи хліб, він, мабуть, не мав на увазі ці більш-менш абстрактні речі. Для нього це були певні словесні знаки, за якими приховувалися поетичні реальності. Наприклад, на думку М. Довгалевського, слово «Христос» мало цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для Всесвіту», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в якому немає», той, «хто завжди був, є і буде, кому покоряються зорі» тощо. Відповідно до сенсу цих значень і творили поети епохи бароко.

Багаті поетичні асоціації викликали у тогочасних літераторів імена, домисли і реалії античної міфології й філософії, бо за ними стояла специфіка їх освіти – вивчення античної літератури, історії, міфології й філософії. Такі інтелектуальні заняття формували у них суто поетичне осягнення реальності, в якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи і т.п. Якщо ж брати до уваги ще й таку рису українського менталітету як смак до прикрас, то не дивно, що у вітчизняній бароковій літературі й мистецтві цей смак іноді виявляв себе у щедрій декорації і надмірному захопленні формальною майстерністю («краса заради краси»). Подібні захоплення дали підстави опонентам для звинувачень представників українського бароко в запровадженні «штучної» літератури в Україні і нехтуванні оригінальною культурою українського народу. При цьому жодних позитивних надбань національного бароко опонентами не помічалось.

Однак, на думку сучасних дослідників культури козацько-гетьманської доби, заслуга українського бароко саме в тому і полягає, що воно додало артистичного блиску традиційній любові українців до красивої форми, при цьому жодним чином не сприяло відриву професійної культури від українських народних традицій. До речі, саме в цьому дехто з російських письменників-демократів ХІХ ст. звинувачував представників українського бароко. Ці критики доводили, що «києво-могилянська» освіта і «шкільна» література псували поетичний смак своїх вихованців і плодили безнадійно сіру і мертву поезію, неосхоластичну за змістом у найгіршому розумінні цього слова і безмежно далеку від потреб українського народу. Проте, хіба можна було звинувачувати всіх українських поетів – авторів інтелектуально гострих, а часом і насправді парадоксальних поезій, лише за те, що вони мріяли побачити свою державу серед цивілізованих європейських країн, а для цього, на їх погляд, в Україні повинна була існувати сучасна (з позицій тієї доби), розвинена культура, у тому числі й барокова.

До таких авторів-патріотів перш за все слід віднести Лазаря Барановича (бл. 1620 – 1693) – ректора Києво-Могилянського колегіуму з 1650 по 1657 р., відомого церковного і державного діяча, творця вітчизняної культури і її охоронця, обдарованого поета. Свого часу він викладав поетику в колегіумі, сам писав дивні вірші. Для нього поезія була натхненням, станом душі, а не тільки засобом пропаганди культурних і християнських ідей. Він не сприймав консервативних смаків і залежності від можновладців, а тому і писав не всім зрозумілі вірші, іноді продукуючи власний духовний світ естетично забарвленої містики.

Багато асоціативно-метафоричних образів, створених Л. Барановичем і його учнями, залишилися непроаналізованими, не сповна осмисленими, а тому й незрозумілими. Це, мабуть, й спричинило вище зазначену літературну дискусію XIX ст. – напевне, першу в українській культурі дискусію суто поетичного характеру.

До спадщини як самого Л. Барановича, так і його учнів та колег належать і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, вимученого нескінченними війнами і розбратом серед самих українців. У цих творах було сформульоване знамените кредо Л. Барановича стосовно ролі і місця літератури в житті українського суспільства: «Література – не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя». Більш глибоко визначити суспільне призначення тогочасної літератури було дуже важко.

Л. Баранович мав багато знаменитих учнів – це й поет-новатор І. Величковський, і вже згадуваний маститий бароковий драматург Д. Туптало-Ростовський, і майстер поетичної фантасмагорії[220] І. Орновський, і класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський, і один із засновників силабічної поезії та драматургії С. Полоцький.

Про нерозривний зв'язок народних і професійних (барокових) елементів у поезії України козацько-гетьманської доби свідчить феномен Г. Сковороди, який начебто підсумував філософські і поетичні напрацювання тих часів і перевів їх у реалії епохи Нового часу. Його спадщина актуальна, перш за все, самобутністю творчого внеску як у культурний розвиток українського народу, так і в скарбницю ідей всесвітньої культури. Вона справила значний вплив на формування поетичного генія Т. Шевченка.

На початку ХVІІ ст. в Україні зароджується драматургія [221]. Її виникнення пов’язано з діяльністю єзуїтських шкільних театрів, де ставилися драми[222] польською мовою. Декламації і діалоги, що писалися українською мовою, призначалися для братських шкіл. Найбільш поширеною була релігійна драма, яка поділялася на три основні види: містерію – осмислення таїнства спокутування людських гріхів Ісусом Христом (наприклад, драма І. Волковича «Роздуми про муки Христа, спасителя нашого»); міракл – розповідь про життя святих (драма невідомого автора «Олексій, чоловік Божий»); мораліте – постановка спектаклю, в якому розкривався зміст образів Любові, Віри, Надії, душі, гніву, заздрості та тлумачилися життєві принципи повчального характеру (наприклад, драми І. Неруновича «Милість Божа» (1728) та невідомого автора «Трагедія руська»).

У шкільних театрах розроблялася не тільки релігійна, але й світська тематика. Завдання спектаклів полягало передусім у допомозі учням і студентам у вивченні світової та української історії, творів грецьких і римських авторів, а також Біблії та іншої канонічної літератури.

Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII – першу половину XVIII ст. і пов'язаний в основному з іменами викладачів та випускників Києво-Могилянської академії Ф.Прокоповича («Володимир»), Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), Д. Туптала-Ростовського («Комедія на Різдво Христове»), С. Полоцького («Про Навуходоносора»), М. Довгалевського («Комічне дійство»), М. Козачинського («Благоутробіє Марка Аврелія»). Популярними були також драми невідомих авторів («Слово про збурення пекла», «Образ пристрастей цього світу»), «Баталія під Солодківцями») та ін.

У театрі академії ставилися українською книжною мовою і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми та інтермедії[223]. У них брали участь десятки і навіть сотні осіб. При цьому в спектаклях були задіяні як студенти, так і викладачі. Найбільш відомими виставами були «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича (1705), «Фотій» Г. Щербацького (1747), «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського (1744). З комедійних жанрів драми особливою популярністю користувалися інтермедії невідомих авторів («Продав кота в мішку» та «Найліпший сон»).

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти і пісні. Вихідці з академії поширювали театральну справу не лише в Україні, але і за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Лещинський), Могильові (Г. Кониський), Ростові-Ярославському (Д. Туптало-Ростовський), Сербії (М. Козачинський). Так, працюючи в Сербії (1733 – 1738) префектом і професором риторики та поетики Карловецької православної школи і будучи просвітником за покликанням, Михайло Козачинський (1699 – 1755) написав трагедію «Король Урош п’ятий» (1733), в якій розповів про смерть останнього сербського царя, а також про «занепад сербського царства». Твір було опубліковано в перекладі учня М. Козачинського – І. Райча в Буді у 1798 р. Відразу після свого виходу в світ твір отримав високу оцінку сербських фахівців і театральної спільноти. У Сербії М. Козачинський також активно популяризував церковнослов’янську граматику Мелетія Смотрицького (бл.1578 – 1633), фундаментальні засади і термінологія якої досі становлять основу граматик східнослов’янських мов. Ідеї знаменитого твору М. Смотрицького «Грамматика словенськия правильное синтагма [224]…» (1619) М. Ломоносов назвав свого часу «вратами учёности». Ця наукова праця і сьогодні не втратила своєї актуальності.

Модель шкільного театру Києво-Могилянської академії була запозичена Московською слов’яно-греко-латинською академією та Карловецькою православною школою.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» тощо). Найоригінальнішим був народний театр – вертеп [225]. Його назва пов’язана з першими ляльковими виставами, під час яких інсценувався біблійний сюжет про народження Ісуса Христа у Віфлеємській печері (звідси бере свій початок назва лялькового театру «вертеп», що давньослов’янською мовою означає «печера»). Цей мініатюрний театр являв собою триярусну скриню, був нібито маленьким храмом, що давав своїм відвідувачам уявлення про світобудову. Поверхами вертепної скрині були: земля, видимий світ і небесна обитель, де водночас, з’єднуючи «земне» і «небесне», відбувалася дія. Пізніше в скрині залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому – гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю. Події вертепної драми відділялися одна від одної виконанням молитов, кантів і псалмів.

Історичні документи свідчать, що у XVII – XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп був не менш популярним, ніж інші обрядово-карнавальні дійства.

У середині XVIII ст. в Україні з’являються професійні театральні колективи. Одним з перших став діяти (у Глухові) на професійному рівні придворний театр гетьмана К. Розумовського, в якому ставилися комедії і комічні опери російською, італійською і французькою мовами. Приблизно в цей же час в Україні відкриваються російський і польський класичні театри, організуються аматорські групи в Єлизаветграді, Харкові, Кременчуці, які наприкінці XVIII ст. перетворилися на професійні трупи.

Чільне місце в українській культурі цього часу посідала пісня, яка за словами М. Гоголя, для українців є все: і поезія, й історія, і батьківська могила. Українська народна пісня майже завжди була драматичною, як влучно підкреслював перший ректор Київського університету М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу»[226].

У формування пісенних традицій великий внесок здійснила легендарна українська співачка і поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай [227] (1625 – 1653), яка, за переказами, жила в Полтаві. Достовірних даних про її життя дуже мало, проте їй приписують авторство низки знаменитих народних пісень: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Посіяла огірочки» та ін.

На основі народнопісенних традицій та кантат [228] пізніше зародилася пісня-романс [229] літературного походження («Стоїть явір над горою» та «Всякому городу нрав и права» – Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» – слова Г. Петренка, музика А. Александрової, «Їхав козак за Дунай» – С. Климовського та ін.). Особливо поширеними стали романси у другій половині ХVІІІ ст. Як жанр камерної[230] вокальної музики, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари, втілюючи в словах і музиці ліричні та гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, її щастя і долю.

Величезна популярність народних пісень, зростаючий вплив фольклору на книжну літературу відбилися на розвитку розмовної мови. Поступове очищення «мови простої» від полонізмів та інших нашарувань знаменувало народження нової доби, коли літературна мова почала спиратися на загальнонародну основу. Творчість І. Котляревського стала закономірним завершенням тенденції утвердження народної в своїй основі української літературної мови, здатної взяти на себе всі функції спілкування.

Значного розвитку у козацько-гетьманську добу набуло й музичне мистецтво. Дуже відчутним став вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму в музиці, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. Уже в ХVІ ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у ХVІІІ ст. на музичну столицю Лівобережжя перетворився Глухів. Тут була відкрита перша музична школа в Україні, де оволодівали вокалом, грою на скрипці, флейті, гуслах, арфі. Більшість випускників цієї школи потрапляли за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели складали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Так виникає кріпосний театр. Тому рукописні «кантики» (співанки) й ірмологіони стають по-справжньому народними книгами. Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється ще й тим, що ці книги перетворилися на посібники з вивчення в початкових школах нотної грамоти.

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. У другій половині XVIІ – першій половині XVIII ст. в творчості українських композиторів великої популярності почали набувати вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Деякі триголосні канти з шкільного репертуару проникали в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки, які загалом мали релігійний зміст, за своєю методикою виконання стають подібними до світських пісень. Світськими за характером стають також інструментальні твори, які виконували міські і сільські музики та капели при панських дворах. У другій половині XVIII ст. в життя пануючих верст входить західноєвропейська музика. Так, репертуар оркестру й оперного театру К. Розумовського складався переважно з творів західних авторів: винятком як за тематикою, так і за виразністю стилю вважається симфонія на українські теми досі невідомого композитора (можливо, кріпака).

Вершиною тогочасної музикальної барокової культури стали хорові твори Максима Березовського [231] (1745 – 1777), Дмитра Бортнянського [232] (1751 – 1825) й Артемія Веделя [233] (1767 – 1808), що поєднали традиції східнослов’янської церковної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Ці неперевершені діячі музикальної культури вчилися в Україні і за кордоном (як правило в італійських майстрів), однак в їх творах були присутні українські мотиви. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема в оперному, але переважала в їх творчості все – таки церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються їх вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся). Музика М. Березовського, Д. Бортнянського й А. Веделя була наповнена чарівною величчю. Слава цих композиторів вийшла далеко за межі України, а їх твори належать до вершин світової музикальної культури.