Бароко як мистецький стиль. Українське бароко, його характерні риси

Складність і суперечливість соціально-політичної та економічної ситуації в Україні середини XVII – XVIII століть яскраво відбилися на духовних процесах, що вирували в тогочасному українському суспільстві. Ці процеси також були суперечливими і складними. За своїм змістом і формою більшість з них однозначно можна охарактеризувати як барокові [189].

В Україну бароко прийшло з Європи у ХVІІ ст. У той час Європа стала ареною застосування мануфактурного виробництва і водяного колеса – двигуна. Розвиток машинного виробництва в Старому світі спричинив потребу в наукових розробках. Зусиллями вчених, у першу чергу, Г. Галілея, Р. Декарта, Г. Лейбніца, І. Ньютона і Б. Паскаля, були закладені основи алгебри та аналітичної геометрії, обґрунтовані диференційні рівняння та інтегральні обчислювання, відкрито низку законів у фізиці, хімії, астрономії. Все це дозволило здійснити величезну кількість винаходів та застосовувати їх під час конструювання техніки. Вдосконалення останньої відбилося на розвитку науки і становленні наукового світогляду. Зазнало впливу і тогочасне мистецтво. Досить послатися на започаткування (1445) лише одного книгодрукування німецьким винахідником Іоганном Гутенбергом (1397/1400 – 1468), яке за силою впливу на духовну культуру епохи Нового часу можна порівняти хіба що з сучасною експансією Інтернету в усі сфери духовного життя. 42-рядкова Біблія І. Гутенберга – європейський першодрук – стала на той час визнаним шедевром цього виду мистецтва.

Принципове значення у змінах духовного життя відіграли великі географічні відкриття: Христофором Колумбом – Америки (1492), Васко да Гамою – морського шляху до Індії (1498), а також перше кругосвітнє плавання Магеллана (1519 – 1522). Однак по-справжньому епохальний переворот у світогляді європейців викликала публікація польським вченим (1543) М. Коперником своєї геліоцентричної концепції будови Всесвіту. Саме дослідження М. Коперника, Г. Галілея й І. Кеплера та обґрунтування І. Ньютоном теорії «небесної механіки» підірвали звичні уявлення про замкнутий і нерухомий світ, у центрі якого знаходиться Земля і власне людина. Те, що раніше здавалося цілком зрозумілим, непохитним і вічним, стало буквально розсипатися на очах. Так, до відкриття М. Коперника люди були впевнені, що Земля має форму диска, і коли Сонце заходить за його край, наступає ніч і стає темно. Тепер же астрономи почали переконувати всіх, хто цікавився небесними процесами, що Земля – це величезна куля, а не диск, яка, крім того, ще й обертається навколо Сонця. Така різка зміна поглядів на будову світу суперечила зоровим уявленням індивіда. Тому частина вчених продовжувала розглядати Землю плоскою і нерухомою та стверджувати, що не Земля, а небесні тіла рухаються над їх головами. Решта вчених стала на бік нової науки. У результаті у багатьох науковців почав формуватися психологічний надлом, наочним прикладом якого є деформація світоглядної позиції знаменитого французького математика Блеза Паскаля (1623 – 1662).

Суть цієї деформації яскраво виявляється завдяки порівнянню поглядів на світ і людину Блеза Паскаля та Піко делла Мірандоли. Так, якщо зовсім недавно, наприкінці XV ст., вчений-гуманіст П. делла Мірандола (подібно більшості науковців епохи Ренесансу) стверджував у своїй «Промові про гідність людини», що індивід може «осягати все і володіти, чим тільки побажає», то вже в середині ХVІІ ст., на підставі нових відкриттів, Б. Паскаль на весь світ заявив, що «людина лише тростинка, яка здатна мислити». І все. На його думку, людина беззахисна, її доля трагічна, тому що людина знаходиться на межі двох прірв – «безмежності та небуття». Людина нездатна розумом охопити ні першу прірву, ні другу, вона локалізована на космічній периферії невеликої планети – Земля, отже, і «є чимось середнім між усім і нічим». Вона – піщинка. Як наслідок, стверджував авторитетний вчений, людина помічає лише видимість явищ, оскільки не може пізнати ні їх початок, ні їх кінець. Не дивно, що після таких світоглядних висновків і під їх впливом відбулися зміни у поглядах багатьох науковців, а не тільки у Б. Паскаля, у результаті чого виник психологічний надлом у певної частини вчених.

Схожі зміни відбувалися і в свідомості митців, які ще раніше (у першій половині ХVІ ст.), подібно вченим, стали теж помічати суперечність між видимістю і знанням, ідеалом і дійсністю, ілюзією й істиною. Дійсність для митців барокового напряму почала втрачати свою реальність, а протиставлення реальності та ілюзії перетворилося на характерний елемент антитетичного барокового світосприйняття. Звідси виникають поширені барокові метафори: «світ-книга», «світ-театр» та ін. Тому саме в ці роки у прихильників барокового стилю мислення починають формуватися погляди, згідно з якими, чим більш химерним є твір мистецтва, чим значніше він відрізняється від того, що існує реально, тим він стає привабливішим з художньої точки зору. Ці погляди також суттєво вплинули на формування світоглядних основ творців стилю бароко і його прихильників та разом з іншими чинниками визначили характерні риси барокового світовідчуття: неспокій і захоплення, поривання і розчарування, почуття масштабності, унікальності і нібито недовершеності світу, поділ його на реальний і містифікований світ, намагання еклектичного поєднання суперечливих стилів заради осмислення Всесвіту і його явищ.

Має своє пояснення і місце зародження барокового стилю – Італія. Велику роль у появі бароко саме в Італії відіграла політична та економічна ситуація, у якій опинилися її землі в ХVІ ст. Диктат Іспанії та Франції економічно виснажив держави Апеннінського півострова. Однак еліта цих земель не втратила своїх духовних позицій, залишившись культурним осереддям Європи та центром католицького світу. Ці обставини вимагали від знаті і церкви Рима та інших італійських міст демонструвати, як і раніше, свою заможність і силу. Брак коштів для будівництва палаців, церков, монументальних споруд довелося компенсувати залученням мистецтва, щоб за його допомогою створювати ілюзію розкоші, могутності і багатства. Цей чинник визначив як батьківщину зародження бароко, так і вплинув на формування характерних рис стилю, здатного вирішити цю проблему. Так, місцем появи нового стилю стали міста сучасної Італії, а самим стилем – бароко.

Отже, зародившись в Італії на хвилі кризи духовних цінностей епохи Відродження, які ґрунтувалися на безмежній вірі в «розумність» і логічність світу, в його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей, барокове світобачення пронизувалося відчуттям трагічної суперечливості людини і світу. У суспільній свідомості європейської спільноти стало формуватись уявлення, що людина не посідає центральне місце у Всесвіті, а губиться в його розмаїтті, підпорядкована середовищу, державі. Втрата індивідом свого центрального положення в світі боляче вразила багатьох мислителів та митців. Тому реальність викликала у майстрів бароко як захоплення, так і песимізм.

Від самого початку свого формування бароко заявило про себе як про синтетичний та універсальний напрям новоєвропейської культури, котрий став швидко пронизувати всі основні її види. Його представники воліли до форми, а не до змісту, до складності, а не до простоти, до синтезу, а не до новизни. Вони переосмислювали під кутом зору проблем новоєвропейської історії найбільш важливі духовні звершення пізнього середньовіччя, Ренесансу та Реформації. При цьому від середньовіччя запозичували релігійне наповнення символічного бачення світу і досягнення готики, від Ренесансу – гуманізм (іноді в трагічному витлумаченні) та відновлення ідей і підходів античності, від Реформації – патетичну антитетичність і динаміку зображення явищ. Тому в релігійних сюжетах митців бароко (а в епоху бароко помітне релігійне забарвлення всієї культури як і в часи середньовіччя) чітко виявився інтерес до таємничого, чудес, мучеництва, де яскраво і повною мірою знайшли прояв улюблені ними патетика і гіперболічність. У живописі віддавалася перевага мальовничості, світловим контрастам, за допомогою яких конструювалася форма, порушувалися принципи розподілу простору на плани для посилення відчуття глибинності і безмежності світу. Визначальними ознаками цього стилю в архітектурі стало тяжіння до ансамблю, організації простору, грандіозності, нагромадження розкішних оздоблень, декоративності, тобто до зведення палаців, резиденцій, сходів, басейнів, створення площ, паркових терас, фонтанів тощо. Все це будувалося, як правило, на основі синтезу досягнень архітектури й скульптури і підпорядковувалося законам декоративного оформлення. У музиці суттєво змінилась нотація, розвинулись способи гри на інструментах, розширились рамки жанрів, зросла складність виконання музикальних творів, з’явився новий їх вид – опера і т. д. Задовольняючи смаки знаті, бароковий стиль у такий спосіб підкреслював велич та розкіш, зображав життя як захоплюючу театральну дію, а талановито розіграний за допомогою пишних декорацій спектакль уміло перетворював на живе життя. Цьому знов-таки сприяв синтетичний характер барокового стилю.

Найбільшого розповсюдження бароко отримало в тих країнах Європи, де переміг феодалізм і провідну роль у духовному житті відігравав католицизм. Серед країн православно-слов’янського регіону воно набуло найвищого розквіту саме в Україні. І це невипадково. Бароко, з його контрастністю і суперечливістю світогляду, виявилося співзвучним історичному часові, що переживало козацтво, відповідало його настроям та очікуванням, тому так повно відобразило і психологію, і естетику, і філософію козацької старшини. Більше того, бароко виявило себе не тільки в мистецтві, як його стиль, а значно ширше – стало духовним наповненням козацько-гетьманської доби в цілому, її сприйняттям і світорозумінням. Це дало підставу називати український варіант бароко козацьким. Існує ціла низка й інших вагомих аргументів на користь цієї назви. По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного замовника художніх творів. По-третє, козацтво само було творцем художніх цінностей, у першу чергу, дум, поем, пісень, танців, портретів, ікон, соборів.

Необхідно констатувати ще одну важливу причину виникнення назви «козацьке бароко». Географічне положення України і обумовлене ним проміжне існування української культури між православною (східною) і латинізованою (західною) культурами природно схиляло українців до синтетичного мислення і вимагало для цього універсального стилю. Такому стану справ також сприяли успіхи і драматизм подій козацько-гетьманської доби. Відіграла свою роль і специфіка українського менталітету. Однак, на відміну від західноєвропейського і російського варіантів бароко, в Україні воно не набуло аристократичного вияву. Якщо в ньому і були присутні певні елітарні мотиви з елементами рафінованого (візерункового) придворного життя, то лише в літературі. В усіх інших видах мистецтва існував безпосередній зв'язок козацького бароко з українською народною творчістю та суспільною психологію. Цей чинник визначальною мірою вплинув на зміст і форми вияву вітчизняного бароко.

Так, світ у багатьох працях українських письменників і живописців постає сповненим містики, а їх свідомість – перевантаженою темними метафорами, гіперболами, складними ілюзіями, надмірно емоційними станами. Особливо тяжіла до таємниць і чудес суспільна психологія. Фахівці відзначають значну забобонність усіх верств українського населення – від еліти до простого люду. До речі, такий стан суспільної психології був характерний для більшості європейських країн. Тогочасні рукописи і листи багатьох авторів рясніють оповідями про містичні явища і події, в яких йдеться про таємничі письмена на будівлях іновірців, ангелів з оголеними мечами, про свічки, що самі по собі спалахують на церковних банях, про відьмацькі наслання на людей і т. д. З української поезії ХVІІ ст. майже зникає осуд чаклунства, при цьому частішають посилання на астрологію, зростає кількість описів прозрінь, осяянь та інших випадків спілкування з потойбічним світом. Ворожба і повір’я заполоняють сюжети українських літературних творів. Хронікою «поточних» чудес захоплювався навіть Петро Могила.

Проте існувала й суттєва відмінність суспільної свідомості українського населення від західноєвропейської. Цьому сприяла унікальна ситуація на українських землях.

Відомо, що епоха українського бароко майже повністю співпадала з часом існування Гетьманської держави (40-ві роки ХVІІ – 70-ті роки ХVІІІ ст.). Саме тоді Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе як про суб’єкта світової історії, а Київ проголошується «Другим Єрусалимом». Український народ демонструє величезні досягнення в освіті, будівництві, живописі, музиці. Тому у вітчизняній культурі героїчний дух епохи Гетьманщини поступово витісняв на задній план притаманну бароковому стилю трагічність світосприйняття, а переднє місце стала посідати героїко-патріотична тематика [190]. Якщо в західноєвропейському бароковому мистецтві ХVІІ ст. тема смерті та образи скелетів, черепів, ешафотів були типовими для багатьох його творів, то для українського бароко все більш актуальними стають сюжети воїнської слави, подвигу, лицарських чеснот, високих звершень духу, перемоги життя над смертю. При цьому трагічні явища одержували здебільше символічне означення, наприклад, хресна жертва Ісуса Христа алегорично виражалась образом чаші або міфічного птаха Пелікана, а смерть символізувалась зображенням маку чи хреста. Прикладом такої тенденції є декор Спасо-Преображенського собору у Великих Сорочинцях.