Жінка Французького лейтенанта» як постмодерністський твір

Сам Дж. Фаулз визнає, що „Жінка французького лейтенанта" – роман-реконструкція почуттів, думок, моделей поведінки людини ХІХ століття. Наскрізний мотив кохання стає тут основою філософського погляду на комплекс екзистенційних проблем ХХ століття.

Провідна ідея цього умовно-історичного твору полягає в тому, щоб зіставити століття минуле і теперішнє, дослідити, як вирішує суспільство вічну проблему гуманізму. У системі образів роману питання про свободу особистості Дж. Фаулз розкриває як свободу вибору в коханні.

Важливу роль у формуванні такої ідейної цілісності твору відіграє його постмодерністська структура. На зовнішньому рівні роман традиційно поєднує гру й реальність. Автор використовує тут „матрицю" вікторіанського роману, дотримується багатьох зовнішніх параметрів стилю вікторіанської доби з його характерними відступами, авторським коментарем, оповідачем, що „знає все", здебільшого іронічним і всевладним, який може в будь-який момент втрутитися в розповідь, одночасно піддаючи вікторіанський роман і реконструкції, і деконструкції. Письменник переплітає дві історичні епохи, прагне проаналізувати хворобу нинішнього покоління, провести паралелі між зламом свідомості вікторіанської епохи і „кризовими" явищами другої половини ХХ століття. Він торкається питання про визначальні чинники життя людини, про те, що впливає на її свідомість. Ці питання пов'язуються насамперед з образом Чарльза Смітсона. Для нього Сара грає роль своєрідного вчителя, „мага". Сара залучає Смітсона до своєї гри, виступаючи режисером його життя. У ході цієї гри Чарльз вчиться пізнавати самого себе, робити свій власний вибір у житті. Він потрапляє під силу дії наративу, що створює Сара.

Дж. Фаулз пропонує різні фінали роману, підкреслюючи, що гра до кінця залишається грою. Три кінцівки твору – дві з них можна вважати „відкритими" – дають свободу вибору й читачеві, який обирає ту, що відповідає його власному розумінню конфлікту.

Таким чином, у „Жінці французького лейтенанта" постмодерністська гра набуває широкого психологічного сенсу. Тут спостерігається не лише магічна гра, режисером якої є Сара Вудраф, а й гра з читачем (Дж. Фаулз надає читачеві право вибору „свого" оповідного фіналу).

У підрозділі аналізуються кілька елементів, що завершують формально-змістовий рівень роману. По-перше, це „поверхневі" компоненти, властиві постмодерністському письму: гра з читачем, наявність літературних ремінісценцій, алюзій, асоціацій, символів, а загалом – „транстекстуальної" літературної традиції, що проступає у кожній точці твору. По-друге, структуру роману пов'язують в смислове ціле наскрізні метафори та мотиви, скеровані на цілісне сприйняття роману (мотив „вітру", метафори „острова", „океану", „часу" тощо). Тематичним компонентом твору стає наскрізна цитатність, основою авторського міфу про дійсність, прецедентом інтелектуальності письма і разом із тим – його іронічності, пародійності, авторської полемічної рефлексії. Усі перераховані компоненти у їх тісних взаємозв'язках і складають текстову „матрицю" роману.

Спостереження над структурними особливостями роману дозволяють зробити деякі теоретичні висновки щодо специфіки побудови постмодерністського сюжету. Його фундаментальною структурною одиницею є абсолютно нове співвідношення традиційної пари „автор – читач", що мислиться вже не як смислова опозиція, а як одна із сюжетних ліній твору, його реконструктивна складова. Погляд автора і погляд читача ініціюють прочитання у тексті твору його різних („поверхневих" та „прихованих") семантичних рівнів.

Художня модель утверджується, таким чином, завдяки спробам творчого збалансування „авторського" та „читацького" рівнів, чому слугує наявність ігрового діалогу, низка ремінісценцій, алюзій, символів тощо. Наявність „історичного" у сюжеті сприймається лише як метафора, свого роду „відволікаючий маневр" автора, як умоглядна культурна ситуація, а не перебіг конкретних подій.

21.постмодерністська концепція історії в романі Дж.Барнса "Історія світу у 10 1/2 розділах"

У романі Барнса наявні всі характерні зовнішні ознаки постмодернізму - цитування творів літературної спадщини (Старий Заповіт), переосмислення елементів культури минулого (міф про Йони, Ноїв ковчег, твори образотворчого мистецтва), і репрезентація по ходу роману одного і того ж сюжету (Потоп).

Неможливо не помітити гру інтерпретацій, характерну для літератури постмодерну,яку демонструє роман Дж. Барнса "Історія світу в 10 1/2 розділах». «Історія світу», в тому числі й історія світової культури постає у нього як різні варіанти інтерпретацій біблійного тексту про Ноїв ковчег. Зокрема, в якості такої інтерпретації виступає крах французького корабля «Медуза» біля берегів Африки в 1816 році. У свою чергу, це корабельну аварію інтерпретують врятувалися члени екіпажу «Медузи» Савіньї і Корреар. Потім художню інтерпретацію (звіту матросів, самої події і, в кінцевому рахунку, міфології Ноєвого ковчега) запропонував Жеріко в своїй картині «Пліт Медузи», яку, в свою чергу, інтерпретує автор роману - Дж. Барнс. Така лише одна з 10 1/2»глав інтерпретацій біблійної притчі в цьому постмодерністському тексті.

Концепція постмодерністського світу втілюється в романі на багатьох рівнях оповіді: в організації часу і простору, в образах героїв в системі лейтмотивів.Хронотоп роману створює об'ємну універсальная картину існування людскої цивілізації. Важливо, що письменник вибудовує історію цивілізації не в технологічному, а в хаотичному порядку: після міфологічної Древності йде ХХ ст.,потім настає Середньовіччя, потім Відродження (епіграф до глави «Вціліла»),знову ХХ ст., XIX в. і т. д. Подібна організація часу створює образ хаотичного світу, позбавленого задуму розвитку світу,що розвивається без плану деміурга.Центральний лейтмотив, що відображає концепцію світу в романі, - образ корабля ковчега, який стає символом людської цивілізації.У романі «Історія світу...» образ Корабля набуває, в залежності від епохи і обставин розповіді, форму то ковчега, то туристичного пароплава, то тимчасового океанського лайнера, то човни,то плота, з'являючись у всіх розділах, крім третьої та дев'ятої. Розглянемо ті ідейні трансформації, які відбуваються з кораблем ковчегом в романі Дж. Барнса.

Отже, постмодерністи у своїх творах використовують прийом "гри", багаторівневої організації тексту, який нагадує листковий пиріг, тимчасові зрушення. Одним з принципів постмодернізму є інтертекстуальність, що виявляється в тотальній цитацій.Все це можна помітити в «Історія світу..».

22. Парфумер Зюскінда як постмодерністський роман

Звичайно перше,що дає нам право стверджувати,що Парфюмер постмодерністський твір – це численні інтерпретації,що присутні у тексті роману.Його інтертекстуальні зв'язки тягнуться від міфу про Прометея,а також подорожі героя, його семирічне ув'язнення в печері на вершині вулкана іронічно імітує відомі романтичні пригоди Генріха фон Офтердінген, монаха Медарда, Ганса Касторпа (Т. Манн "Чарівна гора"), пейзажі К. Д. Фрідріха. У сценах високогірного буття протагоніста, його фантастичною страти і фінальної канібалізації пародіюються абсолютизація, крайнощі і перебільшення, характерні для романтиків (Гюго, Гофмана, Фуко та ін.) Автор тасує в романі гетерогенні тексти, стилі, елементи романтизму, створює романтичний роман-лабіринт, запрошуючи читача увійти і розгадати розкидані в ньому численні натяки.

"Робота" Л. Зюскінда з романтичним матеріалом заснована на принципі метаігри, на постійних переходах від наслідування до пародії.

Отже,роман П. Зюскінда "Парфумер. Історія одного вбивці" є постмодерністським твором, і це підтверджує його

• жанрова специфіка роману, що поєднує в собі пародію на "кримінальний роман", "роман виховання" і "роман про художника";

• суспільно - політичні, соціально - психологічні та естетичні імплікації на рівні головного героя, розкриття індивідуальності якого сприяє вибір центральної метафори "запах";

• мовної рівень роману "Парфумер", а саме використання мовних структур, характерних для різних епох, поряд з лексикою сучасної розмовної мови.

23 “П ЯТНИЦЯ. АБО ТИХООКЕАНСЬКИЙ ЛІМБ ” Турн’є як постмодерністський роман

Перший роман Турньє –переосмислена версія про Робінзона Крузо та П'ятницю. «П'ятниця, або Тихоокеанський лімб» – вийшов друком у 1967 p. і мав широкий розголос. Оскільки, на думку автора, «Робінзон загубився у часі, я вирішив переписати історію, показати зміну ходу часу, повернувши належне місце Робінзону і П'ятниці».
Категорія часу у творі представлена різнопланово. Автор подає три типи часу: теперішній, минулий, майбутній. Слід зазначити, що важливу роль відіграє теперішній час, в якому живе герой. М. Турньє вказує точні дати, наприклад, дату аварії корабля – 30 вересня 1759 р. о 2 годині ночі, термін перебування Робінзона на острові – 28 років, 2 місяці, 12 днів.
На початку твору символічною є карта з Богом-Сонцем, яку показує капітан Пітер Ван Дейсел Робінзону. Місто Бога-Сонця знаходиться між часом і вічністю, між життям і смертю. Це місто в майбутньому для Робінзона стане острів Сперанцо. Символічним є те, що карта показує читачеві зв'язок між теперішнім і майбутнім часом, оскільки капітан виступає у творі як пророк-ілюзіоніст.Минулий час представлений у спогадах героя про своє життя. Робінзон не хоче вести рахунок часу, бо вважає це непотрібним, для нього час «зупиняється». Він зможе дізнатися про рік, місяць у своїх рятівників. Головного героя можна назвати як такого, що «загубився» в часі.Автор робить акцент на часі, кожен раз зазначає, коли відбувається подія чи коли має відбутися. Наприклад, «сьогодні Робінзон виготовляв сигнали», «завтра має перевезти бочки з порох на острів з корабля», «післязавтра приступить до будівництва бота». Таким чином, М. Турньє допомагає читачеві орієнтуватися в подіях і часі.У творі спостерігаємо протиставлення часу, а саме час до аварії корабля і після, тобто перебування на острові. Час на острові, на відміну від життя на кораблі, тягнеться повільно, монотонно. Всі дні були схожі один на одного, йому здається, що кожний ранок є продовженням вчорашнього дня. Час виступає як «очищення». За допомогою часу герой займається медитацією, розвиває свою філософію і позицію в житті.Символічним у творі є щоденник, в який Робінзон записує всі події, що відбуваються з ним на острові, які відображають його внутрішній світ, почуття, переживання. Своє перебування на острові герой називає «новою ерою», що говорить про подальше перебування Робінзона на острові (і справді герой вирішує залишитися на острові на все життя, бо не уявляє життя без нього). З моменту усвідомлення «нової ери» Робінзон вирішує вести календар, але надалі відчуває відірваність від часу, оскільки не може визначити термін, який пройшов після аварії корабля та справжній рік та місяць.
По відношенню до часу Робінзон самотній і живе у своєму просторі. Але згодом простір і час поступово перетворюються в ніщо. За його словами кожна людина носить в собі сукупність нагромаджених звичок, рефлексів, мрій, асоціацій, механізмів.

У роміні Робінзон Крузо” Даніеля Дефо рівноправним героєм, крім Робінзона, виступає

острів: як Робінзон змінюється в ході життєвих випробувань на острові, так і острів проходить через серію природних метаморфоз. Французький письменник і філософ Мішель Турн’є, скориставшись сюжетом зі світової літератури, у своїй версії “Робінзона Крузо” “П’ятниця, або Дике життя” виклав ту саму історію, проте, як він зізнається в інтерв’ю для “Книжкового огляду”, спробував поглянути на все очима П’ятниці.

Турн’є змальовує Робінзона Крузо,як героя доби просвітництва. Головний герой Турн’э-Робінзон Крузо(йому 22 роки)він будує цивілізацію,а потім зустрічає П’ятницю.Якщо порівнювати П’ятницю у Дефо і у Турн’э,то у Д-він вірний друг.слуга,а у Т-він не слухняний.і в кінці кінців підпалює запаси пороху,і в результаті все живе зникає.З цього моменту П’ятниця починаэ вчити головного героя як жити.’П ятниця.або Тихоокеанський лімб’ є гарним прикладом постмодерністського роману,адже він є романом проти розуму. Адже особливість постмодерністської літератури у тому, що читач може знайти у творі не один чи декілька смислів, заданих автором, а нескінченну множину значень, асоціацій, відсилань до інших творів.