Традиція та новаторство в повоєнній реалістичній літературі. Уоррен «Все королівське військо».Художня своєрідність, проблематика твору

1. На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну системи, ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед — проблема місця й ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві. Основними течіями в літературі другої половини XX ст. були реалізм і модернізм. Суспільно-політичне піднесення перших повоєнних років привело до посилення реалістичних традицій у літературі. Реалістична література, позначена психологізмом, морально-етичного проблематикою, усвідомленням антагонізмів сучасної цивілізації, посіла пріоритетне місце після війни.

Важливе місце в післявоєнній літературі,реалістичного напряму посідають письменники США: Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Джон Стейнбек.

Новаторство реалізму —у структурі характеру, його розвитку, у зв'язку з типовими обставинами. Характери реалістичних творів — багатогранні, умотивовані, розвиваються у логічній послідовності. Герої діють у конкретних суспільно-історичних умовах, які мотивують їх вчинки. Реалізм визнає не лише детермінованість поведінки людини, але й здатність піднятися над обставинами, протистояти їм. Реалісти відображають дійсність, сповнену гострими суперечностями, конфліктами. Поведінка героїв реалістичних творів зумовлена об'єктивними соціально-історичними умовами. Для реаліста людина — істота соціальна. Принцип історизму полягає у відтворенні колориту часу і місця, в розумінні історії як процесу якісних змін, які характеризують національно-історичну своєрідність того чи іншого етапу в кожній країні.

Реалістичній літературі притаманний певний тип автора. Автор — це завжди певний погляд на зображуване, концепція зображуваного, вираженням якої є художній твір. Письменники-реалісти, які відчували себе деміургами, не завжди були "невидимими" у своїх творах. Вони вважали, що інтуїція і розум митця можуть проникнути в усе суще і адекватно його відтворити.

2. Твір написано після закінчення Другої світової війни. За жанром — політичний роман, у ньому розповідалося не лише про теперішній час, а й про минулий.

Прототипом Віллі Старка став реальний губернатор Луїзіани, а згодом — сенатор у Вашингтоні Х'ю Лонг, методи правління якого спостерігав Р. П. Уоррен під час викладацької роботи в Новому Орлеані. Проте автор повністю не прив'язувався до його біографії.

Провідна тема роману — відповідальність людини перед історією за свої дії та вчинки.

Головний герой Віллі Старк блискавично швидко і успішно зробив кар'єру політика: подолав шлях від селянського парубка (сина фермера) до губернатора штату. Його історія — це історія морального падіння людини, втрата нею усіх ідеалів. Тому автора не стільки цікавив механізм завоювання і утримання влади, скільки моральні його наслідки.

Події роману охопили період 1922 — 1936 років, коли розпочався протест проти фашизму. 1922 рік — початок великої політичної кар'єри Віллі Старка. 1936 рік — зеніт його слави. Якщо на початку кар'єри він був переповнений почуттями справедливості, непідкупності, бажання змінити життя простих людей на краще, побудувати в країні багато доріг, безкоштовних шкіл і лікарень, «забезпечити старих і немічних, звільнити бідняків від тягаря податків і посилене спадкування багатіїв», то наприкінці роману постав перед читачем зовсім іншою людиною: всемогутнім господарем краю, демагогом, спритним політиканом, який найняв на службу «королівське військо» — зграю покидьків для тероризування своїх суперників. Чим вище Віллі Старк піднімався соціальними сходинками, тим швидше втрачав людські риси. Врешті-решт була зруйнована його сім'я, загинув син, трагічна розв'язка очікувала і його самого.

Своїм романом Р. П. Уоррен застеріг: не переступати моральної межі, пам'ятати про свою відповідальність перед тими, за кого відповідаєш, хто живе в цьому світі, щоб не викликати лавину зла, ненависті, протесту.

Історія виступила як тягар, якого не уникнути особистості. І лише тоді вона дійсно стане людиною, а не Шалтаєм-Болтаєм, якого не могла зібрати уся королівська кіннота і все королівське військо, бо він розсипався на шматки.

12. Особливості жанру документального роману(Мейлер, Капоте)

У західному літературознавстві поняття “документалістики”, або “літератури non-fiction” з’явилося тільки в середині минулого століття. Основним об’єднуючим критерієм даних творів стало те, що в них “художня дійсність створюється на основ документальних фактів”

У документальній літературі за сюжет править саме життя, тому поряд з термінами “документалістика”, “документальна література”, “художньо-документальна література”, літературознавці використовують терміни “література факту”, “література non-fiction”, “нефікційна література”, вказуючи тим самим на невигаданість оповідуваної історії.

Однак незважаючи на це, у документальній літературі можливе використання певного відсотку вимислу та домислу,що пов’язане з особливостями авторського сприйняття відтворюваних подій.

І саме органічний синтез документального начала й художньої вигадки стає однією з провідних рис документалістики. Серед інших типологічних рис документальної літератури можна назвати правдивість, фактографічність, документальну достовірність, об’єктивність, у більшості випадків використання справжніх імен, дат і географічних позначок.

Характерним є те, що відображення дійсних подій та їх учасників подається крізь призму авторського Я, а отже до провідних рис документальної літератури додаються суб’єктивність, особисте начало, зрощення образів автора та наратора тощо.

Важливою складовою документалістики є документальний факт, тому можна стверджувати, що документальна література – це, перш за все, література офіційного та особистого документу, який в даному виді літератури, окрім допоміжної функції, може мати “самостійне естетичне значення”. Документ не лише виступає джерелом отримання необхідної документалісту інформації, а й активно входить у текстову канву документального твору у вигляді вставної конструкції.

Водночас документальна література – це література пам’яті, пам’яті історичної, культурної, особистої. Як зазначає М. Коцюбинська у своєму дослідженні “Історія,оркестрована на людські голоси”, документальна література приваблює читачів тому, що в ній ми знаходимо “людинознавчі істини,психологічні глибини людини у її самомотиваціях, автохарактеристиках, сповідях”. Тому до переліку провідних рис документальної літератури додаються екзистенційність, глибокий психологізм, “співвіднесення власного духовного досвіду автора з внутрішнім світом його героїв”. Характерною особливістю документалістики є те, що вона не лише фіксує, реконструює, а й осмислює та переосмислює теперішнє і минуле. Саме тому більшість документальних творів з’являється в переломні роки життя суспільства.

14)Явище бітництва. “Бітники” – (“розбите покоління”) – назва групи американських письменників, які прийшли в літературу в 1950-х роках і стали виразниками нонкомформістських настроїв.

“Класичним” образом бітника є довговолосий бородань у латаних штанах, що обожнює джазову музику, захоплюється східною літературою та філософією (переважно буддизмом), мандрує дорогами Америки, вживає наркотики, користується спеціальним жаргоном.

Бітники ставили собі за мету епатувати суспільство поміркованих.

У “розбитому” поколінні традиційно виділяють чотири головні імені – письменників Джека Керуака й Вільяма Берроуза, поетів Грегорі Корсо й Аллена Гінзберга. У “розбитому” поколінні традиційно виділяють чотири головні імені – письменників Джека Керуака й Вільяма Берроуза, поетів Грегорі Корсо й Аллена Гінзберга.

Літературу битників доречно розбити на дві групи:

1. З 1945 по 1952 рр. – описова, коли до “розбитих” був уперше виявлений інтерес із боку преси; вона “включенуа” “у момент свого особистого, внутрішнього життя”, тобто у “світ хіпстерскої культури”;

2. з 1953 по 1962 рр. – праці цих же авторів, але у період осмислення, коли “умерши, “розбитий рух” вплинув на зовнішній світ”.

15) Феномен контркультури: причини виникнення, сутність. Поняття «контркультура» було висунуто американським соціологом Т. Роззака для презентації нової молодіжної субкультури, яка формувалася на хвилі масових молодіжно-студентських рухів, що розгорталися спочатку в США і провідних країнах Західної Європи у 50-х рр.. XX століття. Будучи породженням соціокультурної динаміки розвиненого індустріального суспільства Заходу, контркультура ознаменувала собою пошук адекватних модернізації суспільства і цивілізації в умовах НТП і глобальних проблем сучасності ціннісних пріоритетів.

Можна окреслити кілька причин виникнення та масового розгортання молодіжної контркультури. По-перше, це - забезпечений в результаті модернізації західного суспільства на основі НТП перехід від «економіки убозтва» до «економіки достатку» (Ф. Слейтер). Високий рівень життя провідних країн Заходу, на основі наукомісткої «економіки достатку», викликав у них ціннісно-світоглядний конфлікт поколінь «батьків і дітей».

Другий же причиною виникнення руху контркультури стало широке поширення системи вищої освіти. Університети як джерела знань і науково-технічних інновацій в епоху модернізації почали грати найважливішу роль у всій соціального життя. «Оскільки університети набувають провідну роль у розвитку«вищої»культури у США та Європі, остільки тенденції, що існують всередині університетів, стають тенденціями всієї інтелектуальної життя»

Третин причиною руху контркультури є бурхливий розвиток технічних засобів масової комунікації або мас-медіа, що привело до зростання динаміки соціокультурного життя на Заході, в результаті чого молодь виявилося втягнутою в її орбіту.

У своєму змістовному плані контркультура є своєрідною реакцією на глобальні проблеми культурно-цивілізаційного розвитку людства, чітко позначилися на сучасному етапі модернізації. Так, до «першої групи» глобальних проблем, що відрізняються найбільшою спільністю і актуальністю, можна віднести комплекс екологічних, економічних, соціально-демографічних і політичних суперечностей сучасної цивілізації. Що викликали широкий громадський резонанс глобальні проблеми сучасності не могли залишити осторонь молодь і послужили головною причиною розгортання руху контркультури (психіка юнацького віку, що відрізняється великою широтою, гостротою і оптимізмом світосприйняття, виявилася особливо вразливою до них).

Контркультура висловлює оптимістичну перспективу вирішення глобальних проблем і виступає з ініціативами: вироблення нового світогляду, адекватного глобалізації антропогенного впливу та культурно-цивілізаційного розвитку людства (т.зв. ідея «революції свідомості», складова смислове ядро контркультури).

16) Поняття "чорного гумору". Аналіз твору "Над гніздом зозулі". У 60-х рр. ХХ ст. виникає література “чорного гумору”. “чорний гумор” – це контрастне мовно-літературне явище, для якого характерне злиття засобів комічного та трагічного. Всупереч традиційному розумінню гумору як доброзичливого осміяння часткових вад загалом позитивного характеру героїв чи зображуваної дійсності з метою виправлення недосконалостей, комізму “чорного гумору” притаманне тотальне висміювання, спрямоване на людину, її буття і всесвіт узагалі, включаючи самого автора і творчий процес у цілому. На відміну від сатири, в основі якої лежить різке осудливе заперечення негативного, осміяння, спрямоване проти соціально-шкідливих явищ, які не відповідають суспільно-естетичному ідеалу, у “чорному гуморі” здійснюється заперечення будь-яких цінностей та можливостей вибору, що наближається до нігілізму. Все це викликане тим, що в основі світогляду письменників, які належать до цієї школи, лежить сприйняття життя як суцільного абсурду.

Предметом висміювання у прозі “чорного гумору” є безпідставні претензії людської свідомості, її безсилі потуги об’єктивно відобразити життя. в основі створення комічного ефекту часто лежать поняття деформація, несподіваність, відхилення від норми, неспіврозмірність, алогічність, невідповідність між явищами, що зіставляються. Саме вони служать базою для основних засобів комічного відтворення дійсності, до яких у романах “чорних гумористів” належать: перебільшення, як засіб карикатури і гротеску; пародіювання; зміна темпу мовлення; несподівані зіставлення явиш, які є різними, взаємовиключають одне одного або є неспіврозмірними; парадокс; контраст; змішання різних стилів, епох та ментальностей; невідповідність між формою і змістом; протиріччя між статусом персонажа в суспільстві та проявом його індивідуальності; неприродне повторення явищ; різні види алогізму.

Письменників школи “чорного гумору” об’єднувало самоіронічне висміювання хворого світу (початок постмодерного мислення) (К. Кізі “Політ над гніздом зозулі”).

Антиколоніальний роман за тематикою можна віднести до політичного роману, за стильовими характеристиками – найчастіше до реалістичного, за функціональною настановою на читача його можна назвати насамперед романом-попередженнням.

17) Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

-культ незалежної особистості;

-потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

-прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

-бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

-використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

-зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

-суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

-сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

-запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

-як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

-іронічність та пародійність.

Герой літератури постмодернізму - людина, яка почувається «дуже незатишно у холодному всесвіті», є розгублена, усамітнена, яка втратила духовні орієнтири, зневірилась в ідеалах минулого.

В целом же постмодернизм можно оценить как радикальный семантизм, плюрализм, релятивизм, скептицизм, агностицизм, радикальную деконструкцию всего и "расчеловечивание" культуры.

Усе це визначає особливості світосприйняття постмодерністів:

1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні і неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.

7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів.

8) жанровый и стилевой синкретизм (соединение, нерасчлененность различных видов культурного творчества)

Самыми влиятельными писателями-постмодернистами признают Умберто Эко, Дона Делилло, Джулиана Барнса, Уильяма Гибсона, Вл.Набокова, Джона Фаулза, Милорада Павича, Тома Стоппарда.

18) Модерни́зм — направление в искусстве XX века, характеризующееся разрывом с предшествующим историческим опытом художественного творчества, стремлением утвердить новые нетрадиционные начала в искусстве, непрерывным обновлением художественных форм, а также условностью (схематизацией, отвлечённостью) стиля.

Возникший как антитеза модернизму, открытому для понимания лишь немногим, постмодернизм, облекая всё в игровую форму, нивелирует расстояние между массовым и элитарным потребителем, низводя элиту в массы (гламур). Модернизм — это экстремистское отрицание мира Модерна (с его позитивизмом и сциентизмом), а постмодернизм — это не-экстремистское отрицание все того же Модерна. Отличие постмодернизма от модернизма состоит в следующем:

Модернизм - не только художественный стиль, но и мироощущение, культура мышления, проявлявшееся не только в искусстве, но и в социальной жизни человека. Первоначально модернизм в прямом смысле этого слова "вывернул наизнанку" мышление. Этот стиль мышления проявился в искусстве - отгородиться от действительности, уйти в стилизованный мир прошлого, углубиться в разработку совершенной формы своих произведений, воспеть внутренний духовный мир ушедшего от общества одиночки. Провал модернистских проектов преобразования действительности привел к появлению постмодернизма - художественного стиля, мироощущения и политического принципа. Постмодернизм возник как антипод модернизма Постмодернистские литература и искусство тяготеют ко всему фрагментарному, внутренне надломленному и неустойчивому, и, наоборот, отрицают законченное и завершенное. В качестве творческой неудачи расценивается сама попытка двинуться в этом направлении. Таким образом, постмодернизм - это социально-психологическая реакция на отсутствие положительного результата поступательного общественного развития. Это болезнь роста, и проявляется она в отказе от поиска смысла человеческой жизни.

Постмодернізм протиставляється модернізму. Якщо останній уникав гостросюжетності, вважаючи це ознакою «несерйозної» літератури, то постмодернізм переростає цей та інші відкрито декларовані принципи руйнування норм класичної поетики Якщо модернізм був орієнтований на «елітарного» читача, то постмодернізм прагне «завоювати» його. Модернізм відкидає «вже вимовлене» (тобто літературну традицію), а постмодернізм вступає з цією традицією у складну гру, іронічно переосмислює її.