Повоєнна німецька література. Діяльність «Групи-47». Аналіз одного з творів Г.Белля

На розвиток повоєнної літератури великий вплив справили війна з її трагічними наслідками для людської цивілізації, розгром нацизму, розкол світу на демократичну й тоталітарну системи, ядерна небезпека, глобальні проблеми, що постали перед людством, і насамперед — проблема місця й ролі людини в новому постіндустріальному суспільстві.

Німеччина потерпіла поразку у війні, тому в літературі їй все потрібно було починати заново. Умови першої післявоєнної літератури були умовами повної рівності, які потім виявилися скороминущими. Будь-який авангардизм, будь-яке звернення до революційних літературних форм викликало б сміх. Адже безглуздо було епатувати буржуа, за умов, що їх вже не було. Але завдяки цим умовам спочатку з'являється «література руїн», «група 47». Ядро цієї групи склало повоєнне покоління німецьких авторів, які повернулися з війни, її лідерами були Г. В. Ріхтер, А. Андерш та В. Вайраух.

Всередині цього руху і виникла література критичного реалізму ФРН. Г. Бьолль, В. Кеппен та інші видатні романісти писали у своїх творах про «неподолане минуле» в долі німецького народу. Зокрема, західнонімецька критика називала Г. Бьолля «співцем маленької людини».

Як стверджує Г. Бьолль, Німеччина 1945— 1954 років давно вже щезла б, якби не знайшла свого вираження в літературі тих років. Тема подолання фашистського минулого з великою силою проявилась і в романах Е.-М. Ремарка, який залишився в еміграції — «Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати», «Чорний обеліск».

Протягом 60-70-х років в ФРН говорили і писали про кризу «старої літератури». Що стосується роману, то молоді письменники, які зараховували себе до «нової лівої літератури», вважали, що він загинув.

Питання про долю Німеччини і поведінку німців незмінно наштовхується для Гюнтера Грасса на проблеми культури.

«Група-47» складалася із молодих талановитих письменників, які прагнули своєю діяльністю та творчість не лише на світ літературний, але й політичний. Вони намагалися по-новому оцінити можливості німецької мови та літератури, а також проголосити і своє слово щодо соціально-економічної ситуації в країні.

З надр «групи 47» вийшли і німецькі екзистенц-романісти А. Андерш, В. Ієнс, Г. Е. Хольтхузен. Та все ж магістральною лінією літератури ФРН стає саме критичний реалізм, твори, що проникнуті ідеями соціального критицизму і громадянської відповідальності.

Розповідь Г. Белля – це ніби сповідь юного воїна, що змушений був піти на ту війну. Глибокий гуманізм розповіді від першої особи вражає, адже це думки вчорашнього гімназиста, який дивиться в очі смерті. Через його свідомість читач ніби й сам розуміє, як сталося, що війну допустили.

Війну звали, до неї готувалися. І ніхто не зупинив цю нісенітницю. Тепер герою ввижається, що те, що відбувається за вікнами, - це ніби в печі за заслінкою. Війна була там.

Автор вважає, що саме в цьому вина німецької нації, яка не змогла реально оцінити загрозу війни і своєчасно зупинитися. Війна здавалася чимось далеким, як та битва при Фермопілах, в якій полягли триста спартанців. Це початок епітафії винесено в назву оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» Але виховуючи своїх дітей, німецька нація намагалася розповідати лише про перемоги, забуваючи, що війна - це смерть.

Генріх Белль вважає справжньою бідою зраду ідеалам гуманізму, за яку розплачуються діти всіх народів, втягнутих Гітлером в ту війну. І перш за все хлопчики Німеччини, які ще вчора безтурботно ходили по сходинках гімназій з портретами завойовників, а тепер змушені вмирати. Не випадково герой розмірковує про те, що буде вибито на камені навпроти його імені: «Пішов зі школи на фронт і загинув за...» Ця ж незакінченість в назві оповідання - звинувачення війні і вічне відчуття провини.

Розповідь являє собою монолог юного солдата, який потрапив в госпіталь - колишньої його ж гімназії, після поранення. Така форма емоційно переконливо свідчить про антигуманну сутність війни.

Дія відбувається в приміщенні колишньої класичної гімназії, причому, герой не відразу розуміє, що це саме його гімназія: таких гімназій було багато. Що ж характерно для них? У зелених коридорах висять репродукції творінь давніх художників.

Імена, згадані в оповіданні, - це імена тих, на прикладі кого виховували юних гімназистів: Цезар, Цицерон, Марк Аврелій - з античності, Ніцше - філософ, ідеологію якого взяли за основу фашисти, Фрідріх Вільгельм Брандербурзкій, прусський кайзер Фрідріх II - уособлення військових перемог. Таким чином, згадані імена теж говорять про войовничі ідеали, які намагалися прищепити юним німцям. Так ось герой у мріях йшов повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія в коридор, де висіла "Медея" і далі до сторожа Біргеляру, уособлення доброти. Не випадково й останні слова героя звернені до цього чоловіка з проханням: «Молока»

У творі цікава особливість: колись гімназія носила ім'я Святого Фоми і над дверима класу малювання висів хрест. Потім його зняли, але нічим не могли зафарбувати його: він незмінно проступав крізь усі пласти фарб. Це своєрідний символ-нагадування про антигуманність того, що відбувалося. Цікаво, що все це промайнуло в голові героя, коли його несли в тимчасову операційну.

Коли героя несли нагору до зали малювання, він побачив таблицю з іменами полеглих з великим залізним хрестом угорі. Тоді мимоволі він подумав, що, ймовірно, доведеться збільшувати ту дошку, стільки ще загине в цій війні. А може, і його ім'я виявиться на цій дошці. Мотив пам'ятної дошки повторюється, коли герой бачить ще не витерту з дошки напис його рукою «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» Сім раз була написана ця напис різним шрифтом. Це був початок славнозвісної епітафії трьомстам спартанцям, які полягли в бою з персами під Фермопілами. Таким чином, напис виявилася символічною. І цей напис - нагадування про антигуманної суті будь-якої війни.