Дружеский разговор о душевном мире 1 страница

Лица: Афанасій, Яков, Лонгин, Ермолай, Григорій.

Григорій, Слава богу, собралась наша беседа! Что слышно? Нет ли вестей? Яков. Вчера зделался пожар. Довелось быть в гостях и напасть на шайку учоных.

Лонгин. Был ли пожар?

Яков. При бутылках и стаканах ужасный загорелся дыспут. Иной величал механику; иной превозносил химію; иной ублажал геометрію; иной пришивал человеческое // щастіе врачебной науке; иной похвальными песньми венчал исторію; иной возвышал грамматику с языками; иной политику с обращеніем. Потом был спор, кая пища здоровее, кое вино полезнее. Наконец, самый пламень загудел о причине, погубившей республику Афинскую, плодородную мать ученых людей. Много врали и о богине Минерве, которой посвящен был город Афинскій. Однак я не мог ничево понять и не знаю почему никакова вкуса не чувствовал. А в любезной моей книжечке, которую всегда с собою ношу, недавно начитал, что щастіе ни от наук, ни от чинов, ни от богатства, но единственно зависит оттуду, чтоб охотно отдаться на волю божію. Сіє одно может вспокоить душу.

Григорій. Как прозываются те учоные?

Яков. Первой Навал, второй Сомнас, третій // Пификов, люди славно учоные, а протчих не знаю.

Григорій. Как же ты не мог ничего понять?

Яков. Сему я и сам дивлюсь. Одна только то знаю, что слушать их вовся мене не позывало.

Григорій. Разве они о Минерве говорили без Минервы? Так побеседуем же сами о драгоценнейшем нашем мире безспорно и дружелюбно. Раскусим нисколько слово сіє: "Отдаться в волю Божію". А премилосердная мати наша блаженная натура нас, любителей своих, не оставит, руководствуя нашу всю беседу. Вспомните сказанное мною слово сіє: "Чемь кто согласнее с Богом, тем, мирнее и щасливее". Сіе-то значит: "жить по натуре". Кто же не говорит сего: жить по натуре? Но сія ошибка путем есть всей пагубы, // если кто, смешав рабскую и господственную натуру в одно тождество, вместо прозорливой или божественной избирает себе путеводительницею скотскую и слепую натуру. Сіє есть родное нечестіе, неведеніе о Боге, непознаніе пути мирнаго, шествіе путем нещастія, ведущим в царство тмы, в жилище духов безпокойных.

Самое сіє слово - нещастіе - оттуду родилось, что прелщенный человек, пошедшій за руководством слепой натуры, ухватился за хвост, минув голову или тую высочайшую часть: "Часть моя еси, Господи". Сколько ж мы одолженны матере нашей Библіи? Она непрестанно кладет нам во уши иное высочайшее некое естество, называя оное началом, оком, отцем, сильным, Господем, царем, ангелом совега, духом владычным, страхом путеведущим, вторым человеком, светом, радостію, веселієм, миром, и протчая. На скольких местах вопіет нам: "Внемли себе". "Воньми себе крепце..." "Внійдите в храмину вашу..." // "Возвратися в дом твой". "Дух божій живет в вас". "Вторый человек господь с небесе..." И сіето есть благовістити мир, возвещати щастія путь, оттворять ворота к благоденствію, отверзать предводительствующее во всем и недремлющее око, дабы всеусерднейше всяк, тайному мановенію блаженнаго внутрь себе духа повинуясь, мог получать наставле-ніе, просвещеше, кураж и совершеніе в каждом своем деле, а без его дозволеній самаго мелочнаго не всчинать дествія и самаго маленькаго ступня не ступать. Щаслив живущій по воліз благаго духа! "Господь будет на всех пу-тех твоих". Бедная душа, своими похотьми водимая! "Путь нечестивых погиб". Самое переднее крильцо и преддверіе, вводящее в пагубу, и самая начальная замашка, будьто букварь, обучающій нас быть супостатами Богу, есть сія: //

A. Входить в несродную стать.

Б. Несть должность, природи противну.

B. Обучаться, к чему не рожден.

Г. Дружить с теми, к коим не рожден.

Сій дорожки есть родный нещастія путь. Афанасій. А если кто к воровству рожден?

Григорій. Убирайся проч! Моя речь единственно точію касается до человеколюбных душ, до честных званій и до благословенных промысла родов, коих Божій и человеческій закон вон из сожительства не изгонит, а составляют они плодоносный церкви, яснее сказать, общества сад, так, как часовую машину свои части. Она в то время порядочное продолжает теченіе, когда каждый член не только добр, но и сродную себе разлившіяся по всему составу должности часть отправляет. И сіе-то есть быть щасливым, // познать із, себе, или свою природу, взяться за свою долю и пребывать с частію, себе сродною, от всеобщей должности. Сій должности участія есть благодеяніе и услуга. И не дивно, что у древних римлян как должность, так и благодеяше означалося сим словом - officium. Самая добрая душа тем безпокой-нее и нещасливее живет, чем важнейшую должность несет, если к ней не рождение. Да и как ей не быть нещасною, если потеряла сокровище сіє, всего міра дражайшее: "Веселіє сердца - живот человеку, и радованіе мужа (есть то) долгоденствіе"? (Сірах). Как же не потерять, если вместо услуг обижает друзей и родственников, ближних и дальних, однородных и чужостранных? Как не обижать, если вред приносит обществу? Как не повредить, если худо несть должность? Как не худо, если нет упряма го раченія и неутомима го труда? Откуду же уродится труд, если нет охоты и усердія? // Где ж возмеш охоту без природы? Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть мать охоты. Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота силняе неволи, по пословице. Она стремится к труду и радуется им, как сыном своим. Труд есть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, соплетающее творцу своему венец радости. Кратко сказать, природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким.

А что ж есть сія природа, если не тот блаженный в человеке дух, о коем Бог к Моисею: "Се аз посылаю ангела моего пред лицем твоим... Воньми себе и послушай его. Не обинется бо, яко имя мое на нем есть". Великое есть сіє дело: "Имя мое на нем есть". // Божіе имя и естество его есть то же. Того ради велит вникнуть внутрь себе и внимать сему наставнику, ясно все нужное показующему. Сколько можно догадываться, сей есть тот, что сказует: "Без мене не можете творити ничесо же". И сіе-то есть с Богом щасливо вступить в званіе, когда человек не по своим прихотям и не по чужим советам, но, вникнув в самаго себе и вняв живущему внутрь и зовущему его святому духу, последуя тайному его мановенію, принимается и придержится той должности, для которой он в міре родился, самым вышним к тому предопределен.

Не везде ли присносущнаго Божія естества испольненіе? Есть он во всяком человеке. Есть и в тебе, и с тобою. Что ж он делает? Послушай Соломона: "Нетленный дух твой во всех есть. Тем же заблуждающих обличавши и в них же согрешиша, воспоминая, учиши, да премізнившеся от злобы, веруют в тя, господи". // Видиш, что живущее в тебе блаженное естество управляет, будьто скотом, твоею природою, Сія слепая натура есть ты ж сам, с прихоть-ми своими. И сіе-то значит: "Царствіе Божіе внутрь вас есть". Оно не ошибается и лучшим путем поведет тебе, разумей, к тому, к чему ты рожден, да будеш для себе и для братіи твоей полезным, нежели чужіє советы и собственный твоя стремленія, о коих написано: "Враги человеку домашній его". А теперь осмотрись, чево торопишься? Куда забежит твоя необузданность? Зачем хватаєшся за должность, не ведая, будеш ли в ней щасливым? Как можно тебе отправить удачно, не до ея рожденному? Кто можеть подписаться, что хорошая сія пища будет в пользу твоего желудка? Не лучше ль сам о сем можеш осведомиться? Справся ж сам с собою. Узнай себе. Внемли себе и послушай господа своего. Есть в тебе царь // твой, отец и наставник. Воньми себе, сыщи его и послушай его. Он один знает, что тебе сродное, сі-есть полезное. Сам он и поведет к сему, зажжет охоту, за куражит к труду, увенчает концем и благословеніем главу твою. Пожалуй, друг мой, не начинай ничево без сего царя в жизни твоей! Чудо, что доселе не могут тебе тронуть сій слова: "Ищите прежде царствія Божія". Ищи и день, и ночь вопли: "Да пріидет Царствіе Твое". А без сего наплюй на все дела твои, сколько ни хороши они и славны. Все то для тебе худая пища, что не сродная, хотя бы она и царьская. Ах! Где ты мне сыщеш человека, чтоб, избирая стать, сказал: "Да будет воля твоя!" Сей-то небесный отец, приводя нас по святой своей воле к тому, к чему нас родил, сам и советами утверждает сердце наше, ежеденно // оные, как пищу, в душу нашу посылая. И тогда-то дело нашей должности имеет свое существо и силу. Если ж постигло уже тебе Царствіе Божіе, взглянь на оное и ужаснися. Проси о оставленій долгов твоих за то, что, похитив высочайшую власть, доселе правил житіем твоим по советам слепой твоей натуры, не по руководству царственнаго естества. Сіє есть родное ис-кушеніе, разумей, мученіе твое, раждаемое от лукаваго духа, в скотской твоей натуре царствующаго.

Не думай никто, будьто от нашей воли зависит избрать стать или должность. Владеет вишній царством человеческим, и блажен сему истинному царю последующій. Сіе-то есть быть в Царствіи Божій и в щасливой стране твердаго чира.

Теперь взойшли мне на ум тоскою, скукою, горестью среде изобилія му-чащіеся. Сій просят у Бога богатства, а не удовольствія, великолепнаго стола, но не вкуса, мягкой постели, // да не просят сладкаго сна, нежной одежи, сердечнаго куража, чина, а не сладчайшія оныя кесаря Тита забавы: "О други мои! Потерял я день..." Ах, друг мой! Не проси дождя, по пословице, проси урожаю: бывает, что и дождь вредит плодоносію.

Ермолай. А я вспомнил где совопросников века сего: "Богословская наука, к чему она? Я-де не священник и не монах..." Будьто не всем нужное душевное спасете и будь-то спасеніе и спокойствіе сердечное не то же есть.

Яков. А я не могу довольно надивитись ужасному множеству грешащих противу сего тайнопишемаго Божественнаго закона.

Не сыщеш столь подлой души нигде, которая не рада бы хоть севодня взойтить и на самое высокое званіе, нимало не разсуждая о сродности своей. Сіє Царствія Божія невежество все сердца помрачило. Без сумненія они уверенны, будьто щастіе наше // к одному коему-то званію или статью привязано, хотя сто раз слышали о Царствіи Божій, кое, если кто сыскал и по-винулся, принявся за природное званіе, тому легко все протчее нужное присовокупляется. А без сего и званіе есть не званіем. И как быть может званіем, если я к оному не зван вышним царством? Как же зван, если не к тому рожден? Божіе царство везде присутствует, и щастіе во всяком статьи живет, если входиш в оное за руководством твоего создателя, на тое самое тебе в мір сей произведшего, и во сто раз блаженнее пастух, овцы или свиньи с природою пасущій, нежели священник, брань противу Бога имущій.

Почему нам столь подлым кажется хлебопашество, что все онаго убегаем? Щаслив, кто родился ко медыцине, к пиктуре, к архитектуре, к книгочеству... Я их благословенную, яко природную, школу (разумей-празность, упражненіе) блажу и поздравляю. // Радуюсь, если и сам в одной из сих наук, только бы сіє было с Богом, упражняюсь.

Но чем нещаснее земледел, если с природою землю пашет? Признаюсь, други мои, пред Богом и пред вами, что в самую сію минуту, в которую с вами беседую, брошу нынешнее мое статье, хотя в нем состарился, и стану последнейшим горшечником, как только почувствую, что доселе находился в нем без природы, имея сродность к скудельничеству. Поверьте, что с Богом будет мне во сто раз и веселее, и удачнее лепить одни глиняные сковороды, нежели писать без натуры. Но доселе чувствую, что удерживает мене в сем состоянии нетленная рука вечнаго. Лобызаю оную и ей последую. Презираю всех посторонных советников безсоветие. И если бы я их слушал, давно бы зделался врагом господеви моему. А ныне раб его есмь.

Лонгин. Я, напротив того, с удовольствіем дивлюся, коль сладок труждающемуся труд, если он природный. С коликим веселієм гонит // зайца борзая собака! Кой восторг, как только дан сигнал к ловле! Сколько услаждается трудом пчела в собираніи меда! За мед ея умерщвляют, но она трудитись не престанет, поколь жива. Сладок ей, как мед, и слаже сота труд. К нему она родилась. О Боже мой! Коль сладкій самый горкій труд с тобою.

Григорій. Некоторый молодчик был моим учеником. Дитина подлинно рожден к человеколюбію и дружбе, рожден все честное слышать и делать. Но не рожден быть студентом. С удивленіем сожалел я о его остолбенелости. Но как только он отрешился к механике, так вдруг всех удивил своих по-нятіем без всякаго руководителя.

Мертва совсем душа человеческая, не отрешенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной. Внушал я сіє непрестанно молодцам, дабы испытывали свою природу. Жалко, что за-благовременнее отцы не печатлеют сего // в сердце сыновям своим. Отсюду-то бывает, что воинскую роту ведет тот, кто должен был сидеть в орхестре.

Афанасій. Как же наживать можно шляхетство и соблюсти грунт?

Григорій. Хватаєшся за хвост, не за голову. Сказую, если хотиш, чтоб сын твой куражно и удачно отправлял должность, долженствует ему способствовать в выборе сроднаго качествам его званія. Сто сродностей, сто званій, а вей почтенные, яко законные.

Разве не знаєш, что грунт от честно носимыя должности - не она от грунта зависит? И не видиш, что низкое званіе часто приобретает грунт, а вышшее теряет?

Не смотри, что вышше и нижше, что виднее и не знатнее, богатее и убог-шее, но смотри тое, что тебе сродное. Раз уже сказано, что без сродности все ничто...

Если кто владеющій грунтом живет щасливо, // не потому щаслив, что владеет им: щастіе к грунту не привязано.

Но что владеет по сродности, тое ж разуметь должно о всех внешностей родах. Все ж то внешность, что находится вне человека: грунт, фамиліа, чин и протчая. Чего хочеш ищи, но не потеряй мира. Шляхетный список вне тебе находится, а ты вне его быть можеш щасливым. Он без мира ничто, а мир без его нечтось, без чего нелзя быть щасливым и в самом едемском рае. Разве чаеш сыскать рай вне Бога, а Бога вне души твоей? Щастіе твое и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе есть. Он о тебе, в тебе же находясь, промышляет, наставляя к тому, что прежде всех для самаго тебе есть полезное, разумей, честное и благоприличное. А ты смотри, чтоб Бог твой был всегда с тобою. Будет же с тобою, если ты с ним будеш. А, конечно, будеш с ним, если примирився, задружиш с пресладким // сим и блаженным духом. Дружба и отдаленнаго сопрягает. Вражда и близ сущаго удаляет. С природою жить и с Богом быть есть то же; жизнь и дело есть то же. Слыхал я мальчиком, что на европейскіе берега выбросила буря дикаго человека, оленьею кожею обшитаго, с такою же лоточкою. Окружил сіє чудо народ. Удивляется, соболезнует, пріятствует. Предлагает немому гостю разные роды изрядныя пищи, но он ничево не касается, сидит будьто мертв. А, наконец, как только усмотрел предложенные плоды, тотчас задрожал к ним и воскрес. Сей есть родный образ верныя Господеви своему души в выборе званія.

Лонгин. Живо мне представляются два человека, одно и то же дело делающіе. Но от сей души родится пріятное, а от тоей непріятное дело. Сей самою ничтожною услугою веселит, а тот дорогим подарком // огорчает. От сей персоны досада, насмешка и самое пуганье некоторую в себе утаевает пріят-ность, а от другой самая ласкавость тайною дышет противностью. Сего хула вкуснее от того хвалы...

Чудо! Шило, как притчу говорят, бріет, а бритва не берьот. Что за чудо? Сіє чудоесть Божіе. Он один тайная пружинавсему сему. Все действительным, все пріятньїм, все благоприличным делает одно только повиновеніе сокровенной его в человеке силе. А противленіе святому сему вся действующему духу все уничтожает. По сей-то причине искусный врач неудачно лечит. Зна-ющій учитель без успеху учит. Ученый проповедник без вкуса говорит. С приписью поддячій без правды правду пишет. Перевравшій библію студент без соли вкушает. Истощившій в пиктуре век без натуры подражает натуре. // Во всех сих всегда недостает нечтость. Но сіє нечтось есть всему глава и конечная красота десницы Божія, всякое дело совершающія. Кратко притчею сказать: "Совсем телега, кроме колес". И не без толку зделали лаконцы.

Они полезнечшій для общества вымысел, из уст плутовских произшедшій, отринули, а приняли из уст добросерда го гражданина, который, по проше-нію сейма, тое ж самое своим языком высказал.

Самое изрядное дело, без сродности делаемое, теряет свою честь и цену так, как хорошая пища делается гадкою, пріемлемая из урынала. Сіє внушает предревняя старинных веков пословица оная: "От врагов и дары - не дары". И слаже медасія русская притча: "Где был? - У друга.- Что пил? - Воду, слаже непріятельскаго міоду" // И подлинно, самая мелкая услуга есть милая и чувствительна, от природы, как от неисчерпаемаго родника сердечнаго, исходящая. Вспомните поселянина, поднесшаго пригорстю из источника воду проежжающему персидскому монарху! Вспомните, чему мы недавно смеялись - мужичка Конона репищу, принесенную в дар Лудовику 12-му, королю французскому! Сколько сій монархи веселились грубою сею, но усердною простотою! Зачем же окаеваеш себе, о маловерная душа, когда твой отец небесный родил тебе или земледелом, или горшечником, или бандуристом? Зачем не последуеш званію его, уклоняясь в вышшее, но не тебе сродное? Конечно, не разумеет, что для тебе в тысячу раз щасливее в сей незнатной низкости жить с Богом твоим, нежели без его находиться в числе военачальников или // первосвященников? Неужель ты доселе не приметил, щастіе твое где живет? Нет его нигде, но везде оно есть. Пожалуй, чувствуй, что разумным и добрым сердцам гаразда миляе и почтеннее природный и честный сапожник, нежели безприродный штатскій советник. Кая польза, если имя твое в тленном списке напечатано, а дух истины, си-дящій и судящій во внутренностях твоих, не одобряет и не зрит на лицо, но на твое сердце?

Останься ж в природном твоем званій, сколько оно ни подлое. Лучше тебе попрощаться с огромными хоромами, с пространными грунтами, с великолепными названіями, нежели растаться с душевным миром, зделав чрез сопротивленіе твое внутренним себе непріятелем так чуднаго, сильнаго и непобедимаго духа, самые // ливанскіе кедры стирающего.

Фрідріх Ніцше (1844-1900)

 

Фрідріх Вільгельм Ніцше - німецький філософ. Своє головне завдання він вбачав у з'ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум "переоцінки цінностей". Ф. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно-філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

Генеалогія моралі

Трактат перший. "ДОБРО І ЗЛО". "ХОРОШЕ І ДУРНЕ"

...Судження "добро" веде свій початок не від тих, для кого робиться "добро"! Навпаки, самі "добрі", тобто знатні, могутні, високопоставлені й ті, що благородно мислять, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, на противагу всьому низькому, тому, що низько мислить, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.

...Джерелом контрасту "гарного" та "поганого" є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і те, що переважає, загальне і основне відчуття вищого панівного роду стосовно нижчого роду, чогось "нижчого"....Такого роду походження доводить, що слово "добро" спочатку не було зовсім з необхідністю пов'язане з "неегоїстичним" вчинком, як припускає марновірство деяких генеалогів моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст "егоїстичного" і "неегоїстичного" - цей, за моєю термінологією, стадний інстинкт, який набув тоді поширення. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.

...Крім історичної невиправданості такої гіпотези походження оцінки "добра", вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у певний час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути зі свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.

Набагато розумнішою е протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття "добро" він вважає по суті рівним поняттю "корисний", "доцільний", так що в думках "добро" і "зло" людство нібито підсумовує і санкціонує саме незабуті й незабутні пізнання про корисне - доцільне і шкідливе - недоцільне. Добро, згідно з цією теорією, - те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як "цінне у вищому ступені", як "цінне саме по собі". І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятне. На правильний шлях вивело мене питання, що, власне, позначають в етимологічному відношенні вирази "добро" різними мовами. Я знайшов, що всі вони вказують на однакове перетворення поняття, що всюди основним поняттям є "знатний", "благородний" у становому значенні, з якого з необхідністю розвивається поняття "добро" в розумінні "духовно-знатного", "благородного", "духовно-високопоставленного", "духовно-превілейованого"; розвиток цей іде завжди паралельно з іншим, який, отримавши назву "вульгарне", "плебейське", "низьке", врешті-решт перетворюється на поняття "зле". Яскравим прикладом останнього є саме німецьке слово "Schlecht" (зло), тотожне зі словом "schlecht (простий), яке спочатку позначало без жодного образливого сенсу просту людину, простолюдина, в протилежність знатному. Приблизно до часу Тридцятилітньої війни, отже, досить пізно, значення цього слова перетворюється на сучасне. Стосовно генеалогії моралі це здається мені істотною довідкою; таке пізнє відкриття пояснюється гальмівним впливом, який у сучасному світі справляє демократичний забобон на всі питання походження.

Щодо нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною і яка доступна тільки небагатьом вибраним, вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає "добро", ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як "могутні", "панове, "повелителі") або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як "багаті", такі, що "володіють" (таке, значення слова Агуа (первинний санскритський зміст: "благородний"): те саме і в іранських та слов'янських мовах). Але вони називали себе також і за типовими характерними рисами: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, "істинними"; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс.

Створене для цього слово zoQkoc,; за своїм коренем позначає того, хто існує, хто володіє реальністю, хто дійсно існує, хто сутній; потім істинний у суб'єктивному розумінні, правдивий.

У цій фазі зміни поняття це слово стає гаслом дворянства і цілком переходить у значення "благородний", відрізняючи його від брехливого простолюдина, як його розуміє та описує Феогніс. Нарешті, з падінням дворянства слово це залишається для позначення духовного благородства і стає, так би мовити, доспілим і солодким. У грецькому слові "злий", як і "низький" (плебей на противагу "добрий"), підкреслена боязкість. Це дає, мабуть, вказівки, де потрібно шукати етимологічне походження, котре має багато значень, еовХос. У латинській мові malus (разом з яким я ставлю ueA.ocç) могло позначати простолюдина, як чорношкірого, перш за все як чорноволосого ("Ліс niger est"), як доарійського мешканця італійського ґрунту, який найяскравіше відрізнявся кольором від білявої, саме арійської раси завойовників, що здобула панування. Галльська мова дала мені принаймні точно відповідний випадок - слово fin (наприклад в імені Fin Gal), відмітне слово, що позначає дворянство, потім добре, благородне, чисте; означає спочатку білявого, у протилежність до темних, чорноволосих первісних жителів.

Виняток із того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить у поняття про духовну перевагу, не справджується і в тому випадку (привід, що хоч і дає, для винятків), коли вища каста є водночас і жрецькою, й, отже, для свого загального позначення надає перевагу епітету котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, вперше як класова відмінність з'являються поняття "чистий" і "нечистий", і з цих понять також згодом розвивається поняття "хороший" і "поганий", вже не в класовому розумінні.

З іншого боку, звичайно, із самої сутності жрецької аристократії випливає, чому саме тут суперечності оцінок так рано могли набути небезпечного внутрішнього і гострого характеру. І справді, завдяки ним урешті-решт між людьми було створено провалля, через яке без тремтіння не переступить і Ахілл вільнодумства. У такій жрецькій аристократії із самого початку є щось хворе, у звичках, які панують у ній, огида до діяльності, у звичці до постійних роздумів, пароксизмом неприборканого відчуття, полягає причина майже неминучої у духівництва всіх часів хворобливості й неврастенії. Але чи не доводиться сказати, що винайдені ними самими проти цієї хворобливості цілющі засоби за своїми наслідками в сто разів небезпечніші, ніж хвороба, від якої вони повинні позбавити? Саме людство хворіє ще від наслідків цієї лікувальної наївності духівництва. Пригадаємо, наприклад, відомі форми дієти (утримується від м'яса), пости, статеву стриманість, втечу "в пустелю". До цього треба додати всю ворожу чуттєвість, згубну витончену метафізику духівництва, його самогіпноз на зразок факірів і брахманів і, врешті-решт, дуже зрозуміле перехрещення з його радикальним лікуванням - за допомогою "ніщо" (або бога: потреба в unio mystika з богом це прагнення буддиста до Ніщо, нірвани, - і лише).

У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, а й зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна принаймні сказати, що на ґрунті цієї за самою суттю небезпечної форми існування людини, форми святенницької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибин і стала злою - а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..

Але що ви говорите ще про благородніші ідеали! Підкоримося фактам: народ переміг - або перемогли "раби", або "плебеї", або "стадо", або як ви побажаєте назвати - якщо це відбулося завдяки євреям, - у такому разі ніколи жоден народ не мав більш всесвітньо-історичної місії. "Пани" знищені: перемогла мораль людини натовпу. Цю перемогу можна вважати водночас зараженням крові (вона перемішала народності) - я не заперечую; але отруєння це, поза сумнівом, вдалося. "Позбавлення" роду людського (саме від "панів") на кращому шляху; все видимо об'єдналось, охристиянилось або спаскудилось (справа тут не в словах!). Хід цієї отрути по всьому тілу людства, мабуть, нестримний, відтепер темп і рух: можуть бути навіть все повільніші, тонші, непомітніші, обдуманіші - адже час терпить... Чи має церква в цьому відношенні ще необхідні завдання, взагалі права на існування? Чи не можна обійтися без неї? Здається, що вона скоріше гальмує і затримує цей рух замість того щоб його прискорювати? Саме в цьому могла б бути її користь...

Поза сумнівом, що церква становить щось грубе, мужицьке, яке суперечить ніжнішому розуму, істинно сучасному смаку.

Не повинна хіба вона принаймні стати витонченішою?.. Нині церква більше відштовхує, ніж притягує... Хто б із нас був вільнодумним, якби не було церкви? Нам огидна не церква, а її отрута... Крім церкви і ми також любимо отруту. Це епілог "вільного духу" до моєї мови, чесного звіра, як він це неодноразово довів, і, крім того, демократа; він слухав мене досі і не витримав, чувши мене мовчазного. А мені на цьому місці доводиться багато мовчати.

Повстання рабів у моралі починається з того, що ressentiment1 стає творчою і породжує цінності: ressentiment таких істот, які насправді не здібні до справжньої реакції, які тому винагороджують себе уявною помстою. Тим часом, як благородна мораль виникає з переможного утвердження себе самого, рабська мораль із самого початку говорить "ні" "зовнішньому", "іншому", "не собі": і це "ні" і є її творчим діянням. Це перетворення навпаки погляду, що визначає цінності, це неминуче звернення до зовнішнього і рівняння на нього, замість звернення до самого і рівняння на себе - саме і характерний для ressentiment. Мораль рабів для творення свого завжди потребує спочатку ворожого і зовнішнього світу, вона має потребу, кажучи фізіологічно, в зовнішньому роздратуванні, щоб узагалі діяти - діяльність її в основі своїй є реакцією.

За оцінки благородних людей відбувається протилежне явище: вони діють і зростають незалежно, вони шукають свою протилежність, тільки для того, щоб ще вдячніше, ще радісніше сказати самим собі - так. їх негативне поняття "низьке", "вульгарне", "погане" є тільки подальшим, блідим зображенням контрасту відносно їх позитивного, наскрізь просоченого життям і пристрастю, основного поняття: "Ми благородні, ми добрі, ми прекрасні, ми щасливі!" Якщо спосіб оцінки благородних помилковий і не відповідає дійсності, то це стосується тієї галузі, яка їм недостатньо відома, дізнатися яку вони наполегливо противляться: іноді вони помиляються в оцінці середовища, яке зневажають, людини натовпу, народу. З іншого боку, можна бачити, що принаймні ефект презирства, погляду звисока, погляду переваги, - допустивши, що він перекручує образ того, що зневажається, - далеко поступається тому збоченню, яке дозволяє собі - звичайно тільки стосовно своїх супротивників - прихована ненависть, помста безсилого. Насправді до презирства домішуються надмірна недбалість, надмірна легковажність, надмірна неувага і нетерпіння, навіть надмірне власне радісне самопочуття, для того, щоб воно було в змозі перетворити свій об'єкт на предмет роздратування, на чудовисько. Варто тільки звернути увагу на майже доброзичливий відтінок, який, наприклад, грецьке дворянство вкладає в усі слова, якими відрізняє від себе нижчий народ; як постійно домішується певного роду жаль, поблажливість, до такого ступеня, що, врешті-решт, майже всі слова, що стосуються простої людини, стали висловлюванням "нещасного, гідного співчуття" (порівняй: ôeiAôç, ôeiXmoç, ясллюос, цохвтюбс - останні два слова визначають, власне кажучи, просту людину як робочого раба і в'ючну тварину) - і як, з іншого боку, "поганий", "низький", "нещасний" звучали завжди для грецького вуха відтінком, в якому переважало значення "нещасний": це спадок стародавнього, більш благородного, аристократичного способу оцінки, який не зникає навіть у презирстві.