Аристотель (384-322 до н. е.) 4 страница

Як свідомість взагалі я пізнаю значущість правильного. Ця очевидність є такою, що примушує. У кожний окремий момент я відчуваю неможливість чинити інакше, ніж визнавати що-небудь правильним чи неправильним. Але ця очевидність є взагалі щось безпосереднє, непорушне.

Як дух я сповнений ідеями, за допомогою яких я ловлю ідею, що йде мені назустріч. Розщеплене в розсудку з'єднується, утворюючи духовний рух. Там, де зникають ідеї, світ розпадається на нескінченність розпорошених предметів.

Як екзистенція я існую, знаючи, що подарований собі трансценденцією. Я не існую за допомогою самого себе в моєму рішенні, але буття-за-допомогою-мене постає подарованим мені в моїй свободі. Я можу бути відсутнім для себе, і жодна воля не подарує мене собі самому.

Упевненість у реальності, очевидність, ідею ми називаємо вірою в широкому розумінні. Як наявне буття діє дещо, подібне до інстинкту, як свідомість узагалі - упевненість, як дух - переконаність. Але справжня віра є актом екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності.

Віра є життям із всеосяжного, є керівництво і наповнення за допомогою всеосяжного.

Віра з всеосяжного вільна, тому що вона не фіксована в абсолютизованому кінцевому. Вона має характер чогось нестійкого (а саме стосовно того, що може бути виражено, - я не знаю, чи вірую й у що я вірую) і разом з тим безумовного (активності й спокою, що виростають на практиці з рішення).

Для того щоб говорити про віру, потрібне проведення основної філософської операції - упевнитися у всеосяжному за допомогою виходу за межі всього предметного в завжди предметному мисленні...

У нас є дещо, що опирається цій основній операції, а тим самим і філософському мисленню. Ми завжди хочемо мати дещо відчутне. Тому ми помилково сприймаємо філософську думку як предметне пізнання. Ми все знову й знову падаємо, як кішка на чотири лапи, у предметну осяжність. Ми опираємося стану запаморочення, що охоплює нас у філософствуванні, опираємося вимозі стояти на голові. Тримаючись за наші об'єкти, ми хочемо, так би мовити, залишитися "здоровими" і прагнемо ухилитися від відродження нашої сутності в трансцендентуванні.

Але нам нічого не допоможе. Незадоволені, ми можемо повернутися до нашого так званого здорового глузду, але, прагнучи додати всьому його форму, ми віддаємося забобонам, сутнісна риса яких полягає в тому, що вони фіксуються у вигляді об'єкта і тим самим роблять відчутним те, що виходить за всяке розщеплення на суб'єкт і об'єкт і є самим буттям. Тому філософська віра, володіючи совістю щодо забобонів, які є вірою в об'єкт, нездатна виразити себе в основоположеннях. Об'єктивне повинне залишатися в русі й немовби випаровуватися, щоб у предметності, що зникає, саме завдяки зникненню ставало ясним наповнене усвідомлення буття. Тому філософська віра завжди перебуває в діалектиці, що знімає себе.

Діалектика дуже різниться за своїм смислом. Загальним для неї залишається тільки те, що протилежності мають у ній істотне значення. Діалектикою називається логічний процес, що йде через антитезис до вирішення в синтезі. Діалектикою називається те, що реально відбувається під дією протилежностей, які зіштовхуються, поєднуються й створюють дещо нове. Але діалектикою називається й доведення протилежностей до антиномій, які не мають вирішення, занурення в невирішеність, у суперечливе; називається й приведення до меж, де буття виявляє себе абсолютно розірваним, де моє власне буття стає вірою, а віра - осягненням в абсурді.

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

<".>

Філософська віра, щоправда, проходить через ніщо, але вона не виростає з безодні. Не починається заново, якщо вона споконвічна. Чому ти віруєш?

- Так сказав мені батько. Цю відповідь К'єркегора можна застосувати, видозмінивши, і до філософствування. Філософська віра - у сказанні. Хоча ця віра існує лите в мисленні окремої людини й позбавлена об'єктивної захищеності, що надається інститутом, вона є тим, що залишається, коли все руйнується, і все-таки постає як ніщо, якщо в ній шукають допомогу в світі, її присутність дана щоразу, коли ми звертаємося до самих себе, у підштовхуванні до того сказання. Тому філософія визначена її історією, й історія філософії стає щоразу цілісністю, яка виникає з філософствування, так як воно в сьогоденні відбувається.

У часі ніде ще не знайдена вічна філософія, і все-таки вона завжди присутня в ідеї філософствування й у загальному образі істини філософії як її історії за три тисячоліття, які стають власне сьогоденням.

<...>

Подяка за можливість звертатися до цього сказання символічно персоніфікувала "філософію". Для нас стало звичним говорити про неї як про істоту. Цицерон і особливо виразно Боецій здійснили цю персоніфікацію.

Однак філософська віра ставиться до традиційної філософії не з послухом, хоча й з повагою. Історія стає для неї не авторитетом, а присутністю духовної боротьби.

<...>

Лише виходячи з філософської віри, завжди спочатку, будучи здатним пізнавати себе в іншому, можна через накопичення відхилень знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.

Зміст філософської віри

Від філософії чекають переконливого розсудкового осмислення, чогось, що кожний повинен визнати правильним і що він може знати, а не чому він повинен вірити.

Насправді, філософія не посилається ні на одкровення, ні на авторитет. Однак те, з чим розумно висловлює свою згоду філософствуючи людина, - щось значно більше, ніж переконливе розумове знання. Це те, що він осягає як істинне з власних витоків і привносить у сьогодення за допомогою всіх органів.

У філософствуванні людина здійснює прорив свого єства, але за допомогою власної сутності. Те, що вона в цьому прориві схоплює як буття і як саму себе, і є його вірою. У філософствуванні ми йдемо шляхом, який веде до витоків віри, властивий людині як людині.

У своїх началах філософські думки присутні в кожній людині, у найбільш чистому вигляді іноді в дітях. Виявляти такі міркування, проясняти їх і розкривати, повторювати їх і дізнаватися в них те, що мислилося протягом тисячоліть, - справа філософії як такої, що перетворилася на професійне ремесло мислення. До цього належать, по-перше, рефлексія щодо простору змісту віри (методичне осмислення), по-друге, рефлексія щодо змісту самої віри. <...>

Простір змісту віри

Він відкривається чотирма питаннями: Що я знаю? Що, власне, є? Що є істина? Яким чином я знаю? Виходячи з розроблених у першій лекції понять, ми відповідаємо:

Перше питання: Що я знаю? Відповідь зазначає: Усе, що я знаю, перебуває у розмежуванні на суб'єкт і об'єкт, воно для мене предмет (об'єкт), явище, що існує не саме по собі. Однак у цьому розмежуванні суб'єкт і об'єкт пов'язані один з одним. Немає об'єкта без суб'єкта, немає й суб'єкта без об'єкта. Тому те, що я пізнаю як буття, завжди перебуває в цілісності розмежування на суб'єкт і об'єкт, а не тільки на одній із цих сторін.

Розмежування на суб'єкт і об'єкт багатоаспектне: наявне буття виступає у своєму світі як навколишнє середовище; свідомість узагалі протистоїть предметам: дух живе в ідеях, екзистенція співвіднесена з трансценденцією. Однак навколишнє середовище, ідеї, трансценденція стають мислимими об'єктами тільки у свідомості взагалі за допомогою опредметнення в схемах і символах.

Отже, те, що я знаю, - завжди об'єктивність у свідомості взагалі й обмежене цим; але у своїй кінечності воно - можливий трамплін до трансцендентування.

Друге питання: Що, власне, є? Відповідь варто шукати й знаходити не в перерахуванні численного сущого, а в схоплюванні того, що саме по собі або справді є. Оскільки наше питання завжди припускає розмежування на суб'єкт і об'єкт, а буття повинно виходити за межі суб'єкта й об'єкта або охоплювати те й інше, то питання про буття є одночасно питанням про того, хто запитує. Відповідь повинна показати нам буття в нерозривному зв'язку з тим, що ми є самі; адже буття за допомогою сутності нашого буття має допускати можливість питання про нього й бути доступним цій запитальності до нього з таким питанням.

На питання щодо буття є ряд типових відповідей, іноді влучних, іноді зовсім неправильних. Спочатку буттям або основою всього сущого вважали предметність, що зустрічається у світі: матерію, просторові структури, картини світу. Буття є об'єктом.

Потім, навпаки, тим, із чого виходить буття, тим, що його створює, опредмечує, стали вважати суб'єктивне. Буття є породженням "Я".

Нарешті, буття, очищене від випадків матеріально визначеного, осмислюється як структури мислення (категорії), які дають можливість осягати буття тому, що вони самі містяться у самому бутті. У мисленні щодо буття стає безпосередньо достовірним, що буття є, не є, постає, існує, є щось, субстанція, причина й дія тощо. Буття є Логосом.

Незадоволеність кожною такою онтологією веде до усвідомлення своєрідності філософської переконаності буття.

1. Якщо те, що справді існує, не е предметом як об'єктом для суб'єкта, то воно недоступне для того типу пізнання, яке означає предметне знання чогось.

Однак оскільки все те, що постає для нас як предмет, змушує зрозуміти відмінність його наявності від самого по собі буття, то буття як явище вказує на справжнє буття, яке у ньому говорить і стає відчутним.

2. Якщо те, що справді існує, не є пережитим як об'єктом для одиничної свідомості, що споглядає, то воно недоступне і психологічному пізнанню.

Однак оскільки все пережите є присутністю буття, то спосіб існування в суб'єктивності є основним явищем буття; переживати й розуміти - обов'язкові акти для знаходження впевненості в бутті.

3. Якщо те, що справді існує, не є структурою мислення в категоріях, не Логосом, то воно недоступне і логічному пізнанню.

Але оскільки все, що є для нас, повинно ввійти в спосіб мислення, то знання категорій - умова ясності філософствування.

Справжнє буття, що не є ні об'єктом, ні суб'єктом, а виявляє себе в цілісності розмежування на суб'єкт і об'єкт і повинно наповнити категорії, щоб додати їм смисл і значення, ми назвали всеосяжним.

Тому питання, що, власне, є, повинно знайти відповідь за допомогою висвітлення модусів всеосяжного - світу й трансценденції - наявного буття, свідомості взагалі, духу, екзистенції. Але тому що в основі всіх цих способів лежить єдине, то в остаточному підсумку відповідь повинна говорити: справжнє буття є трансценденцією (або Богом), положенням, істинне розуміння якого містить у собі всю філософську віру й все філософськи визначене мислення, що знаходить тільки один шлях - у послідовності всіх способів всеосяжного.

Третє питання: Що є істина? Відповідь говорить: У кожному модусі всеосяжного, яке є ми, міститься своєрідний смисл, властивому буттю істини.

У наявному бутті знаходиться істина як безпосередність чуттєво наявного, як вітальна користь, як інстинкт, як практичне й те, що сприяє.

У свідомості взагалі істина постає як несуперечність предметно мислимого в загальних категоріях.

У духові істина постає як переконаність в ідеях.

В екзистенції - як справжня віра. Вірою називається усвідомлення екзистенції у співвіднесенні з трансценденцією.

Всяка істинність висловлюється в середовищі свідомості взагалі, яка, однак, дає при цьому лише форми правильності, тоді як джерело істини походить з інших модусів всеосяжного.

Четверте питання: Яким чином я знаю? Коли виникає сумнів, я шукаю обґрунтування. Я ставлю запитання щодо способу, за допомогою якого я знаю, щодо смислу і меж цього знання. Тоді стає зрозуміло, що кожна істина присутня в особливому способі мислення. Ці способи мислення пізнаються у вченні про категорії й про метод. Вони дають мені загальне уявлення про філософствування, опанувавши яке я не тільки знаю, але й знаю, яким чином і за допомогою чого я знаю.

<...>

Наші чотири питання ведуть до міркування, яке у своїх межах трансцендентує все пізнаванне й світ у цілому таким чином, що ми переконуємося в явищності наявного буття, а тим самим і у всеосяжному, і відкриваємо царину віри. Це трансцендентуюче мислення є мисленням, що завдяки методу наукове за своїм характером, а разом із тим через зникнення визначеного предмета інше, ніж наукове пізнання.

Таке міркування постає непереконливим для кожного, подібно до емпіричного й раціонального пізнання предметів, але переконливим для того, хто застосовує його, хто, трансцендентуючи в ньому все визначене, пізнає разом із визначеним і нескінченне. Рухаючись уздовж меж, воно змушене відчувати межу як межу; методично воно долає за допомогою категорій саме ці категорії, у незнанні воно виявляє новий спосіб безпредметного знання. Таке філософствування здійснює міркування, яке, щоправда, ще не відкриває змісту віри, але звільняє для нього простір.

Зміст віри

Філософський зміст віри можна висловити в таких положеннях: Бог є.

Існує безумовна вимога.

Світ володіє наявним буттям, що зникає, між Богом і екзистенцією.

1. Бог є. Трансценденція над усім світом або до всього світу називається Богом. Найбільша відмінність віри полягає в тому, чи вважаю я світ у його цілісності буттям самим по собі, природу - Богом, чи розглядаю світ у його цілісності як позбавлений у собі основи й шукаю основу світу й самого себе в тому, що перебуває поза світом.

<...>

... Упевненість у бутті Бога, якою б зародковою й незбагненною вона не була, постає як передумова, а не результат філософствування.

<...>

2. Існує безумовна вимога: Основою для поставлення перед нами вимог є зазвичай цілі в наявному бутті (користь) чи безсумнівний авторитет.

<...>

Безумовна вимога підступає до мене в часовості мого теперішнього життя як вимога до мого наявного буття, з боку моєї справжньої самості, вимога того, що я немовби вічно є передтрансценденцією. Якщо основа моєї волі безумовна, то я сприймаю її як таку, що я, власне, є і чому повинно відповідати моє наявне буття.

Саме безумовне не стає часовим. Там, де воно є, воно постає перпендикулярним часу. Воно втручається з трансценденції в цей світ шляхом, який іде через нашу свободу.

3. Реальність світу володіє наявним буттям, що зникає, між Богом і екзистенцією: хиткість усіх способів пізнання реальності, тлумачення як риса будь-якого пізнання, даність будь-якого буття для нас у розмежуванні на суб'єкт і об'єкт, всі ці основні риси можливого для нас знання означають: всі предмети - лише явища, пізнане буття ніколи не є буттям само по собі й у цілому. Явленість наявного буття - основний висновок філософського мислення. Хоча він і може бути зрозумілий не предметно, а лише під час трансцендентування, але той розсудок, який взагалі здатний трансцендентувати, не може ухилитися від нього. Цей висновок не додає нового часткового знання до знання, що вже існує, але робить зрушення в усвідомленні буття в цілому.

<...>

Світ у цілому не стає для нас предметом. Кожний предмет перебуває у світі, але жоден предмет не є світом. Кожне визначення світу й кожна оцінка його, чи то оптимістичне твердження гармонії світу, чи песимістичне заперечення світу в його розірваності, ведуть до тотальних суджень, у яких завжди перевага надається окремим реальностям і не беруться до уваги інші. Цьому протистоїть впевненість у незавершеності й безмежності світу, а тим самим і готовність постійно вслухуватися в усі способи буття світу, у події й власні діяння в часовому процесі завжди незавершеного життя. Із цією готовністю пов'язані:

по-перше, впевненість в абсолютній трансцендентності Бога стосовно світу: Deus absconditus (Невидимий Бог) віддаляється, коли я хочу його осягнути, і раптово близький в абсолютній історичності кожної даної ситуації;

по-друге, пізнання світу як мови Божої: буття світу не існує саме по собі; у ньому здійснюється в постійній багатозначності слово Боже, котре лише в миті, що зникає, може стати історично однозначним для екзистенції.

Для такої віри наше буття в часі постає як зустріч екзистенції й трансценденції - вічного, яким є ми як створені та подаровані собі, і вічного самого по собі. У світі зустрічається те, яке вічне, і те, яке виявляє себе в часі.

Але оскільки зустріч екзистенції й трансценденції е зустріччю у світі, вона пов'язана зі світом у цей час. Оскільки те, що є для нас, повинно поставати в часовості буття світу, не існує безпосереднього знання про Бога й екзистенцію. Дослідження світу - єдиний шлях нашого пізнання, здійснення світу, - єдиний шлях екзистенціального здійснення. Втрачаючи світ, ми одночасно втрачаємо самих себе.

<".>

Історичні джерела філософського змісту західного філософствування перебувають не тільки в грецькому, а й у біблійному мисленні. Той, хто не здатний вірити в одкровення як таке, може все-таки звернутися до Біблії як до джерела й перейнятися її істиною, залишаючи осторонь одкровення...

Порівнюючи біблійну релігію з релігіями Індії й Східної Азії, ми усвідомлюємо, що саме в ній наша своєрідна основа. Правда, і в інших релігіях не повністю відсутні основні риси біблійної релігії, але вони не набувають у них такого вирішального значення. І в Біблії ці основні риси присутні не скрізь, а деякі з них - лише в небагатьох, але особливо важливих місцях. Нагадую їх:

1. Єдиний Бог: Єдине стає основою свідомості буття й етосу, початком діючого занурення в світ. Немає інших богів, крім Бога - така метафізична основа серйозності визнання єдиного у світі.

2. Трансцендентність Бога-Творця; Подолання демонічного світу й магії приводить до усвідомлення трансцендентності Бога, що не має зображення, образу, не доступного думці. Ідея створення приводить світ у цілому в стан нестійкості. Світ безмежний й існує не із себе. Людина як одиничне у своєї екзистенції знаходить свою волю у світі як створене Богом; у своєму єднанні з трансцендентним Богом і тільки за допомогою цього єднання він незалежний стосовно світу.

3. Зустріч людини з Богом: Трансцендентний Бог має особистісний аспект. Він - особистість, до якої звертається людина. Існує прагнення до Бога, прагнення почути Бога. З цього виникає жагуче бажання людини шукати особистого Бога...

4. Заповіді Бога: 3 неповторною простотою висловлюються у десяти заповідях основні істини як заповіді Бога. Розходження між добром і злом виражено в абсолютній формулі: або - або. З часів пророків потрібна любов до ближнього, яка набуває свого вищого вираження в словах: люби ближнього свого як самого себе.

5. Усвідомлення історичності: Воно виникає в епоху політичних катастроф як універсальне історичне усвідомлення історії, що твориться Богом. Воно стає основою створення релігійного центру життя, що втягує в "тут і тепер" цілісність усього світу. Не випадковість нескінченного, а створене Богом сьогодення надає життю його значення.

6. Страждання: Страждання оволодіває гідністю, страждання постає шляхом до Божества...

7. Відкритість не вирішенням: Вірогідність віри якнайрішучіше випробовує себе. Здійснюється смілива спроба за даних релігійних позицій - а кожне висловлювання неминуче стає позицією - виявляти створене в ній невирішуване...

Кожна з цих основних рис пов'язана зі своєрідними відхиленнями:

1. Єдиний Бог стає абстрактним, і тоді він тільки негативний стосовно всього буття миру, його різноманіття й повноти. Одиничне умертвляє множинність.

2. Трансцендентний Бог виокремлюється від світу. Бог без творення є думка, в якій все зникає...

3. Зустріч із Богом стає егоїстичною або перетворюється в насолоду почуттям. Небезпека цієї молитовної релігії полягає в настирливості щодо божества за егоїстичної щиросердечної спрямованості.

Інша небезпека - схильність до впевненості в знанні волі Божої, котра стає джерелом фанатизму...

4. Заповіді Божі перетворюються з простих основ моральності в абстрактні юридичні норми й розвиваються в нескінченну законність особливих визначень.

5. Усвідомлення історичності втрачається в історично об'єктивному спогляданні. Тоді виникає претензія на право розпоряджатися світовою історією, чи то мисленнєво у вигляді знання цілого або навіть дійсно, виходячи з відомого діючого божественного промислу...

6. Страждання перетворюється в психологічному переосмисленні на мазохістське задоволення або садистично затверджується, або мислиться як жертовність у давно подоланих магічних категоріях.

7. Відкритість невирішеностям веде до розпачу або до нігілізму, до бунту дивовижної негативності.

<...>

Розум і комунікація

Виявлення простору всеосяжного й вказівка на основоположення, які при висловленні змісту віри все-таки залишаються невизначеними, ще недостатні для характеристики філософської віри. Тому що філософствування істотно відбувається в часі. Філософія займає проміжне місце між витоками й ціллю. Щось у нас, що веде нас цим шляхом, спонукає за межі нашої суб'єктивності, притягує до об'єкта, не будучи само чимось відчутним, те, за допомогою якого ми, власне кажучи, і живемо у філософському розумінні, називається розумом. Розум ніколи не буває без розсудку, але нескінченно перевершує розсудок. У філософську віру розум входить як необхідний момент. Будь-яке почуття істини розкривається лише тоді в чистому вигляді, коли воно очищене в русі розуму.

Нам уявляється необхідним охарактеризувати розум. Розум зіставляє всі рівні істини, показуючи значущість кожного. Він перешкоджає замиканню істини в собі. Він розуміє, що кожна віра, яка ізолює й абсолютизує один із модусів всеосяжного, стає помилковою. Так, помиляється навіть "віра" свідомості взагалі, коли вона стверджує несуперечність самого буття. Тому свідомість взагалі може лише сказати, що для неї незбагненне те, що не дотримується її законів, таких як закон суперечності. Однак усі доступні змісти свідомості взагалі - ще не саме буття, а лише спосіб його появи в категоріях загальнозначущого мислення.

Розум забороняє зупинятися на якому-небудь смислі істини, що не містить у собі всю істину. Він забороняє потрапляти в глухі кути, задовольнятися вузькістю, якою б звабною вона не була, забувати або проходити повз що-небудь, чи то реальність, значущість або можливість. Розум вимагає нічого не упускати, вступати в співвідношення з усім, що є, шукати за межею будь-якої межі те, що є й, мабуть, охоплювати навіть протилежності й завжди осягати цілісність, усяку можливу гармонію.

Але разом з тим розум намагається також у кожній цілісності знайти можливість необхідного прориву. Він забороняє завершену гармонію. Він доходить до крайнощів, щоб пізнати справжнє буття.

<...>

Розум - це всеосяжне в нас, що не має справжніх джерел, але є знаряддям екзистенції. З боку екзистенції він - безумовне, спрямоване на те, щоб виявити джерела в їхній здійсненності як найглибше одкровення.

...Розум - зв'язок усіх модусів всеосяжного. Він не допускає, щоб яке-небудь суще абсолютно відокремилося, затвердилося у відірваності, стало незначним через розпорошення. Ніщо не повинно бути загублене там, де розум стає дієвим, те, що є, шукає зв'язок. Виникає універсальна співучасть у житті, відкрита зацікавленість...

Розум вимагає безмежної комунікації, він сам - тотальна воля до комунікації. Оскільки в часі ми не можемо об'єктивно володіти істиною як єдиною та вічною й оскільки наявне буття можливе тільки поряд з іншим наявним буттям, екзистенція осягає себе лише в співтоваристві з іншою екзистенцією, комунікація становить образ відкриття істини в часі.

Є ряд більших спокус: віддалитися від людей у вірі в Бога, виправдати свою самотність уявним знанням абсолютної істини, за допомогою передбачуваного володіння самим буттям досягти задоволеності, що в дійсності є відсутністю любові. До цього приєднується твердження, що кожна людина

- замкнута монада, що ніхто не може вийти із себе, що комунікація - ілюзорна ідея.

Цьому протистоїть філософська віра, яку можна назвати також вірою в комунікацію. Тому що тут мають силу два положення: істина е те, що нас з'єднує, і - в комунікації закладені витоки істини. Людина знаходить у світі іншої людини як єдину дійсність, а якої вона може об'єднатися в розумінні і довірі...

Розділ 2. Філософія як система знання

Евальд Ільєнков (1924-1979)

 

Евальд Васильович Ільєнков - філософ, спеціаліст із теорії діалектики, історії філософії, методології наук про людину.

ЕЗ. Ільєнков сформулював проблему побудови теоретичної системи та її генезису на основі деякої "клітини", що і є ядром теорії. Його розробка ядра теорії співзвучна з Лакатошевим методом науково-дослідницьких програм, а розвинута Е.В. Ільєнковим критика філософського емпіризму є дотичною до того, що пізніше почало обговорюватися як проблема теоретичного навантаження емпіричного факту.

Одна з основних проблем, над якою працював філософ, - зняття картезіанської дихотомії суб'єктивного і об'єктивного, свідомості як дечого суто "внутрішнього" і зовнішньої реальності. У зв'язку з цим Е.В. Ільєнков сформулював концепцію ідеального, яке тлумачилось як здатність людини будувати свою діяльність у гармонії з формою іншого тіла, а також із перспективою еволюції тілесності в процесі розвитку культури. Остання і є первинною формою буття ідеального, яке існує не в розумінні людини, не в її свідомості, а в історичних формах діяльності, в культурі.

Філософія і молодість

На перший погляд вони досить далекі одна від одної - молодість і філософія.

Філософія інколи уявляється молоддю в образі посипаного сивиною мудреця, який, усамітнившись, самостійно, не поспішаючи, веде розмисли щодо таємниць світобудови, про "трансцендентну єдність а перцепції" та про подібні сюжети, що вимагають відмови від світської метушні, від її радощів і жалю.

...Сонячний ранок весняного дня набагато більше прихиляє молодь до веселої насолоди майорінням чудових фарб і звуків, надлишком сил міцних мускулів, радісним відчуттям новизни і неповторності навколишнього світу, до тремтливого очікування майбутнього, яке обіцяє бути ще більш розкішним, барвистим і радісним...

Що з того, що коли-небудь прийде вечір життя, настане присмерк осені? Тоді й настане час глибоких філософських розділів.

...До філософії молодість іде й приходить різними шляхами. Когось похмурий і нерозумний викладач відштовхне від справжньої, наукової філософії - і тим підштовхне в обійми вселенської філософії, але порожньої і дуже поганої, навіть шкідливої для здоров'я. І таке буває. Іншому вчасно - під настрій, випадково - потрапляє в руки дійсно варта уваги філософська книжка, і це може призвести до справжнього благодатного і цілющого перевороту в його свідомості, змінивши його старий, дитячий спосіб суджень про речі на новий, більш досконалий. Із філософією, хочеш чи не хочеш, молодий чоловіче, а зіштовхнутися все одно прийдеться. Нікуди від неї не дінешся. Особливо у наш час. Питання тільки про те, чи буде ця філософія справжньою, розумною, або її поганий ерзац, зовнішньо на неї схожий, але гидкий своєю начинкою.

Філософія контролює у собі певний спосіб мислення, певну логіку мислення і розкриває її для людини, яка мислить. Тому з філософією не зіштовхується тільки той, хто взагалі не мислить, узагалі не думає про те, що він робить сам, а що його сусід, що робить усе його оточення - і далекі, і близькі люди. І якщо ти засвоюєш той чи інший спосіб мислення, той чи інший спосіб міркувань про речі, - знай, що ти (можливо, навіть несподівано для себе) засвоюєш цілковито визначену філософію. Або хорошу, або погану. А тому краще знати, що саме ти ковтаєш, щоб потім не пошкодувати. Адже бліда поганка буває дуже схожа на шампіньйон. Із філософією така сама справа...

Молодості властивий безхмарний оптимізм. І це дуже добре. Але все-таки краще, якщо цей оптимізм не бездумний. Адже бездумний оптимізм - у житті опора нетривка. Найчастіше його вистачає ненадовго - до першої серйозної життєвої невдачі, до першої біди, хоча й невеликої. І ось учорашній оптиміст стає похмурим нитиком - песимістом" якого вже ніщо не радує і ніщо не веселить, незважаючи на його паспортну молодість, здоровий шлунок і міцні зуби... Фігура - трагікомічна. Такий собі замолоду розчарований у житті - "той, що пізнав глибини життя" - доморощений Шопенгауер... Розлетівся назустріч усім вітрам і радощам, не дивлячись під ноги, і спіткнувся об перший, що трапився, булижник. Очікував законних задоволень, наївно вважаючи, що планета наша для його щастя вже повністю облаштована, - й отримав синець чи гулю на лобі, ще добре, що не поламав ноги. І зростає на цій гулі, як на фундаменті, цілісний світогляд, де все намальовано вже не сірим по сірому, а суцільним чорним по ще чорнішому. І синець, буває, зійде, а "світогляд", "нажитий ціною страждань", залишається і плодоносить...

Злий жарт може зіграти з людиною оптимізм, коли він бездумний. І стає тоді молодість легкою здобиччю для філософії... Таких філософій виготовлено дуже багато, різноманітних - на будь-який смак... І краще все-таки не чекати доти, доки яка-небудь із таких філософій, вибравши момент, по-хижацьки вчепиться своїми кігтями у твою засмучену невдачами голову, прикидаючись для початку доброю розрадою. Більш розумно попіклуватися про те, щоб вчасно... по-серйозному подружитися зі справжньою, хорошою філософією.