Дружеский разговор о душевном мире 3 страница

5. Етичне значення іншого

Розуміння, через свою зв'язаність зі здатністю сущого відкривати буття, набуває значення починаючи з буття. В розумінні суще не звертається до буття, а лише називає його. І, таким чином, здійснює стосовно нього насильство і заперечення. Часткове заперечення, яке є насильством. І ця частковість (partiellite) описується як той факт, що сущий, не зникаючи, опиняється в моїй владі. Часткове заперечення, яке є насильством, спростовує незалежність сущого - він є моїм. Володіння - спосіб, згідно з яким сущий, повноцінно існуючи, е частково запереченим. Йдеться не лише про факт, що сущий - інструмент і знаряддя, тобто засіб; він є також метою - споживним, і приносить себе в жертву з насолодою, віддається, є моїм. Такий погляд вимірює, звичайно, мою владу над об'єктом, але він уже є насолодою. Зустріч іншого полягає у тому, що, попри тривалість панування над ним та його підлеглості, я ним не володію. Він не є повністю у відкритості буття, де я вже тримаюся, немовби на полі власної свободи. І він йде на зустріч зі мною не від буття взагалі. Все, що переходить до мене від буття взагалі, звичайно, надається моєму розумінню і моєму володінню. Я розумію його з його історії, його середовища, його звичок. Те, що в ньому уникає мого розуміння, - це він, сущий. Я не здатен, збагнувши його, володіючи ним, заперечувати його цілісне буття насильством, як частку. Інший - то єдиний сущий, заперечення якого може оголоситися лише як тотальність: як убивство. Інший - то єдине буття, яке я можу бажати вбити.

Можу бажати. А тим часом така влада є цілковитою протилежністю влади як такої. Тріумф цієї влади є її поразкою як влади. Тієї ж миті, коли моя здатність убити здійснюється, інший зникає для мене. Я можу, звичайно, досягти певної мети, вбиваючи, можу вбити, наче на полюванні, або як зрубують дерево й забивають тварин, - але тому, що тоді я збагнув іншого у відкритості буття взагалі, як елемент світу, де сам перебуваю, я зауважив його на обрії. Я не дивився йому в обличчя, не зустрічав його лиця. Спокуса суцільного заперечення, яке вимірює нескінченність цієї спокуси та її неможливість, - це є наявність обличчя. Мати взаємини з іншим віч-на-віч - це не могти вбити. Це також ситуація дискурсу.

Якщо речі є лише речами - це тому, що стосунки з ними встановлюються як розуміння: сущі дозволяють захопити їх зненацька, починаючи з буття, починаючи з сукупності, що їм надає значущості. Безпосередня данність свідомості суперечить собі в термінах. Віддатися - це підставити себе хитрості розуміння, бути збагненним через посередництво задуму, світла буття взагалі, через манівці, за компанію; віддатися - це означувати, виходячи з того, чим не є. Взаємини з обличчям, факт спільності - слово - це взаємини із сущим саме як із по-справжньому сущим.

Нехай із сущим будуть зверненням до обличчя й уже словами, ставленням радше з глибиною, ніж з обрієм, - шпариною в обрії, - нехай мій ближній буде переважно сущим, - все це може здатися досить дивним, якщо дотримуватися концепції сущого як такого, що саме по собі є незначним і є просто окресленням на осяйному обрії, силуетом, який набуває значущості лише цією присутністю на обрії. Обличчя є значущим (signifie) в інший спосіб. У ньому нескінченний опір сущого нашій владі стверджується саме проти вбивчої мети, якій він протистоїть, бо зовсім оголений - а ця голизна обличчя не просто стильова фігура, вона є і значущим як така. Не можна навіть сказати, що початком було (обличчя; це було б перетворенням на пов'язане з довколишньою наповненістю).

Чи здатні речі набувати обличчя? Хіба мистецтво - не така діяльність, яка позичає обличчя речам? А фасад будинку - не будинок, який дивиться на нас/ Аналізу, який ми проводили, не досить, аби відповісти. Проте ми запитаємо себе, чи безособовий рух ритму не підмінюється в мистецтві, чаруючому й магічному, соціальністю, обличчям, словом? Розумінню й означуванню, охопленим з обрію, ми протиставляємо значущість обличчя. Хіба здатні короткі зівки, якими вводимо це поняття, заздалегідь передбачити свою роль у розумінні як такому та всіх його умов, що вимальовують царину взаємин, про які ледве підозрюють?

Але те, що ми передбачаємо, здається навіяним філософською практикою Канта, якого відчуваємо особливо близьким.

У чому споглядання обличчя не є більше баченням, але слуханням і словом (коли зустріч обличчя - тобто совість - може бути описана як умова свідомості й буття), в який спосіб свідомість стверджується як неможливість убити? Якими є умови появи обличчя, тобто спокуси й неможливості вчинити згубу? Якими є умови намагання й неможливості вбивства, яким чином я можу проявитися стосовно себе як обличчя, нарешті, якою мірою стосунки з іншим чи з суспільством є нашими стосунками - незводимими до розуміння - з нескінченністю? Такі теми випливають з цього першого заперечення примату онтології. Філософське дослідження в жодному випадку не задовольнилося б рефлексією про себе чи про існування. Рефлексія надає нам лише оповідь про пригоду особисту, власної душі, яка невпинно вертається до самої себе, навіть тоді, коли, здається, вже втекла від себе. Людське виявляє себе лише у взаєминах, які не є владою.

Розділ 5. Філософія та світогляд

Вільгельм Дильтей (1833-1911)

 

Німецький філософ, історик культури. Один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики, який зробив вагомий внесок у методологію гуманітарних наук та близьких до них ділянок і форм історичного пізнання. Філософські досягнення В. Дільтея охоплюють кілька чільних тем: філософія життя; вчення про філософські категорії, як форми репрезентації життя; теорія світоглядів; науки про дух (своєрідність гуманітарно-історичного знання порівняно з природознавством); історизм; співвідношення історичного розуміння та природничо-наукового пояснення,

Типи світогляду і виявлення їх у метафізичних системах

І. Життя й світогляд

<...>

Життєвий досвід

З міркувань над життям виникає життєвий досвід. Окремі події, породжені зіткненням наших інстинктів і почуттів усередині нас із тим, що оточує нас і долею поза нами, узагальнюються в цьому досвіді в знання. Як людська природа залишається завжди однією й тією самою, так і основні риси життєвого досвіду становлять щось притаманне всім.

<...>

До цього життєвого досвіду належить також і та визначена система відносин, у якій наше Я пов'язане з іншими людьми й предметами зовнішнього світу. Реальність цього Я, інших людей і речей, що оточують нас, як і закономірні відносини між ними, утворюють основи життєвого досвіду та емпіричної свідомості, що виникає в ньому....І що б не застосовувало філософське мислення, як би воно не намагалося відволіктися від тих або інших окремих факторів або відносин між ними, вони все-таки залишаються визначальними передумовами самого життя, непорушні як саме життя й не доступні зміні з боку мислення, тому що коріння їх закладені в життєвому досвіді незліченної кількості поколінь. Серед цих виявів життєвого досвіду, що лежать в основі реальності зовнішнього світу й моїх відношень до нього, найважливішими є ті, які обмежують мене, чинять на мене тиск, якого я уникнути не можу, які несподівано і безповоротно обмежують мене в моїх намірах. Сукупність моїх індукцій, моїх знань базується на цих передумовах, що ґрунтуються у свою чергу на емпіричній свідомості.

Загадка життя

Перед мисленням, увага якого спрямована на загальне й ціле, постає з даних досвіду життя повний суперечностей спосіб самого життя: життєвість і разом з тим закономірність, розум і свавілля; в окремих частинах може бути й щось зрозуміле, але в цілому щось зовсім загадкове. Душа прагне об'єднати ці життєві відносини й досвід, що ґрунтується на них, в одне струнке ціле, але досягти цього не в змозі. Осередок усього незрозумілого становлять народження, розвиток і смерть.

<...>

Закон утворення світоглядів

<...>

...Тут на основі життєвого досвіду, обумовленого різноманітними життєвими відношеннями індивідуумів до світу, застосовуються і здійснюються спроби вирішення загадки життя. Саме у світоглядах у вищих формах особливо часто застосовується один метод - пояснення деякого незрозумілого даного за допомогою даного більш зрозумілого. Ясне стає засобом розуміння й пояснення незрозумілого. Наука здійснює аналіз і потім встановлює загальні відношення між ізольованими таким чином однорідними групами фактів; релігія, поезія й первісна метафізика виражають значення й зміст цілого. Перша (тобто наука) вивчає, пізнає, а ці останні - розуміють. Таке тлумачення світу, яке його багатоманітну сутність пояснює за допомогою більш простого, постає вже в мові. Воно розвивається далі в метафорі у вигляді заміни одного погляду іншим, подібним до нього і в тому чи іншому сенсі пояснює його, в уособленні, у якому роз'яснення досягається за допомогою уподібнення людині, або у висновках за аналогією, у яких менш знайоме визначається за аналогією зі знайомим, стаючи у такий спосіб більш доступним науковому мисленню. Скрізь, де релігія, міф поезії або первісна метафізика намагаються створити що-небудь зрозуміле, застосовується саме цей метод.

Будова світогляду

Усі світогляди, коли намагаються вирішити загадки життя, виявляють зазвичай одну й ту саму будову. Вони становлять тоді одну струнку систему, в якій на основі однієї картини світу вирішуються питання про значення й сенс світу, і звідси виводиться ідеал - вище благо, основні принципи життя. Ця система визначається психічною закономірністю, згідно з якою концепція дійсності кладеться в основу поділу станів і речей на приємні й неприємні, ті, що викликають задоволення й невдоволення, гідні схвалення або осуду, а така оцінка життя постає у свою чергу основою, що визначає Нашу волю....Кожний вияв життя розвивається в єдине ціле, в якому структурно пов'язані одні й ті самі відношення до світу. Так і світогляди є системами, в яких виявляється ця будова нашого духовного життя. Основою їх є завжди деяка картина світу, що виникає в результаті закономірної послідовної роботи нашого пізнання. Ми спостерігаємо внутрішні процеси й предмети зовнішнього світу. Утворені в такий спосіб сприйняття ми прояснюємо собі, виокремлюючи в них за допомогою елементарних розумових процесів основні співвідношення дійсного. Коли сприйняття закінчуються, вони відображаються й систематизуються у світі наших уявлень, які піднімають нас над випадковістю сприйняття....Але над цим світоглядом будується потім інша типова діяльність в аналогічній закономірній послідовності. Відчуваючи своє власне я, ми насолоджуємося цінністю нашого буття; ми приписуємо навколишнім речам і особам певне значення й дію тому, що вони піднімають і розширюють наше буття: ми визначаємо цінність через здатності цих речей приносити нам користь або шкоду; ми їх оцінюємо й для цього шукаємо який-небудь безумовний масштаб. Таким чином, стани, особи й речі набувають відомого значення у відношенні до єдності всієї дійсності, та й сама єдність набуває відомого смислу. У міру того як протікають ці етапи в житті наших почуттів, поступово наростає другий шар у структурі нашого світогляду: картина світу стає основою в оцінці життя й розумінні світу. І в такій самій закономірності духовного життя, з оцінки життя й розуміння світу, виростає вищий стан свідомості: ідеали, вище благо й вищі принципи, що вперше надають світогляду практичну енергію, свого роду вістря, за допомогою якого вони впроваджуються в людське життя, у зовнішній світ і в глибину самої душі. Тоді світогляд стає таким, що створює, реформує. <...>

Багатоманіття світоглядів

Світогляди формуються за різних умов. Клімат, раси, нації, створені історією й тим або іншим державним порядком, обумовлені часом поділу на епохи й століття, в яких живуть нації, впливаючи одна на одну, - ось основні передумови, що впливають на багатоманіття світоглядів.

<...>

І тут вбачається одна закономірність; пригнічена безперервною зміною вражень, негараздами долі й силою зовнішнього світу, душа повинна прагнути до внутрішньої стійкості, щоб бути в силах усьому цьому протистояти, і тому від мінливості, плинності, так би мовити, свого змісту, своїх світоглядів вона звертається до більш довготривалих оцінок життя й твердо поставлених цілей.

<...>

Серед гаданої випадковості цих світоглядів існує в кожному з них відомий взаємозв'язок цілей, що випливає зі взаємозалежності питань, що містяться в загадці життя і зокрема з постійного відношення, що існує між картиною світу, оцінкою життя й цілями, які ставить собі воля. Одна спільна людська натура й відомий порядок індивідуалізації перебувають у міцно встановлених життєвих відношеннях до дійсності, а ця остання залишається завжди однією й тією самою, життя показує завжди ті самі сторони.

<...>

Підсумовуючи все сказане вище в одному загальному положенні, яке підтверджується у кожному пункті порівняльно-історичним методом. Світогляди не є витвором мислення. Вони не виникають у результаті лише однієї волі пізнання. Осягнення дійсності постає важливим моментом у їхньому утворенні, але тільки одним з моментів. Вони - результат зайнятої у житті позиції, життєвого досвіду всієї структури нашого психічного цілого. Піднесення життя до усвідомлення в пізнанні дійсності, оцінка життя й діяльності - ось та повільна й важка робота, яку здійснило людство в розвитку світоглядів.

Це основне положення вчення про світогляд підтверджується, якщо розглядати весь хід історії в цілому. <…>

Типи світогляду в релігії, поезії й літературі

...Вона (наука) перебуває в найтіснішому зв'язку із практикою життя, оскільки вона підлегла закону поділу праці, тому кожний дослідник обмежує своє завдання певною сферою пізнання й навіть певним місцем у ній. Навіть філософія в деяких своїх виявах підлегла поділу праці. Тільки релігійний геній, поет і метафізик творять у тій сфері, яка звільняє від ярма суспільства, від обмеженості завдань, від рамок, що наперед визначають кожній історичній епосі межі досяжного....У цьому царстві волі створюються й розвиваються могутні й цінні світогляди.

Але ці світогляди різні в релігійного генія, у генія художнього й у метафізика, як за своєю структурою, своїм типом, так і за законом свого виникнення.

Релігійний світогляд

Джерелом релігійних світоглядів є споконвічна доля людини....Неминуче повторення народження, смерті, хвороби, сновидіння, божевілля, благодійного й злого втручання в людське життя демонічних сил, своєрідне сплетіння в природі порядку, що говорить про цілепокладаючого творця, і випадок, руйнування, - все це створює перші релігійні уявлення. Друге Я в людині, божественні сили на небі, сонце, зірки, духи лісів, боліт і води - ці уявлення, що виникли природно, - точка відліку для створення світу фантазії, що викликаний почуттями та отримав багатий матеріал у релігійному досвіді. Вплив незримого - основна категорія елементарного релігійного життя. Думка будує з релігійних ідей вчення про походження світу й людини, про душу та її батьківщину.

...Світ наповнений окремими, кінцевими речами й людьми, які мають певне відношення до незримого, завдяки якому їм властива прихована сила цього незримого. Таке відношення до надчуттєвого визнається за священними місцями, святими, зображеннями богів, символами, таїнствами: у релігії воно означає те саме, що символ у мистецтві й поняття в метафізиці. <...>

...Релігійний геній замінює окремі розрізнені моменти відносин між людиною й вищими істотами внутрішнім злиттям із незримим. Ця концентрація релігійного досвіду утворює з релігійних ідей релігійні світогляди, сутність яких полягає в тому, що відношення до незримого визначає собою розуміння дійсності, оцінку життя й практичні ідеали. Вони відображаються в образах і віровченнях; основою вони мають уклад життя. Вони розвиваються в молитві й у релігійному спогляданні (meditation).

<...>

У століття релігійного піднесення ми зустрічаємо боротьбу типів релігійного світогляду, явно споріднену з боротьбою метафізичних систем. Іудео-християнський монотеїзм, китайські й індійські форми пантеїзму й на противагу їм натуралістичне відношення до життя й спрямування думок - ось перші сходинки й вихідні точки для подальшого розвитку метафізики. Але тлом релігійного світогляду завжди залишається спілкування з божеством за допомогою магії, таїнств, людей, святинь, релігійної символіки, знаків, - як нижній прошарок, підґрунтям церковного будівництва завжди залишається народ. У цих світоглядах міститься завжди темне, специфічне релігійне зерно, усвідомити й обґрунтувати яке ніколи не дано теологам з їхніми спекулятивними прийомами. Ніщо не має сил перебороти однобічність досвіду, що ґрунтується на молитовному, жертовному спілкуванні з вищими істотами, властивості яких визначаються із сутності відношення до них людської душі.

У зв'язку з цим релігійні світогляди закладають основу для метафізичних, але ніколи цілком на них не перетворюються. Іудео-християнське вчення про духовне буття, творця-Бога та душі, створені за його образом, перетворилося на монотеїстичний ідеалізм свободи; різні форми релігійного вчення про всеєдність підготували метафізичний пантеїзм; індійська спекулятивна філософія, містерії, вчення гностиків розвинули ідею походження багатоманітного світу з початкової єдності й повернення до неї, ідею, що знайшла своє завершення в неоплатонізмі, філософії Бруно, Спінози й Шопенгауера. Зрозумілим постає зв'язок між монотеїзмом і схоластичною теологією іудейських, арабських і християнських мислителів і наступність цього зв'язку в Декарта, Вольфа, Канта й філософів-романтиків. Скільки б не наближали праці теологів релігійний світогляд до метафізики, але внутрішній закон його існування і його структури все-таки незмінно відокремлюють його від метафізичного мислення. Межею, що його охороняє, виявляється однобічність релігійного життє- і світорозуміння. Релігійне почуття непорушне у своєму досвіді.

<...>

Світогляд у поезії

...Релігійне заглиблення мистецтва привело до вільного вираження художником свого життєрозуміння, і в цьому полягає сутність історичного розвитку відносин між мистецтвом і світоглядом. Вираження світогляду не може бути вкладене у твір мистецтва, але воно визначає його внутрішню форму. Гідна зауваження спроба знайти в самій формі твору живопису відображення типових світорозумінь, що лежать в основі натуралістичного, героїчного й пантеїстичного світоглядів.

<...>

Поезія виокремлюється із середовища інших мистецтв своїм особливим відношенням до світогляду. Засіб, яким вона користується, - мова - робить доступним їй ліричне вираження й епічне або драматичне зображення всього, що може бути пережито, всього, що доступне зору й слуху....Звільняючи яку-небудь подію з-під влади минущого й перетворюючи його на безумовне вираження сутності життя, поезія рятує душу від тягаря дійсності, значення якої вона разом з тим відкриває. Вона вгамовує таємну тугу людини, обмеженої долею або власним рішенням, тугу за тими життєвим можливостям, які виявилися їй недоступними. І відкриваючи для неї їх в образі фантазії, вона розширює її самосвідомість і обрій життєвого досвіду. Вона відкриває її погляду світ вищий і могутніший. У всьому цьому виражається основне відношення, що є підставою поезії: життя - її вихідний пункт; відношення до людей, речей, природи - живе зерно для неї. Так, з потреби об'єднати досвід життя виникають світові настрої; єдність окремо пережитого й утворює у свідомості поета його розуміння значення життя. Такі світові настрої (Lebensstimmung) ми зустрічаємо в Іові й у псалмах, у хорі античної трагедії, у сонетах Дайте й Шекспіра, у грандіозній заключній частині "Божественної комедії", у піднесеній ліриці Гете, Шиллера й романтиків, у "Фаусті", в "Нібелунгах" Вагнера, в "Емпедоклі" Гельдерліна. <...>

Який висновок можна зробити? Черпаючи з джерела життя, поезія неминуче має у всьому, що вона трактує, виражати життєрозуміння. Це життєрозуміння дається поетові самим життям, яке він сприймає крізь призму своєї індивідуальності....Поезія виявляє безмежну силу бачити, оцінювати й творчо перетворювати життя. Подія стає символом, щоправда, не думки, а побаченого в житті співвідношення, схопленого поетом крізь призму свого життєвого досвіду....Таким чином, типи поетичного світогляду готують шлях метафізиці та є посередниками між нею й суспільством.

Типи світогляду в метафізиці

...У глибині світових релігій завжди приховане щось своєрідне й ірраціональне, пояснення чому потрібно шукати в містичності релігійних переживань, у штучно підтримуваному священнослужителями прагненні душі до невидимого позамежного....Коли світогляд піднімається до поєднаного раціонального (begriffliche) цілого, коли він науково виправдовується й заявляє домагання на загальну значущість, тоді виникає метафізика.

<...>

Структура метафізичних світоглядів спочатку визначалася їхньою залежністю від науки. Чуттєвий образ світобудови змінився астрономічним, світ почуття й волі знайшов предметність у поняттях цінності, блага, мети й закону; необхідність мислити в поняттях і обґрунтовувати привела дослідника світової загадки до логіки й теорії пізнання як першооснов знання. Робота над вирішенням цих проблем сама собою підштовхнула думку від обмеженого й визначеного до поняття загального буття, першопричини, вищого блага й кінцевої мети. Метафізика перетворилася на систему, яка при розробці незрозумілих понять і уявлень, висунутих життям і наукою, змушена була створити допоміжні поняття, що виходять за межі досвіду.

<...>

...Кожна метафізична система обумовлена місцем, яке вона займає в історії філософії; вона залежить від постановки проблеми й визначається поняттями, що випливають із неї. Так складається структура метафізичних систем - їхня логічна єдність і разом із тим їхня неминуча неправильність: вони завжди є представниками певного стану наукового мислення, а звідси їхня одиничність і неповторність.

<...>

У зв'язку з цим у метафізичних системах простежуються відмінності, обумовлені раціональним характером метафізичної творчості....Звертаючись до обґрунтувань метафізики, ми відзначаємо протилежність емпіризму й раціоналізму, реалізму й ідеалізму. В основу перероблення дійсності кладуть протилежні поняття - єдиного й багатоманітного, становлення й буття, причини й мети, і ними визначаються відмінності систем. Різноманіття поглядів на відношення світової сутності до світу й душі до тіла відображається у вченнях деїзму й пантеїзму, матеріалізму й спіритуалізму. Проблеми практичної філософії визначають нові відмінності систем, серед яких я назву евдемонізм, який поступово перетворюється в утилітаризм, і теорію абсолютних прав морального поведінки.

<...>

Не можна не відзначити важливості цієї спекулятивної роботи, здійснюваної філософією на всіх поприщах. Вона характеризує самостійні науки; вона їх поєднує. Про це я докладно говорив раніше. Але метафізику відокремлює від позитивних наук прагнення підкорити світ і життя єдності наукових методів, створених для окремих галузей знання. Маючи на увазі (безумовне) абсолютне, метафізика виходить за межі методологічних прийомів конкретних наук.

...Історична самосвідомість робить своїм змістом сутність фактичного співвідношення ворогуючих систем. Вона розкриває залежність від релігії й поезії шляхом метафізичної творчості. Вона показує, що спекулятивній метафізиці не вдалося зробити жодного кроку, який наблизив би її до загальнозначущої системи. Ми бачимо, що суперечність метафізичних систем зумовлено самим життям, життєвим досвідом, ставленням до проблеми життя. У самих цих ставленнях закладене різноманіття систем і разом з тим можливість розрізняти певні типи. Кожний такий тип охоплює пізнання дійсності, оцінку життя й цілепокладальну ідею.

<...>

...Важливіше за все зрозуміти зв'язок життя й метафізики, зрозуміти, що заглиблення в життя є центральною точкою кожної системи, що системи, в яких виражається яке-небудь типове розуміння життя, тісно й глибоко пов'язані, - скільки б ми їх не розмежовували й не ділили.

<...>

У такому сенсі я пропоную розрізняти три основні типи. Єдиним засобом такого поділу є історичне порівняння: кожний метафізичний розум підходить до розв'язання загадки життя під особливим кутом зору, що визначається його відношенням до життя й зумовлює неповторну одиничність його системи.

<...>

Натуралізм

Людина вбачає себе природно визначеною. Вона охоплює і її тіло, і зовнішній світ. Стан тіла, тваринні інстинкти, що володіють нею, визначають для людини її відчуття життя. Погляд на життя, за яким життєвий шлях повинен проходити, задовольняючи тваринні інстинкти і підкоряючись силам природи, старий, як саме людство. Відчуваючи голод, статевий потяг, старіючи й помираючи, людина відчуває себе у владі духів, що населяють природу.

<...>

Відповідне життєрозуміння відображається в значній частині літератури всіх народів. Часом воно виступає як первісна сила тваринності, але частіше в боротьбі з релігійним світоглядом. На прапорі його написано - звільнення плоті. Історичне ствердження цього бунту, що вічно відроджується та вічно схвалює природне життя, полягає в протиставленні його необхідному, але жорсткому дисциплінуванню людства з боку релігії. З цього життєрозуміння, коли воно постає як філософія, виникає натуралізм, який стверджує теоретично те, що попередньо стверджувалося в житті: життя природи - єдина й справжня дійсність; окрім неї нічого немає; життя духу лише формально своїми особливостями відрізняється від фізичних процесів...

<...>

Дві основні властивості фізичного світу створюють філософське виправдання натуралізму. Наскільки переважають у дійсності, на даній нам у досвіді, довжина й сила фізичних тілі Вони охоплюють як безперервне й нескінченно протяжне ціле нечисленних проявів духу, які здаються поодинокими вставками у великій тканині фізичної світобудови.

<...>

Почну з теорії пізнання натуралізму. Його гносеологічна основа - сенсуалізм. Під сенсуалізмом я розумію вчення, яке виводить усе пізнання з чуттєвого досвіду й кладе в основу оцінювання чуттєве задоволення і незадоволення. Сенсуалізм є безпосереднім філософським вираженням натуралістичного світовідчуття. Звідси зрозуміло, чому натуралізм, вирішуючи поставлену ним психогенетичну проблему єдності духовного життя, розглядає його як unitas compositionis (єдність побудови) одиничних вражень. Сенсуаліст не заперечує ні внутрішнього досвіду, ні мисленнєвої обробки даного, але він убачає у фізичному порядку підстави пізнання закономірних зв'язків дійсності, і властивості мислення безпосередньо або за допомогою теорії перетворюються ним на частину чуттєвого досвіду.

<...>

Натуралістична метафізика була після Протагора механістично обґрунтована. Механістичне пояснення саме по собі є позитивно-науковим методом, хоча вживається з різними світоглядами: механістична метафізика виникає лише тоді, коли дійсність підлягає виключно принципу механіцизму, коли поняття, які повинні бути тільки знаряддям, засобом наукового пізнання, розглядаються як першопричини буття. Причина руху вбачається в окремих матеріальних елементах світобудови, і з тих самих елементів яким-небудь методом виводяться явища духовного життя. У природи відбирається та внутрішня духовність, яку вкладали в неї релігія, міф, поезія; вона стає бездушною; ніде цілісна єдність не заперечує механістичного тлумачення. Ця позиція дає натуралізму можливість постати в строго науковій формі. Перед ним стоїть завдання встановити закони, згідно з якими з механічного порядку матеріальних елементів виникає світ духу.

Незліченна кількість праць була присвячена вирішенню цього завдання. Найважливіше значенням мають: епікурейська система в блискучому викладі Лукреція; потужне похмуре вчення Гоббса, який найбільш послідовно розглядав увесь духовний світ з погляду життєвого інстинкту, що породжує боротьбу індивідуумів, станів, держав за владу й панування...

<...>

Подвійність натуралізму стосовно природи неминуче мала викликати подвійність його життєвого ідеалу. Пристрасті роблять людину рабом природи - рабом лукавим та недбайливим, і все-таки силою мислення вона піднімається над нею.

Уже антична думка розвинула обидві сторони натуралістичного ідеалу. Сенсуалізм Протагора містив у собі передумови для гедонізму Арістіппа. Від зіткнення чуттєвої організації із зовнішнім світом виникають як чуттєві сприйняття, так і почуття й бажання, які не виражають об'єктивних цінностей дійсності, але вказують лише на відношення до них суб'єкта з його чуттєвими переживаннями. Із цього Арістіпп зробив висновок, що задоволення, як найбільш довершене в нашій чуттєвій організації, постає винятковим мірилом і метою людських вчинків....Але прагненню до наочності розуміння й до естетичної насолоди, що настільки притаманне духу грецької культури, відкривався інший ідеал, який також був тісно пов'язаний з натуралістичною метафізикою, з вченням Демокріта, Епікура, Лукреція. До цього ідеалу спонукав життєвий досвід. Світ панує в душі того, хто відкриває свій розум пізнанню незмінних і непорушних законів світобудови. Цей настрій відобразився в поемі Лукреція. Він відчув вивільняючи владу величних космічних, астрономічних і географічних учень, створених грецькою наукою. Безмежний Всесвіт, його вічні закони, походження Сонячної системи, історія Землі, що вкривається рослинністю, тваринами й утворює, нарешті, людину, - всі ці величні образи ставили його високо над політичними інтригами й жалюгідною вмираючою вірою народу. Перед величчю цього космічного почуття здавалося незначним навіть саме існування, з його погонею за насолодою й владою, з боротьбою людей, ареною якій була велика Римська держава - "Fromm ist, wer gefassten Geistes auf das Weltall blickt" (благий той, хто споглядає Всесвіт зі спокійною душею).