Володимир Шинкарук (1928-2001)

 

Володимир Іларіонович Шинкарук - український філософ, засновник Київської світоглядно-антропологічної школи. Перегляд традиційного філософування в руслі гуманізму пов'язаний у нього з прагненням занурити його у світову та вітчизняну філософську й культурну традицію і тим самим повернутися до втрачених можливостей, відродити духовний багаж, забутий у роки панування схоластичної державної ідеології.

В.І. Шинкарук - визнаний в Україні та поза її межами дослідник співвідношення онтологічного, логіко-гносеологічного та світоглядно-антропологічного змісту філософії.

Світогляд і філософія

...Світогляд є однією із суспільно вироблених форм відображення дійсності у свідомості людини. Його відмінна риса полягає в тому, що він відображає дійсність у її цілісності - як природно-суспільний світ життя й діяльності людини - і в її значущості для людини - крізь призму суспільних відносин, життєвих інтересів. Світогляд - невід'ємний атрибут людської свідомості. У ньому безпосередньо виражена суспільна природа людини й творчий характер її свідомості.

<...>

Якщо життя в його реальних здійсненнях, справах і турботах є життям безпосередньої дії, то життя у свідомості охоплює минуле, сьогодення й майбутнє й поєднує їх у єдине ціле, де минуле не залишається "позаду'', а "йде" з нами, і де майбутнє не приховане, а "бачиться", проектується, переживається. Свідомість і є зв'язок часів в актах життєдіяльності людини.

<...>

Найважливішою особливістю людини є здатність переживати уявлюване як дійсне, минуле й майбутнє - як справжнє. Все те, що йде в минуле, не зникає з нашого життя, а входить до нашої свідомості, відтворюється пам'яттю й уявою, переживається багато разів, іноді з ще більшою силою, ніж у момент реальної події. Звичайно, не все, що трапляється в житті, не всі часи нашого буття входять у наше "внутрішнє" життя, у сферу переживань людини. До цієї сфери входить тільки "наповнений" час, час життєвих справ і подій. Вони ж і пов'язують різні часи життя людини в живу нитку часу цього життя.

Однак людська свідомість - не фільмоскоп, що фотографічно відтворює події минулого життя в їх хронологічній послідовності. Вона має творчий характер, спирається на продуктивну силу уяви, що відтворює картини минулого в їхньому зв'язку з життєвою ситуацією в сьогоденні й орієнтована на можливі події в майбутньому. У свідомості наше минуле з'являється перед нами з вершини (або "яру") досягнутого, у світлі всього життєвого досвіду - й особистого, і суспільного.

<...>

Та обставина, що людська свідомість дається індивідам суспільно, є найважливішим чинником, який визначає її відносну незалежність від детермінант індивідуальної життєдіяльності. На цьому ґрунтується її здатність "підніматися" над індивідуальним життям, "протистояти" життєвим умовам індивідуального буття, жити "життям роду", а при визначенні життєвих цілей виходити не тільки й не стільки із сущого, скільки з належного.

У всій своїй творчій діяльності людська свідомість завжди мала й має соціально-практичну спрямованість. Як би далеко вона не відходила від дійсності, її функція полягає в тому, щоб слугувати цілям її практичного перетворення; однак дійсність далеко не настільки піддатлива, як ті духовні утворення, з якими має справу свідомість. У сфері свідомості можна створювати (і створюються) образи й можливого, і неможливого, у сфері ж дійсності - тільки можливого. Тут творча діяльність опосередковується реальними умовами й наявними засобами відкриття можливого й здійснення (побудови, відтворення) його як дійсного. Об'єктивний світ творчої діяльності людини - це світ реальних можливостей, відкритих в умовах людської життєдіяльності й обумовлених його об'єктивними закономірностями. Сутність творчості як предметної діяльності й полягає у відкритті цих можливостей та "доопрацюванні" того, що не зробила або чого не в змозі зробити сама природа, але в "доопрацюванні" його відповідно до "мірок" людини, до її потреб й життєвих цілей. Це стосується й соціальної творчості, де для створення нового необхідна також наявність можливостей для її реального здійснення.

<".>

Пізнання й свобода - дві необхідні взаємоопосередковані передумови творчого процесу. Оскільки пізнання є творчістю, воно передбачає свободу; оскільки свобода обмежується вибором здійсненних можливостей, вона припускає пізнання можливого й неможливого. Діапазон реальної свободи в практичній дії визначається пізнанням. Свобода не тільки пізнання необхідності, а й відкриття можливостей і засобів підпорядкування останньої життєвим цілям людини. Оскільки творчий процес пов'язаний із пошуком можливого, то його об'єктом є не тільки необхідність, а й випадковість. І це суттєво. У практичній діяльності людини використання випадків, випадкового збігу або розбіжності подій, випадкового збігу обставин тощо відіграє неабияку роль. Тому людська свідомість при побудові образів можливого, особливо в параметрі майбутнього, орієнтована й на випадковий збіг обставин, взагалі на різного роду випадковості. Адже у світі випадків незрівнянно більше можливостей (і сприятливих, і несприятливих), ніж у світі необхідності.

Але випадкова можливість є тільки можливою можливістю. Достовірному передбаченню вона не піддається. Ця обставина, а також те, що протягом тисячоліть суспільні умови людського життя складалися стихійно й об'єктивна необхідність пробивала собі дорогу крізь масу непередбачених випадків, зумовлювали орієнтацію свідомості не тільки на достовірні знання, а й на припущення.

Роль припущення в різних сферах творчості різна. У спеціалізованому науковому пізнанні воно виконує функцію гіпотези, що піддається експериментальній і теоретичній перевірці. У практичній життєдіяльності її роль інша. Тут експериментальна й теоретична перевірка того або іншого припущення, висунутого для прийняття рішень, у більшості випадків просто нездійсненна. Тут, як правило, "спочатку справа", а потім достовірне знання. Останнє приходить уже після здійснення дії, так би мовити, "заднім числом". Трапляється, що припущення, на основі якого приймалося рішення, виявляється помилковим. Тоді нам доводиться "розплачуватися" за свою помилку аж ніяк не теоретично, а по-житейськи. До припущень практичного життя ми ставимося не як до гіпотез, а як до взятих на віру знань. Об'єктивне припущення - це ймовірнісне знання; воно перетворюється на достовірне знання після здійснення дії. Але щоб вчинити дію, нам необхідно хоча б на мить повірити в істинність припущення, у його вірогідність. Тому що рішення приймаються життєві.

Властивість людської свідомості сприймати й переживати уявлюване як дійсне, минуле й майбутнє як сьогодення й лежить в основі роздвоєння людського життя на духовне й матеріальне - життя "у світі ідей" і життя "у світі речей". Із цього роздвоєння й випливають питання, які традиційно вважаються світоглядними й характеризують способи відношення людської свідомості до зовнішнього світу, мислимого й уявного до дійсного.

<...>

Своєрідність світогляду як форми суспільної самосвідомості людини полягає в тому, що, засвоюючись індивідами й проходячи через їхні життєві цілі й інтереси, він виступає як засіб визначення їх власної "позиції" стосовно всіх життєво важливих явищ і подій у світі. Причому "позиції" не тільки теоретичної, а й практичної - як такої, що визначає спосіб участі в подіях. На основі світогляду формуються світоглядні установки щодо тієї або іншої оцінки подій, що відбуваються у світі, щодо вибору тих або інших цілей і засобів своєї життєдіяльності. Тією мірою, якою індивід свідомо будує своє життя, керуючись своїм розумінням бажаного й належного, він будує його на основі свого світогляду. Останній визначає горизонт його "бачення" світу й, отже, горизонт, що відокремлює можливе від неможливого в ньому, здійсненне від нездійсненного. Світ "відкривається" людині через її світогляд, і те, яким він їй відкривається, залежить від останнього, від ступеня його розвинутості й цілісності.

У цьому плані світогляд є способом "освоєння" світу. І не тільки в тому значенні, що воно дає знання світу, його розуміння й горизонт його бачення, але й у тому, що у світогляді світ з'являється опосередкований практичною й духовною діяльністю людини. Специфіка світогляду, на нашу думку, виражається у двох його функціях: по-перше, у тому, що він є формою суспільної самосвідомості людини, і, по-друге, у тому, що він є способом духовно-практичного освоєння світу.

Зупинимося на цих моментах. Як відомо, вищою формою свідомості людського індивіда є його самосвідомість. Останнє й у суспільно-історичному, і в індивідуальному плані виникає тільки на певному щаблі розвитку й припускає вираження сутності людини в сукупності суспільних відносин. Індивід досягає самосвідомості, перебуваючи у різноманітних відносинах з іншими людьми....Однак для того, щоб одна людина "у всій її тілесності" постала для іншої людини "формою вияву роду "людина", необхідно, щоб суспільні відносини й суспільна практика стали поєднувати людей не за їх кровноспорідненими ознаками, а за їхньою суспільною сутністю, саме як людей, що усвідомлюють свою людську єдність, на відміну від усього тваринного й взагалі природного світу. Тому необхідною передумовою виникнення індивідуальної самосвідомості є формування суспільної самосвідомості.

<...>

Процес вироблення суспільної самосвідомості людини як усвідомлення родової єдності всіх людей і єдиного для всіх їх людського способу дії є історично тривалим і суперечливим. Спочатку він здійснювався у формі міфологічних, релігійних, а потім філософських уявлень. Уже в міфології періоду розкладання родового ладу й формування класового суспільства й держави відбувається "космізація" поняття "світ" (світ - означає космос, Всесвіт) і "універсалізація" питання про походження людини (з питання про походження того або іншого роду воно переростає в питання про походження людини, людей взагалі).

У перших філософських вченнях відбувається усвідомлення універсальної природної закономірності, єдиного походження всього сущого, у тому числі й людини, ставиться питання про "устрій" Всесвіту й про місце й призначення в ньому людини. Виробляються уявлення про всесвітню рівність усіх людей, про єдину моральну норму їхньої поведінки саме як людей (стоїцизм, частково раннє християнство тощо). Все це - складові елементи суспільної самосвідомості людини. У ній і через неї індивід будує своє відношення до світу (до суспільства й природи), виходячи із суспільно вироблених уявлень як про самий світ (суспільство й природу в їхній єдності), так і про людину, про її людську сутність, місце й призначення у світі, зміст її буття тощо. <...>

На всіх етапах історії людство створювало узагальнюючі погляди на світ і людину, на свою життєдіяльність, висувало ідеали, формувало уявлення про майбутнє, що були орієнтирами в його житті. Постійний розвиток виробництва, культури, людських потреб, розширення залучених до людської діяльності все нових і нових сфер природи, удосконалювання самої діяльності й самої людини роблять постійно актуальними завдання пізнання об'єктивних законів розвитку й перетворення світу, формулювання основних принципів наукового підходу до світу й людини, формування світогляду як системи узагальнених поглядів на світ, на історичні долі людини й людства.

Однак світогляд є не просто сукупністю узагальнених поглядів на світ; він є суспільною формою самосвідомості людини. На основі світогляду формуються світоглядні установки щодо тієї чи іншої оцінки подій, що відбуваються у світі, щодо вибору тих чи інших цілей і засобів життєдіяльності. Разом з тим світогляд виступає і як спосіб духовного світоперетворення.

Формуючись на основі матеріальної перетворюючої діяльності людського суспільства, світогляд реалізує потреби й цілі останньої духовно, виступаючи як спосіб "духовно-практичного'' освоєння миру, що означає створення образів не тільки світу, далекого людині, а й світу вільної реалізації її життєвих цілей, надій і сподівань, а також і способів досягнення цього "стану" світу. "Духовно-практичне" освоєння світу ніби "продовжує", доповнює (а іноді й компенсує) його "матеріально-практичне" освоєння.

Однак потреби матеріальної перетворюючої діяльності людини відображаються у світогляді не прямо, а через систему історично даних суспільних відносин, які надають цим потребам конкретно-історичного соціального змісту. Тому "духовно-практичне" освоєння світу у світогляді "продовжує" (доповнює або компенсує) його "матеріально-практичне" освоєння відповідно до соціальних інтересів суспільства, його класів, соціальних груп.

В умовах розвиненого родового ладу... таким "духовно-практичним" освоєнням світу була міфологія....У міфології боротьба людини із зовнішніми силами природи зображується як титанічна боротьба, в якій сама людина часто виступає могутнім титаном, що стверджує своє панування у світі. Вона якщо не бог, то напівбог, що насмілився вступити в єдиноборство із самими богами. Цим міфологія відрізняється від більш пізньої релігійної свідомості, що, відобразивши панування над людиною вже не природних, а соціальних сил, її соціальне поневолення, зводить останню до становища "хробака земного", що покладає надію на свій порятунок від "земної долі" у потойбічному світі, що цілком залежить у своєму житті від волі бога-рятівника.

У розвиненій релігійній свідомості, виникнення якої належить до епохи формування сучасних світових релігій, "духовно-практичне" освоєння світу здійснюється через його подвоєння на природний і надприродний, "земний" і "небесний", поцейбічний і потойбічний, причому так, що світ реально практичної життєдіяльності обмежений і підкорений зовнішнім (потойбічним) надприродним силам, які "долаються" не через боротьбу, а через підпорядкування (поклоніння, молитви, пожертвування тощо).

<...>

Науковий світогляд спирається на знання об'єктивних законів розвитку світу, а також тих соціальних сил, які покликані й здатні здійснити його перетворення в інтересах усіх трудящих, усього людства.

<...>

Завдяки своєму теоретичному характеру філософія істотно відрізняється від стихійно сформованих форм масового світогляду й світосприйняття. На відміну від світогляду, що виникає з практичного відношення до світу, що є способом його "духовно-практичного" освоєння, філософія й наука виникають із пізнавального відношення в процесі його історичного перетворення на відносно самостійну сферу діяльності людини.

Оскільки філософія завжди ставила перед собою завдання дати істинне, відповідне дійсності знання, вона не відрізнялася від науки і в цьому відношенні виступала як її своєрідна галузь. У свою чергу й наука в певних своїх частинах спочатку розвивалася як галузь філософії, виходила з її "лона". Однак шлях філософії до вироблення об'єктивно істинного знання був значно складнішим, суперечливішим і загалом довшим, ніж шлях науки. Причина цього криється в особливостях філософського пізнання, які визначаються особливостями його об'єкта.

Своєрідність об'єкта філософського пізнання полягає в тому, що він становить єдність свідомості (мислення) у його відношенні до об'єктивного світу й об'єктивного світу в його відношенні до свідомості (мислення). Ці відношення складаються в процесі суспільно-історичної практики, що формувала людське мислення, виділяючи загальні й необхідні зв'язки в об'єктивному світі й перетворюючи їх на форми мислення (категорії). Тому природно, що філософське пізнання виступає як пізнання універсально-загального, як осягнення світу в його універсально-загальних формах, що в остаточному підсумку в процесі історичного розвитку перетворило філософію в науку про загальні закони руху й розвитку світу і його пізнання. Вивчаючи відношення свідомості до об'єктивного світу, мислення до буття, філософія перетворює на свій предмет усю ту проблематику, що виникає на основі розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості людини й способу "духовно-практичного" освоєння світу. Це не означає, звичайно, що філософія вирішує тільки те, що постачає їй повсякденна світоглядна свідомість, яка складається поза нею на основі безпосередньої практики громадського життя. Як форма теоретичного розвитку світоглядних знань філософія здатна й покликана обганяти й випереджати пізнавальну діяльність повсякденної світоглядної свідомості, теоретично ставити світоглядні проблеми, які відображають історичні зрушення в суспільній практиці ще до їхнього віддзеркалення в "нефілософському" світогляді. Але попри все це філософія виникає й розвивається "на шляхах" розвитку світогляду, через освоєння, постановку й теоретичне вирішення світоглядної проблематики.

Філософія відрізняється від світогляду в тому аспекті, що вона є не "духовно-практичним", а теоретичним освоєнням світу. У цьому плані вона - не сам світогляд, а форма його теоретичного вираження й розвитку. Але, вирішуючи своїми теоретичними засобами світоглядну проблематику й тим самим постачаючи суспільній свідомості теоретично розроблені світоглядні знання, філософія сама функціонує як система світоглядних знань, виконує функцію теоретично розробленого світогляду.

<...>

На перший погляд може здатися, що виокремлювати основні категорії світогляду й тим самим з'ясувати його категоріальну структуру можна, проаналізувавши вузлові категорії й категоріальні структури самої філософії, інакше кажучи, розкрити категоріальну структуру світогляду, ототожнюючи її з категоріальною структурою філософії. У цьому випадку основне питання філософії, а також такі категорії, як мислення буття, матерія й свідомість, природа й дух, повинні розглядатися відповідно як основне питання й вузлові категорії будь-якого світогляду.

Однак таке спрощення викликає серйозні заперечення. По-перше, світогляд як форма суспільної самосвідомості людини історично виникає значно раніше, ніж відбувається відокремлення розумової праці від фізичної й становлення на цій основі філософії й науки; виникнення світогляду історично пов'язане принаймні з епохою родового ладу (ритуальні поховання померлих родичів, тотемізм тощо); ключ до розкриття категоріальних структур цього первісного світогляду дає міфологія, що історично передує філософії.

По-друге, становлення філософії як форми суспільної свідомості відбувається на основі трансформації світоглядних проблем, що виникали в процесі міфологічного освоєння світу, у власне філософські проблеми на основі свідомого пошуку способів їхнього теоретичного вирішення; філософія є формою теоретичного вирішення світоглядних проблем, які спочатку виникають поза нею, породжуються самою практикою громадського життя й розвитком цієї практики.

По-третє, світогляд передує філософії й у розвитку індивідуальної свідомості: індивід здатний опановувати філософські знання лише в певному віці й на певній теоретичній, науково-культурній базі. Однак це не означає, що до вивчення філософії в індивіда не формується світогляд. Він формується на ґрунті освоєння ним духовної культури певного суспільства, а вже через неї й певних філософських уявлень. <...>

У зв'язку з цим виникають питання: яке співвідношення вузлових категорій світогляду, духовної культури й філософії, у чому полягає єдність і розходження категоріальної структури світогляду, культури й філософії?

<...>

...На нашу думку, якщо брати духовну культуру в цілому, в усьому тому обсязі, в якому вона охоплюється у філософських та історико-культурних дослідженнях, то категорії світогляду, безсумнівно, є категоріями культури. Можна також сказати, що деякі категорії культури - це категорії світогляду. Більше того, якщо йдеться про духовну культуру, то основою категоріальних відносин духовної культури виступають категоріальні зв'язки світогляду. В основі системи категоріальних зв'язків духовної культури лежить категоріальна структура притаманного їй світогляду.

Але водночас ряд категорій духовної культури не можна віднести до категорій світогляду. Вони можуть мати світоглядний зміст, але не завжди і не в усіх аспектах. Візьмемо, наприклад, казки. При аналізі культури тієї або іншої епохи казки, легенди, міфи, епос тощо розглядаються як феномени культури. І не можна характеризувати культуру того або іншого народу, не вивчивши створених ним казок. Світоглядний аспект дослідження казок, на нашу думку, полягає в розкритті казкового світу як форми світогляду людини певного віку. Казковий світ дитинства - важливий компонент, що виявляє особливість дитячого світосприймання. Надзвичайно важливим компонентом культури є також дитячі ігри. Разом з тим вони мають і велике світоглядне значення, оскільки є своєрідним способом прилучення підростаючого покоління до форм життєдіяльності дорослих, котрі забезпечують освоєння суспільних відносин через "програвання" в уяві.

<...>

Таким чином, існують категорії культури, які мають важливі світоглядні аспекти й тому повинні розглядатися в системі світогляду. Але між ними є межі. І щоб їх визначити, необхідно взяти світогляд насамперед як форму суспільної самосвідомості людини. Світогляд - це узагальнені уявлення про світ, природу й суспільство в їхній єдності, про людину та її місце у світі, сенс буття тощо. Але ці уявлення стають елементами світогляду тоді, коли інтегруються у форму суспільної самосвідомості людини, де вузловими категоріями виступають поняття "людина" і "світ", через які суб'єкт світогляду (індивід, соціальна група, клас або соціум у цілому) усвідомлює своє місце й призначення у світі. У такому розумінні важливим є дослідження самого генезису понять "людина" і "світ" як вузлових категорій світогляду.

<...>

Категоріальний зв'язок "людина - світ" конкретизується в категоріальних зв'язках "людина - природа", "людина - суспільство", "людина - історія", "людина - природа - суспільство - історія". Між ними є градації, які вимагають дослідження.

<...>

Органічна єдність світогляду й духовної культури виявляється не тільки в тому, що остання немислима без вироблення й вираження в ній суспільної самосвідомості людини, а й у тому, що культура містить у собі світогляд як спосіб духовно-практичного освоєння світу. Культура (у широкому розумінні - матеріальна й духовна) - це суспільно-історичне матеріальне й духовне освоєння (олюднення) природи, перетворення її у світ людського буття. У свою чергу світ людського буття тоді виступає як культура, коли здійснює функцію "формоутворень людського духу", тобто розвитку людини.

Вузловими категоріями світогляду як форми суспільної самосвідомості є "людина" і "світ". Коли ж він береться як спосіб духовно-практичного освоєння світу, такими категоріями є поняття про світ як наявну дійсність (світ предметної практичної життєдіяльності) і світ буття за цією дійсністю (за безпосередньою життєдіяльністю). В основі такого освоєння світу за допомогою його подвоєння - протиставлення світу наявного буття світу за ним - лежить матеріально-практичне перетворення світу через цілепокладання.

Категоріальний зв'язок "світ наявного буття" і "світ за світом наявного буття" у різні історичні й соціально-культурні епохи мав неоднаковий зміст. Елементарна форма цього протиставлення - "видимий світ" і світ "невидимий", уявлення про що виникали ще в первісному суспільстві. Уже первісна людина "подвоювала" світ на безпосередній, "видимий" і "невидимий", у якому нібито перебувають предки й у який відходять померлі або сплячі. Таке первісне подвоєння світу стосується здебільшого окремого індивіда, тоді як турбота про майбутнє індивіда має належати соціуму, колективу й суспільству. В антропогенезі людство змогло сформуватися, вирватися з тваринного стану, зокрема завдяки тому, що виробило здатність піклуватися не тільки про нащадків, а й про людину взагалі як носія людських суспільних відносин до й після її смерті. Проблема смерті й безсмертя - надзвичайно важлива світоглядна проблема. Вона пронизує всю історію духовної культури людства.

Іншим "зрізом" протиставлення світу наявного буття й світу за ним є протиставлення їх як різних соціальних і соціально-історичних світів: сьогодення, минулого й майбутнього, які поляризуються категоріями добра й зла, правди й неправди, істини й омани. Скажімо, відповідно до античної міфології, світ щасливого людського буття - у минулому; "золотий вік" уже був, настав жорстокий "залізний вік". У релігійному світогляді це уявлення про "вічне блаженство", "пекло" і "рай", "воскресіння", "царство боже на землі" тощо, де в есхатологічній формі виробляється уявлення про прийдешній світ правди, добра й справедливості. <...>

Науковий світогляд, на противагу релігійному, ґрунтується на науковому пізнанні й практичному використанні об'єктивних законів і орієнтує людину на практичне перетворення дійсності. Категоріальний зв'язок світу наявного буття й світу прийдешнього спирається у світогляді на сприйняття й переживання уявлюваного як дійсного, майбутнього як сьогодення, можливого як дійсного. У світогляді світ майбутнього (а в широкому розумінні - "світ за цим сьогоденням") сприймається й переживається як безпосередня реальність. У цьому полягає особливість світогляду.

Що ж забезпечує можливість переживати уявлюване, те, що створюється в мисленні (теорії, свідомості), як дійсне? Надзвичайно велику роль тут відіграють людські почуття (не емоції, а саме почуття).

<...>

На нашу думку, особливістю предмета людських почуттів як духовних є те, що він становить внутрішньо розчленовану єдність ідеального й реального, матеріального й духовного.

<...>

Предмет усіх людських почуттів так чи інакше становить єдність ідеального й реального, почуття "сплавлюють" ідеальне й реальне у світогляді, дають можливість переживати ідеальне як реальне, матеріальне як духовне. Більше того, особливість людських почуттів і їх надзвичайно важлива роль у світогляді полягає в тому, що заради їхнього задоволення людина готова йти на самопожертву. Вона здатна навіть віддати життя заради предмета своїх духовних почуттів. Тому предмети духовних почуттів є смисложиттєвими предметами.

Світогляд як духовно-практичне освоєння світу - це таке його освоєння, в якому реалізуються суспільно вироблені поняття про добро, правду, справедливість, щастя, інакше кажучи, ідеї істини, добра й краси. І не просто ідеї, а ідеали. На нашу думку, ідеал - це ідея, що стала ідеально-реальним предметом людських почуттів; у його реалізацію людина вкладає енергію, заради нього здатна йти на будь-які випробування. Світ майбутнього саме й формується тими ідеями, які, перетворюючись на предмет людських почуттів, стають ідеалами.

<...>

...Наші уявлення про майбутнє не що інше, як пошук і переживання різних можливостей, створення на їхній основі образу майбутнього буття, що уявляється. Та й сам процес творчості насамперед відкриття можливостей. У цьому й полягає, зокрема, більша творча роль мрії, злету людської фантазії, за допомогою яких людина, окидаючи поглядом безкрає море абстрактних можливостей, відкриває реальні. У процесі їхнього відкриття відповідно до інтересів, очікувань і прагнень людини й формується такий психологічний феномен духовного життя, як надія. Без надії неможливий світогляд як активне переживання й вживання в майбутнє, прагнення віддати себе цьому майбутньому, без надії немає активної життєвої позиції.

Надія - це єдність протилежностей: знання і віри. Це - мрія, у реалізацію якої людина повірила (яка стала об'єктом віри). А мрія може стати предметом віри, коли можливість її об'єкта виявлена пізнанням. Віра - один з дуже важливих феноменів духовного життя людини. Вона виявляється в сприйнятті ймовірно істинних знань як достовірних тоді, коли нам потрібно вирішувати життєво важливі справи, а достовірного знання в нас немає й ще не може бути.

<...>

Побутує думка, що віра перетворює знання в догми й що, отже, у науці вона не тільки не потрібна, а й шкідлива. Нам здається, що це помилка. Наприклад, коли вчений висуває "божевільну" ідею, що у найкращому разі є гіпотезою, він не зможе вкласти в неї всю свою енергію, якщо не сприймає її як істинну. Тут віра є психологічною установкою на сприйняття ймовірнісного знання як вірогідно істинного. Як психологічний феномен вона генетично пов'язана з цілепокладанням творчої діяльності, містить у собі бачення й передбачення майбутнього, однак як припущення. До припущень практичного життя ми ставимося як до взятого на віру знання. Об'єктивне припущення - це ймовірне знання, воно перетворюється на достовірне після виконання дії. Але, щоб здійснити останнє, потрібно повірити в істинність припущення, у його вірогідність.

Віра суперечлива. Вона завжди спирається на авторитет, у чому виявляється її обмеженість. Але в цьому полягає і її важлива перевага. Так, більшість знань у дитячому віці ми беремо на віру під впливом авторитету батьків і вчителів. Без їхнього авторитету виховання неможливо. Крім того (і це дуже важливо!), віра здатна виявити й реалізувати приховану, на перший погляд, у людині можливість зробити те, що здається неможливим. Вона надихає людину, піднімає її над обставинами.

Віра, надія, мрія, духовні почуття (а позитивним виявом усіх їх є любов у найбільш широкому значенні цього слова) - винятково важливі категорії духовного життя людини й суспільства і, таким чином, духовної культури. Без них немає світогляду.

<...>

Безсумнівно, світоглядне бачення майбутнього, навіть коли воно спирається на весь комплекс наукових знань, не може обходитися без віри, тому що вірогідно передбачати все суттєво важливе для нас у майбутньому ході подій неймовірно важко. І все-таки не віра, а знання визначають основи світогляду.