Аристотель (384-322 до н. е.) 5 страница

...Йдеться, звичайно, не про те, щоб терміново засаджувати молодість за філософію, перетворивши її на обов'язковий предмет для вивчення, не про те, щоб вмовити молодь занедбати всі інші справи і потонути в її безодні. Зовсім ні. Крім усього іншого, філософія давно встановила таку істину: реальне життя з його радощами і горем, все-таки більш важливе за будь-яку філософську теорію.

Однак філософія, і при цьому найбільш серйозна і глибока, цілковито може знайти собі місце в ряду природних радощів реального життя і стати такою самою нездоланною потребою для розуму, якою є спорт, фізична культура для молодого, повного сил тіла. Духовною потребою, яка в молодості ще часто знаходить собі хибний шлях, несправжній спосіб задоволення. Це - та сама потреба чимось зайняти розум, яка нерідко витрачається даремно у вільний від інших занять час...

Потреба задіяти розум, потреба думати, мислити, розуміти те, що бачиш... Навряд чи треба доводити, що розум не розкіш, а гігієна. Гігієна духовного здоров'я, яка так само необхідна для життя, як і фізичне здоров'я.

Якщо не мати духовного здоров'я, то в наші дні легко захлинутися і втопитися у тому стрімкому потоці інформації, яка щодня і щогодини навалюється на людину з усіх сторін. Тим більше, що цей потік несе із собою не тільки зовсім доброякісну їжу. Так що турбота про духовне здоров'я має і прямий соціальний, життєво важливий для кожної людини смисл.

Кожен, звичайно, і без всякої філософії розуміє, що розумним бути набагато краще, ніж дурнем. Але далеко не кожна, навіть дуже освічена людина розуміє, що розум, уміння мислити, здатність уміло думати - не вроджені властивості, не дар природи, а таке вміння, яке кожна людина може і повинна виховати у самій собі, і що дарма воно не дається.

...Розумна людина - це людина, яка вміє думати, мислити, самостійно судити про речі, про людей, про події, про факти. Саме судити - точки зору найвищих норм і критеріїв людської духовної культури. Виявляти силу "судження", як називав колись цю здатність Іммануїл Кант.

Цьому начебто суперечить загальновідомий факт: ми часто зустрічаємо досить розумних людей, які не здобули не тільки вищої, а й середньої освіти. Також не рідкістю в усі часи, зокрема і в наш час, був і ще залишається "вчений дурень". Персонаж, кожному знайомий. Очевидне й те, що "багато знати" - не зовсім одне і те саме, що "вміти мислити". "Багатознайство розуму не навчає", - попереджав ще на зорі філософії Геракліт темний із давньогрецького міста Ефеса. І був, звичайно, абсолютно правий.

Правда, він сказав також інше: "Багато знати повинні мудрі мужі", і що без справжніх знань немає і не може бути мудрості.

"Розум" ("мудрість") - це не знання саме по собі, не сукупність повідомлень, що закладаються освітою у пам'ять, не інформація і не сукупність правил поєднання слів зі словами, термінів із термінами. Це - вміння правильно розпоряджатися словами, вміння співвідносити ці знання з фактами і подіями реального життя, об'єктивної реальності, і головне - самостійно ці знання здобувати, поповнювати - так споконвічно визначає "розум" будь-яка справді розумна філософія. Й обов'язково веде до утворення розуму, мислення. У перегонах з простого заучування відомостей найрозумніша людина не може змагатися з неживою і недосконалою електронно-обчислювальною машиною. Однак саме в цьому - її перевага над нею, перевага наявності розуму.

...Отже, що таке розум, мислення, інтелект? Що потрібно розуміти під цими словами? Звідки вони беруться?

...Будемо виходити з того, що розум - це факт. Проте такого твердження ніхто, очевидно, не заперечуватиме. В житті ми без труднощів розрізняємо розумну людину від дурня і робимо це на основі простого життєвого досвіду, на основі достатньо очевидних фактів. Від таких фактів і будемо відштовхуватися. Ми рідко тут помиляємось, але якщо й помиляємося, то, як правило, ненадовго. Навіть дурень дурня бачить здалеку. Навіть у тому випадку, коли він сам себе таким не вважає.

Однак розуміти факт - нехай найочевидніший - справа більш ніж складна, і тут ми відразу вступаємо на ґрунт філософії, на ґрунт науки про розум, про мислення.

Послухаємо, що говорить із цього приводу один філософ, який спробував дати собі чесний і тверезий звіт про те, що сам - як і всі люди - розумів і розуміє під цим зазвичай безвідповідально вживаним словом - "розум". Відповісти на питання, що таке розум, найлегше, мабуть, порівнявши факт беззаперечної наявності розуму з таким самим беззаперечним фактом його відсутності. Так цей філософ і зробив. І отримав загалом, нехай і попередньо приблизне, зате повністю беззаперечне визначення.

Розумна людина - на відміну від нерозумної - навіть за невеликого запасу знань, набутих у школі, вміє застосовувати їх для вирішення питань, які постають у житті перед кожною з них щохвилини і повсякчасно. Нехай навіть ці питання нескладні. І, навпаки, нерозумна людина, навіть за величезного запасу знань, що зберігаються в її пам'яті, раз у раз осоромлюється у найбільш нескладних життєвих ситуаціях, коли вимагається самостійне, раніше (тобто апріорі) не передбачуване, не продиктоване рішення.

Досить загально, але достатньо беззаперечно. Є заперечення? Якщо ні - підемо далі за цим філософом.

Отже, розум - уміння співвідносити деякі загальні, засвоєні в процесі освіти, нехай найелементарнішої, нехай найвищої, "істини" з обставинами, що фактично утворюються у житті, а тому є кожного разу неповторними і кожного разу непередбачуваними.

Висловлюючись високим філософським стилем, уміння "опосередкувати загальне з одиничним, з індивідуальним, особливим". Уміння визначати, чи підходить цей неповторний випадок під задане тобі культурою "правило" чи не підходить? Чи стосується цього випадку все те, що відомо тобі з твого власного досвіду, зі школи, з науки, зі слів інших людей, чи не стосується? Або, можливо, ти зіштовхнувся тут із таким випадком, де недостатньо всього того, що ти знаєш, де не можна повторювати вже відоме, а змушений сам ламати голову, намагатися сам зрозуміти?

Така ситуація дає можливість достатньо строго констатувати наявність чи відсутність власного розуму. Або просто розуму, адже розум буває тільки власним - чужим розумом життя не проживеш, обов'язково, рано чи пізно, потрапиш в умови такого "експерименту", який і виявить - є в тебе розум чи його немає.

Звідси випливає такий висновок: розум можна визначати як здатність здійснювати судження про одиничний факт із вершини засвоєної тобою загальної культури. Само собою зрозуміло: чим вища культура (запас засвоєних тобою знань, загальних істин), тим краще, тим більше простору для виявлення розуму. Але коли немає здатності (вміння) самостійно співвідносити цей запас з індивідуально неповторною ситуацією - розуму немає взагалі. Є його відсутність - глупота. Навіть за величезного запасу знань.

Розум тому і резонно визначити як здатність мати судження. І цю здатність неможливо вкласти в голову в готовому вигляді - у вигляді суворого правила, у вигляді алгоритму, бо це було б "правилом застосування всіх можливих правил", і при цьому "до всіх можливих одиничних випадків".

А таке не пощастило сформулювати ще нікому, і є всі підстави вважати, що й ніколи не пощастить, бо ця витівка нездійсненна згідно з її природою. За це, до речі, ручається і сучасна математична логіка, яка довела, що в самій такій витівці прихована суперечність, яка не має розв'язку. Таке саме, як у понятті "нормальної множини всіх нормальних множин" або в "каталозі всіх каталогів". Чи повинен каталог каталогів включати у свій реєстр і сам себе? Якщо ні - він не може претендувати на повний перелік усіх, - одного в ньому не вистачатиме. Якщо так - то ще гірше: він змушений буде включати сам себе (тобто один із багатьох) у самого себе як частину всіх каталогів, і саме заради того, щоб цю частину подати як вичерпний перелік усіх частин...

Те саме й тут. Правило застосування всіх можливих правил до всіх можливих випадків їх застосування зобов'язане мати на увазі й само себе. А чи можна його застосувати до самого себе?

Елементарна логіка, що формулює саме такі - жорсткі - правила мислення, категорично відкидає саму можливість подібного правила, інакше виявляються "неправильними" всі її інші правила, відповідно до яких вона зобов'язує всіх (і себе в тому числі) мислити. Адже в самому понятті "відношення до самого себе" ховається парадокс, суперечність, антиномія. Не може бути такого безглуздого "відношення" - відношення може бути до іншого.

Іммануїл Кант (це він - автор наведених розмислів) і робить висновок: здатність до судження, як уміння застосовувати правила, неможливо задати у вигляді чергового правила і навіть у вигляді їх системи, якомога ширшої. Висновок абсолютно досконалий з погляду сучасної математичної логіки.

А розумна людина, наділена здатністю до судження - на кожному кроці робить саме це - їй вдається "правильно" (тобто відповідно до якогось таємного правила) застосовувати будь-яке окреме "правило".

Факт (з погляду строгої логіки) абсолютно неможливий. Проте - факт, відсутність якого є глупотою.

"Хибою здатності до судження є, власне, те, що називається глупотою; проти такого недоліку немає ліків". Золоті слова.

Будь-який, навіть "тупий і обмежений розум, - продовжує Кант, -... зможе, однак, за допомогою навчання досягнути навіть ученості..."

Отже, розум - хоча б тупий і обмежений, потрібно мати, за Кантом, до, поза і незалежно від будь-якого навчання, від будь-якої освіти, і ця хиба не може бути відшкодований ніякою школою, оскільки школа може тільки донести до обмеженого розсудку добуті чужим розумінням правила і вдовбати їх у нього, але здатність правильного користування ними повинна належати самому вихованцю, й у випадку нестачі цього природного дару жодні правила, які були б приписані йому з цією метою, не застрахують його від їх помилкового застосування".

У цих словах справедливо, мабуть, все, за винятком, можливо, однієї деталі - підкреслених нами двох слів з приводу того, що це - "природний дар". Але Кант і сам сумнівався в їх справедливості... Природа подарувала їй (людині) тільки природні передумови виникнення розуму, але аж ніяк не сам розум. Вона подарувала ЇЙ мозок, але не подарувала здатність використати цей мозок як орган мислення, орган специфічно людської психіки - інтелекту, уяви, свідомості волі, самосвідомості. І людина зобов'язана їх наявністю виключно собі, своїй власній праці, своїй власній діяльності, своїй історії.

Ці дивовижні, не властиві жодній тварині, психічні функції не тільки "тренуються" у суспільстві (як вважав Кант), а й розвиваються впритул до найвищих рівнів такого розвитку - до фази особистості, до фази таланту.

А чи досягає той чи інший індивідуум того чи іншого рівня розвитку цих здібностей - це вже залежить справді від мільярдів взаємно перехрещених і таких, що координують один одного, чинників і "врахувальних" впливів. Але - і в цьому радикальна відмінність марксистської концепції від концепції Гельвеція - ці "випадковості", завдяки збігу яких один індивід виростає розумним, а інший - тугодумом, тільки на перший погляд становлять картину чистого хаосу. Якщо придивитися до сукупності руху цих "випадкових обставин" уважніше, то такий рух виявляє деякі тенденції, деякі спільні течії, які примушують ці "випадковості" досить нерівномірно об'єднуватися у межах відомих соціальних зон. В одних зонах соціального організму утворюються більш сприятливі для розвитку людини "збіги випадкових обставин", а в інші зони "стікаються" значно менш сприятливі обставини.

При цьому не потрібно думати, що найбільш сприятливі для розвитку розуму умови концентруються там само, де і матеріальні блага... Стосовно умов здобуття освіти, то в забезпечених сім'ях і верствах суспільства вони, зрозуміло, більш сприятливі. Не так просто стоять справи з умовами виникнення розуму і таланту. Вони, як правило, утворюються у тих верствах суспільства, які більш сильно і більш гостро відчувають тиск історично дозрілих потреб розвитку, тиск суперечностей цього розвитку, який і примушує їх думати, провадити розмисли, "ламати голову" більш напружено, ніж людей багатих і "благополучних".

"Випадковість народження" відразу - з перших днів життя - визначає, впливу яких саме "випадкових" обставин буде головним чином піддаватися народжений для духовного життя індивід, які саме "випадковості" будуть збігатися у зоні його виховання, які саме в ній будуть домінуючими, стануть визначальними.

Сила необхідності, що примушує "випадковості виховання" збігатися досить нерівномірно і в одних верствах суспільства концентрує випадковості більш сприятливі, а в інших - менш сприятливі для розвитку і розквіту розуму, - це могутня соціальна сила суспільного поділу праці.

Загальна сукупна необхідність і тут, як і всюди, діє і виявляє свою верховну владу саме через рух "випадковостей", які на перший погляд здаються цілком хаотичними, позбавленими будь-якої загальної закономірності. Однак поступово через цей хаотичний рух "випадкових обставин" явно вимальовуються контури класової структури суспільства з його своєрідним поділом праці між людьми і з відповідним розподілом здібностей між ними. Здатності розподіляються у підсумку саме так і в таких пропорціях, яких вимагав система поділу суспільної праці, що склалася історично.

Саме тому кожна система поділу суспільної праці завжди і створює, і формує відповідну своїм потребам систему виховання, систему освіти, яка й виробляє загалом і в цілому саме таких людей, які потрібні саме цьому суспільству, і саме в таких пропорціях, які встановлюються у процесі сукупного виробництва.

Зрозуміло, що більш-менш узгоджене функціонування виробництва речей... і виробництва людей (тобто сфери виховання й освіти) завжди досягається не відразу й не автоматично. Ці сфери виробництва лише поступово "притираються" одна до одної, і між їх жорнами перемелюються багато життів і доль окремих індивідів.

Але коли, рано чи пізно, система суспільного виробництва потрапляє у кризове становище, що загрожує крахом цього суспільного ладу, - визріває революційна ситуація, - то це обов'язково виявляється також і в гострому розладі між системою виховання і життям. Узгодженість між ними порушується, виховання і життя починають "суперечити" одне одному, зіштовхуватися у найгостріших конфліктах, - і завжди найбільш болісно відчуває це молодь...

Саме таку кризову епоху переживає нині світ... Скільки пишуть на Заході про кризу школи, про кризу всієї системи виховання і освітні Яких тільки рецептів порятунку не пропонують! Впритул до закликів узагалі розвалити школу, впритул до анархістського гасла: "Рятуйся, хто може!" - зверненого до дезорієнтованої такою ситуацією молоді.

А жорна життя і виховання продовжують крутитися зі скрипом, скреготом і гуркотом, ламаючи молоді життя, калічачи долі, владно примушуючи молодь думати, провадити розмисли і шукати вихід із трагічної ситуації.

...Розум, інтелект узагалі формуються тільки в процесі індивідуального засвоєння культури мислення, створеної працею всіх попередніх людських поколінь. Розум, власне кажучи, і є не що інше як така культура, мислення, що, історично розвиваючись, перетворюється завдяки освіті в особисте надбання, у приватну власність індивіда. Нічого іншого у складі "розуму" немає.

Тому першою умовою виховання розуму є відкритий - для кожного доступ до всіх скарбниць духовної культури. Для всіх і кожного, а не тільки для обраних щасливців, як це було за рабовласницького ладу, і за станово-феодальних порядків, і за капіталізму.

...Та й цим багатством потрібно дійсно оволодіти, тобто навчитися користуватись ним так, щоб воно зростало, а не тануло, не іржавіло у підвалинах пам'яті, на полицях бібліотек, у залах музеїв, тоді як формальний власник витанцьовує твіст чи п'є портвейн...

А таке трапляється, на жаль, нерідко.

Чому?

На це питання ми постараємося відповісти пізніше... А поки що тільки зауважимо, що в наших умовах... справа частіше за все гальмується відсутністю особистої потреби розширення духовного багажу - нашим невмінням таку потребу прищепити кожній молодій людині і зробити її первинною, домінуючою, як говорять психологи, потребою особистості, її основним життєвим інтересом.

Якщо таке завдання ми зможемо виконати - розумними стануть усі.

Правда, декому така перспектива здається утопічною. Всіх і кожного розумним не зробиш, як не старайся. Однак, мовляв, одні від природи наділені здібністю (і потребою) оволодіння тим багатством, яке накопичило людство, а інші - також від природи - приречені на існування як "бездарні репродуктиви".

Рене Декарт (1596-1650)

 

Французький філософ, фізик і математик, представник класичного раціоналізму. Виступаючи з програмою переосмислення попередньої традиції філософствування, Р. Декарт спирався не на досвід та емпіричні спостереження, а на розум, мислення і самосвідомість. Наголошуючи на ідеї єдності наук, Декарт вважав, що автентичним засобом її осмислення є філософія, фундамент якої становить метафізика. Найочевиднішим і водночас найдостовірнішим твердженням, яке може бути наріжним каменем єдиної системи наук, є, за Р. Декартом, теза "мислю, отже, існую".

Інструментом людського пізнання Р. Декарт вважає метод, основні правила якого такі: 1) розпочинати з простого й очевидного; 2) поділяти кожний складний об'єкт (чи проблему), що підлягає вивченню, на прості частини; 3) розташовувати свої думки у чіткому порядку, не допускаючи жодних прогалин, щоб зберегти безперервність у ряду умовиводів; 4) вважати істинними тільки такі положення, які є чіткими і виразними та ні в кого не викликають сумнівів.

У духовному житті пильну увагу Р. Декарта привертали проблеми моралі, які він також розглядав з послідовно раціоналістичних позицій.

Метафізичні розмисли

Ось уже якийсь час, як я спостеріг, що з раннього дитинства сприйняв як істинні чимало суджень, а те, що надалі вибудував на таких хибних принципах, могло бути лише сумнівним і недостовірним; тож слід було якось раз у житті всерйоз заходитися й позбутися всіх суджень, які я досі брав на віру, і почати все спочатку із самого підмурка, якщо вже я хотів установити в науках щось міцне й постійне. Та цей задум видавався мені надто незмірним, тож я чекав, поки досягну віку настільки зрілого, що вже не можна буде сподіватися настання іншого, коли буду здатнішим до здійснення цього завдання; я так довго відкладав його, що віднині вважаю, що припустився б помилки, якби й далі марнував час, що залишався мені для дій.

Тож сьогодні, коли мій розум вільний від усіляких турбот, я, забезпечивши собі спокій у мирному усамітненні, серйозно візьмуся за докорінне руйнування всіх своїх колишніх суджень. Для досягнення цієї мети немає жодної потреби доводити, що всі вони недостовірні, чого я, напевно, ніколи б не домігся, тим паче, що розум уже переконував мене, що так само старанно я повинен утримуватись від визнання як речей не зовсім достовірних і незаперечних, так і речей явно хибних; найменшого сумніву щодо них досить, аби від них усіх відмовитись. Для цього зовсім необов'язково розглядати кожну окремо, бо це була б нескінченна праця. Оскільки ж руйнування підмурка неодмінно веде до руйнації всієї будівлі, то я почну з наступу на принципи, на яких ґрунтувались усі мої колишні погляди.

Все, що досі сприймалося мною як найістинніше й найобгрунтованіше, я пізнав із чуттів або завдяки чуттям; утім, я іноді відчував, що ці чуття оманливі, а обачність схиляє нас не довіряти до решти тому, хто нас бодай раз ошукав.

Та хоча відчуття нас не раз обманюють стосовно речей маловідчутних і надто віддалених, зустрічається, ймовірно, багато інших, сумніватися в яких нерозумно,...хай навіть ми їх пізнаємо через них самих: наприклад, те, що я сиджу тут, біля вогню, в халаті, тримаю в руках ці папери або там щось інше. Чи міг би я заперечувати, що ці руки й тіло належать мені? Хіба що прирівнявши себе до отих навіжених, чий мозок настільки вражений і очманілий від випарів чорної жовчі, аж вони вперто вважають себе королями, тоді як самі бідні, або одягненими в золото й пурпур, коли вони просто голі, або ж уявляють себе глеком або скляним виробом. Але ж вони божевільні, і я виявився б таким самим безумцем, якби чинив, як вони.

Однак тут слід мати на увазі, що я людина, тож маю звичку спати й уявляти вві сні такі самі, а іноді невірогідніші речі, які цим безумцям ввижаються наяву. Скільки разів траплялося, що вночі мені снилось, ніби я одягнений сиджу на цьому самому місці, біля вогню, хоча в цей час я зовсім роздягнений лежав у своєму ліжку? Щоправда, тепер мені здається, що я дивлюсь на цей папір зовсім не сонними очима, що голова, якою я похитую, зовсім не дрімає, що я свідомо й навмисно простягаю й відчуваю цю руку; а те, що діється вві сні, бачиться не так чітко й виразно. Та розваживши докладно, я пригадую, що подібні ілюзії нерідко обманювали мене і вві сні. Задумавшись над цим, я явно впевнююсь у відсутності переконливих ознак або досить певних знаків, завдяки яким можна чітко відмежувати неспання від сну, і це мене вражає; моє здивування таке, що я фактично здатен переконати себе, начебто я сплю.

А тепер припустімо, що ми заснули і всі ці особливості, а саме: розплющування очей, хитання головою, простягання руки тощо, не що інше, як оманливі ілюзії, а наші руки й усе тіло, можливо, зовсім не такі, якими ми їх бачимо. Однак слід принаймні визнати, що речі, які нам увижаються вві сні, постають немов малюнки й картинки, що можуть бути створені лише за подобою чогось справді реального; і тому принаймні такі загальні речі, як очі, голова, руки й решта тіла, - це речі не уявні, а реальні. Справді, навіть коли художники намагаються зобразити якнайхимерніших сирен і сатирів, малюючи дивні й неймовірні форми, вони не можуть надати їм зовсім небаченого в природі вигляду, бо лише витворюють своєрідні поєднання частин тіла різних тварин, або ж, якщо їхня уява настільки екстравагантна, що зуміє вигадати щось нове, досі нами ніде не бачене, тобто їхній витвір становитиме річ до решти вигадану й цілком невірогідну, то принаймні фарби, якими його мальовано, мусять бути справжніми.

З цієї самої причини слід визнати, що хоча навіть такі загальні речі, як очі, голова, руки тощо, можуть бути уявними, існують, однак, іще простіші й загальніші речі, наявні й реальні, через змішування яких, як і через поєднання кількох істинних кольорів, виникли образи всіх речей, як істинних і реальних, так і вигаданих і фантастичних, що їх уміщує наша думка. До цієї низки речей належить тілесна природа взагалі та її просторовість, а також обриси просторових речей, їхні розміри або величина й кількість, як і місцезнаходження й час, що вимірює їх тривалість, тощо.

Можливо, саме тому ми не помилимось, якщо скажемо, що фізика, астрономія, медицина та інші науки, що залежать від розгляду складних речей, дуже сумнівні й недостовірні, зате арифметика, геометрія й інші науки такого плану, що вивчають речі, вкрай прості й загальні, не надто переймаючись, існують ті в природі чи ні, містять у собі дещо достовірне й безсумнівне, - адже незалежно від того, сплю я чи не сплю, два додані до трьох дають завжди п'ять, а квадрат ніколи не матиме більше чотирьох сторін; як на мене, немислимо, аби настільки очевидні істини можна було запідозрити в хибності й недостовірності.

І все ж у розумі вже давно утвердилась думка про існування Бога, який може все та який, задумавши, створив мене таким, яким я є. Хто ж може запевнити мене, що Бог улаштував так, щоб не існувало жодної землі, жодного неба, жодного просторового тіла, жодного обрису, жодної величини ані місця, а я все-таки ці речі відчував і мені здавалося, що все це існує саме таким, яким я його бачу. Та оскільки, - в чому я іноді пересвідчуюсь, - інші можуть помилятися навіть щодо речей, які вони вважають добре їм відомими, то ймовірно, що Бог захотів, аби я помилявся щоразу, коли два додаю до трьох або рахую сторони квадрата, або розмірковую про щось зовсім просте, якщо не можна уявити щось іще простіше. А втім, можливо, Бог не захотів, аби я сам себе ошукував, бо Він, кажуть, усемилостивий. Проте якби Його милості не відповідало створювати мене таким, який завжди поми ллється, то, здавалося б, Йому також суперечило б допустити, аби я помилявся час від часу, і все ж, я не можу припустити, що Він це допускає.

Знайдуться, можливо, люди, які воліли б радше заперечувати існування всемогутнього Бога, ніж вірити в недостовірність усіх інших речей. Та не перечмо їм відразу й припустімо для їхньої ж користі, що все сказане тут про Бога вигадка. І все-таки, хоч би яким чином, на їхню думку, я досяг стану мого наявного буття - через якусь лиху долю або фатум, через приписувану йому якусь випадковість або наявну в ньому послідовну низку взаємопов'язаних речей, - цілком певно, - оскільки здатність помилятися - це різновид недосконалості, - чим слабкішим буде творець, якому вони приписують моє походження, тим імовірніше, що через свою недосконалість я помилятимусь завжди. Звичайно, мені нічого відповісти на подібні докази, а втім, мушу зізнатися, що з усіх думок, які я вважав раніше за істинні, не знайдеться жодної, стосовно якої я міг би тепер не сумніватися, і не через якусь нерозважність або легковажність, а з причин вагомих і виважених: тож, прагнучи знайти в науках щось стале й ґрунтовне, я мушу зупинитися й надалі не висловлювати судження про подібні думки, довіряючи їм не більше, ніж речам, що видаються вочевидь неправильними.

Втім, я не можу обмежитись тільки цими заувагами, я мушу намагатися завжди про це пам'ятати, оскільки колишні звичні погляди часто спадають мені на думку, тривале й стале користування ними наче дає їм право захоплювати мій розум усупереч волі, і вони стають трохи не господарями моєї віри. І я ніяк не відвикну на них покладатися та їм довіряти, доки вважатиму їх такими, якими вони є насправді, тобто в чомусь сумнівними (як я щойно показав) і все-таки ймовірними, тож маю більше підстав їм довіряти, ніж їх заперечувати. Тому, гадаю, буде обачніше, коли, прийнявши протилежну точку зору, я докладатиму всіх зусиль, щоб обманювати себе весь час, роблячи вигляд, що всі ці погляди хибні й вигадані,...доти, доки не похитну свої упередження настільки, що вони не зможуть схилити мою думку більше ні в один, ні в другий бік, аби надалі моє судження не підпадало під вплив поганих звичок і не збилося з прямого шляху, який може привести до пізнання істини. Я все-таки певен, що на цьому шляху не може бути небезпеки заблукати, я не буду надто недовірливим наразі, адже тепер питання не в тому, щоб діяти, а щоб міркувати й пізнавати.

Отож, я припускаю, що насправді існує не всемилостивий Бог як єдине верховне джерело істини, а якийсь злий геній, настільки ж хитрий і облудний, як і могутній, що задіяв увесь свій хист, аби мене ошукати. Я уявляю, що небо, повітря, земля, кольори, форми, звуки і всі зовнішні речі, що ми їх бачимо, це лише облудні ілюзії,...якими він скористався, аби підловити мене на легковірність. Я уявлятиму себе без рук, без очей, плоті й крові, без будь-яких відчуттів, але хибно впевненим, що ними володію. Я вперто дотримуватимусь цієї думки і, якщо завдяки такому підходові виявлюсь нездатним осягнути якусь істину, то принаймні володітиму можливістю стояти на своєму. Ось чому я старанно остерігатимусь приймати на віру щось недостовірне, і так добре підготую свій розум до всіляких хитрощів цього великого ошуканця, що йому попри всю його могутність і хитромудрість, не вдасться нічого мені нав'язати.

Однак цей задум складний і трудомісткий, а лінощі непомітно затягують мене в звичний плин життя. І як ото раб, що насолоджувався уявною свободою вві сні, боїться прокидатися, коли починає підозрювати, що його свобода лише сон, і підтримує приємні ілюзії, аби довше насолоджуватись ними, так і я непомітно для себе сповзаю до своїх колишніх поглядів і боюся прокидатися з цього забуття, лякаючись, що невсипуща праця, яка настане після цього мирного спокою, може не просто привести колись до якогось світла в пізнанні істини, а виявиться недостатньою, аби осяяти весь морок щойно заторкнутих складних проблем.

Мій учорашній розмисел збурив мій розум стількома сумнівами, аж я ніяк не владен їх забути. Між тим не бачу, як їх можна було б вирішити; я неначе несподівано потрапив у глибокий вир і так розгубився, що не можу ні стати ногами на дно, ні виринути на поверхню. Однак я таки зберуся з силами, аби рушити далі обраним учора шляхом, віддаляючись від усього, в чому зауважу бодай крихту сумніву, неначе мені напевно відомо, що це абсолютно хибно. Я постійно триматимусь цього шляху, доки не зустріну чогось достовірного, або, якщо не зможу домогтися чогось іншого, то принаймні доки не переконаюсь, що в світі немає нічого достовірного.

Для того щоб зрушити й перемістити земну кулю, Архімед потребував лише надійної нерухомої точки опертя. Я так само матиму право живити високі сподівання, якщо мені пощастить знайти бодай одну достовірну й незаперечну річ.

Відтак я припускаю, що всі видимі речі оманливі; я переконую себе в тому, що все те, що мені підсуває пам'ять-ошуканка, не існує; я думаю, що в мені відсутнє будь-яке відчуття, вважаю, що тіло, форма, просторовість, рух і місцезнаходження - це лише вигадки мого розуму. Що ж тоді можна вважати істинним? Можливо, тільки те, що в світі немає нічого достовірного.