Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 1 страница

XVII — XIX ст. Розпочинаючи підготовку до відповіді, потрібно зважати на те, що соціально-економічний розвиток українських земель першої і другої половини XIX ст. проходив у якісно відмінних умовах, пов'язаних з поглиб­ленням кризи феодально-кріпосницьких відносин, ліквідацією кріпосного права та утвердженням капіталістичної системи господарювання, і позна­чався динамізмом та багатогранністю. Спектр запропонованих для розгля­ду проблем може бути досить широким. Доцільно звернути увагу на найбільш характерні прояви та ознаки соціально-економічного життя України.

Характеристику соціально-економічного становища України у першій половині XIX ст. доречно розпочати з пояснення, що феодально-кріпосниць­ка система, яка базувалася на натуральному веденні господарства, власності поміщиків на землю, особистій залежності від них прикріплених до землі селян, залишалася панівною. Водночас загострюється боротьба між феодаль­но-кріпосницькою системою і новим капіталістичним укладом, який визрі­вав у надрах феодалізму і з кожним роком набував усе більшої сили.

Слід підкреслити, що після входження Правобережної України до скла­ду Росії царський уряд (1793) поширив на українських і польських по­міщиків права, які мало російське дворянство. Правом дворянина-поміщи-ка було володіти землею, заселеною залежними від них селянами-кріпака-ми. Поміщицьке землеволодіння домінувало. Більша частина землі належа­ла великим землевласникам. Напередодні реформи 1861 р. поміщики воло­діли понад 70 % усієї землі та близько 60 % загальної кількості селян, кріпосні селяни складали 44,3 % населення України.

Намагаючись інтенсифікувати розвиток господарства, уряд обмежував панщину трьома днями на тиждень. Однак, поміщики для посилення визис­ку кріпаків ввели денні норми виробітку — "уроки", які потрібно було ви­конувати декілька днів. Мировий посередник з Полтавської губернії Г. Ге підкреслював, щодо 19 лютого 1861 р. "селянин був позбавлений можливості розпоряджатися з упевненістю одним днем на тиждень. Навіть у неділю він повинен був іти на панщину, якщо цього вимагав поміщик, з тією, проте, різницею проти інших днів, що не по зрозумілій силі уцілілого звичаю в цей день можна було робити, за народним виразом, готову роботу, тобто згріба­ти і складати сіно, віяти, але не орати, косити, жати і молотити". У 1803 р. царський уряд видав закон про "вільних хліборобів", за яким за згодою по­міщиків кріпак міг за викуп одержати волю. Проте небажання поміщиків давати волю кріпакам і фінансові можливості останніх не сприяли введен­ню в дію закону.

Тяжким було становище кріпаків і на території Західної України. їх зму­шували відробляти панщину, сплачувати чинш за землю, надану в користу­вання землевласником. Поміщики визнавали, що галицькі селяни "лише 3— 4 місяці в році мали хліб, 5—6 місяців годувалися однією картоплею, а вес­ною протягом 3—4 місяців повинні були задовольнятися травою".

Українські землі у скл аді Російської та Австро-Угорської імперій _____________________

Особливо загрозливих масштабів набуло обезземелення селян. У першій половині XIX ст. значні площі селянських наділів перейшли до поміщиків. Прожитковий мінімум на ревізьку душу мав становити 5 десятин, а насправді на Поділлі та Чернігівщині він коливався в межах лише 1,2—3,6 десятини. Сформувалися цілі групи безземельних селян — піших, бобилів, городників, які становили на Полтавщині 74 %, Київщині — 70, Чернігівщині — 36, Харківщині — ЗО % від загальної кількості селян, які належали поміщи­кам. Напередодні реформи 1861 р. 57 % кріпосних селян перебували під за­ставою 88 млн рублів поміщицьких боргів.

У першій половині XIX ст. селянство України не було однорідним. Царсь­кий уряд активно проводив політику з переведення різних категорій сільського населення у верству державних селян. У свою чергу державні се­ляни поділялися на так звані розряди, яких налічувалося 17. До розряду державних селян, зокрема, були віднесені колишні козаки та їх нащадки. Розміри володінь державних селян балансували на межі прожиткового мінімуму або й того менше.

Значному визиску підлягали колишні державні селяни, які стали військовими поселенцями. У першій половині XIX ст. військову службу з роботою в сільському господарстві поєднували понад 674 тис. осіб.

Державним селянам було дозволено у 1801 р. купувати землю. З часом колишні державні селяни, активно займаючись торгівлею, ставали купця­ми, підприємцями.

Характерною особливістю життя українського села першої половини XIX ст. було його втягнення в товарно-грошові відносини. Незважаючи на гальмівний фактор кріпосництва, товарно-грошові відносини впевнено тору­вали собі дорогу. Розвиток сільського господарства в першій половині XIX ст. проходив під знаком все більшої його орієнтації на ринок збуту продукції. Збільшувалися посівні площі. У південних районах України за першу поло­вину XIX ст. вони зросли у 25 разів. У сільському господарстві застосовува­лась техніка імпортного та вітчизняного виробництва, яку виробляли та по­ставляли підприємства Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі, Бра-ницького на Київщині.

Торгівля сприяла втягненню господарства України в систему торговель­но-грошових відносин. Особливого значення набули ярмарки. Із 13 найбіль­ших ярмарків Росії 10 діяли в Україні. На Іллінському ярмарку в Ромнах у 1846 р. збиралося до 22 тис. чумаків і візників з найрізноманітнішим това­ром. У 1857 р. в Україні відбулися 1787 ярмарків, на яких було представле­но товарів майже на 100 млн рублів.

Транспортували вантажі в Україні та поза її межами чумаки. На чумацькі вози-мажі вантажили 60 пудів хліба, до 100 пудів солі або 70 відер спирту. Чумацькі шляхи вели до портів Чорного і Азовського морів. Так, у 1830 р. вони доставили сюди 2,25 млн, а в 1853 р. — 6,7 млн пудів хліба. У 1830— 1850 pp. з кримських озер щорічно вивозили до 8,5 млн пудів солі.

Тема 6

Для транспортування вантажів широко використовували річки. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, який збудували в маєтку князя М. Во­ронцова (с. Мошни Київської губернії). У 1836—1837 pp. розпочали рейси па­роплави "Наследник" і "Константин". У1828 р. за маршрутом Одеса — Євпато­рія почав курсувати збудований у Миколаєві дерев'яний пароплав "Одесса".

Необхідно зазначити, що період розкладу і кризи феодально-кріпосниць­ких відносин у першій половині XIX ст. супроводжувався значним збільшен­ням промислових підприємств. За період 1825—1860 pp. їх кількість зросла в 3,6 раза, а працюючих на них робітників — у 5,6 раза. Розвиток промисло­вості супроводжувався переходом від дрібних селянських промислів і по­міщицьких мануфактур до фабрик. У першій половині XIX ст. про себе зая­вили родини Яхненків та Симиренків, які займалися виробництвом цукру. Виникають механічні заводи купців Дехтярьових у Києві, Заславського у Катеринославі.

Поряд з поміщицькими і купецькими підприємствами в Україні продов­жували діяти казенні Шостенський пороховий завод, київський Арсенал, Києво-Межигірська фаянсова фабрика та ін.

Необхідно наголосити, що характерною ознакою промислового розвитку був технічний переворот, з яким пов'язується широке використання машин, які заміняли ручну працю, характерну для мануфактурного виробництва.

Промисловий розвиток торкнувся і західноукраїнських земель. У першій половині XIX ст. в Галичині кількість підприємств мануфактурного типу збільшилась до 100. З'являються перші капіталістичні фабрики і заводи. У 1840-х pp. тут налічувалося 10 цукрових заводів, 9 паперових, 5 керамічних, 5 текстильних підприємств.

Таким чином, розклад феодально-кріпосницьких відносин і формуван­ня елементів капіталістичного ладу були характерною особливістю розвит­ку сільського господарства на українських землях. Кріпосництво гальмува­ло розвиток промисловості, стояло на заваді формуванню ринку робочої сили. Необхідність ліквідації кріпосної залежності селян та реформ в аграрному секторі визнавалась як наріжний камінь буття українського суспільства.

Реформа 1861 p., яка скасувала кріпосне право в Росії, покінчила з фео­дальними виробничими відносинами, поклала початок епосі буржуазного розвитку.

Звернемо увагу на основні положення реформи, наголосивши, що скасу­вання кріпосного права було проведено згори, реформістським шляхом, в інтересах поміщиків.

Царський маніфест від 19 лютого 1861 р. та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності" проголошували селян особисто вільними. Водночас у поміщиків залишалося право власності на землю. Се­ляни могли користуватися присадибною землею і польовим наділом, відбу­ваючи за це панщину або сплачуючи оброк. Під час укладання угоди про викуп землі у поміщиків селяни перебували на так званому тимчасовому

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

становищі. їх відносини регламентувалися уставними грамотами, які мали скласти і ввести в дію за два роки. На практиці від двох до дев'яти, а в окре­мих маєтках і більше 20 років із часу оголошення законів 1861 р. селяни не могли відмовитись від наділу. Фактично це означало примусове прикріплен­ня їх до землі. Отже, і після скасування кріпосного права селяни перебували в залежності від поміщика аж доти, доки не буде викуплена у власність земля.

Спірні питання полагоджували створені "губернські в селянських спра­вах присутствія" та інститут мирових посередників, які складалися з чинов­ників і поміщиків.

Колишні кріпаки одержали економічні права: займатись торгівлею і про­мислами, купувати нерухомість, засновувати промислові підприємства. Вони могли збиратися на сходи, обирати на три роки сільського старосту і збира­ча податків.

Вище ми згадували, що за положеннями 1861 р. селянам надавалось право отримати присадибну і польову землю. Які ж норми землі при ньому перед­бачалися? Розрахунки були простими: там, де земля давала малі прибутки, норми наділу встановлювалися дещо вищі — поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести своє господарство, і навпаки, в губерніях із ро­дючою землею більшість її залишалась у руках поміщиків, а селянам виді­лялись мізерні відрізки.

Потрібно звернути увагу на умови пореформеного поземельного влашту­вання поміщицьких селян України. Вони визначалися "Місцевим положен­ням про земельний устрій селян, поселених на поміщицьких землях у гу­берніях великоросійських, новоросійських і білоруських", яке поширюва­лося на губернії Південної України, повіти з общинним землекористуван­ням Харківської та Чернігівської губерній. Для Південної України (губернії Катеринославська, Херсонська, Таврійська) розмір наділу коливався від 3 до 6,5 десятини на ревізьку душу, для повітів Харківської та Чернігівської гу­берній — від 1 до 4,5 десятини. Для селян Полтавської і частини Чернігівсь­кої та Харківської губерній, де існувало спадково-сімейне землекористуван­ня, максимальний наділ надушу коливався від 2,75 до 4,5 десятини. У Пра­вобережній Україні при встановленні наділів виходили з інвентарних пра­вил 1847—1848 pp. Розміри наділів, умови їх викупу в поміщиків визнача­лися ще цілою низкою вимог.

Дрібномаєтні поміщики могли звільняти селян зовсім без землі. Дворові селяни фактично були позбавлені можливості одержати як польові, так і присадибні землі.

Удільні селяни за законом 1863 р. ставали селянами-власниками, отри­мавши право на викуп землі. Ліберальнішим було ставлення до державних селян. Закон 1866 р. зберігав за ними усі їх наділи, але не більше 8 десятин на душу в малоземельних губерніях і не більше 15 в багатоземельних. За землі сплачувався оброк. Обов'язковий викуп земель для державних селян було введено через 20 років.

Тема 6

Викупити землю було складно. Поміщики виставляли за земельні наді­ли ціну більшу від реальної. Фактично поміщику сплачувалась рента на де­сятки років наперед. Викуп для селян польової землі був обов'язковим. За ринкової ціни 648 млн рублів викупна сума за селянські наділи визначалась у 867 млн. На Лівобережжі викупні платежі перевищували передреформені ціни в 1,5—2,5 раза. Держава надавала селянинові кредит у розмірі 80 % викупної суми. Кредитна кабала розтягувалася на 49 років. За 1862 — 1907 pp. колишні поміщицькі селяни, сплативши загалом більш як 1,5 млрд рублів, так і не позбулись боргу.

Після проведення реформи в Україні домінувало поміщицьке землево­лодіння (4567 тис. десятин). Колишні кріпаки володіли лише 1693 тис. де­сятин. 220 тис. селян залишалися безземельними, близько 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. П'ятьма десятинами володіли близько 94 % пореформених селянських господарств. Склалася градація селянства за кількістю землі. Середній наділ у бідняць­ких господарствах становив трохи більше чотирьох десятин, у середняць­ких — вісім, у куркульських — близько 15 десятин землі.

Поміщики продавали, здавали землю в оренду. Понад 90 % покупної землі зосереджувалося в руках заможних селян. Поміщицькі та господар­ства заможних селян використовували машини та найману працю (на­прикінці XIX ст. за наймом у сільському господарстві працювали близько 1,8 млн робітників). Зростала товарність сільськогосподарського виробниц­тва. У 1898 р. на внутрішньому ринку було продано зерна і борошна на 380 млн рублів, а експортовано — майже на 350 млн. Наголосимо, що особ­ливістю капіталістичного розвитку сільського господарства в пореформеній Україні було поєднання панщинної, відробіткової (прусський шлях) і капі­талістичної (американський шлях) систем ведення господарства. У відповіді доцільно проаналізувати відмінності цих двох напрямів.

Реформи, ринок найманої робочої сили створили умови для розвитку промисловості в Україні. У відповіді увага акцентується на тому, що в Україні 1860—80-ті pp. — це роки промислового перевороту (витіснення руч­ної праці в промисловості машинною). Із другої половини 60-х pp. дрібното­варне і мануфактурне виробництво швидко поглинається зростаючою фаб­рично-заводською промисловістю. Підтримуючи промисловість, яку конт­ролювали дворяни (цукрова, винокурна), держава проводить протекціоні­стську політику щодо розвитку великої машинної індустрії (залізничне бу­дівництво, металургія, машинобудування). У структурі промисловості перші місця посідають вугледобувна, металургійна, машинобудівна. Надходять іноземні інвестиції. Наприклад, англієць Дж. Х'юз (Юз) збудував на почат­ку 70-х pp. великий металургійний завод у Донбасі.

Визначаються райони промислової спеціалізації. Донбас, який давав близько 70 % загальноросійського вуглевидобутку, став центром усієї ка­м'яновугільної промисловості країни. Темпи видобутку вугілля в регіоні у

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

другій половині XIX ст. зросли більше ніж у 40 разів. У середині 80-х pp. основним центром залізорудної бази стає Криворіжжя. У 1895 р. на заводах Півдня України виплавляли 28,6 % загальноросійського заліза і сталі.

Металообробка та машинобудування стрімко розвиваються на Катерино-славщині, Херсонщині, Харківщині, Київщині. На початку 90-х pp. в Украї­ні діяли близько 32 % всіх машинобудівних заводів Росії.

Україна покрилася мережею залізниць, загальна довжина яких стано­вила 7,6 тис. верст.

Харчова промисловість (цукрова, спиртогорілчана, борошномельна) та­кож визначала високотехнологічне промислове обличчя України. На почат­ку 90-х pp. на Правобережжі, Харківщині працювали більш як 150 цукро­вих заводів, які щорічно виробляли близько 21 млн пудів цукру (85 % за­гальноросійського виробництва).

У відповіді робиться наголос, що розвиток капіталізму призвів до фор­мування великої промислової буржуазії, яка, витісняючи представників тор­говельного капіталу, стала панівною у своєму класі.

Інтенсивність розвитку машинної індустрії сприяла формуванню класу промислового пролетаріату. Основним джерелом робітничих кадрів було зубожіле селянство. Утворюються великі загони робітничого класу: фабрич­но-заводський, гірничий, транспортний, сільськогосподарський. Робітники концентруються на великих підприємствах, створюючи постійні кадри про­мислового пролетаріату. На початку 90-х pp. тільки в обробній промисло­вості України чисельність робітників становила близько 150 тис. осіб.

У відповіді потрібно вказати на важке становище робітництва. Відсут­ність законів, які б визначали тривалість робочого дня, занедбаність охоро­ни праці, виробничий травматизм, використання праці жінок і дітей, низь­кий рівень заробітної плати, різноманітні штрафи, незадовільні житлові умови та медична допомога, політичне безправ'я створювали соціальну на­пруженість у суспільстві, штовхали робітників на боротьбу за свої права.

Наголосимо, що після революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії у Західній Україні також поступово ліквідовуються феодально-кріпосницькі відносини і розвивається капіталізм. Аграрні перетворення розпочалися з ліквідацією кріпацтва у Галичині (1848). Від реформи насамперед виграли поміщики. Викуп поміщицької землі державою переріс у 40-річну сплату селянами боргових зобов'язань. Щорічні селянські платежі в Галичині за звільнення від кріпацтва перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Зубожіння селян призводило до того, що на початку XX ст. близько 25—30 % їх були безземельними. Селянські господарства розорювалися за несвоєчасну сплату податків, борги лихварям.

На початку 70-х pp. в Австро-Угорській імперії в основному завершився промисловий переворот. Однак це суттєво не вплинуло на повільні темпи розвитку промисловості Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпат­тя. Здебільшого вона мала сировинний характер — видобуток та первинна обробка нафти, озокериту, лісу. У промисловості переважали дрібні, слабо-

Тема 6

механізовані підприємства. Найбільше прогресував видобуток нафти у Бо-риславо-Дрогобицькому регіоні, який на кінець століття становив 310— 330 тис. т. Борислав перетворився на найбільший промисловий центр Захід­ної України. Відповідаючи, доречно було б згадати про відображення життя робітництва Бориславщини у творчості І. Франка.

У 60—80-ті pp. у краї ведеться будівництво залізниць. Регіон одержав залізничне сполучення із Заходом. Проте за темпами залізничного будівниц­тва Східна Галичина істотно поступалася промисловим районам Австрії.

Водночас зазначимо, що у другій половині XIX ст. відбувається форму­вання робітничого класу, яке супроводжувалося нещадним визиском робіт­ництва. Водночас відсутність робочих місць призводила до масової трудової еміграції, як сезонної до країн Європи, так і постійної — за океан.

Підсумовуючи, зазначимо, що у XIX ст. економіка західноукраїнських земель так і не позбулася рис аграрно-сировинного придатка Австро-Угор­щини.

З. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX ст.

Феодально-кріпосницький гніт на українських землях кінця XVIII — по­чатку XIX ст. набув логічного продовження в активізації антикріпосниць­кого руху українського селянства. Надзвичайно жорстока експлуатація, сва­вілля поміщиків, рекрутська повинність штовхали селян на боротьбу з гно­бителями. Боротьба селян мала стихійний характер. Подання скарг на по­міщиків у державні установи, підпали садиб, вбивство гнобителів, утечі, відмови від виконання панщини були характерними проявами антикріпос­ницького руху. Кульмінацією селянської боротьби кінця XVIII ст. стало по­встання в селі Турбаях.

Початок XIX ст. знаменувався селянськими заворушеннями у цілих ре­гіонах. У 1803 р. піднялися на боротьбу селяни 24 міст і містечок Черкаського повіту Київської губернії. З 1811 по 1826 р. відмовлялись виконувати повин­ності жителі села Підвисокого на Уманщині.

Болючою раною для України стали військові поселення, насадження яких почалося з 1817 р. під керівництвом О. Аракчеева. У військових посе­ленців насильницьки перетворювали не тільки державних селян, а й козаків. На 1825 р. в українських губерніях дислокувалися 16 кінних і 3 піхотних полки з військових поселенців. Життя військових поселенців проходило в чергуванні військової муштри з непосильною роботою у полі, особистою без­правністю. Визиск і злиденне становище штовхали військових поселенців на повстання. У 1817 р. спалахнуло повстання проти перетворення у військо­вих поселенців козаків Бузького козацького війська. Повсталі сподівалися на царську грамоту, яка б відновила козацтво. На придушення виступу було кинуто більш як 10 тис. солдатів. Повстання захлинулось.

Понад місяць тривало у 1819 р. повстання військових поселенців Чугуїв­ського та Таганрозького полків. Відмовившись виконувати тяжкі повин-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

ності, поселенці вимагали ліквідації військових поселень, самовільно захоп­лювали землі, виганяли військове начальство. Командир уланської дивізії, до якої входили полки, доповідав Аракчееву, що призвідники зняли "со сте­ны икону Богоматери, дабы сим самым священным обрядом усилить злое свое намерение и удержать упорство и других главнейших и последовавших им возмутителей, при каковом случае многие в сокрытых своих намерениях служили молебны". Сам куратор військових поселень керував придушенням повстання. Під час розправи над повстанцями було заарештовано понад 2 тис. осіб, з них 204 засуджено до страти. Смертну кару замінили на 12 тис. шпіцрутенів. Витримати таку кількість ударів людина була не завжди в змозі. Аракчеев доповідав царю, що "ожесточение преступников было до такой степени, что из 40 человек только трое, раскаявшись в своем преступ­лении, просили помилования, они на месте же прощены, а прочие 37 нака­заны, но сие наказание не подействовало на остальных арестантов...". 3 особ­ливою жорстокістю розправлялися з учасниками повстання в слободі Шебе-линка на Харківщині у 1829 р. Після артилерійського бомбардування села та розстрілів загинуло 109 повстанців та місцевих жителів. В умовах нарос­тання селянського руху уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселен­ня, а поселенців перевести до розряду державних селян.

У 1820—30-ті pp. селянський рух набуває подальшого розмаху. На цей час припадає активізація боротьби загонів Устима Кармалюка. Кріпаки по­стійно підтримували його боротьбу, сповіщали про підготовку поміщиками походів проти нього, надавали помешкання, одяг, харчі, переховували по­встанців. Кармалюка чотири рази арештовували, тричі засилали в Сибір. Близько 20 тис. селян пізнали кармалюкову школу боротьби. Вони здійсни­ли понад 1000 нападів на поміщиків, купців, шинкарів, царських урядовців. Кармалюк наводив жах на поміщиків аж до 10 жовтня 1835 р. — дня його підступного вбивства шляхтичем Рудковським. В офіційній реляції Летичів-ського повітового суду з приводу вбивства Кармалюка наголошувалося: "Сим образом закончил жизнь свою славный злодеяниями Карманюк, наказан­ный три раза шпицрутеном и три раза кнутом, столько же раз бежавший из каторжной работы, непокоивший многие годы здешнюю округу, имевший чрезвычайные и даже неимоверные почти связи, соделавшийся, сказать мож­но, водрузителем всего зла и сим ввергнувший многих простолюдинов в па­губу и самое даже суеверное всеобщее о его силах и могуществе мнение...". I після смерті Устима Камелюка ще десятиліття кріпосники з острахом здри­галися від згадки його імені.

Масштаби селянських рухів свідчили, що, як доповідали жандарми царю у 1839 p., "кріпосний стан є пороховим льохом під державою".

Кульмінаційним моментом боротьби селянства проти кріпосництва ста­ла Київська козаччина, повстання 1855 p., яке найбільшого розмаху набуло в Київській губернії. Для мобілізації сил імперії під час Кримської війни царський уряд видав у січні 1855 р. маніфест про створення рухомого опол-

Тема 6

чення. В українського селянства запис в ополчення асоціювався з записом у "козаки", а отже, звільненням від кріпосництва. І.С. Нечуй-Левицький пи­сав: "...В народі пішла дивна чутка, пішла й покотилась по селах, як грім по небу: то була чутка про волю. Народ зашумів, як бір в негоду. Встала, ніби із домовини, чутка про козаччину". Кріпаки складали списки козаків, вима­гали від попів зачитати буцімто сховану від них поміщиками царську гра­моту про довгоочікувану волю. Застрільниками виступу повстанців у люто­му 1855 р. виступили селяни Васильківського повіту. Рух охопив понад 500 сіл дев'яти (з дванадцяти) повітів Київської губернії. У ньому брало участь понад 180 тис. чоловік. На придушення Київської козаччини уряд кинув 16 ескадронів кавалерії, піхоту, саперів. Села Березна та Викова Греб­ля, містечки Корсунь, Таганча перетворились у місця кривавих сутичок се­лян з військами. Повстання було нещадно придушене. За офіційними дани­ми в цьому протистоянні було вбито 39 і поранено 63 повстанці.

Характеру масового антикріпосницького виступу набув "похід селян у Таврію по волю" навесні 1856 р. Він охопив селян Катеринославської і Хер­сонської губерній. Приводом стали чутки про те, що після закінчення Кримської війни царський уряд буде заселяти бажаючими Кримський півострів, а майбутні переселенці з кріпаків стануть вільними. Близько 75 тис. селян, нерідко не тільки сім'ями, а й цілими селами, вирушили на Південь, у Крим, за бажаною волею. Просувалися вони в жорстоких сутич­ках із загонами поліції та військових команд. Очевидці зазначали, що "ба­гато партій селян, які йшли на Перекоп, зустрілися з військами і що при цьому відбувались справжні битви, в результаті яких були вбиті й поранені". За участь у "поході за волею" до військового суду були віддані тисячі по­встанців.

Незважаючи на те, що визначити точну цифру селянських виступів на українських землях, які входили до складу Російської імперії, складно внаслідок неповноти даних, вражає динаміка розвитку селянського руху у першій половині XIX ст. За неповними даними, у період 1797—1825 pp. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян, у 1826—1847 pp. — 250, а в 1849—1854 pp. — 104. Існує точка зору, що загалом за період 1800—1860 pp. селяни близько 2400 разів виступали проти своїх гнобителів.

Отже, маховик селянської боротьби в передреформений період набирав усе більших обертів, селянськими антикріпосницьким виступами були охоп­лені цілі регіони України. Феодально-кріпосницька система Росії стояла над прірвою, була напередодні свого краху. Наростаюча боротьба селян і робіт­них людей у першій половині XIX ст. стала однією з тих сил, які привели до скасування кріпосного права в Росії.

Загостримо увагу і на тому, що опір селян феодальній експлуатації охо­пив і західноукраїнські землі. Як і на Наддніпрянщині, вони використову­вали різні форми боротьби. Свої вимоги та позови на феодалів селяни оформ­лювали у колективні скарги до державних органів. Селянські уповноважені

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

добиралися аж до Відня. Уповноважений Іван Смицнюк з Ямниці на Івано-Франківщині двічі ходив зі скаргою на свого поміщика М. Шишковського до столиці. За свою наполегливість у шуканні правди він був закатований поміщиком у 1843 р. На знак поваги і вдячності своєму земляку селяни у 1905 р. спорудили йому пам'ятник.

Селяни протягом усієї першої половини XIX ст. втікали від поміщиків. Урядовці повідомляли, що з 1811 по 1848 р. було 13 919 випадків утеч се­лян з 10 округів Східної Галичини, насамперед з прикордонних. Напередодні революції 1848 р. по селах було до 5 % покинутих селянами наділів. Зі Східної Галичини селяни втікали у Правобережну Україну, на Буковину, Закарпаття, в Молдавію, Бессарабію. Уряд намагався припинити втечі се­лян репресивними заходами. Суворими були покарання втікачів. Вони поз­бавлялися прав австрійського підданства, втрачали все майно, штрафува­лися, засуджувались до каторжних робіт строком до трьох років.

Селяни відмовлялися сплачувати державні податки, масово ухилялися від рекрутчини. На початку 40-х pp. серед селян Східної Галичини поши­рився рух тверезості. Виник він за ініціативою духівництва, та швидко пе­реріс свої первісні рамки і набув виразного антифеодального спрямування. Масово переставши пити горілку, кріпаки поставили під загрозу поміщицькі прибутки. Галицька шляхта доклала чимало зусиль, щоб перешкодити цьо­му рухові, але не мала успіху.

Традиційно активною була збройна боротьба опришків. їх загони напа­дали на панські двори і державні маєтки, сільських багатіїв, корчмарів. Апогею рух опришків набув у 1810—1825 pp. Загалом у першій половині XIX ст. у Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів оп­ришків. Ватажками опришківських загонів були І. Волощук, І. Вередюк, Ю. Оженюк, Д. Якимчук (Косівський), Д. Марусяк, М. Бойчук (Климюк), Г. Мозорук, П. Мельничук (Чоботар), М. Циган.

Офіційна влада іменувала опришків не інакше як "розбійниками". Своє тлумачення цього явища дав І. Франко. Він підкреслював, що "розбійницт­во було з давен давна нерозлучним товаришем хлопської неволі". Зневірив­шись у всьому, кріпак "тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих отчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". Селянство підтримувало рух опришків. На думку І. Франка, кріпаки, допомагаючи опришкам, "...бачили в нім "вільного козака", героя, завидували йому... готові були помагати йому, дати йому поживу і приту­лок, остерегти перед засідкою, порадити та дати вказівки до нападу на пансь­кий двір". Саме в тісному зв'язку з селянством і полягала сила руху оп­ришків.