Соціально-економічне становище українських земель XIV

На початок 80-х pp. XVII ст. стало очевидним, що зупинити просування османської експансії в Європі, на вістрі якої опинилися українські землі, можна лише спільними зусиллями кількох держав. Така антитурецька коаліція під назвою "Священної ліги" в складі Австрії, Венеції та Ватикану зорганізувалася в 1684 р. Однак було ясно, що доти, доки до неї не увійдуть Польща та Росія — найближчі сусіди і противники Туреччини, дії держав цього військового альянсу не будуть успішними.

Необхідно зазначити, що узгодженим польсько-російським діям перешкоджало суперництво за українські землі. Андрусівське перемир'я частково розв'язало його, але не усунуло зовсім. Лише 1686 р. польським і московським дипломатам вдалося домовитися про спільні антитурецькі дії. "Вічний мир", підписаний у тому році, остаточно розмежовував сфери впливу Польщі й Росії по Дніпру, Київ залишався під російською протекцією. Таким чином, саме українські землі стали розмінною монетою в процесі пошуку компромісу між союзниками по антиосманській коаліції.

У черговій війні успіх був на боці союзників, котрі зуміли завдати туркам кількох нищівних ударів на Середземномор'ї, у Правобережній Україні йПриазов'ї. Зокрема, в походах на Крим 1687—1689 pp., нижньодніпровські фортеці Кизикермен, Очаків, Тавань, взятті Азова у 1696 р. відзначилися й українські полки. Туреччина була змушена відмовитися від Поділля й Брац-

Тема 5

лавщини на користь Польщі, а за умовами Константинопольського миру 1700 р. визнавала владу Росії над Запрозькою Січчю; землі від Запорожжя до Перекопа мали стати нейтральними.

Підбиваючи підсумки, варто співвіднести загальноєвропейський контекст із подіями власне української історії. XVII ст. закінчувалося грандіозним поділом земель у Центрально-Східній Європі, котрий супроводжувався жахливими війнами й тривалим дипломатичним протистоянням найпотужніших держав цього регіону — Польщі, Туреччини й Росії. Об'єктом їх боротьби, починаючи із середини століття, стали українські землі, на яких у результаті Козацької революції виникло нове державне утворення — Військо Запорозьке. Відіграючи від початку революції роль активного суб'єкта міжнародних відносин, козацька держава, під впливом внутрішньої нестабільності й зовнішніх втручань, поступово її втрачає. Вже в 60-х pp. XVII ст. території колишньої держави Хмельницького стають предметом торгу між сусідами, зацікавленими в їх поділі. Козацькі еліти по обидва боки Дніпра впродовж наступного періоду намагалися грати на зіткненні цих інтересів, періодично роблячи спроби взяти інціативу до своїх рук, однак так і не спромоглися відновити територіальну цілісність Гетьманщини.

Основні терміни і поняття

Березневі статті — угода, укладена між представниками Війська Запорозького та Московської держави й оформлена статтями й жалуваними грамотами козацькому стану, гетьману та іншим суб'єктам суспільних відносин у березні (звідси походить їх назва) 1654 р. Угодою передбачалося збереження чинної в Гетьманаті системи влади, управління, судочинства, суспільних відносин і військово-політичного устрою. "Статті" оформлювали відносини протекторату московського царя над Військом Запорозьким на договірних засадах.

Військо Запорозьке — самоназва державного утворення, що виникло під час Козацької революції середини XVII ст. (в історичній літературі на його позначення також вживаються назви Гетьманщина, Українська козацька держава) на теренах частини Правобережної України, Поділля, Лівобережжя й Наддніпрянщини.

"Вічний мир" — трактат, укладений 6 травня 1686 р. Річчю Посполитою і Московською державою, що мав антитурецьке спрямування. Крім затвердження низки воєнно-політичних акцій проти Туреччини, трактат обумовлював поділ українських територій між Польщею (Правобережна Україна) та Росією (Лівобережна Україна разом із Запорожжям). Не припинивши змагань право- та лівобережних гетьманів за територіальну цілісність Української козацької держави, договір закріпив розмежування більшості етнічних українських земель між Польщею та Росією аж до кінця XVIII ст.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

Гадяцький трактат — угода, укладена 6 вересня 1658 р. гетьманом І. Ви-говським з польським королем, згідно з якою Українська козацька держава входила до складу Речі Посполитої як рівноправний автномний складник. Положеннями угоди передбачалося збереження дореволюційного становища української шляхти поряд із козацькими станово-адміністративними свободами.

Гетьман — титул найвищого урядника в Українській козацькій державі (Війську Запорозькому), що поєднував функції найвищої військової, адміністративної та судової влади. Протягом XVII ст. владні повноваження гетьмана змінювалися згідно з характерними особливостями державного устрою Польщі або Росії, до складу яких входили право- та лівобережний гетьманати.

Зборівський трактат — договір, укладений 8 серпня 1649 р. між представниками Війська Запорозького й польським королем після Зборівської битви, згідно з яким встановлювалася територіально-адміністративна юрисдикція козацького стану в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, визначався 40-тисячний реєстр козацького війська. Фактично основними положеннями трактату було започатковано існування Української козацької держави.

Карловицький конгрес — договірний процес, що увінчав підписання серії договорів між Туреччиною й європейськими державами антитурецької коаліції протягом 1698—1699 pp. Зокрема, згідно з польсько-турецькою угодою до Польщі відійшла вся Правобережна Україна, втрачена протягом попередніх польсько-турецьких війн кінця XVII ст.

"Руїна" — період в історії Української козацької держави другої половини XVII ст., що характеризується поєднанням громадянської війни, викликаної внутрішніми суспільно-політичними суперечностями, з серією зовнішніх втручань найближчих сусідів України, зацікавлених у відторгненні її територій.

Персонали

Виговський Іван (р. н. невід. — 1663) — гетьман Війська Запорозького. Фактичний наступник Б. Хмельницького. Походив з української шляхти Київського воєводства. Після здобуття освіти в Київському колегіумі служив у судових установах Київського воєводства, де був одним із неформальних лідерів наддніпрянської шляхти. На початку Хмельниччини виступав на боці коронного уряду, згодом перейшовши на бік повстанців. З 1649 р. обіймав уряд генерального писаря Війська Запорозького. За участю Виговського було укладено низку угод з Туреччиною, Кримським ханатом і Швецією, що забезпечили зовнішньополітичну самостійність Української козацької держави. Вершиною політичної діяльності гетьмана Виговського виявився Гадяцький трактат 1658 р., який повертав гетьманат до складу Польщі як рівноправного члена польсько-українсько-литовської федерації.

Тема 5

Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676). Стрижнем політичної діяльності П. Дорошенка було прагнення до відновлення територіальної цілісності Гетьманщини в тих межах, в яких вона сформувалася за Хмельниччини. Ця обставина зумовила його розрив з Польщею, яка 1667 р. підписала з Росією Андрусівське перемир'я, закріпивши територіальний розкол Гетьманщини. Прагнучи заручитися підтримкою в боротьбі проти Польщі й Росії та реалізації своїх планів, Дорошенко схилив своїх прибічників під турецьку протекцію, прийняття якої ухвалила в 1669 р. Корсунська рада. Спираючись на військово-політичну підтримку Туреччини й скориставшись із антимосковського повстання на Лівобережжі, Дорошенку на певний час вдалося об'єднати під своєю булавою право- та лівобережний гетьманати. Втім, розбіжності в політичних умонастроях лівобережної та правобережної еліт дуже швидко спричинилися до розпаду держави Дорошенка. Розчарувавшись у союзі з Туреччиною, гетьман у першій половині 70-х pp. XVII ст. шукав підтримки в Росії й у 1676 р. добровільно зрікся влади. Вивезений до Москви, протягом 1679— 1692 pp. посідав уряд вятського воєводи.

Немирич Юрій (р. н. невід. — 1659) — видатний дипломат, політичний діяч і мислитель, канцлер Великого князівства Руського. Походив з української шляхти Київського воєводства. Освіту здобув у протестантській (арі-анській) академії в Ракові. Протягом 1631 —1634 pp. навчався в університетах Лейдена, Копенгагена, Оксфорда, Парижа. У складі коронного війська брав участь у польсько-московській війні 1632—1634 рр., посідаючи в 40-х pp. впливовий уряд голови київського підкоморського (межового) суду. З початком Хмельниччини його обрано полковником київського посполитого рушення (шляхетського ополчення), у званні якого він перебував до 1657 p., беручи участь у найбільших кампаніях проти повстанців. Неухильно дотримуючись аріанства, Немирич обстоював віросповідні й політичні права української шляхти — протестантів. Через конфлікти на цьому ґрунті з польським урядом у 1655 р. перейшов на бік шведів, що вели війну з Польщею. Виступаючи посередником у переговорах шведів із Хмельницьким, прийняв православ'я і незабаром перейшов на гетьманську службу, ставши найближчим дорадником Виговського. Немирич планував за участю України широкомасштабну коаліцію протестантських держав Європи (Швеції, Трансільванії та Бранденбургу), спрямовану проти Московії та Польщі. 1657 р. Гетьманщина підписала підготований ним договір зі Швецією, тоді ж він виступив одним з основних авторів Гадяцького трактату, очолював українське посольство на Варшавський сейм, котрий мав його ратифікувати. Автор латино-мовного воєнно-політичного трактату "Роздуми про війну з московитами" (1634).

Хмельницький Богдан — (1595—1657) — перший гетьман Української козацької держави (Війська Запорозького). Походив з покозаченої шляхти. Протягом 30-х pp. XVII ст. обіймав ряд ключових посад у реєстровому козацькому

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

війську. В січні 1648 р. на Генеральній раді Запорозької Січі обраний гетьманом повсталого козацтва. За правління Б. Хмельницького було проведено кілька переможних воєнних кампаній, які дали змогу українському козацтву унеза-лежнитися від влади польського короля в межах Наддініпрянської України. В результаті воєнних успіхів армії Хмельницького було укладено низку важливих угод Війська Запорозького з Польщею, Туреччиною та Росією, що визначили суспільно-політичний вектор та зовнішньополітичні обставини розвитку Козацького гетьманату в середині XVII ст.

Найважливіші події

1648, січень — початок Козацької революції. Повстання на Запорозькій Січі та обрання на гетьманство Б. Хмельницького.

1649,8 серпня — укладення Зборівської угоди. Започаткування козацької станово-адміністративної автономії.

1654, 8 січня — українсько-російські переговори в Переяславі й прийняття Гетьманщиною московської протекції.

1658, 6 вересня — підписання І. Виговським Гадяцького трактату.

1660—1663 pp. — розкол козацької держави. Утворення лівобережного та правобережного гетьманатів.

1665—1676 pp. — гетьманування П. Дорошенка.

1667, ЗО січня — підписання Андрусівського перемир'я між Росією й Річчю Посполитою. Початок суспільно-політичної стабілізації в Лівобережній Україні.

1672,18 жовтня — Бучацький мирний договір між Польщею і Туреччиною.

1686, 6 травня — укладення "Вічного миру" між Польщею і Росією.

1699,16 січня — підписання Карловицького трактату між Річчю Посполитою і Туреччиною.

Контрольні запитання та завдання

1. Які зміни відбулися в соціально правовому становищі козацтва у період Хмельниччини?

2. Окресліть територіальні межі держави Б. Хмельницького.

3. В чому полягали зміни в соціально-політичному, економічному тарелі гійному житті, що сталися внаслідок Хмельниччини?

4. Дайте характеристику положень Гадяцького трактату.

5. Розкрийте основні передумови й причини "Руїни".

6. Охарактеризуйте розбіжності між політичними угрупованнями в середовищі козацької старшини.

7. Які з міжнародних угод, укладених європейськими державами в останній чверті XVII ст., мали вирішальне значення для козацької держави? Обґрунтуйте свою відповідь.

Тема 5

Теми рефератів

1. Політико-правовий зміст Переяславської угоди 1654 р.

2. Гадяцький трактат 1658р.

3. Козацька революція середини XVII ст. у міжнародному контексті.

4. ГетьмануванняП. Дорошенка (1665 — 1676).

5. Запорозька Січ доби Хмельниччини й "Руїни".

Рекомендована література

1. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. —К., 1994.

2. Качмарчик Я. Гетьман Богдан Хмельницький. — Перемишль; Л., 1996.

3. Крип'якевич І.П. Богдан Хмельницький. — Л., 1990.

4. Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність. XVII ст. — К., 1995.

5. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. — К., 1995.

6. Смолій ВЛ., Степанков B.C. Українська державна ідея XVII—XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. — К., 1997.

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

План семінарського заняття

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адміністративно-територіальний устрій.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і нівеляція автономії Гетьманщини.

3. Культ урне життя на українських землях другої половини XVII — XVIII ст.

Методичні рекомендації

1. Гетьманщина кінця XVII — XVIII ст.: кордони, політичний і адміністративно-територіальний устрій. При підготовці першого питання необхідно звернути увагу на кордони Гетьманщини, їх зміну протягом кінця XVII — початку XVIII ст., зауважити сусідство й загалом геополітичні особливості цього регіону України. Політично землі Лівобережної Гетьманщини було вперше виділено Андрусівською угодою 1667 p., що розмежувала сфери впливу Польщі й Росії, передавши останній верховенство над Лівобережною Україною. Саме внаслідок цього було сформовано територіальне ядро Лівобережної Гетьманщини. Його основу становили землі нинішньої Чернігівської, Полтавської, лівобережної частини Київської та Черкаської областей (з м. Києвом), північна частина Дніпропетровської та східна частина Харківської областей. З півдня кордони Гетьманщини сусідили з Запорозькою Січчю, котра формально мала автономний статус, а зі сходу — із Слобідською Україною, котра так само мала козацький устрій, але вважалася володінням Московської держави, безпосередньо підлягаючи царським воєводам. По Дніпру Гетьманщина межувала з українськими провінціями Польщі, на яких наприкінці XVII — на початку XVIII ст. ще існували рештки козацького устрою.

Модель політичного устрою Гетьманщини базувалася на звичаях та інституціях, пов'язаних із козацькою верствою, котра після Хмельниччини перебрала на себе функції організатора політичного, соціального та економічного побуту країни. Козацтво виступало речником державотворення, поповнювало з числа своїх представників політичну та військову еліту, визначало правове поле суспільного й політичного життя створеної ним держави. Політичний режим, що склався в Гетьманщині в середині — другій половині XVII ст., ґрунтувався на елементах військової демократії — колективному ухваленні рішень на загальних радах і виборності переважної більшості урядників. Щоправда, ці принципи поширювалися не на все населення, а лише на представників привілейованого стану — козаків, котрі були наділені політичними правами, звільнялися від різноманітних повинностей, мали окреме судочинство й адміністрацію, були особисто вільними. Отже, Гетьманщина була становою (козацькою) республікою.

Тема 5

Суспільно-політичний і адміністративний устрій Гетьманщини, народжений під час Хмельниччини, був структурований для потреб війни і наслідував традиції запорозького та реєстрового козацтва. Територія держави поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський, котрі, у свою чергу, складались із сотень і були одночасно військовими частинами й адміністративно-територіальними одиницями.

На чолі урядової піраміди стояв гетьман, якому належала вся повнота військової, цивільної та законодавчої влади. Гетьманів обирала довічно Генеральна рада й з кінця XVII ст. затверджували московські царі. Більшість гетьманів прагнула до перетворення своєї влади на спадкову, намагаючись унеза-лежнитись як від Генеральної ради, так і від старшини.

Важливу роль у політичному житті Гетьманщини відігравала Генеральна рада, що складалася з представників козацького стану, до яких періодично долучалися міщани й духовенство. Ця рада репрезентувала інтереси козацтва як привілейованої політичної верстви, ухвалюючи найважливіші рішення, пов'язані з виборами гетьмана, укладенням мирних угод, прийомом іноземних послів і підписанням договірних статей. Непередбачуваність поведінки середнього й дрібного козацтва ("військової черні") на радах, їх стихійний характер і погана керованість призвели до поступового обмеження компетенції й нечастого скликання таких рад. Натомість більшого значення набуває рада старшини, на який готується проведення Генеральних рад, визначаються кандидатури на гетьманство, ведуться переговори з іноземними державами, плануються воєнні кампанії тощо. До участі в радах старшини, крім генеральної старшини, іноді залучалися полковники, сотники, представники вищого духовенства й міської верхівки. В середині XVIII ст. такі ради перетворюються на прообраз станового парламенту — сейм.

Центральним органом державного управління була Генеральна військова канцелярія, котра виникла одразу на початку Козацької революції. Виконуючи первісно роль штабу й особистої канцелярії гетьмана, вона протягом наступних років перетворилася не тільки на діловодну установу, через яку гетьман і генеральна старшина видавали найважливіші акти з державного управління, дипломатії, військової справи, майнових відносин, а й орган нагляду за їх виконанням. Із середини XVII ст. канцелярія виконувала функції судової установи, розглядаючи особливо важливі справи й злочини, пов'язані з інтересами держави й найвищими урядниками.

Одночасно з Генеральною військовою канцелярією виник Генеральний військовий суд, підпорядкований гетьману й генеральному військовому судді, що розглядав справи генеральної та полкової старшини, апеляції судів нижчих інстанцій. У 1723 р. було засновано Генеральну скарбову канцелярію, на яку покладалися організація фінансового господарства, збирання й обрахування податків, бюджетний контроль, нагляд за державним земельним фондом. Штати центральних установ неухильно збільшувалися, що привело до

Козацька революція середини XVII ст. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

утворення на середину XVIII ст. цілого чиновницького прошарку — військових канцеляристів, зрівняних у правах із козацькою старшиною.

Управління полками здійснювалося полковником і полковою старшиною, посадові обов'язки котрих нагадували функції гетьмана й генеральної старшини, тільки на нижчому рівні. Полковник був одночасно головою цивільної, військової та судової адміністрації. Спочатку його посада була виборною, а згодом заміщалася гетьманами на власний розсуд. В управлінні полком полковнику допомагали полковий обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, що займалися вирішенням судово-адміністративних справ, вели реєстри (компути) козаків, встановлювали місцеві мита й податки. Сходинкою нижче у військово-адміністративній ієрархії стояли сотні, очолювані

СОТНИКаМИЙСОТенаою старшиною (отаман, писар і осавул).

Власну адміністрацію після Хмельниччини зберегли також міста, що поділялися на два типи — магдебурзькі та ратушні. Міста, наділені магдебурзьким правом (Київ, Полтава, Ніжин, Переяслав, Глухів, Чернігів, Га-дяч, Стародуб, Новгород-Сіверський), належали до великих ремісничих і торговельних центрів. Вони мали власний уряд — магістрат, що наглядав за ремісничими цехами й торгівлею, встановлював податки й мита, здійснював судочинство. До магістратських урядників належали війт (голова магістрату), бурмистри (заступники війта), райці (члени ради — цивільного ^СУДУ)> лавники (члени кримінального суду) й магістратські писарі. Натомість обсяг привілеїв ратушних міст був значно меншим, а їхні урядники призначалися козацькою старшиною, котра поступово перебирала на себе управлінські функції в місті.

Традиційну адміністративну окремішність у Гетьманщині мала українська православна церква, переведена з 1686 р. у підпорядкування московському патріарху. Найвищу владу в ній посідав митрополит Київський, Галицький і усієї Русі. Київській митрополії в церковних справах підлягали Чернігівська і Переяславська єпархії, Києво-Печерська лавра й Межигірсь-кий монастир. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. частина архієпис-копій і монастирів одержали від московських патріархів самоврядні права й почали унезалежнюватися від влади митрополита. В управлінні митрополією, крім митрополита, брали участь підпорядковані йому архієрейська контора й консисторія, на які покладалися судові функції, контроль над нижчим духовенством і т. ін. Адміністративно Київська митрополія поділялася на окремі округи (протопопії), очолювані протопопами, й намісництва. Безпосереднє управління протопопією організовувало духовне правління, до складу якого входили священики, митрополичий намісник і обраний світськими й духовними особами округу протопоп. Нижчий щабель посідали парафіяльні священики й церковнослужителі (попи, протодиякони, диякони, псаломщики, паламарі та ін.), котрих обирали члени парафії й затверджував архієрей.

Важливими осередками духовного життя Київської митрополії були монастирі, яких на середину XVIII ст. налічувалося 46. їх найвищим предсто-

Тема 5

ятелем вважався митрополит, а безпосередню владу здійснював настоятель (ігумен чи архімандрит). Окрім нього до монастирського правління входили намісник, духовний собор з числа найбільш авторитетних ченців (старша братія) й господарські адміністратори. Володіння монастирів поділялися на парафії, світське населення й духовенство яких залишалося під юрисдикцією монастирського правління.

2. Українсько-російські відносини другої половини XVII — XVIII ст. і нівеляція автономії Гетьманщини. Важливо звернути увагу на початковий характер відносин між Московською державою та Військом Запорозьким, закладений Переяславською угодою 1654 р. Згідно з нею козацька держава мала широкі права у зовнішньополітичній сфері й зберігала окремішні суспільно-політичний, адміністративно-територіальний устрій, збройні сили, фінансову систему та законодавство. Така автономія мала адміністративно-політичний характер і відповідала інтересам української сторони, котра вірила в те, що, відходячи від Польщі до Московії, вона просто змінює один протекторат на інший. Козацька старшина, вихована в традиціях річпосполитсь-кої політичної культури, розглядала укладення союзу як добровільний крок, що ґрунтувався на взаємних зобов'язаннях сторін. На переговорах із російським посольством Богдан Хмельницький навіть зажадав, аби царські посланці від імені свого монарха присягнули дотримуватись умов союзу. Натомість Росія дивилася на угоду як на перший крок у встановленні повного політичного контролю над Гетьманщиною. Зіткнення цих тенденцій спричинилося до низки українсько-російських конфліктів, у яких вирішувалася доля української державності.

У жовтні 1659 р. при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького московські дипломати домоглися ухвалення нової редакції Переяславських статей, котрі вводили низку обмежень прав Гетьманщини. Характер цих обмежень ясно свідчив про ті засади української автономії, які Москва воліла б ліквідувати. Згідно зі статтями гетьман позбавлявся права провадити самостійну зовнішню політику, призначати й усувати генеральних старшин і полковників, а Генеральній раді без царського дозволу заборонялося скидати й переобирати гетьмана. До кількох ключових фортець на території Гетьманщини вводилися царські залоги з воєводами, котрі мали контролювати місцеве життя й представляти інтереси Московської держави. Таким чином, з адміністративно-політичної автономія Гетьманщини перетворювалася лише на адміністративну.

Наступним важливим кроком було переведення в 1686 р. київського митрополита з юрисдикції константинопольського патріарха під владу московського патріарха. Це не тільки гарантувало контроль Москви над главою духовної влади, а й нейтралізувало впливового опонента Росії в особі української православної церкви, предстоятелі якої в 1654 р. не підтримали Переяславської угоди. Зміна юрисдикції фатально позначилася на внутрішньоцер-ковному житті, активізувавши сепаратистські тенденції в середовищі

Козацька революція середини XVII с т. Козацький Гетьманат (1648 — кінець XVIII ст.)

ієрархів. Так, 1688 р. чернігівський єпископ Лазар Баранович домігся свого переведення під владу московського патріарха. Аналогічний статус одержали Києво-Печерська лавра й Межигірський монастир. З 1721 р. священнослужителі почали призначатися російським Синодом, а не обиратися, як раніше, що давало змогу ефективніше контролювати кадрову політику, яка сприяла русифікації української церкви. Тоді ж митрополит Київський був позбавлений свого сану, а сама митрополія зрівняна у правах із рештою єпархій.

Особливий акцент необхідно зробити на зміні українсько-російських відносин на початку XVIII ст., коли в Росії розгорнулася серія модерніза-ційних реформ. Перетворення, запроваджені за правління Петра І у сферах державного управління, фінансів, збройних сил і економіки, мали на меті побудову сильної централізованої держави європейського типу з режимом абсолютної монархічної влади. Зокрема, це передбачало й зменшення самостійності автономій, уніфікацію їхнього устрою відповідно до загальноро-сійських стандартів і максимальне використання місцевих людських та економічних ресурсів. Така політика загрожувала вже не частковою, як було до того, а цілковитою ліквідацією автономії Гетьманщини. На її оборону виступила частина української еліти на чолі з гетьманом Іваном Мазепою, котра зробила спробу спертися на підтримку ворожої до Москви Швеції. Однак поразка воєнних планів шведського короля Кала XII автоматично спричинилась і до поразки його українських спільників. Справу визволення України з-під московської влади намагався активізувати наступник Мазепи — Пилип Орлик, обраний на гетьманство патріотично налаштованою старшиною й козацтвом за межами Гетьманщини, однак вона не увінчалася успіхом.

Провал повстання Мазепи пришвидшив нівеляцію прав Гетьманщини. Обраний на його місце Іван Скоропадський правив країною під наглядом спеціального російського резидента, котрий повідомляв царя про всі скільки-небудь значні кроки гетьмана. Скориставшися "зрадою" Мазепи, царський уряд дедалі активніше починає втручатися й у кадрову політику, призначаючи через голову гетьмана козацькими полковниками російських офіцерів. Цю систему було закріплено указом 1715р., згідно з яким гетьман мав право подавати на "височайший" розгляд лише кандидатури полковників, з яких достойних обирав сам цар. Намагаючись поставити під контроль фінанси, а також узгодити торговельну політику з інтересами російської скарбниці, протягом 1714—1718 pp. уряд Петра І запровадив укази про "заповідні товари", які заборонялося вивозити на Захід, минаючи порти на російській Півночі.

Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 6 страница