Соціально-економічне становище українських земель XIV

2. Освіта й наука в Україні у другій половині XVII — XVIII ст.

3. Козацькі літописи як історико літературні пам'ятки.

4. Україна в добу реформ Петра І.

5. Збройні сили Гетьманщини.

Рекомендована література

1. Володарі гетьманської булави. — К., 1994.

2. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої половини XVII — першої чверті XVIII ст. — К., 1995.

3. Гуржій 0.7. Українська козацька держава в другій половині XVII— XVIII ст.: Кордони, населення, право. — К., 1996.

4. Дядиченко ВЛ. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — К., 1959.

5. ІсаєвичЯД. Україна давня і нова: Народ, релігія, культура. —Л., 1996.

6. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

7. Мельник Л.Г. Гетьманщина першої чверті XVIII ст. — К., 1997.

8. Попович М. Історія української культури. — К., 1998.

Тема 6

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (3 год)

У другій половині XVIII на початку XIX ст. у результаті воєн, різноманітних міждержавних змов та демаршів політична карта Східної Європи зазнала суттєвих змін. Поступилася своїми володіннями Росії Туреччина, зникла як держава Річ Посполита. Для українських земель цей період був знаковим з огляду на те, що вони зазнали подальшого "переміщення" в системі державних кордонів європейських країн. Найбільше етнічних українських територій "придбали" дві європейські імперії — Російська та Австрійська. Український народ, уже вкотре в своїй історії, опинився під наглядом іноземного — царського та цісарського ока. Отже, геополітичне становище українських земель визначило їх подальшу економічну, політичну, культурно освітню долю. Вона була пов'язана з двома імперіями — Російською та Австрійською (з 1867 р. — Авст-ро Угорською). Звичайно,різні політичні умови, притаманні цим державам, наклали відбиток на українське життя. Проте спільним як для Наддніпрянщини, так і для Західної України були великодержавні намагання перетворити їх в економічно залежні від центру регіони. Походи проти українства, імперська політика денаціоналізації стали невід'ємними атрибутами тогочасного життя.

Події і явища української історії XIX — початку XX ст., на думку істориків, доречно розглядати з погляду українського національного відродження, що становило стрижень тодішнього історичного процесу в усіх його проявах: соціально-економічному, політичному, національно-етнічному, духовно культурному.

Пропонуємо конспективну схему відповіді. Звичайно, студент може внести структурні зміни. Ілюструючи перебіг подій, варто розширити використання фактичного матеріалу з відповідним його аналізом, що зробить відповідь більш насиченою. Але за будь яких обставин при підготовці до заняття, у відповідях потрібно намагатися, чітко слідувати логіці історичного процесу.

Тема 6

План семінарського заняття

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення.

2. Соціально економічний розвиток українських земель наприкінці XVIII — XIX cm.

3. Соціальне протистояння та соціальні конфлікти в Україні у XIX cm.

Методичні рекомендації

1. Українські етнічні землі в системі державних кордонів європейських країн. Адміністративний поділ. Населення. Для розуміння процесів, які відбувалися в підросійській та підавстрійській Україні у XIX — на початку XX ст. необхідно з'ясувати, коли і як завершилось включення етнічних українських земель у систему державних кордонів Російської та Австрійської імперій. Варто наголосити, що логічним продовженням інкорпорації українських територій в Австрію та Росію було інтегрування їх в імперський державний простір шляхом приведення адміністративного устрою у відповідність до загальдержавного зразка. На особливу увагу заслуговує аналіз кількісного та національного складу населення, що сприятиме заснуванню сутності та особливостей соціально-економічного розвитку та суспільно-політичного життя.

Перший блок питання, включення українських територій до складу двох імперій, доречно розглядати за хронологічним принципом. Вивчення проблеми та відповідь необхідно супроводжувати використанням історичних чи географічних карт.

Спершу наголосимо, що розширення території Російської імперії за рахунок українських земель у другій половині XVIII та на початку XIX ст. проходило в декілька етапів і вилилось у низку дипломатичних та воєнних акцій.

Першими остаточно набули статусу підконтрольних Росії територій землі Гетьманщини, з якою царизм покінчив у 1764 р., та Війська Запорозького (ліквідація Січі в 1775 p.).

Один із векторів домагань Росія спрямувала на Південь, вбачаючи в Північному Причорномор'ї економічний потенціал та стратегічний трамплін у просуванні на Балкани, до Середземномор'я. У другій половині XVIII ст. після російсько-турецьких воєн Росія утвердилася на Чорному морі. Після війни 1768—1774 pp. за Кючук-Кайнарджійським мирним договором (1774) до Росії відійшли українські землі в пониззі межиріччя Дніпра та Південного Бугу. У 1783 р. було приєднано Крим. Війна 1787 — 1791 pp. та Ясський мирний договір (1791) дали Росії українські землі між Південним Бугом і Дністром. Завершилось формування південно-західних кордонів імперії після російсько-турецької війни 1806—1812 pp. Бухарестський мирний до-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

говір (1812) утверджував за Росією землі, три повіти яких — Ізмаїльський, Хотинський та Акерманський, були здебільшого населені українцями.

Звернемо увагу на те, що "постачальником" українських етнічних територій для імперій Романових та Габсбургів у другій половині XVIII ст. була Річ Посполита. Землі України, які входили до складу Польщі, опинилися в епіцентрі російських та австрійських територіальних домагань. Поділи Польщі відіграли ключову роль у визначенні належності на півтора століття українських земель до Австрійської і Російської імперій.

У результаті першого поділу Польщі (1772) Австрія захопила українські землі, які входили в польські воєводства Руське (без Холмської землі), Белзь-ке та західні частини Волинського і Подільського.

У вересні 1774 р. внаслідок воєнних дій проти Туреччини австрійські війська окупували, а в травні 1775 р. офіційно приєднали до Австрії Буковину.

У складі австрійської монархії продовжувало залишатися Закарпаття.

Габсбурзька монархія заволоділа українськими землями площею близько 70 тис. км².

Після другого поділу Польщі (1793) в імперію Романових були інкорпоровані Київщина, Поділля, Волинь. За третім поділом Польщі (1795), до неї увійшли Західна Волинь, Берестейщина. У 1815 p., після російсько-французької війни, до Росії було приєднано Холмщину та Підляшшя.

Отже, три поділи Польщі, російсько-турецькі та російсько-французькі війни суттєво перекроїли європейські кордони. Завершився наймасштабні-ший переділ українських земель між європейськими монархіями. Із початку XIX ст. вони перебували у складі двох держав — Австрійської та Російської імперій. Тут доречно звернути увагу на думку сучасних істориків (Я. Грицак), що "...кордон між Росією і Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення цих двох держав до двох різко відмінних суспільно-політичних систем. Відмінність в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення Серед-ньо-Східної України заклалася власне у XIX ст. і продовжує відігравати дуже велику роль до наших днів".

При підготовці відповіді наголосимо на тому, що російська й австрійська монархії проводили політику інтеграції українських земель у свій державний простір, запроваджуючи на здобутих територіях свій адміністративно-територіальний поділ.

Австрійці утворили на українських та польських землях окрему провінцію. У середині XIX ст. вона як коронний край із центром у Львові називалася "королівство Галичини та Лодомерії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцімським і Заторським". Підкреслимо, що із суто австрійських великодержавних інтересів в одній адміністративно-територіальній одиниці були об'єднані етнічні українські землі з частиною польських етнічних земель, що заклало міну уповільненої дії у міжнаціональні відно-

Тема 6

сини між українцями та поляками. Річка Сян умовно ділила Галичину на східну — українську та західну — польську.

"Галіція і Лодомерія" поділялася на округи і дистрикти, кількість яких не була сталою. У 1782 р. було 18 округів. На правах 19-го округу до Галичини входила (1786—1849) Буковина, а в 1795—1809 рр. — Холмщина. Східна, українська, Галичина поділялася на 12 округів. У 1862 р. Буковина була визнана окремим коронним краєм Австрійської імперії. Після утворення Австро-Угорської імперії (1867) адміністративний статус західноукраїнських земель дещо змінився. Галичина була поділена на 74 повіти, більшість з яких — 48, становили Східну Галичину.

На Закарпатті зберігався традиційний, на угорський зразок, адміністративний поділ на комітати (жупи), які поділялися на домінії. Березький, Мармароський, Угочанськии, Ужанський комітати підпорядковувалися Пожонському (Братиславському) намісництву.

Розглядаючи політику Росії, наголосимо, що у другій половині XVIII ст. вона була спрямована на ліквідацію автономних ознак національно-державного життя Гетьманщини. Царизм, уніфікуючи управлінську систему, планомірно приводить до імперського знаменника адміністративний поділ України. У 1765 р. ліквідовано полково-сотенний устрій на Слобожанщині, а натомість створено Слобідсько-Українську губернію. У 1781 р. колишня Гетьманщина була поділена на три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське. Таким чином, у колишній гетьманській Україні перестав існувати самобутній полково-сотенний адміністративний устрій.

Новоприєднані до Росії у 1793 р. землі Правобережної України були поділені на Ізяславську та Брацлавську губернії і Кам'янецьку область.

Нових пертурбацій адміністративний устрій підросійської України зазнав за правління Павла І (1796—1801). У 1796 р. Харківську губернію перейменували в Слобідсько-Українську. На землях колишньої Гетьманщини у 1796 р. було створено Малоросійську губернію, яка в 1802 р. була поділена на Полтавську та Чернігівську. Того ж року три губернії з'явилися на Правобережжі — Волинська, Київська та Подільська. Південні землі України входили до створеної в 1797 р. Новоросійської губернії, яка на початку XIX ст. була поділена на Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Загалом приведення адміністративного устрою України до російського зразка призвело до поділу її території на дев'ять губерній, які існували до початку XX ст. Впроваджений адміністративний поділ був однією зі складових проведення в Україні російської імперської політики.

Для розуміння соціально-економічних, політичних процесів, міжнаціональних відносин на українських землях потрібно розглянути чисельність та національний склад їх населення.

Науковці зазнають істотних труднощів при визначенні чисельності українців у XVIII — на початку XIX ст. В основу обчислення вони покладають ревізії, за якими для обкладення подушним податком підраховувалося лише

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

чоловіче населення ("ревізька душа"). У ревізіях XIX ст. українці окремо не виділялися, а враховувалися разом із росіянами і білорусами (осібно виділялися лише євреї, іноземні колоністи та народи Сибіру). Національна належність у переписах була відновлена лише за Всеросійським переписом 1897 р.

Наприкінці XVIII ст. на українських землях, підвладних Російській та Австрійській імперіям, проживало близько 10 440 тис. українців, з них у Росії —8163,7 тис. осіб (78,2 %).

У Лівобережній Україні українці становили 98,1 % місцевих жителів (1795). Мешкали вони, в основному, в селах, а також містах і містечках. Наприкінці XVIII ст. Лівобережжя почали активно заселяти євреї, росіяни, частково — греки, болгари, румуни, молдавани.

Після закінчення російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. українці обживають землі Південної України. У 1773—1816 pp. населення Катеринославської та Херсонської губерній зросло з 169,2 тис. до 1,03 млн осіб, що свідчило про інтенсивність господарського освоєння краю. До регіону переселялися також росіяни, німці, євреї, болгари, серби, чехи, греки. Переселенцям гарантувалися значні наділи землі, податкові пільги, звільнення від військової повинності, свобода віросповідання, право на місцеве самоврядування.

У другій половині XIX ст. у межах Російської імперії населення України збільшилося з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. Загалом же впродовж XIX ст. населення України під владою Російської імперії зросло майже втричі. Зростанню кількості населення сприяли як природній приріст, так і міграційні процеси.

Потрібно звернути увагу на те, що в результаті переселення в Україну і з України частка українців на рідній землі наприкінці XIX ст. зменшилася з 90 до 80 %. Уряд заохочував переселення в Україну росіян. Швидкими темпами зростали їх кількість і частка серед місцевого населення у містах До-нецько-Криворізького басейну, Лівобережжя та Півдня України. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила майже 12 %. Найбільше росіян було серед чиновництва, купецтва й робітництва.

В Україні проживала значна кількість євреїв. Наприкінці XVIII ст. російський уряд ввів для євреїв межі постійного проживання — "смугу осілості", до якої входили Литва, Білорусь, Правобережна Україна. Низка державних законів фактично забороняла євреям проживати у власне російських губерніях. Чисельність єврейського населення завдяки найбільшому природному приросту серед національних меншин у XIX ст. динамічно зростала. На Правобережжі у 1820—1880 pp. при збільшенні всього населення краю на 90 % кількість євреїв зросла на 150 %. Наприкінці XIX ст. у межах України проживали 1644,4 тис. євреїв (67,5 % загальної кількості євреїв Російської імперії), які становили 8 % усього населення. Більшість євреїв мешкали у містах і містечках Подільської і Волинської губерній, оселялися

6 Історія України

Тема 6

вони й у Новоросії. В Одесі наприкінці XIX ст. євреї становили більше половини населення міста, а у Правобережній Україні, у смузі осілості євреїв, 80 % міського населення були євреї. Загалом по всій Україні вони становили 33 % міського населення.

Численною національною меншиною України, зокрема на Правобережжі, залишалися поляки. Проте їх частка щодо загального числа населення у XIX ст. постійно зменшувалася — з 10 % на початку до 6 % наприкінці століття. Водночас поляки продовжували переважати (60 %) серед дворянства України.

Наприкінці XVIII ст. у землеробських районах України з'явились німецькі переселенці, які серед усіх інших іноземних колоністів користувалися найбільшими привілеями царського уряду. Найактивніше вони заселяли Катеринославську та Одеську губернії. Наприкінці XIX ст. на українських землях, що входили до складу Російської імперії, мешкало 378 тис. осіб німецького походження, що становили 1,8 % усього населення України.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На початку XX ст. у межах сучасної України проживало близько 500 тис. румунів, 500 тис. кримських татар, 200 тис. болгар, 140 тис. греків, 50 тис. вірмен, 38 тис. чехів. Окремі меншини становили також словаки, білоруси, грузини, кримчаки, гагаузи та ін.

Переважна більшість населення українських земель мешкала в сільській місцевості. Сільське населення домінувало над міським. За переписом 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, селяни становили 84 % населення.

Доцільно звернути увагу на те, що у XIX ст. для розвитку України було характерне збільшення кількості жителів міст. За період з 1811 по 1858 р. чисельність міського населення в підросійській Україні збільшилася у 2,5 раза (з 512,9 до 1456,8 тис). Населення міст Півдня України за цей час збільшилося в 4,5, аПравобежжяу 2,7 раза. У деяких містах чисельність жителів зросла в 3—5 і більше разів. Збільшення кількості міських жителів свідчило про темпи промислового розвитку та торгівлі. У 1900 р. в містах проживало близько 13 % усього населення України. Міських жителів представляли: 5,4 % українців, 42,2 росіян, 43,6 євреїв, майже 30 % поляків, 7 % німців, які проживали в підросійській Україні. Наприкінці XIX ст. українці становили не більше третини жителів міст. Найменше українців проживало у великих містах: в Одесі — не більше 6 %, а у Києві — лише 22 %.

Потрібно акцентувати увагу на тому, що розвиток капіталізму виштовхував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося поліпшити своє становище шляхом міграції на незаселені землі. Спочатку основний потік мігрантів потягнувся на Північний Кавказ (так званий Малиновий клин), Нижнє Поволжя. На Кубань, переважну більшість населення якої на той час становили українці, переселялись насамперед жителі Полтавської та Харківської губерній. У другій половині XIX ст. кількість українців на Кавказі подвоїлася і досягла 1 млн 300 тис. осіб (понад 80 % про-

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

живало у північній частині регіону і становило 22 % загальної кількості всього населення). Чисельність українців у Нижньому Поволжі за цей час зросла до 400 тис. Наприкінці XIX ст. значна кількість українців проживала у Східному Сибіру та Північному Казахстані (Сірий клин). Одним з основних регіонів української міграції стали неосвоєні Сибір і Далекий Схід. Найбільше переселенців було з лівобережних губерній, де гостро постала проблема малоземелля й надлишку робочої сили. Від узбережжя Японського та Охотсько-го морів до Забайкалля українці проживали компактно на території (1 млн км²) так званого Зеленогому клину. У 1886—1900 pp. з України в Сибір виїхали близько 370 тис. осіб. Наприкінці XIX ст. Примор'я та Приамур'я на 20 % були заселені українцями. Загалом на зламі століть у межах колишнього СРСР (без України) проживало майже 4,4 млн українців.

Необхідно наголосити на етнічній ситуації, яка склалася на західноукраїнських землях. Поляки намагалися полонізувати Східну Галичину, в якій, за словами Я. Головацького, українці становили "самое ядро". У Галичині у 1840-х pp. проживало близько 3 млн осіб, у тому числі: 2,2 млн українців, понад 500 тис. поляків та німців (не менше 2/3 цієї кількості були поляки), більше 230 тис. євреїв. Наприкінці XIX ст. на західноукраїнських землях чисельність населення зросла до 5,9 млн осіб. Загальна кількість українців становила тут більш як 3,8 млн осіб (Східна Галичина — 3 млн, Західна Галичина — майже 90 тис, Буковина — близько 300 тис, Закарпаття — понад 400 тис. осіб).

На початок XX ст. національне розмаїття продовжувало зберігатися серед жителів, зокрема, Галицького краю. Велика частка українців була серед населення Східної Галичини. У цьому регіоні їх мешкало 63,48 %, поляків — 22,7, євреїв — 12,96 %. Таким чином, галицькі землі в основі своїй були заселені представниками корінної, української національності й залишалися українськими.

У Західній Україні сільське населення абсолютно переважало міське. На 1900 р. у селах проживало 95,5 % усіх жителів краю.

Безземелля й злиденне життя кидали багатьох українців у пошуках щастя по всьому світу. З другої половини XIX ст. трудова еміграція з західноукраїнських земель почала набувати масового характеру. Основним зарубіжним регіоном української еміграції стали Південна Америка (Бразилія, Аргентина), а також Сполучені Штати Америки.

Підсумовуючи, наголосимо, що на землях українського етносу, які перебували як під владою Росії, так і Австро-Угорщини, спостерігалася стійка тенденція збільшення загальної кількості українців. Проте спостерігалося і падіння їх частки серед населення, яке проживало в краї. Це явище стало результатом великодержавницької політики, яка набувала прояву в переселенні українців зі своїх земель, вимушеній еміграції, русифікації, полонізації, румунізації та мадяризації місцевого населення, а також переселенні наці землі представників інших народів, насамперед великодержавних.

Тема 6

Соціально-економічне становище українських земель XIV—XVI ст. 8 страница