Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці 2 страница

Найбільшої слави здобув загін опришків Мирона Штолюка (Катериню-ка), який налічував понад ЗО опришків і діяв більш як 10 років у районі Кутів та Вижниці. М. Штолюка схопили у 1830 р. Після розгрому загону М. Што-

Тема 6

люк та шість його соратників були страчені 2 червня 1830 р. на околиці містечка Вижниці. Буковинський кримінальний суд вказував, що "загін Мирона Штолюка, дуже значний через свої різні розгалуження, був постра­хом цієї околиці".

Репресивні заходи проти опришків проводилися повсюдно. З початку XIX ст. до 1833 р. в краї діяли польові суди, а безпосередньо приборкати опришків намагалися близько тисячі солдатів та гірських стрільців. У 1820 р. уряд встановив суму винагороди за кожного спійманого опришка, а в 1822 р. — за викриття загону. Всі ці репресивні заходи австрійських урядовців при­звели до поступового послаблення руху опришків. Напередодні революції 1848 р. рух опришків значно ослаб, але повністю придушити його уряду вда­лося лише у другій половині XIX ст. Останнім ватажком опришків був М. Драгирук (Бордюк), якого прилюдно стратили у Коломиї в 1878 р.

Масовим видом протесту селян Галичини було постійне ухиляння від виконання кріпосних повинностей. Такі виступи відбулись у 1817 р. у Лю-бені Великому, Перегінському, Комарному, 1827 р. — в Острові, 1832 р. — в Нагуєвичах, 1840 р. — в Сапогові, 1842 р. — в Демні, 1845 р. — в Пере­гінському, Тур'ї, Станіславчику, Монастирку і Бордуляках та інших селах. Під час заворушень 1819 р. селяни не тільки відмовлялись виконувати повинності, а й подекуди (в Комарному, Якубовій Волі) вчинили збройні напади на представників поміщицької і державної влади та солдат.

Масового характеру набуло заворушення селян влітку 1838 р. на Чортк-івщині. Громада с Бабинців відмовилася відробляти панщину більшу ніж один день на тиждень із селянського двора. Бабинчан підтримали 39 сіль­ських громад різних маєтків. У селах Вовківці, Мельниці, Сапогове селяни присягалися в церквах одностайно захищати свої інтереси.

Події на Чортківщині перекликалися з заворушеннями, які відбувались у той час на Буковині. Спільним у них було і гасло: "Один бог, один цар, однакова панщина". Селяни Буковини домагалися зменшення панщини до 52 днів на рік. Військові загони через 2,5 міс. придушили селянський ви­ступ на Чортківщині. Ватажків було ув'язнено, а селян 29 громад піддано екзекуції.

Найбільше селянське повстання охопило Галичину в лютому 1846 р. Воно спалахнуло біля міста Тарнова і незабаром поширилося майже на 250 сіл Західної Галичини та Саноцької, Перемиської і частково Самбірської округ Східної Галичини. За кілька днів повсталі селяни розгромили 474 панські двори і вбили 728 поміщиків, управителів та дрібних шляхтичів. Пересліду­ючи шляхту, селянські загони намагалися навіть здобути містечко Бірчу. На придушення повстання більш як у 100 сіл були кинуті війська. Повстан­ня селян Галичини 1846 р. стала потужним каталізатором ліквідації кріпац­тва у краї.

Після оголошення реформи 1861 р. соціальне протистояння на селі не вщухло. Селяни сподівалися на безкоштовне одержання землі й вважали,

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

що справжній маніфест від них приховали поміщики та попи. Вони відмов­лялися виконувати повинності. Навесні 1861 р. повстали селяни сіл Ольго-польського, Гайсинського і Брацлавського повітів. Війська жорстоко роз­правилися з повсталими.

Розгляд питання доцільно продовжити аналізом динаміки селянських виступів у другій половині XIX ст. та їх спрямуванням. У 1860-х pp. в Україні відбулися 3093 селянські виступи, якими було охоплено понад 4160 сіл із населенням 2 млн осіб. У1870—1875 pp. В Україні відбувся 201 селян­ський виступ у 356 селах із населенням близько 357 тис. осіб. Протягом 1876—1880 pp. в Україні сталося не менш як 260 селянських заворушень. Селяни висловлювали невдоволення аграрними перетвореннями, вимагали повернення земельних відрізів, самочинно захоплювали поміщицьку зем­лю. У 1881 —1894 pp. у підросійській Україні відбулося 964 масові Й44 гру­пові селянські заворушення. Рухом було охоплено 1135 сіл, в яких прожива­ло понад 1,6 млн осіб. Селяни віддавали перевагу захопленням поміщицької землі. У другій половині 90-х pp. у 562 селах України відбулися 421 масовий і 71 груповий селянські виступи, які охопили близько 714 тис. осіб. Поряд з використанням традиційних форм селяни і сільськогосподарські робітники втягувалися в страйкову боротьбу. В цілому протягом дореформеного періоду відбулося 6530 селянських виступів, якими було охоплено понад 5,2 млн осіб.

Акцентуємо увагу на робітничому русі другої половини XIX ст. Капіта­лістична експлуатація зумовила стихійні протести робітництва, зароджен­ня та розвиток у 60-х — на початку 80-х pp. страйкової боротьби. У 1869 р. на Грудецькій цукроварні був зорганізований перший в Україні страйк. У 1874 р. застрайкували шахтарі Юзівки, а в 1875 р. машинобудівники Оде­си. Виступи робітників мали тенденцію до зростання. У 1870-ті pp. в Україні відбулося 72 виступи робітників. Царський уряд розпорядженнями та зако­нами (1870, 1874) надав право застосовувати репресії до організаторів.

Зорганізованість робітництва сприяла поширенню страйкового руху, за­лученню до нього значної кількості людей. Характерно, що до своїх еконо­мічних вимог робітники додавали політичні. На початку літа 1885 р. відбувся переможний страйк 400 робітників Олександрівських залізничних майсте­рень. У травні 1887 р. страйкували 1500 шахтарів у Бахмутському повіті. Страйки металургів і шахтарів Юзівки у травні та серпні 1892 р. переросли у сутички робітників з поліцією. Вимоги своїх колег підтримали робітники Бахмута, Луганська, Маріуполя, Катеринослава. Усього протягом 1885— 1894 pp. в Україні у понад 80 страйках і робітничих виступах взяли участь майже 62 тис. осіб.

Висвітлення боротьби населення Західної України у другій половині XIX ст. варто розпочати з подій революції 1848—1849 pp. в Австрійській імперії та и перебігу на українських землях. Зважаючи на те, що проблеми національ­но-визвольного руху, які були невід'ємною частиною суспільно-політично­го життя українців, розглядаються в наступних темах семінарських занять,

Тема 6

при розгляді питання звернемся лише до селянського та робітничого руху як проявів соціальної боротьби.

Початок революції поклало повстання у Відні 13 березня 1848 р. 17 квітня уряд оголосив про скасування у Галичині феодальної залежності селян і пан­щини, що стало поштовхом до розгортання масового народного руху в краї.

Зазначимо, що селянство вперше використало парламентські форми бо­ротьби. Селянські депутати виступили в стінах австрійського рейхстагу про­ти сплати викупу поміщикам за скасовану панщину. Непоступливість уряду призвела навесні та влітку 1849 р. до масових виступів, що супроводжували­ся самочинним поверненням селянами захоплених поміщиками громадських земель, лісів і пасовищ, охопивши понад 100 сіл Східної Галичини.

У відповіді доцільно наголосити, що збройне повстання у Львові 1 листо­пада 1848 р. підняло боротьбу в краї на якісно новий щабель. Барикадні бої, захоплення центру міста, спільні дії робітників, ремісників, студентського легіону, частин національної гвардії були свідченням цьому.

Звернемо увагу на те, що селянськими виступами були охоплені всі регі­они краю. Виступи селянства Північної Буковини очолив Л. Кобилиця. 16 листопада на зборах 2600 селян у Вижниці він закликав самостійно оби­рати сільських старост, не коритися поміщикам, захоплювати ліси і пасови­ща. Повстання охопило гірські села Вижницького і Сторожинецького ок­ругів. Влітку і восени 1848 р. селянський рух проти поміщиків поширився на Закарпаття.

Нове піднесення селянського руху в Галичині та на Буковині спостері­гається у 60-х pp. Селяни виступали проти передання поміщикам громадсь­ких земель, ліквідації сервітутних прав, захоплювали ліси і пасовища, ви­магали зменшення повинностей, податків. Особливо гостра боротьба точи­лася в період виборчих кампаній до Галицького крайового сейму, рейхста­гу, коли селяни разом з робітниками на вічах вимагали введення загального виборчого права.

Зазначимо, що у 50—60-ті pp. на західноукраїнських землях з'являють­ся перші паростки робітничого руху. У 1868 р. у Львові було організовано перше робітниче товариство "Зірка". З 70-х pp. робітники переходять до страйкової боротьби. 24 січня 1870 р. 100 львівських друкарів, оголосивши страйк, започаткували організовані виступи робітників у Західній Україні.

У грудні 1879 р. у Львові відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 500 осіб. Робітники висували економічні, політичні вимоги, зокрема запро­вадження загального виборчого права. У 1881 р. робітники Львова домага­ються скликання з'їзду робітників Галичини. У 90-х pp. робітничий рух ха­рактеризувався наростанням страйкової боротьби, виступами робітників за загальне виборче право, демократичні свободи.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

Основні терміни і поняття

Зелений клин — землі Далекого Сходу загальною площею 2,1 млн км², в основному сучасні Приморський та Хабаровський краї Росії, місця компакт­ного розселення українців.

Інкорпорація — приєднання, включення територій однієї держави до іншої.

Ревізії — переписи населення, яке мало сплачувати подушний податок і відбувати військову службу. Всі особи, в процесі ревізії внесені до так зва­них "ревізьких казок" (списків), називалися ревізькими душами.

Персонали

Кармалюк Устим (1787—1835) — ватажок повстанського руху на Поділлі. Учасниками селянських виступів були до 20 тис. осіб, які здійсни­ли понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Чотири рази був засуджений до каторжних робіт у Сибіру, але щоразу втікав.

Кобилиця Лук'ян (1812—1851) — керівник селянського руху на Буко­вині, член австрійського парламенту. У 1843, 1848—1849 pp. керував се­лянськими виступами, якими було охоплено десятки населених пунктів.

Найважливіші події

1768—1774 — російсько-турецька війна.

1772 — перший поділ Речі Посполитої.

1783 — приєднання до Російської імперії Кримського ханства.

1787—1791 — російсько-турецька війна.

1789—1793 — повстання селян у с. Турбаях.

1793 — другий поділ Речі Посполитої.

1795 — третій поділ Речі Посполитої.

1806—1812 — російсько-турецька війна.

1812 — вторгнення армії Наполеона в Росію.

1813—1819 — антикріпосницькі виступи державних селян у Лівобе­режній Україні.

1813—1835 — антикріпосницький селянський рух під проводом Устима Кармалюка на Поділлі.

1819 — антикріпосницький виступ військових поселенців у Чугуєві.

1843—1844 — селянські виступи під проводом Лук'яна Кобилиці на Північній Буковині.

1848,16 квітня — ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права.

Тема 6

1848, листопад — 1849 — селянський рух під проводом Лук'яна Коби­лиці на Північній Буковині.

1853 — скасування панщини в Закарпатті.

1855, березень — квітень — Антикріпосницький рух Київська козаччина.

1861,19 лютого — скасування кріпацтва в Росії.

1871 — початок масової селянської еміграції із Закарпаття до країн Північної та Південної Америки.

1877 — початок першої масової еміграції західноукраїнського населен­ня до США.

Контрольні запитання та завдання

1. Як були інкорпоровані українські етнічні землі у склад Російської та Ав­стрійської імперій?

2. Як можна охарактеризувати перші кроки інтеграції українських земель у державний простір імперій?

3. Які зміни відбулися в кількісному та національному складі населення України впродовж XIX ст.?

4. Які причини малопродуктивності кріпацької праці?

5. У чому полягала сутність урочної системи?

6. Які ознаки кризових явищ кріпосницького господарювання?

 

7. Які галузі промисловості найбільше розвивалися в Наддніпрянські Україні?

8. Які були основні законодавчі акти аграрної реформи в Росії?

9. Які характерні риси промислового перевороту?

Теми рефератів

1. Повстання в селі Турбаях.

2. Устим Кармалюк.

3. Трудова українська еміграція у XIX cm.

Рекомендована література

1. Грабовецький В.В. Антифеодальна боротьба карпатського опришницт-ва XVI—XIX ст. — Л., 1966.

2. Гуржій І.О. Повстання селян в Турбаях (1789—1793). — К., 1950.

3. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському гос­подарстві України першої половини XIX ст. — К., 1954.

4. Гуржій І.О. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. — К.,1968.

5. Задорожний B.C. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнсь ких землях. — Л., 1989.

6. Зайончковский ПА. Отмена крепостного права в России. — М., 1968.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

7. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII — первой половине XIX века(1719—1858). — М., 1976.

8. Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. — К., 1988.

9. Лещенко М.Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домоно­полістичного капіталізму. — К., 1970.

 

10. Мельник Л.Г. Технічний переворот на Україні у XIX ст. —К., 1972.

11. Мельник Л.Г. Формування робітничого класу на Україні у 60—90-х роках XIX ст. (На матеріалах транспортного пролетаріату). — К., 1988.

12. Романцов В.О. Український етнос: на одвічних українських землях та за їхніми межами (XVIII — XX століття). — К., 1998.

13. Рындзюнский П.Г. Утверждение капитализма в России. — М., 1978.

14. Сергійчук В. Українці в імперії. — К., 1992.

15. Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000.

16. Стеблій Ф.І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. — К., 1961.

17. Теплицъкий В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини в Україні. — К.,1959.

Тема 6

План семінарського заняття

1. Український національний рух у першій половині XIX ст.

2. Національне суспільно-політичне життя в Україні у другій половині XIX cm.

3. Україна та українці в російському та польському русі.

Методичні рекомендації

1. Український національний рух у першій половині XIX ст. Готуючись до відповіді, потрібно загострити увагу на ключовій думці: український на­ціональний рух у першій половині XIX ст. характеризується культурно-ду­ховним відродженням суспільства, яке заклало підвалини організаційної консолідації українських сил для боротьби за національне визволення. Пра­вомірно побудувати розповідь за проблемно-хронологічним принципом. Це дасть можливість з'ясувати основні напрями та прояви національного руху, його сутність і особливості у різні періоди.

Згадавши матеріал попередніх тем, де йшлося про українську дер­жавність, наголошуємо на поширенні автономістських ідей в українському національному русі, носіями яких були представники колишньої козацької еліти Лівобережної України і Слобожанщини.

Зрозуміти прагнення до повернення втрачених Україною автономних прав дасть можливість стислий аналіз діяльності прихильників відроджен­ня гетьманської держави.

Григорій Полетика, пропагуючи автономні права України з виборною представницькою владою, підкреслював, що українське суспільство має жити згідно зі звичаями і традиціями свого народу "за прикладом освічених народів".

За відновлення автономії України, засуджуючи поневолення її царатом, ратував в "Оді на рабство" (1783) В. Капніст. Автономісти виношували ідеї відокремлення України від Росії і включення до складу Прусської держави. Із цією метою весною 1791 р. за дорученням групи козацької старшини з та­ємною місією у Берлін виїхали брати Капністи. Повідомляючи про зустріч з українцями короля Фрідріха-Вільгельма II, канцлер граф Герцберг наголо­шував, що Капніста послали "мешканці цієї країни (Малоросії), котрі дове­дені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь По-тьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності — в такому ви­падку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорозьких козаків, від яких забрали всі їх привілеї, кинувши їх під ноги росіян...". Король не погодився на підтримку українців. Після не­вдалої місії брати фактично відмовилися від активної політичної діяльності.

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій

На початку XIX ст. за відновлення автономних прав України виступив син Г. Полетики Василь Полетика. Він ВВсіугСся В (1801), що потрібно ставати на шлях боротьби за волю України, наслідуючи приклад національних ге­роїв (Б. Хмельницького, С. Наливайка та ін.). Прихильники автономії нази­вали себе "патріотами рідного краю". "Як приємно працювати для слави і добра батьківщини. Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою", — писав В. Полетика.

Необхідно звернути увагу на діяльність організацій автономістів. У 1780—90-х pp. у Новгород-Сіверському громадські та релігійні діячі, військові (Г. Долинський, О. Лобисевич, Г. Полетика, А. Худорба, В. Ши-шацький, І. Халанський, М. Значко-Яворський, А. Рачинський, І. Калинсь-кий, Ф. Туманський, М. Миклашевський) створили патріотичний гурток. Вони розповсюджували публіцистичні твори з акцентом на діяльність геть­манів Мазепи, Полуботка, збирали і готували до друку матеріали з історії, етнографії, економіки Гетьманщини. Автономістські ідеї сповідували чле­ни громадсько-політичної організації "Малоросійське товариство", яке за­снував у 1821 р. Василь Лукашевич. Осередки товариства діяли в Києві, Пол­таві, Чернігові. Воно підтримувало відносини з Ніжинським ліцеєм, Товари­ством об'єднаних слов'ян, польськими таємними організаціями. В. Лукаше­вич склав "Катехізис автономіста", у якому прославлялася столиця Гетьман­щини Чигирин, де "зійшло сонце" української державності. Під час слідства над декабристами організація була викрита. В. Лукашевич заперечував, що в Україні під його керівництвом працювала таємна політична організація, яка ставила за мету "відірвати Україну від Росії". Слідчий комітет визнав, що В. Лукашевич з однодумцями "хотіли зробити Україну незалежною, але об­межились самою спробою, і (таємне) товариство не стало реальністю".

Політичні настрої автономістів найповніше відображені в "Історії русів". Можливими авторами твору вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський, інші особи. Невідома також дата створен­ня. Серед дослідників побутують версії, що "Історія русів" вийшла з Новго-рода-Сіверського. Твір у першій чверті XIX ст. розповсюджувався у спис­ках, а в 1846 р. був виданий у Москві О. Бодянським.

Книга мала антипольське й антиросійське спрямування. Анонімний ав­тор обґрунтовує думку, що українці — "руси" і росіяни — "московці" спо­конвічно жили як два окремих народи, а український народ — "народ вільний і готовий кожночасно вмерти за свою вольність до останньої люди­ни, і характер цей у ньому природжений і непридатний до насилування". "Історія русів" захищала автономні права України.

Твір вплинув на формування ідеології українського національного руху. Національно-визвольна спрямованість зумовила його широку популярність. За словами історика О. Оглобліна, "Історія русів" є "настільною книгою ук­раїнської національно-політичної думки, підручником української націо­нальної філософії".

Тема 6

У відповіді потрібно наголосити, що на початку XIX ст. царизм посилив тиск на українську культуру, духовність. Зважаючи на це, українська інте­лігенція першої половини XIX ст. пропагує український фольклор та старо­житності, відстоює права української мови.

Звернемо увагу, що відлік українського національно-духовного відро­дження у XIX ст. традиційно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798). Українська інтелігенція звертається до історичного минулого України. Історик Я. Маркевич написав "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях" (1798), П. Симоновський(1717— 1809) підготував працю "Краткое описание о козацком малороссийском на­роде..." (видана у 1847 р.). У 1822 р. в Москві побачила світ чотиритомна "История Малой России" Дмитра Бантиш-Каменського, у якій, незважаю­чи на монархічний ореол твору, фактично протиставляються автономістські ідеї великодержавності "Истории государства Российского" російського істо­рика Михайла Карамзіна.

Микола Маркевич видав у Москві 1842—1843 pp. п'ятитомну "Историю Малороссии". За прихильність до автономізму В. Бєлінський звинуватив Маркевича у прагненні відірвати історію України від історії Росії.

Значний вплив на пробудження національної свідомості справили пуб­лікації фольклористичних збірок. Грузинський князь за походженням, уро­дженець України Микола Цертелєв, вважаючи українську народну думу кра­щою за всі романси і пісні, видав збірку "Опыт собрания старинных мало­российских песен" (1819 р.). Збирачем українського фольклору був перший ректор Київського університету Михайло Максимович, який опублікував пісенні збірки "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Російський і український вчений Ізмаїл Срезневський видав у Хар­кові кількома випусками (1833—1838) "Запорожскую старину" з матеріа­лами про козацтво.

В умовах першої половини XIX ст., коли царизм твердив, що українсь­кої мови не існує, а є лише діалект російської мови, з'являються мовознавчі дослідження. У 1818 р. в Петербурзі О. Павловський надрукував "Грамма­тику малороссийского наречия...". У 1823 p. I. Войцехович склав невеликий словник української мови. І. Срезневський у статті "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834) підкреслював, що українська мова є справжньою мовою, а не діалектом, і у неї велике літературне майбутнє.

Українознавчі центри існували в Харкові, Одесі, Петербурзі, Москві. Відкриття університету святого Володимира (1834) та створення Тимчасо­вої (археографічної) комісії для розгляду давніх актів (1843) активізувало українознавчу роботу в Києві. Нею активно займався Т. Шевченко. У 1843 р. він здійснює етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, а у 1845 р. приїздить до Києва і починає працювати в Археографічній комісії. У Петербурзі Шевченко організував видання "Живописна Україна".

Українські землі у складі Російської та Австро-Угорськоі імперій

Слід підкреслити, що українське відродження підготувало ґрунт для ідей­ного й організаційного становлення національного руху. Це засвідчила пер­ша українська національно-політична організація в Наддніпрянській Україні — Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками товариства були М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерсь-кий. Ядро організації склалося наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Чле­нами товариства стали також Т. Шевченко, П. Куліш, Д. Пильчиков, О. Нав-роцький, І. Посяда, Г. Андрузький, О. Маркевич, О. Тулуб, М. Савич.

Кирило-Мефодіївське товариство мало Статут (вироблений В. Білозерсь-ким, за участю М. Гулака та М. Костомарова), який складався з двох частин: "Головні ідеї" (програмна) і "Головні правила товариства" (статутна). До то­вариства приймали представників слов'янства незалежно від станового по­ходження. Кожний член давав присягу. Між його учасниками мала панува­ти повна рівноправність. Засновники товариства виготовили кілька сим­волів. Персні з литого заліза М. Костомарова і М. Гулака з вигравіюваними іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їх власників до таємної організації. М. Костомаров мав печатку з євангельським висловом: "І пізнаєте істину і істина визволить вас".

Програмні ідеї кирило-мефодіївців викладено в Статуті, "Книзі буття українського народу", прокламації "Брати українці!".

Кирило-мефодіївці передбачали створення демократичної федерації (чи конфедерації) слов'янських держав. У "Книзі буття..." зазначалося, що Україна буде незалежною державою "в союзі слов'янськім". Прокламація "Брати українці!" відкривалася тезою: "Ми приймаємо, що усі слов'яни по­винні з собою поєднатися", але так, щоб вони мали свою мову, літературу і "свою справу общественну".

Члени товариства обстоювали ідею встановлення для кожної слов'янсь­кої держави демократичної республіки з обранням "правління народного" та "свого правителя" на певний період ("на года"). У "Книзі буття..." прого­лошувалося, що "і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царе­вича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосхо­дительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар".

На думку кирило-мефодіївців, Україна була провідною силою серед сло­в'янських народів і мала посісти в майбутній слов'янській федерації чільне місце. У "Книзі буття..." це пояснюється тим, що на відміну від поляків (про­никлись ідеєю аристократизму) та росіян (стали монархістами), українсь­кий народ не любив ні царя, ні пана, бо він суто "демократичний" і завжди керувався Христовими заповідями любові та братерства, ідеями рівності. Кирило-мефодіївці вважали, що управління, законодавство, право власності мають базуватися на вченні Ісуса Христа. Передбачалося, що в майбутній федерації (конфедерації) слов'янських держав буде створено спільний орган — Слов'янський собор (сейм чи раду) з депутатів від усіх держав, які й вирішуватимуть питання, що стосуватимуться всього слов'янського союзу.

Тема 6

Товариство прагнуло втілювати в життя свою політичну програму шля­хом виховання молоді, поширення програмних ідей через літературу, збільшення кількості членів своєї організації, ліквідації розбіжностей між слов'янами, особливо в конфесійних питаннях.

Найбільший ідейний вплив на кирило-мефодіївців мав Т. Шевченко. П. Куліш свідчить: "Багато в дечому він природно мусив підлягати Косто­марову, але й Костомаров не міг бути вільним від його впливу". Сам М. Кос­томаров пише: "Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатя­ми. Вона відкрила з собою шлях і соняшному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості".

Кирило-мефодіївці не змогли не тільки реалізувати свої масштабні про­грамні положення, а й розгорнути більш-менш значиму організаційну й про­пагандистську діяльність. Організація існувала трохи більше року. Про її існування на початку березня 1847 р. доніс властям О. Петров (син жандарм­ського офіцера, студент Київського університету). У березні — квітні жан­дарми заарештували всіх його учасників. Слідство спеціальної комісії три­вало до кінця травня 1847 р. Імператор Микола І та його поплічники пока­рали членів Кирило-Мефодіївського товариства ув'язненнями, засланням. Солдатчина без права писати і малювати випала на долю Т. Шевченка.

У підсумку слід зазначити, що Кирило-Мефодіївське товариство, вису­нувши ідею створення української держави, поклало початок організацій­ному об'єднанню діячів українського національного руху. М. Грушевський підкреслював, що кирило-мефодіївці вперше зробили спробу теоретично сформулювати "українську ідею в політичній і суспільній сфері в дусі про­гресу й свободи", від них "веде свою історію весь новий український полі­тичний рух".