IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 2 страница

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

^Г

тивна держава (за Горбачовим), що не матиме єдиної Кон­ституції (за Єльциним).

Однак ситуація навколо союзного договору залишалась доволі напруженою. Усе мало вирішитися 25 листопада 1991 року на засіданні Держради парафуванням Союзного договору. Але вже на початку зібрання прозвучала сенса­ційна заява Б. Єльцина про те, що російський парламент не ратифікує договору, який має у своїй основі концепцію конфедеративної держави, а проголосує лише за конфеде­рацію держав. Крім того, він додав, що «без України Сою­зу не буде. Вона може прийняти рішення, яке одразу роз­валить Союз. Достатньо для цього запровадити власну ва­люту».

Білорусь, Туркменістан і Узбекистан, підтримуючи пропозицію Росії, заявили, що не варто поспішати з пара­фуванням, а краще розіслати проект Союзного договору до Верховних Рад республік для обговорення. Горбачова під­тримали лише Казахстан і Киргизія. У підписаному комю­ніке констатувалося: виносячи узгоджений текст договору на обговорення парламентів, члени Держради виходять з того, що його буде підписано та ратифіковано до кінця по­точного року. Однак подальший розвиток подій в СРСР визначався вже за стінами Держради — в Україні, яка готувалася до всенародного референдуму та виборів прези­дента.

Відбулися вони 1 грудня 1991 року. Із 37,9 млн. грома­дян, які мали право голосу, у них взяли участь 31, 9 млн. осіб (84,2%). На внесене до бюлетеня питання «Чи під­тверджуєте Ви Акт проголошення незалежності Украї­ни?» позитивно відповіли 28,8 млн. громадян (90,3%). Цим актом було перекреслено, як писала союзна преса, «міф комуністичної епохи, що всі народи колишнього СРСР бажають жити в одній державі». На президент­ських виборах переконливо переміг Л. Кравчук, якого підтримали 61,59% виборців; В. Чорновіл отримав 23,27% голосів, Л. Лук'яненко — 4,49, В. Гриньов — 4,17, І. Юхновський — 1,74, Л. Табурянський — 0,57%.

Результати референдуму і президентських виборів в Україні кардинально змінили ситуацію в СРСР, перекон­ливо продемонстрували, що народ України підтримує по­літичний курс на незалежність.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі відбулася зус­тріч Президента України Л. Кравчука, Президента Росії Б. Єльцина та Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушке-вича, які підписали Угоду про створення Співдружності

Етапи перебудови та її наслідки для України

Незалежних Держав (СНД). Попри різні трактування цієї події та її наслідків, не витримує критики твердження, що вони розвалили (розпустили) СРСР. Адже руйнація такої великої та потужної держави не може бути одномомент-ним актом.

Дезінтеграція Радянського Союзу була тривалим про­цесом, що подолав у своєму розвитку такі фази:

1. «Розпад» (квітень 1985 — березень 1989 р.). У цей
період під впливом глибинних чинників та перших кроків
реформування відбулися: започаткована у попередньому
періоді дестабілізація суспільства; пробудження націо­
нальної свідомості у жителів союзних республік; порушен­
ня вертикальних управлінських зв'язків у командній сис­
темі; деградація і дезінтеграція політичного стрижня
СРСР — КПРС; формування і утвердження альтернатив­
них комуністичним політичних об'єднань, що претендува­
ли на владу.

2. «Розвал» (березень 1989 — серпень 1991 р.). Голов­
ними його особливостями були: вихід опозиційних сил на
державний рівень; усвідомлення національними елітами
своїх інтересів і пріоритетів; посилення національних ру­
хів; активна «охоронна» реакція консервативних сил; про­
тистояння альтернативних політичних течій, наслідком
якого стало руйнування традиційних суспільних струк­
тур, усталених зв'язків, а також уявлень і переконань, ра­
дикальна зміна вектора громадської думки.

3. «Переділ» (серпень — грудень 1991 р.). Цю фазу
характеризували посилення відцентрових тенденцій; по­
слаблення союзних структур; перенесення реальної полі­
тичної влади з союзного Центру у республіки; загострення
протистояння під час поділу спадщини СРСР.

Отже, у Біловезькій Пущі відбувся не «розпад», «роз­вал» чи «розпуск» Радянського Союзу. Події в ній засвідчили настання вирішального моменту фази «переді­лу» як наслідку дії об'єктивних історичних законів. 10 грудня 1991 року Верховні Ради Білорусі та України рати­фікували Угоду про утворення СНД і денонсовували дого­вір 1922 р. про утворення СРСР. Український парламент, підтримавши рішення «біловезької трійки», одночасно проголосував і за «Застереження Верховної Ради України, До Угоди про створення Співдружності Незалежних Дер­жав». Очевидно, на це рішення вплинули висновки з го­ловного уроку 1922 р., який засвідчив, що недостатньо під час утворення державного об'єднання проголосити фор­мальне право кожної республіки на вихід із Союзу, а необ-

19 Історія України

Україна і процес перебудови в СРСР (квітень 1985 — серпень 1991 р.)

хідно розробити юридичний механізм цього процесу, сформувати правові засади рівноправних відносин. Тому основний акцент у «Застереженнях» (всього 12 пунктів) було зроблено на збереженні самостійності і незалежності України, яка вступає до СНД. Про це свідчать поправки, що стосувалися підведення правової бази під статтю, яка гарантує територіальну цілісність та недоторканність існу­ючих кордонів; створення координаційних інститутів на паритетній основі, рекомендації яких необхідно приймати консенсусом; формування власних систем транспорту, збройних сил. Таку мету переслідувало і застереження Верховної Ради України про те, що кожна з Договірних Сторін залишає за собою право не лише призупинити (як було записано в Угоді, укладеній 8 грудня 1991 року у Мін­ську), а й припинити дію цієї Угоди.

Швидкість і формальна одностайність, з якими були ратифіковані «біловезькі» документи Верховними Радами Білорусі та України (у білоруському парламенті — «за» — 212 депутатів, «проти» — 7, «утрималось» — 21; в україн­ському — «за» — 288 депутатів, «проти» — 10, «утрима­лось» — 7), засвідчили незупинність цієї геополітичної тенденції.

12 грудня 1991 року питання про ратифікацію «біло-везької» Угоди розглядав Російський парламент. Аргумен­туючи необхідність підтримки мінських рішень, Б. Єльцин у своєму виступі акцентував на ключовій ролі України у подіях: «1 грудня народ України висловився на референду­мі за незалежність. Україна відмовилася підписувати Союзний договір. Наслідки цього очевидні: серйозне пору­шення геополітичної рівноваги у світі, ескалація конфлік­тів всередині колишнього Союзу, проблеми державних кор­донів, національних валют, власних армій та інші. Але ж в Україні є ядерна зброя. У цих умовах укладати договір про союз із 7 республік без України і при цьому залишатися спокійним, чекати чергових узгоджень, нічого не робити — було б просто злочинно». Після гострих дебатів російський парламент ратифікував «біловезьку» Угоду.

Наступним кроком процесу інтеграції на новій основі стала зустріч керівників 11 держав — колишніх радянських республік у Алмати, що відбулась 21 грудня 1991 року. Учасники її підписали протокол до Угоди, суть якого поля­гала в утворенні на рівноправних засадах Співдружності Незалежних Держав. Радянський Союз зник із політичної карти світу.

А 25 грудня М. Горбачов залишив пост Президента Ра­дянської держави. Того дня Президент США Дж. Буш у

Етапи перебудови та ЇЇ наслідки для України

 

своєму зверненні до американського народу заявив, що Сполучені Штати визнають незалежність України і готові негайно встановити з нею дипломатичні відносини. На 25 грудня її незалежність визнали 19 країн. Перед Украї­ною відкрились нові шляхи та перспективи розвитку.

Отже, «український фактор» у період із серпня по гру­день 1991 р. відігравав помітну (якщо не вирішальну) роль у суспільних трансформаціях в СРСР. Це було зумовлено багатьма чинниками. По-перше, Україна мала вагомий економічний потенціал і політичну вагу серед республік Радянського Союзу. По-друге, у республіці мали відбутися значні зрушення у політичній сфері, зумовлені референду­мом і виборами президента. По-третє, завдяки геополітич-ному становищу, економічному потенціалу, авторитету на міжнародній арені Україна, попри те, що її територія становила лише 2,6% СРСР, стала фактором, без якого збереження Союзу було неможливим.

Як зазначала британська газета «Економіст», Україна належить до тих великих союзних республік, «чиє відок­ремлення від Союзу могло спричинити геополітичнии зем­летрус».

Остаточна руйнація СРСР — це, з одного боку, цілком логічний результат вичерпання сил та можливостей адап­тації радянської системи до кардинальних змін у світі, невдачі серії спроб суспільних модернізацій, втрати дію­чою напівтрансформованою моделлю унітарної держави реальних перспектив розвитку, з іншого — наслідок дії республіканських політичних еліт, передусім Росії та Ук­раїни, які виступили своєрідними каталізаторами проце­сів «розпаду — розвалу — переділу».

 

 

Україна на шляху незалежності

19.1. Стартові умови розгортання державотворчого процесу

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ва­ги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїн­ському референдумі, висловилися за незалежність Украї­ни, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Поява на політичній карті світу нової незалежної дер­жави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні»,
порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом со­
ціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та полі­
тичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у со­
юзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консерва­
тивних сил;

Стартові умови розгортання державотворчого процесу

 

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпут-човий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від прин­ципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськи­ми діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесо­юзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР аб­солютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше поси­лювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних
(законних за радянським правом) органів державного управ­
ління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під
опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила полі­
тичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у сус­
пільній думці;

6) дотримання політичного нейтралітету армійськими
формуваннями, небажання правоохоронних органів ви­
ступити проти власного народу;

7) багатовікова боротьба народу за створення власної
незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок пе­рехідного періоду, суть якого — у переході на якісно ви­щий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від лю-дини-гвинтика до активного творця власної долі; в гума­нітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; У міжнародній — від об'єкта до суб'єкта геополітики. В Цілому мало бути здійснено перехід від становища «улам­ка імперії» до власної державності, від формальної неза­лежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготов­лене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існу­ючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умо­вах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови не-

І

Україна на шляху незалежності

залежної держави зумовили на перших порах втрату орі­єнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі ре­форм.

Суспільні перетворення в Україні почалися за вкрай низького рівня політичної та економічної культури мис­лення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, спричинені наслідками брежнєвського пе­ріоду і невдачами перебудови. На час проголошення рес­публікою незалежності в суспільній свідомості ще не встигло сформуватися і закріпитися усвідомлення мас­штабу нових завдань, більшість населення чітко не визна­чила свого місця в процесі державотворення.

Важливим аспектом оцінки стартових можливостей республіки після проголошення незалежності стало визна­чення її природно-ресурсного потенціалу. У структурі при­родних ресурсів визначальну роль відіграють земельні, мі­неральні, водні та лісові ресурси. На початку 90-х років частка сільськогосподарських угідь у структурі земель Ук­раїни становила 70%, орних земель — понад 55%, що було одним з найвищих показників у Європі та світі. Порівняно високою була і забезпеченість ріллею в розрахунку на од­ного жителя. В Україні цей показник становив 0,78 га, то­ді як у Великобританії — 0,12 га, у Німеччині — 0,20 га, у середньому в Європі — 0,26, у світі — 0,29 га.

Маючи на своїй території понад 7 тис. родовищ корис­них копалин, Україна належить до держав з середнім рів­нем матеріально-сировинного потенціалу. Це пояснюється його незбалансованістю. З одного боку, на території рес­публіки сконцентровано до 20% світових ресурсів марган­цевих руд і понад 5% запасів залізних руд; національні запаси графіту, ртуті, брому, самородної сірки в декілька разів перевищують реальні потреби, але з іншого боку — абсолютно недостатня забезпеченість паливно-енергетич­ними ресурсами, насамперед нафтою та природним газом, рудами кольорових металів, фосфоритами, калійними со­лями. Крім того, за рівнем забезпеченості прісною водою в розрахунку на одного жителя Україна займає одне з остан­ніх місць у Європі, а потреби в деревині республіка за­довольняє за рахунок власних можливостей лише на 20— 25%.

Аналізуючи стартові можливості, недостатньо зосе­реджуватися на основних параметрах природно-ресурсно­го потенціалу України, слід звернути увагу на особливості форм і методів його використання в радянський час. Ситу-

Стартові умови розгортання державотворчого процесу

 

ація в економічній сфері на початку 90-х років визначала­ся впливом чинників тривалої дії. У радянську добу за­гальносоюзні міністерства і відомства розпоряджалися 95% усієї власності, розташованої в Україні. Тотальне одержавлення економіки призвело до того, що 75—80% продукції української промисловості вироблялося підпри-ємствами-монополістами. Безпосереднім наслідком такого становища стала надзвичайно низька конкурентоспро­можність промисловості СРСР на світових ринках.

Успадкованими з радянських часів значними вадами української економіки були панування командних форм і методів управління, надмірна централізація та екстенсив­ний шлях розвитку господарства. Незалежній Україні залишилася в спадок структурна та територіальна диспро­порційність економіки. Так, частка групи «А» (галузей, в яких виробляють засоби виробництва) становила 70%, а групи «Б» (галузей, що виробляють предмети споживан­ня) — 30%, тоді як у США промислова продукція групи «Б» становить майже 70%. Це означало орієнтацію укра­їнської економіки не на людину, а на виробництво заради виробництва.

Істотні диспропорції існували й у територіальному роз­міщенні виробничих сил. Так, рівень економічного роз­витку центру і заходу України був майже вдвічі нижчим, ніж Подніпров'я і Донбасу. Успадкована структура рес­публіканської економіки базувалася на принципі незавер­шеності. Майже 80% усього виробництва в Україні не ма­ло закінченого технологічного циклу, а значить, залежало від імпорту комплектуючих виробів і сировини. Саме тому ще у листопаді 1991 р. українські підприємства мали пос­тійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. У цей період лише зв'язки з Росією забезпечу­вали 67,3% виробництва кінцевого продукту промисловіс­тю України.

Українська економіка була надто мілітаризована. Сво­го часу на воєнні цілі витрачалося майже 35% союзного бюджету. Вагома частка цих коштів вкладалася в промис­ловість України. Тому в республіці після розпаду СРСР залишилося майже 30% союзного воєнно-промислового комплексу (ВПК), до 80% підприємств машинобудівних галузей були залучені до виробництва зброї. Зосередження в Україні значного потенціалу ВПК Радянського Союзу мало суперечливі наслідки. З одного боку, це зміцнювало економічний потенціал республіки якісним обладнанням, новітніми технологіями, кваліфікованими кадрами, з ін-

 

 

Україна на шляху незалежності

шого — суттєво ускладнювало розв'язання проблеми кон­версії.

Перетворення України ще з 20-х років на одну з основ­них промислових баз СРСР призвело до значного погір­шення екологічної ситуації в республіці. Непродумана концентрація металургійних, хімічних, енергетичних під­приємств майже в усіх середніх та великих містах, шкід­ливі викиди в атмосферу, забруднення підземних та назем­них вод, Чорнобильська аварія, невиправдана економія витрат на охорону природи поставили Україну в сфері еко­логії на межу катастрофи.

Можливості України в економіці значною мірою визна­чались і дією соціально-психологічних чинників. У радян­ські часи поряд з культом дисципліни та відповідальності, що став необхідною умовою функціонування командної системи, було сформовано психологічний клімат колек­тивної пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистих.

Таке становище в народному господарстві зумовило слабші стартові можливості України порівняно з багатьма іншими республіками. Це засвідчує офіційна статистика за 1990 р. У цей час за розмірами валового національного продукту на душу населення наша республіка займала 7 місце, а за розмірами національного багатства на душу населення — 6 місце серед республік колишнього СРСР. За продуктивністю праці в промисловості Україна була на 9 міс­ці, а у сільському господарстві ділила з Росією 5—6 місця.

Деформована структура господарського комплексу, що дісталася в спадок від колишнього СРСР, у поєднанні з недосконалою організацією державної влади в Україні, не­завершеністю розподілу функцій між законодавчою, вико­навчою і судовою гілками суттєво ускладнила державо­творчий процес на початковому етапі. Республіка цього пе­ріоду, за влучним висловом фахівців, була, з одного боку, «Гуллівером з потужними м'язами» — значним промисло­вим потенціалом, що працював колись на весь СРСР, з іншого — «Хлопчиком-мізинчиком з мініатюрним кістя­ком», без досвіду самостійного і самодостатнього існуван­ня, без чіткої концепції державотворення. Нежиттєздат­ність цього потворного монстра була цілком очевидною. Тому специфічною рисою початкового етапу державотво­рення в Україні була нагальна необхідність радикальних, нестандартних рішень і дій.

На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після фор-

Становлення владних структур

мального визнання її незалежності відбулося певне дис-танціювання Заходу. Забезпечивши власні потреби у вій­ськово-політичній сфері, західні країни на деякий час втратили інтерес до розвитку держав СНД, сконцентрував­ши свою увагу на власних проблемах: СПІА — на прези­дентських виборах, Німеччина — на питаннях внутріш­ньої консолідації, Японія — на чотирьох островах Куриль-ської гряди. А фінансова допомога використовувалася За­ходом як своєрідний «важіль тиску» на Україну щодо ядерного роззброєння. Зазначимо, що за обсягом амери­канської допомоги в 1992/93 фінансовому році (з розра­хунку на душу населення) Україна перебувала на десятому місці серед країн СНД, майже втричі поступаючись Росії. Отже, на початковому етапі державотворення в Украї­ні перебіг цього процесу значною мірою визначали такі чинники: непідготовленість українського суспільства до державотворчих дій; успадкована від колишнього СРСР деформована структура народногосподарського комплек­су; значний, але незбалансований природно-ресурсний потенціал; недосконала організація державної влади в рес­публіці, незавершеність розподілу функцій між законо­давчою, виконавчою і судовою гілками влади; певне дис-танціювання Заходу після формального визнання неза­лежності України.

19.2. Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поста­вила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 року Верховна
Рада прийняла Закон «Про державний кордон України»,
який проголошував недоторканість кордонів, визначав по­
рядок їх охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж
року з метою гарантування економічної безпеки республі­
ки Президент України підписав Указ «Про утворення дер­
жавного митного комітету України».

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 року Вер­
ховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України».
Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім,
хто проживав на території республіки, незалежно від соці-

Україна на шляху незалежності

ального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не був на момент набуття чинності Закону громадяни­ном інших держав і не заперечував проти отримання гро­мадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У
січні — лютому 1992 р. постановами Верховної Ради за­
тверджено як державний гімн мелодію М. Вербицького
«Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — держав­
ним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою
виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки
було започатковано обіг купонів багаторазового викорис­
тання, а 2 вересня 1996 року відповідно до Указу Прези­
дента на зміну купону прийшла справжня національна ва­
люта — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для Ук­раїни стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної неза­лежності, територіальної цілісності та суверенітету краї­ни. 24 серпня 1991 року було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила кон­цепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обо­роноздатність за таких умов мала бути забезпечена ство­ренням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і по­слідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії проти­повітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил не повинна перевищува­ти 0,8—0,9% від чисельності населення України (420— 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4— 5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 року. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголо­шувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про при­кордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну право­ву базу для реформування війська.

Становлення владних структур

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 року військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квіт­ня 1993 року — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнно­го протистояння, з одного боку, реальні можливості та по­треби української держави — з іншого, — зумовили змен­шення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова збройних сил, визна­чалася їх структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прий­няла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З ураху­ванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Прези­дент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збира­ємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми має­мо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил Ук­раїни».

У цілому процес розбудови української армії мав керо­ваний і поступальний характер, але в його розгортанні вия­вилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського фло­ту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослуж­бовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, ство­рення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держа­ви. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та форму­вання нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламка імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган Украї­ни — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. Депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визна­чали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої по-

Україна на шляху незалежності

 

зитивні та негативні моменти. Позитивним було те, що за­безпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для роз­гортання державотворення, а негативним — що більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демо­кратичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 за­конів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистоян­ня, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важли­вий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідов­ності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 ро­ку запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови оз­начає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчасті­ше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональ­ний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У ме­жах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздат­ності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи таін.