IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 3 страница

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, за­гальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним ви­конанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 лис­топада 1991 року, покликана була здійснювати Генераль­на прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить

стрункої і зваженої системи управління, проте майже з са-

' мого початку свого функціонування вона стала давати

збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті

 

Становлення владних структур

рішень, або гальмував практику реформування, або не за­безпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влади виникло двовладдя, а згодом три центри влади — президент, Верховна Рада та уряд. Причому скла­дові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегіч­них досліджень (1993), криза влади в Україні значною мі­рою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного уст­рою республіки лежало, по суті, механічне поєднання еле­ментів парламентської республіки, президентського прав­ління і радянської влади, що зумовлювало чимало внут­рішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння цен­трів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним гро­мовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад — жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жов­тень 1992 — вересень 1993 р.), Л. Кравчука, Ю. Звягіль-ського (вересень 1993 — червень 1994 р.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між пре­зидентом і Верховною Радою. Український парламент, на­давши президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на розв'язан­ня внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закри­те засідання президії Верховної Ради з участю президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обго­ворення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, зверта­ючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтерна­тиву: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Консти­туції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».

Президент не дуже поспішав скористатися всією пов­нотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук

Г

Україна на шляху незалежності

періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що президент формує уряд, бере на себе безпосереднє ке­рівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює ви­конавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на при­йнятті законів, постанов та здійснює тільки повноважен­ня, передбачені Конституцією. Характерно, що президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відпо­відних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намага­ючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргу­менту: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву держав­ну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника президента, форму­вання апарату місцевої державної адміністрації були спро­бою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Вер­ховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адмініс­трації і повернула державну владу на місцях радам народ­них депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлен­ня владних структур визріла криза, яка виявилася в нега­тивних тенденціях:

1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити
розподіл владних повноважень;

2) роздвоєність виконавчої гілки влади (президент —
уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала
працювати;

3) загальна невизначеність у розподілі владних фун­
кцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідаль­
ність на всіх рівнях;

Становлення владних структур

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах пе­рехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю прези­дента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло сво­го піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри президентові та Верхов­ній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в поси­ленні протистояння партій, поглибленні розколу між пре­зидентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради бу­ло вирішено проводити за мажоритарною системою, відпо­відно до якої висування кандидатів відбувалося в територі­альних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрі­лими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 року «Про вибори народних депутатів України» у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстро­вано 5833 кандидати в народні депутати України — в се­редньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 року нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народ­них депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних пар­тій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 ро­ків. До Верховної Ради України увійшли представники 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верхов­ної Ради України. На 1 липня 1994 року у її складі налічу­валося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуніс­ти України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соці­алістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграр-

Україна на шляху незалежності

ники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єд­ність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні — серпні, суттєвих коректив у цей роз­клад політичних сил не вніс.

Протягом червня — липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемо­гу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі про­голосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагма­тичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-еко­номічних реформ, оскільки запізнення з ними і було ос­новною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний президент пе­реніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скли­кання містить:

1) значне розширення правової бази реформ (прийнято
753 закони);

2) перехід до організації роботи депутатів на постійній
основі, зростання професійного рівня депутатського кор­
пусу;

3) прийняття нової Конституції України;

4) посилення контролюючих функцій вищого законо­
давчого органу (проведено 8 парламентських слухань,
20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші пи­
тання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися значні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їх повноважень. Особливо слабкою була позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався най-нестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 р.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 р.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 р.). З липня 1997 року Кабінет Мініс­трів очолив В. Пустовойтенко.

Протистояння президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодав­чій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромі­су, що було зафіксовано в Конституційному договорі.

Становлення владних структур

У березні 1998 р. за змішаною (мажоритарно-пропор­ційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народ­ний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії Ук­раїни та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогре­сивна соціалістична партія України — 4%, Соціал-демок-ратична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили пе­реконливу перемогу лівих і відчутну поразку президент-сько-проурядових структур, що було зумовлено невдово­ленням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров'я тощо).

Особливістю новообраного парламенту було те, що фор­мальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внут­рішньої єдності, існували протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в табо­рі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликан­ня, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 року проде­монструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керів­ництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було об­рано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) за­свідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцін­но відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кож­ною політичною силою питання про посилення позицій, Що зумовило активізацію процесів розмежування, пере­групування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол На­родного Руху України, на уламках якого з'явилося дві по­літичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, ліде-Ром якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднання «За відродження

Україна на шляху незалежності

регіонів». Після обнародування документів про привлас­нення П. Назаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, пережила кризу фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парла­менту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєднала­ся до політичних фракцій.

Персональний склад новообраної Верховної Ради ство­рював потенційні передумови для зростання професіоналіз­му та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокре­ма, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41—50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламентарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24, 38% — вчений сту­пінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідов­ність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народних депутатів працювали й у Верховній Раді попереднього скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів.

Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбіль­шої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампа­нію характеризували:

1) помітне зростання кількості претендентів на прези­
дентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7
кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те,
що Законом про вибори Президента України передбача­
лась реєстрація претендентів лише після подання мільйо­
на підписів громадян на їх підтримку;

2) активна участь у передвиборчому процесі більшості
політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи ін­
шого кандидата заявили 47;

3) відсутність єдності на «політичних флангах»: як лі­
ві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата;

4) спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»).
Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність полі­
тичних поглядів учасників цього об'єднання та їх електо-
рату, нездатність на політичні компроміси стали на заваді
висуненню єдиного кандидата та ефективної діяльності
«четвірки»;

Г

Становлення владних структур

5) зростання ролі «політичних технологій» (політична
реклама, антиреклама тощо);

6) орієнтація виборців не так на політичні погляди,
програми кандидатів, як на особисті якості;

7) повторення «російського сценарію» в другому турі
виборів: лівий претендент (від КПУ) та діючий президент
правоцентристської політичної орієнтації.

У другому турі голосування переміг діючий президент Л. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млн.) голосів. За лі­дера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн.) виборців.

Певною мірою це було зумовлено програмою кандида­та. Вона передбачала суттєвий прорив у економіці, стрімке зростання темпів економічного розвитку на основі спро­щення й стабілізації податкової системи з одночасним зни­женням податків, стимулювання передових технологій, сприяння вітчизняному та іноземному капіталу, оздоров­лення державних підприємств, інвестиційну приватиза­цію. Така масштабна та багатоаспектна програма не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання:

— недовіри Верховній Раді XIV скликання;

— права президента на розпуск Верховної Ради, якщо
протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно дію­
ча парламентська більшість, або в разі незатвердження нею
впродовж трьох місяців Державного бюджету України;

— скасування депутатської недоторканності;

— скорочення чисельності народних депутатів респуб­
ліки з 450 до 300 осіб;

— формування двопалатного парламенту, одна з палат
якого представляла б інтереси регіонів;

— прийняття Конституції України на всеукраїнському
референдумі.

Унаслідок реалізації цих положень Україна з парла­ментсько-президентської республіки перетворилася б на президентсько-парламентську, що мало б подолати про­тистояння законодавчої та виконавчої влади, посилити оперативність та дієвість державного управління. Ідея все­українського референдуму була неоднозначно сприйнята як в Україні, так і на Заході. Зокрема, асамблея Ради Єв­ропи у своїх офіційних документах, вітаючи позитивні зрушення щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєння з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існую-

Україна на шляху незалежності

чої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу встановлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргументи та, ймовірно, власні економічні інтереси спо­нукали народних депутатів 11 січня конституційною біль­шістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих рефе­рендумів, що призвело до посилення протистояння між за­конодавчою та виконавчою гілками влади.

У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистоян­ня з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс. І вже 13 січня 2000 року у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшло 237 депутатів 11 фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зеле­них, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об'єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазначалося, що більшість створено для консолідації депу­татських зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціа­лу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Біль­шовики», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.

Появу більшості негативно сприйняло ліве крило пар­ламенту, а також представники лівих у керівництві Вер­ховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Тка-ченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вдало­ся обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Консти­туції України з тим, щоб вона брала на себе формування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протиді­ючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Розв'язавши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила інші. По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, у межах діючого регламенту вирішити наростаючі проти­річчя між парламентською більшістю та меншістю було фактично неможливо. Формальне проголошення біль­шості не сприяло єдності та одностайності в ній, подолан­ню міжфракційної та внутріфракційної конфронтації.

Становлення владних структур

21 січня парламентська більшість провела в Україн­ському домі засідання, на якому відкритим голосуванням було прийнято рішення про внесення змін до регламенту, про відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був об­раний І. Плющ, першим заступником — В. Медведчук, заступником — С. Гавриш. За цих обставин діяльність лі­вих депутатів була блокована через відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю.

Створення в процесі «оксамитової» революції січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністичної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Насправді формування біль­шості не зняло, а лише на деякий час послабило протиріч­чя, пов'язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загостри­лося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо вбивства журналіста Г. Гонгадзе та «касетний» скандал, пов'язаний із записами на магні-топлівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових мі­ністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало на­метове містечко опозиціонерів на зразок студентської ак­ції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку президен­та. У межах опозиції організаційно оформилися три осе­редки — Форум національного порятунку (ФНП), «Украї­на без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!», які, попри свою опозиційність, суттєво різнили­ся складом учасників, баченням завдань, формами та ме­тодами діяльності.

Випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 року, які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про по­літичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опози­ційних об'єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикальна частина опозиції вда­лася до ініціювання референдуму щодо дострокового при­пинення повноважень президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До

Україна на шляху незалежност

того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.

Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середи­ні березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В. Ющенка 26 квітня 2001 року, засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, гли­боку кризу парламентської більшості у Верховній Раді Ук­раїни. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфі­гурацію виконавчої влади в Україні.

Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес мав суперечливий і неод­нозначний характер. З одного боку, відбулися певні пози­тивні зрушення: запроваджено власні атрибути держав­ності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Мініс­трів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; загострення протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протисто­яння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня ква­ліфікація професійних політиків.

Помаранчева революція

Суперечливість і неоднозначність перебігу державот­ворчих процесів протягом перших років незалежності, дійшовши критичної точки, вилилися у потужний вибух масового невдоволення під час президентських виборів 2004 року, названого помаранчевою революцією. Сус­пільствознавці, політики суть і зміст подій листопада — грудня 2004 р. характеризують по-різному: акція громад­ської непокори; соціальний рух, спрямований на захист громадянських прав; політтехнологічна операція, прово­кація західних спецслужб з метою недопущення збли­ження України та Росії, блокування реставрації імперії на пострадянському просторі; державний переворот; парт­нерство мислячого суспільства, середньої буржуазії Ук­раїни; пік боротьби між регіональними фінансово-полі­тичними елітами; транзитний конфлікт (конфлікт між

Становлення владних структур

старою і молодою елітами); «війна мільйонерів проти мільярдерів»; завершальний етап національно-визволь­ної революції 1991 р.; «оксамитова» революція; «фести­вальна» революція. Загалом події листопда — грудня 2004 р. стали логічним результатом системної політичної кризи і були зумовлені комплексом таких взаємопов'яза­них суспільних чинників у різних сферах суспільного життя, які зробили революцію необхідною і можливою:

1. Тривала відсутність у зовнішній політиці України
чіткого геополітичного вектора дії, що породжувало хи­
тання, непослідовність і невизначеність зовнішньополі­
тичного курсу держави, підривало її авторитет на міжна­
родній арені, загострювало міжрегіональні проблеми все­
редині країни.

2. Досвід «оксамитових» революцій у східноєвропей­
ських країнах і на пострадянському просторі, які зумови­
ли трансформацію існуючих у них політичних систем,
формування їх нової ідентичності та радикальну переорі­
єнтацію внутрішньої і зовнішньої політики держав.

3. Некоректне втручання окремих російських політи­
ків, політтехнологів у виборчий процес 2004 р.

4. Масовий протест демократичної світової спільноти
проти фальсифікацій президентських виборів в Україні.

5. Різнопланова самодискредитація вітчизняних влад­
них структур (порушення законів, корупція, тінізація і
криміналізація економічних процесів, незаконна прива­
тизація, формування кланово-олігархічного режиму то­
що), різке зниження рівня довіри до влади.

6. Загострення кризи управління, зумовлене відсутніс­
тю політично відповідальної системи влади, яка забезпечу­
вала б ефективну і постійну взаємодію владних структур і
народу, формувала б громадський консенсус.

7. Ігнорування владою потреб суспільства в інформу­
ванні його про перебіг суспільних процесів, обмеження
права громадян на висловлення власних думок і реаліза­
цію інтересів, блокування процесу формування громадян­
ського суспільства.

8. Сформованість потужної, збагаченої досвідом прове­
дення масових акцій («Україна без Кучми» та ін.), здатної
виступити єдиним фронтом опозиції, наявність в опози­
ційних сил ресурсів для масштабної президентської кам­
панії та масових акцій протесту. Поява в лавах опозиції
яскравих політичних лідерів.