Західно­українські землів 20—30-ті роки 45 страница

В основі реформи лежав принцип поєднання загально­освітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рів­ні проекту ця перебудова мала значні недоліки. Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі на адре­су Хрущова (13 червня 1958 року) справедливо вказував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійс­ненні реформування. Матеріально-технічна база шкіл, учительські кадри були неспроможні виконати нові зав­дання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовле­них на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритет­ними. Якщо від 1950/51 навчального року до 1960/61 нав­чального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відді­леннях вузів навчалося майже 199 тис. студентів, на заоч­них — 174 тис, а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівня студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язко­вий дворічний стаж роботи на виробництві. Якість підго­товки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.

Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в за-ДУмі містила кілька принципово правильних орієнтирів, через певні причини вона не тільки не змогла підняти осві­ту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила осві­тянські якісні показники.

2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований Для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верхов­ною Радою УРСР у квітні 1959 р., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інс­трументом національного нівелювання і русифікації укра­їнського шкільництва, тому проти нього рішуче виступи­ли представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 року у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Ба­жана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв'я­занням питання про вивчення мов у середній школі є рі­шення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і україн­ської, і російської мов у всіх школах УРСР».

Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-ті роки в об­ласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.

3. Певне розширення меж творчої культурної та нау­
кової діяльності. Цьому процесу сприяли пом'якшення
цензури, реабілітація відомих діячів культури: письмен­
ників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця, О. Ковінь­
ки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колес-
си, М. Вериківського та інших; скасування партійних по­
станов 40-х років.

Творчу активність української інтелігенції стимулюва­ла поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяль­ності сприяло посилення контактів української інтеліген­ції із зарубіжними культурними та науковими центрами. Чимало вчених та діячів культури з України брали участь у міжнародних з'їздах і конференціях. У 1958 р. в Україні побувала 61 зарубіжна делегація по лінії Українського то­вариства культурного зв'язку із зарубіжними країнами; 326 зарубіжних вчених і спеціалістів відвідали Академію наук УРСР, 257 осіб — Українську сільськогосподарську академію.

4. Пробудження громадської активності й національ­
не відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним
осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Су­
путник», який було засновано в 1959 р. студентами теат­
рального інституту та консерваторії, літераторами та
художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активни­
ми його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світлич-
ний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організову-

Духовне життя в Україні: основні тенденції і характерні ознаки

вали творчі вечори, самвидав. Шістдесятники формувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокре­ма, під впливом київського клубу було створено клуб твор­чої молоді «Пролісок» у Львові, президентом якого став М. Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інте­лігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичи-бабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об'єднання спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їх діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симпто­мом нової спроби національного відродження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури ук­раїнської мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

5. Вихід на літературний і суспільний обрії плеяди
творчої молоді. Це було нове покоління українських пись­
менників, художників — В. Симоненко, М. Вінгранов-
ський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич,
І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. По­
чинаючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм
самовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необ­
хідність докорінного оновлення на засадах загальнолюд­
ських цінностей всього суспільного життя.

Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозицій­ності, відступ від офіційних настанов, консерватори пере­йшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка на­гально вимагала відволікання громадської уваги від еко­номічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 рр. з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійснюється моральний і політичний тиск.

6. Адміністративне утвердження атеїзму під час ан­
тирелігійної кампанії 50—60-х років. У1954 р. ЦК КПРС
прийняв постанову «Про проведення науково-атеїстичної
пропаганди», у якій партійні органи зобов'язалися вести
атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та
Церковників, а також адміністративно не втручатись у ді­
яльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова за­
лишилися лише на папері. У цей час адміністрування
йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто і
просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами

Україна в умовах десталінізації (1956—1964)

відбувався підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Ук­раїні церква втратила 64 культові споруди: церкви, моли­товні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. Анти­релігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об'єднання різних напрямів.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослі­довністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фа­ктично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування ос­віти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культу­ру, розширення меж для творчої та наукової самореаліза-ції, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та сус­пільні обрії творчої молоді.

 

17.

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

17.1. Соціально-економічний розвиток УРСР

У період «хрущовської відлиги» в процесі активного реформування (особливо реформ, спрямованих на децен­тралізацію) тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено з рівноваги. Однак реформаторського потен­ціалу суспільства виявилося недостатньо не тільки для її знищення, а навіть для збереження окремих вдалих лібе­ральних хрущовських проривів.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва виражалася одним словом — «стабілі­зація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епо­хи. Проте досягти цієї мети, реалізуючи консервативний курс, було неможливо, адже система втратила два важли­вих стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна — страх перед репресіями, з усуненням Хрущова — ентузі­азм і романтичну віру. Крім цього, лідерам нової хвилі і, зокрема, Л. Брежнєву, потрібен був певний перехідний пе­ріод для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, цілковитого оволодіння партійним і дер­жавним апаратом. Усі ці фактори спочатку зумовили спад­коємність розпочатого Хрущовим реформаційного пошу­ку, спроби вмонтувати елементи економічного стимулю­вання у командно-адміністративну систему.

Досвід хрущовських реформ в економічній сфері пев­ною мірою окреслив межі використання адміністративних

ЛІ

532 Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

методів управління, які в умовах зростаючого масштабного господарства вже не давали бажаного економічного ефекту. Саме тому з другої половини 50-х років науковці (Л. Канто-рович, В. Немчінов, В. Новожилов, Л. Бірман та ін.) поча­ли шукати нову модель управління, яка б органічно поєд­нувала адміністративні стимули й економічні важелі. У 1962 р. газета «Правда» статтею професора І. Лібермана «План, прибуток і премія», написаною на основі аналізу роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу, започаткувала дискусію, в якій поступово викристалізува­лася модель нового механізму господарювання.

Взяті за основу ідеї економічної реформи було прого­лошено і зафіксовано у рішеннях Пленумів ЦК КПРС 1965 р. — березневого (з проблем сільського господарства) та вересневого (з питань промисловості). Загалом концеп­ція реформування ґрунтувалася на непівській ідеї поси­лення ролі економічних важелів управління шляхом орга­нічного поєднання громадських і особистих інтересів, посилення матеріальної зацікавленості робітників і кол­госпників у результатах власної праці. На березневому Пленумі у доповіді Л. Брежнєва «Про невідкладні заходи по розвитку сільського господарства СРСР» спочатку про­звучала гостра критика волюнтариських методів управ­ління селом у хрущовський період, а потім були викладені складові концепції реформ: посилення ролі міністерства сільського господарства у плануванні та управлінні вироб­ництвом; суттєве зниження плану обов'язкових закупі­вель зерна, збереження його стабільним і незмінним про­тягом 10 років; підвищення у 1,5 — 2 рази закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення надбавок до основної ціни за поставлену понад план про­дукцію; збільшення інвестицій у сільське господарство; зниження податків, цін на запчастини і техніку; списання з колгоспів боргів державі; надання в межах господар­ських завдань цілковитої самостійності планування вироб­ництва; різке скорочення кількості звітних показників.

Наступним кроком розгортання економічної реформи стало проголошення заходів, спрямованих на формування нового механізму господарювання у промисловості. У до­повіді на вересневому Пленумі ЦК КПРС О. Косигіна «Про покращення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання про­мислових підприємств» було запропоновано принципово нову модель господарювання. Суть її полягала у спробі ор­ганічно поєднати в межах радянського соціалістичного

Соціально-економічний розвиток УРСР

господарства централізоване керівництво з розширенням господарської самостійності підприємств.

Запропоновані заходи охоплювали: скорочення кіль­кості директивних планових показників з ЗО до 9; оціню­вання ефективності роботи підприємств і галузей за обся­гом реалізованої, а не за обсягом валової продукції, як бу­ло раніше; залежність розмірів фонду заробітної плати від таких «капіталістичних» показників, як рентабельність і прибуток; утвердження госпрозрахунку; зміцнення пря­мих договірних зв'язків між підприємствами; встановлен­ня економічно обґрунтованих цін; залишення у розпоря­дженні підприємств значної частини прибутків з метою створення фондів матеріального стимулювання, соціаль­но-культурного розвитку, самофінансування виробниц­тва; відновлення галузевого принципу управління промис­ловістю.

Уже в жовтні 1965 р. розпочалися радикальні транс­формації органів управління народним господарством, суть яких полягала у переході від територіального до галу­зевого принципу організування їх діяльності. Було лікві­довано раднаргоспи і створено натомість 11 загальносоюз­них та 17 союзно-республіканських міністерств. Черговим кроком реалізації косигінської реформи стало поетапне переведення промислових підприємств і радгоспів на нові форми господарювання. Спочатку (у першому кварталі 1966 р.) на систему госпрозрахунку було переведено 43 найрентабельніших заводів і фабрик у 20 містах СРСР. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5 % підприємств України (у 1970 р. їх було вже 83%). Характерною ознакою почат­кового етапу реформи була зосередженість зусиль на під­приємствах легкої та харчової промисловості, які мали по­рівняно швидший оборот коштів, що давало змогу в стислі терміни оцінити ефективність запроваджуваних методів господарювання.

Перші результати реформування були досить обнадій­ливими, і тому до 1967 р. на систему госпрозрахунку було переведено 7 тис. підприємств, на яких працювало більше 10 млн. робітників, вироблялося до 40% промислової про­дукції країни. Наприкінці восьмої п'ятирічки перехід промисловості на нові методи господарювання в основно­му було завершено. Своєрідним «локомотивом» реформи на селі стали більш підконтрольні державі радгоспи. Оче­видно, тому в 1970 р. у СРСР кількість радгоспів зросла до 15 тис, а кількість колгоспів за п'ять років скоротилася з

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

36,3 тис. до 33 тис. На фініші восьмої п'ятирічки у режимі повного госпрозрахунку працювали 40% радгоспів, які ви­робляли 40% товарної продукції сільського господарства.

Загалом досягнення восьмої п'ятирічки (1966—1970 рр.) вигідно контрастували з результатами попередніх п'ятирі­чок. Продукція промисловості зросла на 50% порівняно з попередньою п'ятирічкою. Призупинено спад середньоріч­них темпів зростання промислового виробництва. Анало­гічні позитивні зрушення відбувалися і в сільському гос­подарстві, де валова продукція у 1965—1970 рр. збіль­шилася на 23%, тоді як у 1960—1965 рр. — лише на 12,5%. Якщо у 1960 р національний дохід СРСР становив 58% рівня США, то у 1970 р. — вже 67%. Не випадково ця п'ятирічка названа «золотою», а період 1966—1970 років «найкращим за останні ЗО років» (Л. Абалкін).

Втім, твердження про «золоту п'ятирічку» потребує певної корекції під час аналізу розвитку народного госпо­дарства УРСР. За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного роз­витку України в 1966—1970-ті роки порівняно з 1961 — 1966-ми роками не зростали, а, навпаки, знижувалися:

 

Показники	1961 — 1965	1966—1970
Валовий суспільний продукт	6,9	6,7
Вироблений національний доход	7,0	6,7
Вся продукція промисловості	8,8	8,4
Капітальні вкладення	5,2.	6,8
Продуктивність суспільної праці	6,4	6,1

Отже, зростали тільки капітальні вкладення, що на фо­ні зниження продуктивності праці свідчили про погіршен­ня управління народним господарством, а також про те, що реформа швидше розладнала старий господарський ме­ханізм, ніж створила новий.

На початку 70-х років в економіці СРСР почали прояв­лятися негативні тенденції та процеси: уповільнення зрос­тання соціально-економічного розвитку країни; збільшення капіталовкладень, що не супроводжувалося радикальними змінами у сфері організації праці, не давало належної відда­чі; деградація села, яке продовжувало бути основним дже­релом постачання робочої сили для промисловості; посилен­ня залежності СРСР від імпорту продовольства.

Відновлення централізму, що розпочалося після прого­лошення реформи, мало своїм наслідком створення 40 со-

Соціально-економічний розвиток УРСР

І

юзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР. Якщо посилення нейтралістських начал органічно сприймалося системою, то ринкові ідеї не вписувалися у господарський механізм, суттю якого було збереження влади у руках держави. Через це «реформа пе­ретворилася насамперед на численні розмови про рефор­му», була вихолощена і на початку 70-х років згорнута.

Такий розвиток подій був зумовлений суб'єктивними причинами і суперечностями, які містив у собі реформа­ційний процес.

1. Несприйняття ринкового регулювання, різке поси­
лення наприкінці 60-х років директивного планування і
силового управління економікою значною мірою були зу­
мовлені бурхливими подіями «Празької весни» 1968 р.,
які змусили замислитися лідерів системи над своїм май­
бутнім. Саме тоді у політичній лексиці з'являється термін
«стабілізація».

2. Розладнання в результаті реформаційних змін старо­
го господарського механізму і недосконале, кволе функ­
ціонування нового. Основна суперечність косигінської ре­
форми полягала у намаганні владних структур водночас
інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити
централізм в економіці та задіяти ринкові економічні ре­
гулятори (рентабельність, прибуток тощо). Ця супереч­
ність значною мірою відображала співвідношення сил у
вищих ешелонах влади, де існувала певна розбіжність між
охоронною лінією Брежнєва і реформаційною — Косигіна.

 

3. Відновлення галузевого принципу управління від­
крило простір для монополій галузей та окремих підпри­
ємств. За цих обставин будь-які спроби застосування на­
віть елементів ринкових перетворень спричинювали розба-
лансування всієї економічної системи. Сегментований між
відомствами псевдоринок не міг існувати без неухильного
адміністративного контролю держави, що спричинило
згортання реформи, повернення до командних методів
управління.

4. Реформа створювала для підприємств широке поле
економічної діяльності, але не передбачала наявності ре­
ального господаря, зберігала та консервувала відчуження
працівника від засобів виробництва, що негативно вплива­
ло на економічні показники.

5. Абсолютизація показника прибутку призвела у ра­
дянських умовах до протилежних бажаним результатів:
прибуток на значній кількості підприємств досягався не за
рахунок впровадження нових технологій та підвищення

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

ефективності господарювання, а внаслідок штучного, да­леко не завжди обґрунтованого підвищення цін. Тому на­прикінці 60-х років косигінська реформа, не вписавшись у панівну систему, зазнала поразки.

Надалі, незважаючи на зміну лідерів, коливання в по­літиці, переміщення акцентів у програмах і лозунгах, збе­рігалася, періодично трансформуючись і пристосовуючись до нових умов, етатична (така, що передбачає активне втручання держави в економічне і політичне життя сус­пільства) модель соціалізму в СРСР.

В економіці один варіант адміністративного, позарин-кового управління одержавленим господарством — жорс­тко-командний і безумовно-директивний — змінився іншим, узгоджувально-бюрократичним (директиви збері­галися, але зростаючі розміри господарства вимагали чис­ленних узгоджень у різних установах і на різних сходин­ках управління). Логіка розвитку командно-адміністра­тивної системи диктувала необхідність позбавлятися на всіх рівнях від здатних до ефективної самостійної діяль­ності керівників, замінюючи їх кадрами середніх можли­востей, готовими у всьому підкорятися апарату системи.

Наростаюча бюрократизація економіки, збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу — «культу сірості» в управлінні державою спричинили появу і по­глиблення кризових явищ у народному господарстві Ра­дянського Союзу і України зокрема, але стверджувати про «застій» в економіці достатніх підстав немає. Від 1965 до 1985 р. всі основні показники економічного розвитку рес­публіки зростали. Правда, інколи дуже мізерно, як, нап­риклад, валова продукція сільського господарства, що збільшувалася лише на 0,5% щорічно в 1981—1985 рр., але тенденція до просування вперед ще діяла. У той час Україна зберігала за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудів­них баз країни. У 1980 р. питома вага окремих видів про­дукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (у %): добуток вугілля — 27,5, залізної руди — 51,3, ви­робництво сталі — 36,3, доменного та сталеплавильного обладнання — 52,1, магістральних тепловозів — 95,1, цукру-піску — 52,4.

Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Госпо­дарський механізм командно-адміністративної системи раз по раз почав пробуксовувати. Ситуація особливо загос­трилася, коли в 60-ті роки у світі розгорнулася науково-

Соціально-економічний розвиток УРСР

технічна революція. Тоді «в науково-технічній галузі по­чалося те саме відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління. Фарс історії був саме в цьому: створена для швидкого подолання технічної відсталості система сама ж стала причиною зрос­таючого відриву країни від високорозвинутих держав»¹. Якщо в США 1985 р. діяло майже 1,5 млн. електронно-об­числювальних машин (і ще понад 17 млн. персональних ЕОМ), то в СРСР — лише декілька десятків тисяч.

Командно-адміністративна система не змогла присто­суватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин за­тухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Се­редньорічний приріст валового суспільного продукту в Ук­раїні у 1961—1965 рр. становив 6,9%, 1966—1970 рр. — 6,7, 1971—1975 рр. — 5,6, 1976—1980 рр. — 3,4, 1981— 1985 рр. — 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшили­ся більш як удвічі. Знизилася ефективність господарюван­ня. У 1960—1985 рр. капіталовкладення у сільське госпо­дарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції — лише в 1,6.

Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали вияв­лятися негативні наслідки таких важливих довгостроко­вих тенденцій:

1. Несприятлива демографічна ситуація — а) зни­
ження приросту населення, кількість якого в республіці
в 70-х роках зростала темпами у 2 рази, а у 80-х роках —
у 4 рази нижчими, ніж у 60-ті роки; б) міграційні проце­
си, основний напрямок яких — переселення із сіл у міста
(в 1961 —1986 рр. міське населення зросло з 20,6 млн. до
33,7 млн. осіб, або на 63,6%, сільське населення цього пері­
оду зменшилося на 23%); в) динаміка вікового складу
свідчила про постаріння населення України (якщо в 1960 р.
співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у
народному господарстві становило 1:3,8, то 1985 р. —
вже 1:2).

2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті пра­
ці. Так, у 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що
одержали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки,
становило 1:7,2, у 1956 р. — 1:4,4, то 1988 р. — 1:3,5. От­
же, захисна функція заробітної плати переважала над сти-

. Блеск и нищета административной системи. — М., 1980. — С. 195—196.

І

Україна на порозі кризи: наростання застійних явищ (1965—1985)

мулюючою, що не сприяло активізації людського фактора на виробництві.

3. Криза організації праці. Тобто нездатність існуючої
системи забезпечити ефективне, раціональне використан­
ня людських ресурсів та інтелектуального потенціалу.
Незважаючи на те що з питання НТР було прийнято 40 (!)
постанов ЦК КПРС, а в 1976—1980 рр. — майже 200 ком­
плексних програм розвитку народного господарства: енер­
гетична, продовольча, меліоративна тощо, кардинальних
позитивних зрушень не відбулося.

4. Висока інтенсивність використання матеріаль­
них, людських та фінансових ресурсів України в межах
загальносоюзного господарського комплексу. Можна по­
годжуватися чи не погоджуватися з твердженням амери­
канського економіста Холланда Хантера, який констатує,
що «вилучення поточного доходу України й використання
його в інших регіонах СРСР становить основну рису еконо­
мічної історії України», можна також брати під сумнів
обґрунтованість розрахунків британського вченого Пітера
Вайлза, відповідно до яких Україна регулярно вносила до
радянського бюджету на 10% більше, ніж отримувала з
нього. Водночас цілком очевидно, що у даний період пос­
тійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР
на Схід та зростання питомої ваги воєнних витрат вимага­
ли перекачування з України значної частини фінансових,
матеріальних та людських ресурсів. Районам Сибіру і Да­
лекого Сходу, де створювалися нові промислові гіганти,
480 підприємств республіки поставили майже 900 найме­
нувань машин, обладнання, різних виробів та матеріалів.
Українські будівельники зводили один з найбільших насе­
лених пунктів на Східній ділянці БАМу — Ургал. Проте
було б необ'єктивно стверджувати, що Україна тільки ро­
била внески до загальносоюзної скарбниці, нічого звідти
не беручи, адже лише гігантську домну № 9 у Кривому Ро­
зі споруджували представники 35 націй і народностей Ра­
дянського Союзу, до її будівництва було залучено значну
кількість підприємств різних республік. Тому, доки не бу­
дуть опубліковані дані про баланс республіканських над­
ходжень і видатків у межах союзного бюджету, історики,
економісти та політики займатимуть діаметрально проти­
лежні позиції.

Уповільнююча прогрес дія згаданих негативних дов­гострокових тенденцій у народному господарстві була при­таманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Ук­раїна, крім цього, мала й особливості власного економічно-

Соціально-економічний розвиток УРСР

го розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в рес­публіці.

1. Деформована структура розміщення продуктивних
сил. Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п'яти­
річки, коли на підставі аналізу наявних природних ресур­
сів союзним центром було вирішено зробити акцент на пер­
шочерговий розвиток у республіці таких галузей, як
вугільна промисловість, чорна металургія, важке та елек­
тротехнічне машинобудування. У 60—80-ті роки ці галузі
отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний процес
прирощення потужностей, що ще більше посилило дефор-
мованість економіки України. Ніякими аргументами не
можна виправдати те, що в республіці, на яку припадало
2,6% території Радянського Союзу, у цей час було побудо­
вано і будувалося надалі майже 40% атомних енергобло­
ків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька,
Південноукраїнська) мали працювати не на Україну, а ви­
робляти електроенергію для європейських країн РЕВ
(Ради Економічної Взаємодопомоги).