IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 4 страница

9. Посилення боротьби фінансово-олігархічних кланів
за життєвий простір в економічній сфері України.

10. Поглиблення диференціації у соціальній сфері.

Україна на шляху незалежності

11. Усвідомлення за роки незалежності значною частиною громадян України національної ідентичності, корінних політичних та економічних інтересів, набуття ними здатності виражати власну соціальну і політичну волю. Саме ці громадяни і стали опорою політичної опозиції, суттєво вплинули на поведінку багатьох політиків, держчинов-ників, ЗМІ.

Своєрідними каталізаторами подій стали «справа Гон-гадзе», публікація «плівок Мельниченка», акція «Україна без Кучми», демонстрація 9 березня 2001 року. Приводом для вибуху народного невдоволення стала масова фальсифікація владою результатів президентських виборів 2004 р. Рушійними силами революції були сформований у роки незалежності середній клас, молодь, інтелігенція. За характером вона була буржуазно-демократичною, оскільки засвідчила намагання завершити кардинальні трансформації, розпочаті у добу перебудови, які призвели наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст. до радикальних змін форми власності на засоби виробництва, але супроводжувалися не зміною, а перегрупуванням владних еліт.

Помаранчева революція мала певні особливості. По-перше, підтримка кандидата в президенти від опозиції В. Ющенка стала формою масового протесту проти діючої влади громадян, які не лише усвідомили власні інтереси, а й набули здатності їх захищати, спробою шляхом обстоювання власного вибору вирішити системні протиріччя у суспільстві. По-друге, українське суспільство під час революції продемонструвало значно вищий рівень політичної і загальної культури порівняно з протидіючими політичними силами, проявами якої були ненасильницький характер дій, толерантність, виваженість. По-третє, революція відбувалася не на фоні економічної кризи, а у період певного економічного піднесення.

Прологом до подій стало розгортання у 2004 р. кампанії виборів Президента України. У процесі її влада зробила ставку на два варіанти розвитку подій: а) здійснення політичної реформи, яка б забезпечила перерозподіл повноважень між президентом і урядом на користь прем'єр-міністра, що дало б змогу обмежити повноваження потенційного нового президента, обраного з лав опозиції; б) реалізація <<російського» сценарію, що передбачав «прихід до влади спадкоємця», внаслідок чого вдалося б зберегти більшість владних важелів і повноважень в руках політико-олігар-хічних груп, що підтримували чинну владу.

Багатоаспектність помаранчевої революції, на думку фахівців, полягає в тому, що в ній зійшлися кілька полі-

Становлення владних структур

тичних процесів: масовий протест проти олігархічного режиму; реалізація політтехнологічного проекту сучасної революції на основі мережі неурядових організацій; загострення геополітичного протистояння на лінії США — Росія; вибух молодіжної енергії, політичне самовизначення молодого покоління; завершальний етап консолідації української нації.

14 квітня 2004 року лідери депутатських фракцій і груп, а також політичних партій, що входили в парламентсько-урядову коаліцію, на засіданні за участю президента Л. Кучми ухвалили рішення про висування прем'єр-міністра В. Януковича єдиним кандидатом у президенти на виборах 2004 р. Дещо пізніше (4 липня) на Співочому полі в Києві відбулася акція самовисування кандидата від опозиції В. Ющенка.

Уже на початку виборчої кампанії помітні були масові факти незаконного втручання органів влади у виборчий процес, найпоширенішими серед яких були: використання адміністративного тиску на виборців; обман або підкуп громадян; фальсифікація підписних листів; використання у ЗМІ тенденційної, неправдивої інформації про кандидата від опозиції та перебіг виборчої кампанії; використання адміністративних працівників для організації агітаційних заходів на підтримку провладного кандидата (громадських форумів, мітингів, зборів громадян) або інформування виборців про його діяльність; застосування брудних виборчих технологій (розповсюдження фальшивих підписних листів, вивішування оголошень з недостовірною інформацією, поширення наглядної агітації без вихідних даних тощо).

Особливістю агітаційної кампанії стали непоодинокі випадки розпалювання міжнаціональної ворожнечі та кримінального втручання у виборчий процес, на які правоохоронні органи реагували вибірково.

31 жовтня 2004 року в Україні розпочалося голосування на виборах президента. На цю посаду претендували 24 кандидати. У процесі виборів були зафіксовані численні випадки порушень і фальсифікацій (грубі помилки у списках виборців, масове голосування за відкріпними талонами, відсторонення напередодні виборів членів виборчих комісій, які належали до опозиційних сил, тощо). Лише на десятий день (останній, відведений законом) Центральна виборча комісія України оприлюднила остаточні результати першого туру: В. Ющенко — 39,87%, В. Янукович — 39,32%, О. Мороз — 5,81%. Більше половини претендентів (13 кандидатів) набрали менше 0,1% голосів виборців.

Україна на шляху незалежності

Отже, перший тур продемонстрував безпрецедентну концентрацію електорату навколо фаворитів, яка зазвичай характерна лише для другого туру виборів.

21 листопада відбувся другий тур президентських перегонів, в якому взяли участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього дня на заклик лідера «Нашої України» на майдані Незалежності зібралися тисячі людей, щоб безпосередньо, прямо з виборчих дільниць, дізнаватися про результати виборчого процесу. Пізно вночі, спираючись на дані екзит-полів і паралельний підрахунок голосів, штаб В. Ющенка констатував масові фальсифікації під час виборів та висловив недовіру ЦВК.

Наступного ранку на майдані Незалежності зібралося до двохсот тисяч прихильників опозиційного кандидата. Виступаючи перед ними, В. Ющенко зазначив: «Ми виграли вибори, але зараз настав час захистити наш вибір. Ми розпочинаємо громадянський рух опору "За чесні вибори"». Влада вдалася до безпрецедентних навіть для України засобів тиску на виборців і фальсифікацій (відкріпні талони, за якими проводилося голосування по декілька разів; різко збільшилася кількість людей, які голосували вдома, а не на дільницях — у деяких областях кількість їх сягала майже третини виборців; членів комісій, спостерігачів від опозиції виганяли з комісій та не давали змоги бути присутніми при підрахунку голосів; маніпулювання явкою виборців — навіть на третю годину ночі ЦВК не могла повідомити остаточних даних щодо явки виборців; погроми виборчих дільниць, напади на журналістів і спостерігачів тощо). За інформацією опозиції, у другому турі президентських виборів спостерігачі і члени виборчих комісій зафіксували понад 11 тис. порушень (у першому турі — 2 тис). У відповідь на ці порушення опозиція оголосила загальнонаціональний страйк і закликала людей захистити свій вибір.

Епіцентром політичного життя України став київський майдан Незалежності. Тут було розташоване наметове містечко опозиції, вирував велелюдний мітинг протесту.

23 листопада ініціатива мітингуючих на майдані Незалежності, які виступили проти визнання оголошених ЦВК попередніх результатів виборів, була підхоплена в різних регіонах України. За деякими підрахунками, того дня в акціях протесту взяли участь понад мільйон громадян. Київська міська рада прийняла рішення висловити недовіру ЦВК і підтримала волевиявлення киян. У Львові в акціях протесту взяло участь 100 тис. осіб, Івано-

Становлення владних структур

франківську — 60 тис, Харкові — 80 тис, Житомирі — 40 тис, Тернополі — ЗО тис. Багатотисячні мітинги на підтримку В. Ющенка відбулися у Луцьку, Ужгороді, Сумах, Чернівцях, Кіровограді, Запоріжжі, Дніпропетровську, Черкасах, Вінниці та інших містах України. Понад 150 українських дипломатів закликали у своїй заяві визнати опозиційного кандидата на посаду глави держави В. Ющенка законно обраним Президентом України. Тоді ж під гаслами підтримки В. Януковича відбулися масові мітинги у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Макіївці, Горлівці та інших містах.

На Майдані народилося головне гасло революції — «Нас багато, нас не подолати!», з яким колона демонстрантів вирушила до парламенту, де відбувалося позачергове засідання. У цей день В. Ющенко здійснив акт політичного тиску на владу, склавши на трибуні Верховної Ради президентську присягу на вірність Україні. На засіданні Верховної Ради опозиційні депутати планували виразити недовіру ЦВК у зв'язку з масштабними фальсифікаціями результатів президентських виборів. Однак вона була нездатною прийняти рішення, оскільки у засіданні через відсутність депутатів провладних фракцій і фракції комуністів не було кворуму.

24 листопада масштаби акції стали ще ширшими. Майдан Незалежності та Хрещатик уже не здатні були вмістити всіх, хто прийшов висловити свою громадянську позицію. Маніфестанти почали облогу приміщення Адміністрації Президента. Не дочекавшись судового розгляду всіх заяв повноважних представників штабів обох кандидатів стосовно порушень і фальсифікацій на виборах, Центрвиборчком пізно ввечері оголосив їх результати: за його даними, В. Янукович набрав 49, 46% голосів, В. Ющенко — 46,61%.

Відповіддю опозиції на такі дії ЦВК стало утворення Комітету національного порятунку та оголошення 25 листопада загальнодержавного політичного страйку.

Під тиском опозиції 26 листопада Верховний суд України заборонив ЦВК до прийняття свого рішення офіційно оприлюднювати результати виборів президента. Розпочався непростий процес політичного врегулювання конфлікту. У переговорах, крім обох кандидатів у президенти, взяли участь Президент України Л. Кучма, Президент Польщі О. Кваснєвський, Президент Литви В. Адамкус, Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики X. Солана, Генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов. У схваленій після тригодинної дис-

604 Україна на шляху незалежності

кусії підсумковій заяві зазначалося: сторони виступають проти застосування сили, визнають нагальну потребу почати політичні переговори.

Тим часом сформований опозицією для керівництва акцією непокори Комітет національного порятунку видав декрети щодо створення комендатури, національної гвардії, структур правоохоронної діяльності. Про це на майдані Незалежності було оголошено в присутності екс-президента Польщі Л. Валенси, який, за його словами, приїхав підтримати демократію в Україні.

Реакція світової спільноти на проголошені результати виборів була різною: якщо офіційні представники ЄС, СІЛА, Канади, Великої Британії, Австралії та Молдови заявили, що їхні країни не визнають результатів другого туру виборів, то президенти Росії, Узбекистану, Казахстану, Киргизії, Вірменії привітали В. Януковича з перемогою.

27 листопада Верховна Рада України на своєму позачерговому засіданні визнала результати голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповідають волевиявленню народу, проголосувала за недовіру ЦВК, а також доручила комітету з держбудівництва і місцевого самоврядування внести на розгляд ВР проект змін до закону про вибори президента. Ця постанова була політичним рішенням, яке необхідно було підкріпити правовими діями Верховного Суду і чинного Президента України.

За цих обставин, намагаючись посилити свої позиції, В. Янукович взяв участь у з'їзді депутатів усіх рівнів південних і східних областей (до 3 тис. делегатів), що відкрився у Сіверодонецьку 28 листопада. Був там присутнім і мер Москви Ю. Лужков. Учасники з'їзду прийняли рішення про створення Міжрегіонального союзу органів місцевого самоврядування. Йшлося там і про можливість організації робочої групи з формування окремої податкової, банківської та фінансової систем південно-східних областей України, а також про проведення 12 грудня референдуму щодо створення Південно-Східної республіки у разі невизнання В. Януковича Президентом України. У відповідь на ці дії було скликано екстрене засідання Ради національної безпеки та оборони України, яка засудила сепаратистські заклики і дії, підтримала ідею незастосування сили у розв'язанні політичного конфлікту.

ЗО листопада на засіданні Верховної Ради України, на якому розглядалася ситуація в країні, опозиція запропонувала проект постанови, що передбачала відставку уряду та Генерального прокурора. Однак за неї проголосувало лише 196 депутатів. Не голосували депутати більшості та комуністи.

Становлення владних структур

Наступного дня на майдані Незалежності зібралося понад 500 тисяч громадян, які прийшли підтримати коаліцію «Сила народу», що збиралась повторно поставити на голосування у Верховній Раді України питання щодо недовіри уряду. Після того, як мітингувальники підійшли під стіни парламенту, народні депутати 238 голосами підтримали висловлення недовіри уряду, що означало його відставку. Верховна Рада прийняла також постанову «Про запобігання антиконституційних дій і сепаратистських проявів, які загрожують суверенітету і територіальній цілісності України», в якій стверджувалося про відсутність соціальних, економічних і політичних передумов для зміни державного устрою, штучний характер сепаратистських проявів, їх обумовленість намаганнями окремих осіб і політичних сил задовольнити свої неправомірні корпоративні та політичні інтереси.

Того дня у Марийському палаці відбувся черговий «круглий стіл» за участю Л. Кучми, В. Ющенка і В. Януко-вича та міжнародних посередників — О. Кваснєвського, В. Адамкуса, X. Солани, Я. Кубіша, Б. Гризлова. У спільній декларації сторони визнали за необхідне продовжити пошуки виходу з суспільно-політичної кризи.

З грудня Верховний Суд України після розгляду скарги опозиції щодо неправомірності постанови ЦВК про встановлення результатів другого туру президентських виборів 2004 р. визнав їх недійсними, скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича і призначив переголосування другого туру з тими самими кандидатами на 26 грудня.

У цей час дедалі помітнішими стають розходження у таборі опозиції, особливо у поглядах на майбутній суспільно-політичний розвиток України. На позачерговому засіданні Верховної Ради, що мало на меті вирішення нагальних питань проведення виборів (внесення змін до Закону про вибори Президента України, затвердження нового складу Центральної виборчої комісії, призначення нового уряду), лідер соціалістів, які у другому турі виборів приєдналися до опозиційного блоку, О. Мороз запропонував «пакетне» голосування — до раніше узгоджених змін до законів було додане питання конституційної реформи, метою якої є перетворення України з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку. Прихильники В. Ющенка не підтримали цього документа, вважаючи, що суттєве обмеження повноважень майбутнього президента ускладнить реалізацію зобов'язань, які він узяв на себе перед народом. Революція знову почала шукати формулу компромісу.

Україна на шляху незалежності

6 грудня у Марийському палаці розпочався третій «круглий стіл», у результаті якого Л. Кучма погодився змінити склад Центрвиборчкому і підтримати закон про унеможливлення фальсифікацій при переголосуванні 26 грудня. Однак сторони так і не дійшли згоди щодо по-літреформи і відставки уряду В. Януковича. Наступного дня у парламенті продовжились дебати щодо пошуку оптимальної формули компромісу. Тоді в центрі уваги перебували не ключові позиції політреформи, а проблема відставки уряду. Тим часом опозиційні сили продовжували пікетування Верховної Ради, облогу будинків Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента.

Вирішальні події відбулися 8 грудня, коли оточений багатотисячним мітингом опозиції парламент проголосував за «великий пакет», який передбачав зміни у виборчому процесі і проведення політреформи, («за» — 402 депутати, проти — 21, не голосували — 19, зокрема В. Ющенко).

26 грудня відбувся третій тур президентських виборів. Переконливу перемогу здобув В. Ющенко, який набрав майже 52% голосів, В. Янукович — трохи більше 44%.

За твердженнями дослідників, помаранчева революція мала такі наслідки для України і світу:

1. Радикальна зміна образу України й українців у світі;
руйнування поширених стереотипів і міфів про соціальну
пасивність, громадянську апатію українського суспільства;
набуття Україною іміджу правової демократичної держави,
формування передумов для створення привабливого інвес
тиційного клімату.

2. Посилення євроінтеграційних тенденцій у зовніш
ній політиці, побудова державної стратегії у міжнародних
відносинах на принципах прагматизму.

3. Надання імпульсу трансформаційним процесам, по
дальшої демократизації на пострадянському просторі.

4. Започаткування нового етапу модернізації державно-
політичної системи, змістом якого є підвищення функціо
нальної дієздатності держави, забезпечення узгодженої і
відповідальної діяльності законодавчої та виконавчої гі
лок влади, демократизація всіх сфер суспільного життя,
утвердження громадянського суспільства.

5. Стимулювання процесів консолідації політичних
сил, укрупнення політичних партій, формування системи
двопартійності (двоблоковості) в Україні, яка нині харак
терна для країн розвинутої демократії.

6. Поява після рішення Верховного Суду України,
яким скасовано офіційні результати голосування 21 листо
пада і проголошено переголосування 26 грудня, елементів

Конституційний процес

верховенства права в системі судочинства, що може спричинитися до формування незалежної судової влади.

7. Створення передумов для відновлення курсу еконо
мічних реформ, надання їм виразнішої соціальної спрямо
ваності; утвердження прозорих правил ведення бізнесу,
стимулювання процесу виходу з тіні значного сектору ук
раїнської економіки, перерозподіл впливів у економіці.

8. Входження країни у завершальний етап процесу
формування української політичної нації.

9. Посилення відчуття у народу власної сили та особис
тої причетності до суспільних справ, усвідомлення ним се
бе суб'єктом історичного процесу; вихід на політичну аре
ну середнього класу.

10. Формування більш прозорого, плюралістичного та об'єктивного медіа-простору, розширення меж свободи слова. Отже, нерозв'язаність основного питання революції доби перебудови — питання про владу у відносинах між представниками радянської номенклатури і націонал-де-мократичних сил загострила суспільно-політичні протистояння, спричинила залучення до них широких народних мас. У 1991—2004 рр. остаточно сформувалися й активізувалися фактори, які не лише окреслили систему координат новітнього державотворчого процесу в Україні, а й каталізували вибух народного гніву, що зумовило своєрідність феномену помаранчевої революції, яка стала спробою розв'язати геополітичні проблеми і протиріччя, способом виходу на якісно новий етап розбудови громадянського суспільства, формою вияву нових якостей української ментальності, засобом розв'язання ключового питання революції доби перебудови — відсторонення від влади колишньої радянської номенклатури та зміна філософії влади (влада «для» народу, а не «над» народом).

19.3. Конституційний процес

Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико-правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленої Верховною Радою в травні 1991 р. Проте життя внесло корективи в розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991 року Акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію — значна частина положень концепції вже не відповідала реаліям

Україна на шляху незалежності

і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи. Правова система Української РСР базувалася на двох далеко не рівноцінних основах: загальносоюзному законодавстві та власному, українському. Республіканські кодекси здебільшого калькували загальносоюзні юридичні норми. За підрахунками фахівців, до проголошення незалежності України на її території суспільні відносини, наприклад у народногосподарській сфері, на 80% регулювалися союзним законодавством. Загалом у всіх сферах правового регулювання цей показник становив майже 90%.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес — винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992—1993 рр. двох варіантів проекту Конституції України — закінчилися невдачею: Верховна Рада не затвердила жоден із них. Це пояснюється відсутністю чіткої концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і державного устрою; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у чіткій визначеності та регламентації суспільних відносин.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень. Верховна Рада не погоджувалась із двопалатною структурою майбутнього парламенту. Крім того, ліва більшість парламенту виступила проти положень проекту нової Конституції щодо сильної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування та ін. Фактично ліві погоджувалися лише на косметичні зміни в обмін на збереження принципових положень чинної Конституції України 1978 р.

Безкомпромісна позиція прихильників збереження радянської системи, з одного боку, та прибічників парламентської, президентської чи президентсько-парламентської — з іншого, у жовтні 1993 р. остаточно загальмувала конституційний процес, внаслідок чого чинною залишилася Конституція УРСР 1978 р., до якої було внесено понад 200 поправок.

Після того, як Президентом України став Л. Кучма, було створено нову Конституційну комісію, робота якої через протистояння гілок влади та боротьбу політичних сил теж не відзначалася особливою продуктивністю. Намагаючись

Конституційний процес

активізувати конституційний процес, президент 2 грудня

1994 року виніс на розгляд Верховної Ради проект «Кон
ституційного закону України про державну владу і місце
ве самоврядування в Україні». Ця ініціатива не була під
тримана Верховною Радою і ще більше посилила напру
ження між гілками влади. Потрібен був компроміс. Ним і
став узгоджений після тривалого обговорення Конститу
ційний договір, схвалений Верховною Радою 8 червня

1995 року. Цей документ дещо обмежував повноваження
Верховної та місцевих рад, водночас розширював нормот-
ворчі та адміністративні функції президента та уряду. Нез
важаючи на певні недоліки, Конституційний договір ство
рив умови для активізації конституційного процесу.

Дискусії щодо Конституції України розгорнулися з новою силою в червні 1996 р., коли Верховна Рада розглядала її проект у другому читанні. Каменем спотикання стали проблема російської мови, державна символіка і питання власності. Позиції протидіючих сторін примирити не вдалося, і в ході конституційного процесу знову склалася па-това ситуація. Оскільки подальше просування шляхом реформ без надійної законодавчої бази було практично неможливе, Рада національної безпеки при Президентові України та Рада регіонів рекомендували Л. Кучмі оголосити всеукраїнський референдум з питання затвердження Конституції. Відповідно до рекомендацій Кучма видав указ, який загострив відносини між виконавчою і законодавчою гілками влади, знову розпочалися пошуки компромісу. Робота п'яти узгоджувальних комісій з найбільш спірних питань (статусу республіки Крим, державної мови, державної символіки, приватної власності, розподілу владних повноважень) дала свої наслідки. 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв'язку. Нова Конституція, з одного боку, фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст. 4. стверджує, що в Україні існує єдине громадянство, а ст. 5 — що Україна є республікою), з іншого — є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст. 1 Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава»). Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безбо-

20 Історія України

Україна на шляху незалежності

лісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно провести копітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба в змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийняття Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах — підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р.

Нині законодавча база України ще переживає період становлення. Протягом 1990—1998 рр. прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів, серед них декрети Кабінету Міністрів України та Укази Президента України з економічних питань, не врегульованих законом. Абсолютну більшість становлять закони України, прийняті після проголошення державного суверенітету України. Різні сфери суспільного життя вже врегульовано 420 самостійними законами. За ці роки прийнято майже 500 законів про внесення змін до чинного законодавства, понад 200 законів про ратифікацію міжнародних договорів та конвенцій. Зазначимо, що майже дві третини від загальної кількості законодавчих актів прийнято протягом 1994—1998 рр.

Водночас законодавча база, сформована в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин, значна частина яких продовжує регулюватися нормами законодавчих актів колишнього Союзу РСР, а деякі відносини, що виникли в останні роки, взагалі не врегульовані законами України. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідне прийняття ще майже 1,5 тис. законів.

Під час антипрезидентських виступів 2001—2002 рр., коли опозиція вимагала не лише відставки Л. Кучми, а й докорінної зміни форми правління, було започатковано новий етап формування політичної системи України. Основними причинами, що зумовили необхідність радикальних змін,були:

1. Невідповідність існуючої форми правління вимогам
часу і новим реаліям українського суспільства.

2. Зниження ефективності взаємодії вищих органів за
конодавчої та виконавчої влади.

Конституційний процес

3. Відсутність умов, за яких виборці могли б чітко іден
тифікувати політичні сили, відповідальні за державну по
літику.

4. Несформованість механізму реалізації партіями сво
їх представницьких функцій у парламенті.

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежу­вання, консолідація та протистояння політичних сил. 4 страница

IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил. 4 страница