Закріплення вивченого матеріалу

Основні поняття: ірраціоналізм, сцієнтизм, неопозитивізм, постпозитивізм, екзистенціалізм, неотомізм, персоналізм, психоаналіз, неофрейдизм, герменевтика, структуралізм, філософська антропологія.

План:

1. Розвиток і трансформація філософії марксизму.

2. Ірраціоналістичні напрямки філософії XIX ст.

3. Позитивістська філософія та етапи її розвитку.

4. Екзистенційна філософія та її різновиди.

5. Психологічні напрями сучасної філософії.

6. Постмодернізм як виклик класичній філософії.

1. Батьківщина марксизму - Німеччина. Його творці — Карл Маркс (1818-1883 рр.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.) - 40-ві роки XIX ст. Виникнення марксизму було детерміновано конкретними соціально-економічними і політичними передумовами: промисловий переворот, капіталізм, формувались нові класи - буржуазія і пролетаріат. Марксизм відмовляється від визнання філософії наукою наук. Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії людину, практику. Ф.Енгельс висуває ідею про основне питання філософії - відношення мислення до буття. Марксизм став на бік матеріалізму. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства - на сферу матеріального виробництва. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї). Їм вдалося відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що суспільство розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між собою, показати еволюцію сім'ї та ін.

Проблема людини у марксизмі пов'язана осмисленням суспільного феномена відчуження - перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів в силу, що панує над людиною. Причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. К.Маркс і Ф.Енгельс запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації - знищення приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити, на їхню думку, через утвердження нового типу власності - суспільної. Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить через увесь марксизм. Суспільством соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм. У творах К.Маркса і Ф.Енгельса комунізм виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний, реальний рух, по послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності, - робітничий клас, пролетаріат.

Одна із особливостей марксистської філософії - її атеїзм.

2. Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860).

- Світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття;

- світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність;

- наше уявлення про світ утримує те, що світ водночас постає і як воля;

- все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення;

- воля не підлягає розумовому поясненню це просто сліпе поривання;

- оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування на рівні людини воля усвідомлена, але не стає розумною.

Сьорен К'єркегор (1813 - 1855). Сутність філософських поглядів С. К’єркегора:

- першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина;

- пізнати людину узагальнюючими засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна;

- людина може осягнути себе через внутрішнє переживання та самозаглиблення;

- кожна людина проходить три стадії самопізнання і самоутвердження:

а) естетичну, коли людина прагне здобувати все нові й нові життєві враження;

б) етичну, коли людина стабілізує своє життя дотримуванням моральних норм;

в) релігійну, коли відчуваючи виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога, людина діє на цій засаді, не знаючи соціальних чи моральних обмежень.

Фрідріх Ніцше (1844 - 1900). Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. У ній перемагає сильніший. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя. Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних, вона тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

2. Першим із твердженнями "наукової філософії" виступив позитивізм, що його розробив Огюст Конт (1798 – 1857 "Курс позитивної філософі"). Позитивна наука не намагається давати відповіді на запитання про корінні причини буття, а прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". З філософії, вважає слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження. О. Конта запровадив «соціологію». Обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень: релігійна, метафізична та позитивна.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М. Шліка, Л. Вітгенштейна, Б. Рассела та представників Львівсько-Варшавської школи (Я. Лукасевича, А. Тарського). М. Шлік сформулював засади процедури "верифікація" - перевірка на істинність. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень теорії; зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами"; обґрунтування отриманих результатів. На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат". В ньому стверджувалось, що дійсність являє собою сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мови. Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки.

На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом (К. Поппр, Т. Кун, І. Лакатос). Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених.

3. Проблема людини у XX столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін.

Ж.-П.Сартр (1905 - 1980 "Буття і ніщо") зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Сартр виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його виділяє, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо. Поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людини існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Саму себе, як реальність, людина також віднаходить у цьому світі, тому існування передує сутності, а ось останню людина створює через свободу та вибір. Філософія А. Камю (1913 - 1960 змальовувала буття людини як "буття в абсурді", причиною якого поставала ситуація самовідчуття людини сучасної цивілізації. Людині в цьому світі немає на що сподіватися, окрім себе самої, проте вона може знайти силу протистояти абсурду, безнадії. В ессе про Сізіфа філософ пише, що найпершим питанням філософії може бути питання про самогубство, яке він формулює так: чи варте життя того, щоби бути живим?

4. Несвідоме постає в концепції З.Фрейда вирішальним чинником людської психіки. У зміст несвідомого входять два інстинкти: "Лібідо" та "Танатос" - інстинкт смерті й руйнування. Все живе повинно вмирати та народжуватись, тому воно водночас прагне до самопродукування та знищення вже наявного. Проте ці найперші інстинкти суперечать культурі, яка постає системою певних заборон. Через це на людське "Я" тиснуть недозволені за прямою реалізацією інстинкти; з іншого боку, - соціально-культивовані норми. Тому треба знайти способи "розвантаження" психіки. З одного боку, суспільство завжди припускало існування деяких "дозволених форм недозволеного"; за Фрейдом, це є оргії давніх культів, свята, танці та ін.; з іншого боку, існують форми "сублімації'" - непрямого вивільнення енергії несвідомого. Коли справа доходить до зривів треба вживати процедуру психотерапії - шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б у словах. Найважливішим же постає те, що людину та її поведінку не можна звести до розумових розрахунків, людина постає значно складнішою. Вже учні та послідовники 3. Фрейда дали своє трактування сутності несвідомого. К.-Г.Юнг, виходячи із тези про те, що несвідоме характеризує корені людської психіки, які сягають засад сущого взагалі, вважав його найпершим виявленням формотворення у вигляді символізацій. А. Адлер вважав, що провідним мотивом дії несвідомого постає непереборне прагнення самоствердження, основне у несвідомому - це воля до влади, а остання вже знаходить свої найрізноманітніші прояви то у вигляді культуротворення, то у вигляді бажання опанувати жінкою, то у прагненні політичного лідерства. Е. Фром намагався пов'язати дію несвідомого, як і всієї людської психіки взагалі, із соціальним життям та суспільними стосунками: тут людина здобуває людські якості та намагається самоутверджуватись. Проте, внаслідок існування непереборної суперечливості між розумом та інстинктами, людина завжди відчуває свою незавершеність, що і постає провідним мотивом її дій.

5. Основні принципи постмодернізму:

- антилогіцизм - протест проти будь-яких логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

- антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних у культурі напрямів діяльності, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти;

- ірраціоналізм;

- відсутність єдиного центру (різома);

- «смерть автора»;

- вільний герменевтичішй дискурс - відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

Основними представниками постмодернізму. вважають Ж. Дарриду та Ж. Дельоза, Р. Рорті.

Для представників постмодернізму принципово важливого значення набувають не результати інтелектуальних дій, а самі ці дії або акти, які єдино здатні засвідчити те, якою може і здатна бути людина, з одного боку, а також самий факт її участі в інтелектуальному самозасвідченні.

Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та поза раціональні, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.