Закріплення вивченого матеріалу. 1. Вміти давати відповіді на питання:

Основні поняття: патристика, теоцентризм, схоластика, містика, універсалії, антропоцентризм, натурфілософія, пантеїзм, гуманізм, геліоцентризм.

План:

1. Схоластика як метод пізнання у філософії Середньовіччя.

2. Патристика як першооснова середньовічного мислення.

3. Характерні риси філософії Відродження.

Епоха Середньовіччя охоплює період від падіння Римської імперії IV - V ст. н.е., до XV - XVI ст. Особливістю е підпорядкованість філософського мислення релігійній системі християнства.

1. На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (П - IV ст."апологія" - захист). У зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї: розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, співвідношення віри і знання.

Рання патристика поділилась на два напрями в питанні про співвідношення віри та знання. Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Климент Олександрійський (150-215), Ориген (185 - 254) вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більш істинне. Тертуліан (160 - 220) наполягав на відкиданні античної мудрості. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

У перші століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика: Василь Великий (329-379), Григорій Богослов ( 330-389), Григорій Ниський (335-394). «Великі каппадокійці» проводили ідею, що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, людина е найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Діонісій Ареопагіт - «Ареопагітики». Тут проведено думку про ієрархічну будову світу, в якій кожен вид буття має свою міру причетності до божественного світла; про шляхи Богопізнання: катафатичний шлях - вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості, та апофатичний - відкидання усього, що пізнане, як несумісного з абсолютністю творця.

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав Аврелій Августин - Августин Блаженний (354- 430 Особливо уважно розглядає Августин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Августин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення.

2. Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-X ст. У цей самий час формувалися і провідні напрями середньовічного філософування — схоластика і містика. Обидва вони були варіантами релігійної філософії, тому для них незаперечним був авторитет Святого Письма, а Бог поставав вихідним орієнтиром. Відмінність полягала в різному ставленні до можливостей людського розуму в питаннях Богопізнання. Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум. Найпершою ознакою схоластики є використання логіки в Богопізнанні. Містики наполягали на тому, що у пошуках шляхів наближення до Бога слід покладатися на почуття, віру, любов та самозречення. І. С. Ериугена (810 - 877) у творі «Про розподіл природи» накреслив цілісну християнізовану картину світу, де існувала струнка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. Ериугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія — з теологією. Анісельм Кентерберійський (1033-1109) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог е суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його не існування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. У період зрілого середньовіччя (XII - XIII ст.) питання про знання і пізнання ще більше загострюється, у Європі спостерігається бурхливе зростання міст, виникають і розвиваються університети. Дискусій між "номіналізмом " і "реалізмом " - питання про природу загальних понять (універсалій). 'Реалісти вважали, що єдина справжня основа буття речей - це загальні ідеї божественного розуму, які постають взірцями при творенні світу; вони ж постають і як єдино справжня реальність. "Номіналісти " ж припускали, що загальні ідеї - лише імена, якими людина позначає спільне в різних речах, а реальністю слід вважати одиничні речі. Тому поза людським пізнанням загальних ідей не існує. "Реалісти" були більш ортодоксальними теологами, а деяких «номіналістів» Церква засудила. До «реалістів» належали Ансельм Кептерберійський, Бернар Юіервоський, до "номіналістів"- Росцелін та П'єр Абеляр.

У період зрілого Середньовіччя відбулися зміни в долі платонізму та аристотелізму. Коли на першому плані стояли питання про сутність Бога, ієрархію світобудови, платонізм досить органічно поєднувався з колом цих питань. У зрілому Середньовіччі наголос було перенесено на питання про будову та використання знань у теоретичному і практичному аспектах, на розширення меж пізнання, на класифікацію та структурування наук - для такої мети більше підходить спадщина Аристотеля.

Спираючись на аристотелізм, Тома Аквінський створив всеохоплюючу філософсько-теологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень розв'язання. Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, він не відкидав уже існуючі позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальному розумінні певного питання. Прикладом може служити його вирішення питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї можуть існувати «до речей», "у речах " (як їх сутність та необхідність - позиція "концептуалістів "), "після речей " (як результат людського пізнання - позиція "номіналістів"). В питанні про божественну визначеність долі та свободу людської волі він стверджував, що у людські душі при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя витримати цей орієнтир. Бог допомагає людині об'явленням, словом Святого Письма, прозріннями святих. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Йоган Дунс Скотт (1265 - 1308) у своїх творах на перший план у сутності Бога виводив не розум, а волю, оскільки вона здатна визначати себе не лише ідеально, а й реально. Тому теологія є наукою практичною (дає настанови для життя), а філософія - теоретичною.

У часи пізньої схоластики Вільям Оккам (1285 - 1349) наголошував на неможливості розумового осягнення суті Бога: головне тут - творіння, а це акт волі. Звідси випливає теза що знанню відкриті лише окремі речі. Міркування та обґрунтування не повинні надмірно віддалятися від речей - "бритва Оккама": не слід збільшувати сутностей без потреби.

3. Криза середньовічного світобачення, а також соціокультурні процеси пізнього Середньовіччя призвели до зрушень у європейській культурі. Вони пов'язані зі зростанням значення та авторитету міст, збільшенням їх значення як в економіці, так і в духовному житті суспільства. У XIV - XV ст. міста стали центрами торгівлі, виробничої діяльності, освіти, науки, духовних пошуків. Посилювалася критика релігійної догматики. Усі ці процеси проявилися в Італії XIV - XV ст., де й виникло явище Відродження Зовнішньою ознакою послужило масове захоплення античною культурою та літературою. Певною мірою відроджували античну культуру, але ще більше - погляд на світ, не обмежений санкціями влади чи Церкви.

Піднесення людини до рівня змагання з Богом мало своїм зворотним боком наближення Бога до людини. Присутність Бога була повсюдна і повсякчасна. Задум Бога пронизував усю світобудову і давав людині можливість сприймати й оцінювати велич божественної мудрості як у спогляданні великого світу, так і у спогляданні малого. Сама людина також мусила явити своїми діями силу й мудрість, від початку закладені в неї - природа просякнута Богом. Але вона постає для людини як об'єкт; хоч останній має свою утаємничену глибину, його можна «загнати» у формули й розрахунки. Міркування Данте Аліг'єрі (1265 - 1321) спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини, поет визнає подвійну природу людини - тілесну і духовну, він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Франческо Петрарка (1304-1374) постає проти схоластичної, формалізованої освіченості. Він називає себе невігласом у справах титулованих докторів. І хоча першим предметом міркувань є Бог, головне - уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю.

Гуманістична антропологія була спрямована на обґрунтування центрального місця людини в ієрархії світових сутностей прирівняння її у чомусь до Бога. Микола Кузанський (1401 -1464) вважав Бога єдиним початком сущого, але розрізняв Бога в його виявленнях і сутності, яка є невимовна. Виявлення цієї сутності можуть бути лише символічними: через протилежності абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до єдиного. Як сутність, Бог постає можливістю усього, але у згорнутому вигляді. Світ, відповідно, є розгорнута сутність Бога. Микола Кузанський розглядає природу як божественну книгу, що розкриває Бога людині. Можна читати цю книгу й здобувати знання лише про божественне виявлення, але сутність Бога можна осягнути лише через віру. Розум апріорно здатний творити судження, але ця здатність реалізується лише у взаємодії людини зі світом. З допомогою розсудку розум утворює поняття, а сам він здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає розум до істини.

Ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, був для Відродження закономірним: якщо цінність природи стає визнаною, тоді вона стає об'єктом пізнання та осмислення. Леонардо да Вінчі (1452 - 1519) - архітектор, фортифікатор, математик, механік, інженер, живописець, мислитель. Оскільки математика та геометрія не знають якостей, то можуть бути застосовані до пізнання будь-яких речей. У пізнанні ж завдання полягає в осягненні необхідності, що їх визначає закон. Серед засобів науки мислитель називає і розумовий експеримент; одним із перших відкинув аристотелівський поділ світобудови на "підмісячний" і "надмісячний" світи, за Леонардо Всесвіт однорідний.

Микола Коперник (1473 - 1543) "Про кругообіг небесних сфер". Геліоцентризм. Філософія, шукає істину в міру досяжності її людським розумом. Світ природи є першим об'єктом пізнання, тому слід займатися не схоластичними сперечаннями, а пізнаванням світу.

На зламі XV - XVI ст. центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Еразм Роттердамський написав багато творів енциклопедичного характеру. В Ісусі Христі підкреслював його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої "філософії Христа". Тут на першому плані - етика, розв'язання проблем земного життя. Бо подвиг Христа виправдовує цінність та благо природи. Отже, природа – мати для людини. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця.

Ніколо Макіавеллі (1469 - 1527) - християнські моральні норми добрі, але неможливі для виконання за реальних умов життя. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні; їм можна протиставити лише відважність, могутність, натиск. У суспільстві треба діяти, випереджуючи хід подій, треба вміти бути недобрим. Тут головне — кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, то всі засоби для її здійснення справедливі.

Джордано Бруно (1548 - 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування. Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей. Світова душа все пронизує і стае початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча, тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Бог тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. Якщо потойбічне життя існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна, для управління варварськими народами.

В добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм, панпсихізм та гілозоїзм. Світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.