Закріплення вивченого матеріалу. 1. Вміти давати відповіді на питання:

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, метод, діалектика, відчуження, субстанція, система, антиномія, абстрактне, конкретне, суб’єкт, об’єкт, категоричний імператив, антропологічний матеріалізм.

План:

1. Розробка проблем наукової гносеології та методології у філософії Нового часу.

2. Соціально-філософські ідеї Просвітництва.

3. Основні тенденції німецької класичної філософії.

У епоху Нового часу відбувається формування основ індустріального суспільства. Це період формування і утвердження в Європі буржуазних суспільних відносин. Центр життя змістився у міста, де почали бурхливо розвиватися різноманітні форми промислової діяльності, це привело до появи машинного виробництва. Відбувались і зміни у суспільних стосунках - з'являється вільний, автономний індивід. Це епоха буржуазних революцій, це також епоха формування національних держав. Розвиток мореплавства, виробництва, зростання міст та соціальної динаміки привели до швидкого розвитку наукового знання: наука в цю епоху стає провідним чинником життя та життєвих зрушень. З'являється перша завершена та експериментальне підтверджена наукова теорія - механіка Ньютона. Все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

світ тепер розглядається людиною як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина-як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

світ постає в якості надскладного механізму, взірцем якого був механічний годинник;

людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його;

природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності.

ідея прогресу.

1. Ф. Бекон (1561 - 1626 "Новий Органон", "Нова Атлантида"). Основним завданням філософії вважав розроблення методу пізнання. Ф.Бекон розрізняв плодоносне - яке приносить користь, світлоносне - те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Ф.Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає та павука, що тягне з себе павутину (виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере найцінніше. Так треба діяти і в науці: не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати; не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності; не користуватися тільки тим, що наявне. Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці - спирання на факти, на експеримент. Він засновник індуктивного методу пізнання - шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них. Цей шлях передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф. Бекон підкреслював, що розум повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути пов'язані один з одним і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу.

Засновником раціоналізму е французький мислитель, вчений Рене Декарт (1596-1650). Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Правило перше - наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

Правило друге - вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно.

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини".

Правило четверте - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного виправданого методу достовірного пізнання. Цей метод, за Р. Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, їх Декарт зміг вивести шляхом застосування методичного сумніву. За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного - "Соgіtо егgо sum" (''Мислю, отже існую"). Наступною очевидною істиною може бути істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Р. Декарта стверджував, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є простими та очевидними побудовами розуму.

Джон Локк (1632 - 1704). “Досліди про закони природи” (1662 – 1664); “Два трактати про державне управління” (1679); “Досвід про людське розуміння” (1690). Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать: рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості – суб’єктивні, такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Основне завдання філософії – це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження. Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля “була дана йому волею мас”. Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними.

Гносеологічні пошуки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу.

2. Як влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? Ж.-Ж.Руссо (1712 -1778) вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти, теорія «суспільної угоди».

Ф. Вольтер (1694 - 1778): не допускав критики приватної власності; був противником егалітаризму; на чолі держави повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії. Він стверджував, що царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні закони", гарантом яких є держава і раціонально побудоване суспільство - таке, що дає людині свободу.

Д. Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював думки про «республіканську форму правління; пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д. Дідро грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок - молекул. Причина руху матерії - у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д. Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.

П. А. Гольбах (1723 - 1789), Ламетрі та К. Гельвецій – представники механічного матеріалізму. Тема виховання була однією з провідних у філософи Просвітництва. Її теоретичне опрацювання знаходимо у К.А.Гельвеція (1715-1771). Вважаючи, що прагнення до насолоди життям зумовлює вчинки людей і виступає рушійною силою розвитку суспільства. К.А.Гельвецій постулював суб'єктом життя ізольованого індивіда. Пристрасті такого індивіда залежать як від природи, так і від навколишнього соціального середовища. Процес формування пристрастей зумовлює етика. Індивідуальні особливості, нерівність розумових здібностей К.А.Гельвецій виводив із конкретної діяльності, з оточення, з досвіду.

У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду - непохитна впевненість у величі людського розуму. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

3. Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724 - 1804). Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду - "критика"). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув "це співвідношення: проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції.

По-перше, пізнання не є дублюванням реальності, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Ката людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженішими будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, ширшими знання. "Коперниканський переворот" І.Канта був першим варіантом обґрунтування у німецькій класиці принципу активності.

І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для пізнання (самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання), та розсудок, за допомогою якого відбувається мислення (володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм). Розсудок мислить, а це значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати - категорії притаманні розсудкові за самою його природою і тому постають як "апріорні". Тому вони і здатні оформлювати чуттєві дані й бути відкритими та зрозумілими розсудкові. Унаслідок того вони продукують знання необхідні (для дій та споглядання розсудку), а не випадкові. При людському погляді на світ ми бачимо у сприйнятті предмет (явище, феномен), який має певну визначеність тому, що постає результатом синтезу апріорних категорій розсудку та матеріалу чуття (останні викликані дією зовнішніх речей на органи чуття). Ця дія не дає знань, а тільки збуджує розумову активність. Досвід - це узгодження інтелектуальних форм і даних відчуттів, він дає предметне наповнення нашому інтелекту. Річ поза сприйняттям, поза синтезом нам недосяжна й невідома. Роз'єднання речі (річ-у-собі) та предмета дає змогу Кантові побачити перспективи пізнання: адже невідому нам річ (об'єкт) можна нескінченно пізнавати, переводячи її зміст у зміст предмета пізнання. Цим роз'єднанням пояснюється також і те, що ту саму річ можуть пізнавати різні науки, вбачаючи в ній різні предмети (бо вони накладають на цю річ різні форми її упорядкування та осмислення). Чому ж різні люди бачать предмети схожими, а не лише відмінними? За Кантом, в основі синтезу категорій розсудку та чуття лежать типові просторово-часові схеми наших дій із речами. Ми бачимо в речах передусім такі визначеності, які пов'язані із особливостями наших взаємодій з ними. Тому люди з різним досвідом діяльності, люди різного фаху в тих самих речах бачать різні предмети. Результат досвіду - предметний зміст нашого пізнання, побудований категоріями розсудку. Сполучаємо категорії за допомогою інтелекту - розум. Він оперує ідеями, які і визначають спосіб упорядкування категорій розсудку. За змістом ідеї сягають найвищих питань життя і буття: що є Бог, чи існують безсмертя душі та свобода волі. Ідеї не стосуються досвіду, бо виходять далеко за його межі, а тому їх не можна досвідне спростувати або підтвердити. Унаслідок того ідеї можна сформулювати в їх протилежних значеннях; за Кантом — у формі антиномій (світ скінченний, а також що він нескінченний).

Георг-Вільгельм Фрідріх-Геґель (1770- 1831) вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Абсолютна ідея:

- єдина всеохоплююча реальність, субстанція;

- єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт буття);

- світлий розум, єдине рефлексивне поле.

Абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це у свій зміст, вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух - це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя - єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативне, різноманітне виявленою. Протиріччя постають основою всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають ним цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму циклі через стадії тотожності, відмінності, протилежності та внутрішнього синтезу (діалектика) - теза - антитеза - синтез. Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Гегелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Весь рух завершується абсолютним знанням. Принципи філософії Гегеля:

- принцип тотожності мислення і буття;

- принцип всезагального зв'язку;

- принцип розвитку.

Антропологічний принцип філософії Л. Фейєрбаха (1804 - 1872). У філософії Л. Фейєрбах суттєво відійшовши від думок своїх попередників. Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія:

- втілює віковічні людські мрії та ідеали;

- змальовує досконалий світ;

- викопує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, несвідомість та самосвідомість.. На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога - віру людини в себе саму.