Проаналізувати трагедію Софокла «Антігона» в аспекті реалізації категорій античного свтогляду та естетики

 

Сюжет «Антігони» відноситься до фіванського циклу і є продовженням оповіді про війну «Сімох проти Фів». Софоклом обраний епізод про поєдинок Етеокла і Полініка. Після загибелі обох братів новий правитель Креонт поховав Етеокла з належними почестями, а тіло Полініка, який пішов війною на Фіви, заборонив ховати в землі, погрожуючи смертю. Сестра загиблих, Антігона порушила заборону і поховала Полініка.

Софокл розробив цей конфлікт з точки зору конфлікту між людськими законами і «неписаними законами» релігії і моралі. Питання було актуальним: захисники полісних традицій вважали «неписані закони» непорушними на противагу законам людей.

У пролозі трагедії Антігона повідомляє своїй сестрі Ісмені про заборону Креонта і про свій намір поховати брата, незважаючи на заборону. Трагедія будується таким чином, що герой вже в перших сценах виступає з твердим рішенням, з планом дії, котрі визначають увесь подальший хід трагедії. Антігона виконує свій план; вона вкриває тіло Полініка тонким шаром землі. Тільки-но Креонт встиг викласти програму свого правління, як дізнається, що наказ порушений. До нього приводять Антігону, спійману біля трупа брата. Антігона впевнено захищає правоту свого вчинку, посилаючись на кровний обов’язок і непорушність божественних законів. Активний героїзм Антігони відтінений пасивністю Ісмени, але вона готова визнати себе співучасницею злочину і розділити долю сестри. Креонт прирікає Антігону на смерть у кам'яному склепі. Вона виконує поховальне голосіння по собі самій, доки охорона веде її до місця страти, але залишається впевненою у власній правоті. Це - найвища точка в розвитку трагедії, потім настає перелом.

Сліпий віщун Тіресій повідомляє Креонту, що боги розгнівані його поведінкою, і пророкує йому жахливі наслідки. Опір Креонта зламано і він відправляється ховати Полініка, а потім звільняти Антігону. Проте вже пізно. Антігона повісилася у склепі, а Гемон на очах батька пронизав себе мечем біля тіла своєї нареченої. Коли пригнічений горем Креонт повертається з трупом сина, то дізнається, що Еврідіка позбавила себе життя, проклинаючи чоловіка як дітовбивцю.

Основній конфлікт у трагедії «Антігона» розгортається між царем Креонтом та Антігоною. Креонт і Антігона – жертви Року, і їх пряме зіткнення в трагедії надзвичайно посилює напруження подій. Для греків вони обидва не праві у своїй людській гордині. Але Антігона в меншій мірі відстоює релігійні заповіді, грекам близькі і зрозумілі, а Креонт діє від свого обличчя владою, але що таке влада в розділеній на сотні держав Греції порівняно із загальною для всіх еллінів релігією, що зросла з легендарної історичної слави народу. Тому ми відчуваємо, що і Софоклу, адже і він грек, Антігона більш симпатична, аніж Креонт, і цю свою симпатію і співчуття він передає читачеві.

В основу сюжету «Антігона» покладено міф. Але вже на стадії простого сюжетного аналізу трагедії треба розуміти, що автор не наслідує стародавній міф, не переказує його зміст, а лише бере його за основу. Міф лише привід, конструкція, яку Софокл використовує для того, щоб виразити зміст та ідеї, що хвилюють як самого художника, так і його співгромадян. Софокл розробляє сюжет міфу так, як це необхідно для розвитку трагічної дії. Софокл не переказує готовий міф, швидше навпаки, написане Софоклом отримує зворотну силу. Порівняльний аналіз літературних творів інших античних авторів, написаних на тій же міфологічної основі, показує, що спочатку міфи фіванського циклу мали зміст, відмінний від того, який ми зустрічаємо в трагедіях Софокла. Так, наприклад, у Гомера Едіп і після викриття залишається царем Фів і знаходить славну смерть у битві.

Таким чином, сам по собі міфологічний сюжет не виступає для Софокла, як і для інших грецьких драматургів, в якості основи. Він поводиться з ним досить вільно, як і належить художнику. Основний же зміст трагедії розкривається в конфлікті тих сил, протиборство яких є значущим для людського існування і тому, виражене генієм Софокла в естетичній формі, вражає душі читачів.

У трагедії Софокла існує співвідношення фатуму та волі героїв. Проте потрібно говорити про кожного окремо. Сама ж Антігона з самого початку виявляю волю, бажання поховати свого брата з усими почестями, хоча вже знає про свою долю, яка на неї чекатиме після цього вчинку, але вона не зупиняється і намагається довести свою правоту до самого кінця.

«Брата поховаю я.

Обов'язок здійснивши, - й вмерти солодко. Для нього люба, з любим поруч ляжу я - Безвинно погрішивши. Доведеться-бо»

Якщо ж розглядати фатум та волю Ісмени, то можна сказати, що вона була протилежністю Антігони. З початку твору вона не погоджувалася йти проти закону Креонта.

«Як поховать? Та це ж нам заборонено.»

«Велінь богів ніколи не зневажу я, А й громадянам побоюсь перечити.»

Але при цьому вона повністю брала на себе відповідальність за злочин, котрий вчинила її сестра.

«Я винна і, якщо сестра погодиться, Прийнять готова й кару за провину ту»

Тобто можна сказати, що між фатумом та власною волею героїв є закономірність і вона яскраво виражена на сторінках твору. Ісмена, Усвідомивши, що сестра була права, готова нести покарання разом з сестрою. Тобто це її власне бажання (воля).

Якщо ж говорити про Креонта, то його волею було віддати тіло Полініка на розтерзання псам, але усвідомлюючи, що він буде за це покараний, намагається відмінити свій наказ, але вже занадто пізно...

«А Полініка, його брата рідного,

Що хтів свою вітчизну і богів її Умкнувши із вигнання, всю до тла спалить

І кров'ю прагнув братньою упитися,

А хто лишивсь - у рабство повигонити,- Звелів оголосити всьому місту я –

Не вільно ні ховати, ні оплакувать»

Гей ви, слуги, всі, хто є

Й кого немає, гострі топори беріть

І он до того місця поспішайте всії

А я, своє веління сам касуючи,

Сам із в'язниці дівчину ту випущу. Збагнув я - нам до смерті шанувати слід Закони споконвіку установлені.

Таким чином, можна з впевненістю сказати, що у трагедії Софокла «Антігона» існує повне співвідношення між фатумом та власною волею героїв.

Трагічне напруження первісно характерне для трагедії. Уже з самого початку йдеться про нелюдський вчинок царя Креонта. Протягом усього твору від початку читач тримається в емоційному напруженні. Трагічне напруження посилюється, коли Креонт починає виступати не тільки проти Антігони, але й проти Ісмени та проти свого власного сина.

«Невже?

Та не на радість, от клянусь тобі Олімпом, лаєш ти мене зухвало так.

Гей, приведіть негідницю!

Нехай вона

Вмре на очах у свого нареченого.»

Тут читач відчуває найбільше трагічне напруження.

У трагедіях Софокла також втілюється античний гуманізм, людина ставиться понад усе. В той момент, коли Креонт збагнув, що він накоїв, він починає розуміти ціну людського життя та намагається повернути все назад

«О жах! Хоч тяжко, мушу відмінити я Свій вирок, – хто б змагався з Неминучістю!»

Спочатку Креонт відмінив свій вирок тільки тому, що боявся за своє власне життя, але потім він у відчаї розуміє та усвідомлює всю тяжкість свого вироку і розкаюється.

«Відведіть мене, божевільного,-

1340] Я ж убив тебе, рідний сину мій,

І дружину вбив, і нема мені,

Безталанному, де подітися!

1345] Все, що мав - згубив, лиш нестерпної Долі впав тягар на чоло мені»

В цьому уривку знаходить вияв античний гуманізм.

Антропоцентризм переплітається з гуманізмом у трагедії Софокла.

Усі події трагедії відбуваються завдяки людині. Тобто люди (герої) є метою усих подій. Наприклад ціллю Антігони було поховати свого брата (тобто, людину). Креонт обвинувачував Антігону у здійсненому. І таких прикладів у творі безліч. Тому можна з впевненістю сказати, що гуманізм та антропоцентризм яскраво виражені у творі та переплітаються між собою.

(Виконав студент Поплавський Владислав)