ТРАГЕДІйний конфлікт Софокла

(на матеріалі трагедії «Цар Едіп»)

Вступний коментар

Есхілові було вже 60 років, коли в 468 р. до н. е. з ним вступив у змагання молодий поет. Бій між уславленим трагіком і його юним супротивником викликав сильне збудження. Плутарх розповідає, що для розв'язання суперечки були запрошені головнокомандувач переможного афінського флоту Кімон і десять полководців, які тільки-но повернулися на батьківщину. Після довгих суперечок перше місце було віддано молодому поету. Цією висхідною зіркою був Софокл(496 – 406 рр. до н. е.).

Софокл жив у так звану «золоту добу Перікла», тобто у той період, коли в грецькому суспільстві зусиллями рабів були створені такі умови, за яких кожен вільний громадянин мав максимально сприятливі можливості для свого розвитку. Його називають співцем розквіту, афінської рабовласницької демократії, яку він не тільки славив, а й служив їй. Софокл входив до кола друзів видатного дер­жавного діяча Афін Перікла, посідав високі державні посади, був одним з десяти стратегів, скарбником Афінського морського союзу, проте сучасники поета свідчили, що він був значно кращим трагічним поетом, ніж політичним діячем. Можливо, саме через це він відійшов від державної діяльності, в усякому разі ніяких відо­мостей про це протягом 30 років не залишилося.

Протягом усього свого життя Софокл користувався великою любов'ю сучасників, які після смерті установили його культ як ге­роя під іменем Дексіон. За шістдесят років творчої діяльності, згідно з античними повідомленнями, він написав близько 120 п'єс, виступаючи перед глядачами в середньому раз на два роки. Його твори користувались величезним успіхом: 24 рази він посідав пер­ше місце і жодного разу не опинився на третьому.

Увесь творчий доробок Софокла тісно пов'язаний з добою розквіту афінської демократії, мабуть, тому основним своїм завданням драматург вважав возвеличення люди­ни. Його герої – ідеальні громадяни. Вони завжди благородні, у своїх рішеннях ні від кого не залежать, їх можна вбити, але не мож­на принизити, не можна зломити морально. У них високі поняття про честь, обов'язок, гідність, яким вони залишаються відданими до останньої хвилини свого життя. Герої Софокла вступають у трагічний конфлікт з силами, які сильніші за них, – державою, за­конами, долею. Ці сили порушують щастя героїв, але допомагають розкритися найкращим рисам характеру людей, які служили взірцем для сучасників Софокла, залишаються взірцем для бага­тьох поколінь уже не одне тисячоліття. Герої Софокла в конфлікті гинуть, але глядач захоплюється красою їхніх почуттів, душі вчинків. За словами Арістотеля, Софокл зображує людину такою, якою вона має бути.

До наших днів дійшло повністю лише сім трагедій Софокла: «Антігона,» «Електра», «Тракінянки», «Едіп-цар», «Аякс», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Найбільшою популярністю серед них корис­туються трагедії, які сюжетно пов'язані з Фіванським циклом міфів. Першою в ході розвитку подій є трагедія «Цар Едіп» (між 429 і 425 рр. до н. е.). Її вважають шедевром Софокла, твором, який значною мірою вплинув на розвиток європейської класичної драми. У даній трагедії автор не розповідає глядачеві всю історію Едіпа. Це аналітична драма, дія якої побудована на аналізі минулих подій, який допомагає з'ясувати минуле, краще зрозуміти сучасне.

Твір починається бесідою Едіпа з фіванцями, які налякані моро­вицею, насланою богами на місто. Жрець Тересій від імені народу просить в Едіпа, царя міста Фіви, допомоги. Едіп відповідає, що вже послав Креонта до дельфійського оракула за порадою. Креонт по­вертається зі звісткою, що божа кара буде продовжуватись доти, доки не буде знайдено й покарано вбивцю Лая, колишнього царя міста Фіви.

Едіп виголошує свій царський указ: знайти вбивцю Лая і вигнати з міста. Він навіть не підозрює, що проклинає самого себе. З міфів було відомо, що у фіванського царя Лая та його дружини Іокасти довго не було дітей. Але Лай належав до проклятого роду і, як наслідок цього прокляття, було віщування дельфійського оракула про те, що в Лая народиться син, який стане його вбивцею й одру­житься зі своєю матір'ю. Тому, коли Іокаста народила хлопчика, цар відібрав його в матері й наказав пастухові віднести немовля в ліс на гору Кіферон і залишити там на поталу диким звірам. Але пастухові стало шкода невинне дитя, тому він віддав його зустрічному пасту­хові з сусіднього Коринфського царства. Коринфський пастух відніс хлопчика своєму бездітному цареві. Він усиновив немовля й виховав як власного спадкоємця, назвавши Едіпом.

Едіп виріс сильним і ро­зумним, вважав себе сином Коринфського царя. Та одного разу він почув натяки на те, що нібито він прийомний син, тому вирішив за­питати про свою долю в дельфійського оракула. Він почув жахливу розповідь про те, що стане вбивцею свого батька й чоловіком своєї матері. Уважаючи своїм батьком царя Коринфа Поліба, а матір'ю йо­го дружину Мерону, Едіп вирішив не повертатися до Коринфу, а шукати щастя на чужині. На роздоріжжі трьох шляхів юнак зустрів колісницю з якимсь поважним чоловіком у супроводі слуг. Едіп не поступився вчасно дорогою, зав'язалась сварка, підчас якої розсерд­жений юнак повбивав усіх супротивників, лише одному вдалося втекти. Поважним чоловіком і був Лай, батько Едіпа, якого вбив син. Доля вела Едіпа у Фіви. Там він відгадав загадку потворного Сфінкса, насланого Герою для покарання міста за злочин Лая. Фіванці з радістю зустріли визволителя міста, запропонували царський трон, оскільки їхній цар загинув. Едіп погодився. За традицією, була за­пропонована й рука овдовілої цариці. Так, тікаючи від жахливої долі, Едіп виконав усі передбачення оракула, нічого про це не відаючи.

У трагедії Софокла Едіп прилюдно присягається знайти злочин­ця й, за порадою, прохає покликати сліпого провидця Тересія, щоб він назвав вбивцю. Тересій відмовляється назвати його ім'я:

Ох, як тяжко знати, коли це знання

Не на добро нам. Добре пам'ятав я це,

Та ось забув. А то б і не прийшов сюди...

Дозволь мені додому йти, — й тобі, й мені

На краще буде, як мене послухаєш.

переклад Б. Тена

Едіп не може зрозуміти таку відповідь провидця, він навіть починає звинувачувати його в цьому злочині, Тересій, образившись, говорить:

Хоч зрячий, а своїх нещасть не бачиш ти,

Ні де домуєш, ані з ким живеш тепер.

Чи знаєш рід свій? Ти його не відаєш,

Що ворог рідним на землі й під нею ти

І що подвійно, за отця із матір'ю,

Гірким вигнанням будеш ти покараний

І замість світла бачитимеш темряву.

Не розуміючи слова провидця, Едіп звинувачує його в змові з Креонтом. Несподівано з'являється схвильований Креонт. Між ни­ми виникає суперечка. І навіть Іокаста, яка з'явилась, почувши го­лоси брата й чоловіка, не може заспокоїти Едіпа аж поки не згадує, що Лаю теж пророкували загинути від руки сина, а він загинув від руки невідомого подорожнього. Це насторожує Едіпа, він починає розпитувати подробиці про Лая, і йому здається, що він міг бути тим подорожнім. Посилають за свідком, який залишився живим. У цей час несподівано з'являється вісник із сусіднього Коринфу й повідомляє про смерть царя Поліба. Едіп сумує за батьком, але одночасно й радіє, що вже не збутися пророцтву:

Гай, гай! Хто після цього буде вірити

Словам віщання з вогнища піфійського

Чи з льоту птиць, що нібито судилося

Мені убити батька?

А він сам умер

І вже лежить в могилі, я ж меча свого

І не торкався. Хіба що вмер від туги він

За мною – лиш в такому разі винен я.

Нічого вже не варті віщування ці...

Але вісник розповідає Едіпу, що він не рідний син Поліба й Мерони. Він ще немовлям приніс його до Коринфу, а дав йому хлопчи­ка якийсь пастух. Іокаста вже про все здогадалась. Вона благає при­пинити дізнання, але Едіп прагне бачити старого пастуха. Він хоче знати правду про своє народження. Коли привели старого пастуха, то Іокасти вже не було: вона зникла в опочивальні й заподіяла собі смерть. Ось нарешті всі крапки розставлені. Пастух розповідає все, що знає, і Едіп з жахом розуміє, що пророцтво здійснилося. У відчаї він біжить до Іокасти, але обіймає лише її мертве тіло. Тоді він зри­ває золоту застібку з її одежі й виколює собі очі. Хор бачить Едіпа з окривавленим обличчям. Колишній цар зазначає, що він сам собі суддя й вважає, що вбивці Лая – вигнання, а паплюжнику ма­тері – осліплення. Відданий Креонт, забувши образу, прохає Едіпа залишитись у палаці. Але він молить відпустити його у вигнання й прощається зі своїми дітьми. Твір закінчується піснею хору, у якій відчутні роздуми самого автора над мінливістю людської долі.

Чітке змалювання характерів, глибоке проникнення у світ людських почуттів зробили поезію Софокла дорогоцінним джере­лом для вивчення людини. Усе життя він був улюбленцем публіки. Його вважали найкращим трагічним поетом, називали «трагічним Гомером». Аристотель у своїй «Поетиці» багато разів вказує на Со­фокла, як на зразок.

З іменем Софокла пов'язане остаточне відокремлення поета від головного актора. Саме Софокл вважається тим драматургом, який увів третього актора. Це зменшило значення хору, центр уваги гля­дачів був перенесений на індивідуальну психологію героїв і на роз­виток драматичної дії. З появою Софокла на театральному Олімпі грецька трагедія стала реальнішою, ближчою до життя.

 

Завдання:

 

1. Поясніть, в чому полягає гуманістичне переосмислення міфу про Едіпа в трагедії Софокла «Цар Едіп». Порівняйте характер викладу подій у міфі та творі Софокла.
2. Яким є співвідношення фатальних сил та індивідуальної волі героя в трагедії Софокла? В чому ви вбачаєте торжество особистості в трагедії? Скористайтеся поданим нижче уривком.

 

ХОР

О, як страшно людині цей жах споглядать!

Ще ніколи страшніших не бачив я мук!

О, нещасний, яке божевілля тебе

1300] Охопило? Ненатле яке божество

Налетіло, мов вихор, з пекельних глибин

На твою нещасливу долю?

Леле, леле! Дивитись на тебе мені

Вже несила, а скільки б хотів я спитать,

1305] І почути, й дізнатися скільки б хотів,-

Але жах мою душу проймає!

ЕДІП

Горе, горе мені! О нещастя моє!

В край який я, бездольний, іду?

1310] І куди мого стогону луни летять?

О, куди ти ведеш мене, Доле?

ПРОВІДНИК ХОРУ

В імлу страхіть нечуваних, невиданих.

ЕДІП

Строфа 1

О пітьми жах!

Непроглядна мла хмари чорної,

1315] Повінь темряви нездоланної!

О горе!

І горе внов! Мов вістря, в груди вп'явсь мені

Страждання біль і спогад лютих злочинів.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Не диво, що у незрівняннім горі цім

1220] Подвійно тужиш і подвійно мучишся.

ЕДІП

Антистрофа 1

О друже мій!

Лиш один тепер ти слуга мені,

Бо сліпцем сумним ще піклуєшся.

Ой леле!

1425] Ти тут, зі мною, ясно відчуваю я,

Бо хоч і темний, але чую голос твій.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Страшне вчинив ти! Як ти очі зважився

Згасити? Хто з богів тебе штовхнув на це?

ЕДІП

Строфа 2

Аполлон то був, Аполлон, брати!

1330] Злом він злочини завершив в мені.

Не інший хто, сам очі вирвав, безталанний я!

Нащо ж ті очі,

Як ні на що не мило вже й дивитися?

ПРОВІДНИК ХОРУ

1335] все сталось так, як мовив ти.

ЕДІП

Куди ж тепер гляну я?

І кого любить мені?

З ким, друзі, щиро привітатися?

1340] О, мерщій мене проженіть вддціль,

Згубу, скверну цю проженіть мерщій!

Тричі проклятий, я усім богам

Став ненависний.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Сумні - і доля, й розум твій однаково,-

Нехай би краще зовсім я не знав тебе.

ЕДІП

Антистрофа 2

1350] А бодай би він та й навік пропав,

Той, хто з ніг моїх пута зняв тугі

І не на радість вихопив із рук загибелі

А умер би я -

1355] де знали б стільки горя й сам я, й родичі.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Було б і справді краще так.

ЕДІП

Не йшов би я батька вбить,

Не знеславив би себе

1360] Я шлюбом із своєю матір'ю!

І богами я вже відкинутий,

І батьків своїх став соложником.

Якщо в світі є зло над всяке зло,-

Все прийняв Едіп.

ПРОВІДНИК ХОРУ

Не знаю я, чим виправдати вчинок твій,-

Вже краще не родитись, як сліпому жить.

ЕДІП

Не говори, що не найкращий вихід то,

1370] Не радь мені нічого і не вчи мене.

Якими-бо очима мав би глянути,

В Аїд зійшовши, на свойого батька я

Чи на нещасну матір? Перед ними-бо

Я винний так, що мало і петлі мені.

1375] Чи любо на дітей було б дивитися,

Моє поріддя, з нею блудно роджене

О ні, очам моїм несила бачити

Ні їх, ні міста, ані славних стін його,

Ані священних статуй,- сам позбавив я

1380] Себе всього - найперший між фіванцями.

Сам наказав я гнати нечестивого,

У кому голос божий скверну виявить,

Що на родину Лая впала плямою.

І як в ганьбі цієї скверни смів би я

1385] На громадян очима лиш поглянути?

Нізащо! О, коли б я міг джерела вух

Замкнуть для слуху і мою нещасну плоть,

Немов в'язницю, всю огородити скрізь,

Щоб і не чуть нічого, і не бачити.

1390] Не відчувати лиха - як це солодко.

О Кіферон, навіщо ти прийняв мене?

І чом, прийнявши, зразу ж не убив тоді,

Щоб тайни не відкрить мого походження?

Полібе й ти, Коринфе, що вважав тебе

1395] я рідним домом, скільки зла затаював

Я під красою, що в мені плекали ви,

Й те зло жахливі породило злочини.

О шлях троїстий, тіняві ущелини,

І гай дубовий на розпутті трьох доріг,

1400] То ж ви мою? пролиту мною кров пили

Мойого батька,- все ви пам'ятаєте,

Що я вчинив, і потім, як прийшов сюди,

Що я накоїв! О мій шлюбе, шлюбе мій!

Те лоно, від якого народився я,

1405] Моє прийнявши сім'я, породило знов

Синів братами батька однокровними

І дочок - сестер від тієї ж матері,-

Ганьба, якої людський рід не знав іще

Та нащо ці ганебні дії згадувать!

1410] В ім'я богів - скоріш мене сховайте десь,

Чи вбийте, чи втопіть у глибині морській,

Щоб більш ніхто не міг мене побачити.

Наблизьтесь, доторкніться до нещасного.

Не бійтеся - ні скверни, ні недуг моїх

1415] Ніхто з людей, крім мене, не носитиме.

Переклад Б.Тена

 

1. Прокоментуйте вислювання В. Ярхо [2] стосовно природи конфлікту в трагедії Софокла: «Драматична ситуація виникає у «Царі Едіпі» не з характеру центрального персонажа або з його почуття (любові, ревнощів, заздрості, владолюбства та ін.), а ззовні, причому первинним поштовхом стає подія, про яку незабаром усі забувають, оскільки вона поступається місцем з'ясуванню абсолютно інших обставин. Саме ці незвичайні обставини визначають індивідуальну своєрідність героя, що розкривається не в його неповторних психічних властивостях, а в узагальненій моральній характеристиці людини, «якою вона має бути». До поведінки героя не додається будь-яких ознак, які могли б скласти його суб'єктивну провину, – в той же час йому доводиться брати на себе усю відповідальність за об’єктивний стан речей, що склався. Проте ця несумірність об'єктивної відповідальності з суб’єктивною невинністю не викликає нашого обурення і не вселяє нам переконання в алогізмі, дисгармонії існуючого світу, – навпаки, падіння героя стверджує кінцеву розумність».

 

"Основні поняття: трагедія, міф, протагоніст, трагічна колізія, трагічна іронія, антропоцентризм, гуманізм, психологізм, фатум.

Література:

Основна:

1. Анненский И.Ф. История античной драмы. – СПб.: Гиперион, 2003. – 416 с.

2. Ярхо В.Н. Античная драма. Технология мастерства. – М.: Высшая школа, 1990. – 142 с.

3. Шкаруба Л.М. Древнегреческая трагедия: от Эсхила до Эврипида // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2004. – № 11. – С. 9-19.

1. Ярхо В.Н. Античные свидетельства о жизни и творчестве Софокла // www.lib.ru/POEEAST/SOFOKL/sofokl0_3.txt_with-big-pictures.html
2. Ярхо В.Н. Софокл и его трагедии // http://lib.misto.kiev.ua/POEEAST/SOFOKL/sofokl0_6.txt
3. Аверинцев С.С. К истолкованию символики мифа об Эдипе // Античность и современность. – М.: Наука, 1972. – С. 90-103.
4. Боннар А. Софокл и Эдип – ответ року// Боннар А. Греческая цивилизация. – Т. 2. – М.: Искусство, 1992. – С. 105-141.
5. Якимова Ж.В. Д.С. Мережковский о древнегреческой трагедии в связи с постановкой его переводов пьес Софокла и Еврипида на Александрийской сцене // http://cyberleninka.ru/article/n/d-s-merezhkovskiy-o-drevnegrecheskoy-tragedii-v-svyazi-s-postanovkoy-ego-perevodov-pies-sofokla-i-evripida-na-aleksandriyskoy-stsene
6. Синицын А.А. Дионисийские драмы Софокла // http://www.proza.ru/2012/07/02/669

10. Апт С. Античная драма // Античная драма. – М.: Худ. лит., 1970. – С. 5-37. (серия «Библиотека всемирной литературы». Том 5).

11. Каллистов Д.П. Античный театр. – Л.: Искусство, 1970. – 176 с.

Додаткова:

1. Головня В.В. История античного театра. – М.: Искусство, 1972. – 287 с.

2. Пащенко В. І. Антична література. – К.: Либідь, 2008. – 718 с.

3. Підлісна Г.Н. Антична література. – К.: Вища школа, 1992. – 255 с.

4. Тронский И.М. История античной литературы. – М.: Высшая школа, 1983. – 464 с.

 

ТЕМА 9.