Утвердження антропоцентризму. в Комедіях Аристофана «Хмари», «жаби»

в Комедіях Аристофана «Хмари», «жаби»

Вступний коментар

Давня аттична комедія – це явище своєрідне й оригінальне. Однією з визначальних рис цієї комедії є відображення живої сучасності, інколи навіть злободенних проблем політичного й культурного життя. Можна зазначити, що давня аттична комедія – це комедія політична й викривальна, яка перетворила фольклорні насмішкуваті пісні та ігри в зброю політичної сатири, навіть ідеологічної критики. Ще однією найхарактернішою рисою цієї комедії є повна свобода глумування над окремими громадянами, з конкретною вказівкою їхніх імен. Особа, яка висміювалась, або прямо виводилась на сцену у вигляді комічного персонажу, або ставала об'єктом ущипливих, навіть грубих насмішок. Неодноразово робилися спроби обмежити цю комедійну вільність, але протягом усього V ст. до н. е. вони залишались безуспішними.

Офіційне визнання комедія отримала набагато пізніше, ніж трагедія. Вона остаточно сформувалася як жанр у Аттиці, зокрема в Афінах, у кінці V ст. до н. е. Дослідникам були невідомі початкові етапи становлення комедії. Вони знали її лише з другої половини V ст. до н. е., комедія того часу (на відміну від більш пізніх форм) має назву давньої аттичної комедії. Це виключно своєрідне явище, у якому досить оригінально поєднувались архаїчні й дещо грубі ігри свят родючості з найскладнішими соціальними й культурними проблемами, які стояли перед тогочасним грецьким суспільством.

Ми не маємо на сьогодні точних даних про походження давньої аттичної комедії, але існують припущення про те, що її появі сприяли декілька факторів і джерел. Першим, звичайно, можна вважати вже відомі свята на честь бога Діоніса. Під час процесій виконувались так звані «фалічні пісні» (розгульні, часто сороміцькі, непристойність їх була зумовлена традиціями самого обряду), розігрувалися насмішкуваті мімічні сценки, відпускалися жарти, навіть лайливі слова на адресу окремих громадян. Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду – забезпечити перемогу продуктивних сил життя: у сміхові й лихослів'ї давні греки бачили життєутворюючу силу. Звичайні уявлення про благопристойність на цей час відмінялися.

Друге можливе джерело давньої аттичної комедії також пов'язане з Діонісовими святами й сільськими піснями, у яких гостро й дотепно висміювались вади та якісь прикрі вчинки й дії окремих громадян. Існує думка, що у результаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосунки між ними переривалися одвертими сварками і ворожнечею, з'являлася традиція, за якою вольності, що допускалися на Діонісові свята, вночі переносились доміста. З цього приводу в трактаті анонімного автора «Про комедію» сказано: «Комедія виникла так. Селяни, яких кривдили афінські громадяни і які хотіли заплямувати їх, приходили до міста, коли там улягалися спати, йдучи вулицями, перелічували заподіяні їм кривди, голосно вигукували імена тих, хто їх образив. Сусіди їх слухали. Це було ганьбою для кривдника і не раз примушувало його відмовлятися надалі від такого способу дій. Безперечно, така спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно, але самий факт наявності подібної форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викривального начала в комедії.

Певним підтвердженням сказаного вище є сам термін комедія, який означає «пісню комоса». Комос – гурт гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з піснями, танцями. У комедіях цей елемент представлений у вигляді хору, переодягненого в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.).

Третім джерелом давньої аттичної комедії вважають народні жартівливі сценки фарсового характеру, у яких висміювались дурнуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені дружинами чоловіки, вченіша рлатани тощо. Спочатку такі сценки мали на меті розважати глядачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних конфліктів, набуваючи характеру в'їдливих памфлетів.

Як і трагедія, комедія розпочиналася прологом, який складався з кількох сцен і відбувалася зав`язка подій. За прологом розташовувся парод, тобто перша пісня хору, з якою він з`являвся на орхестрі. Слід зазначити, що хорові партії займали значне місце в комедії. Хор або актично підтримував основну ідею головного героя, або енергійно боровся з нею. Хор комедії складався з 24 людей і був розподілений на 2 напівхорії. Пісня одного напівхорія і відповідь другого називалися ода і антода.

Парод в комедії був в більший мірі драматичний, ніж ліричний. Він являв собою поєднання співу, речетативу та діалогу. Парод відбувався дуже жваво. Хоревти обмінювалися враженнями, вимагали відповіді від акторів, сперечалися з ними. Завжди живий та шумний парод нагадував вторгнення діонісійського натовпу на площу.

За пародом слідували різноманітні епісодії, тобто діалогічні частини комедії, відділені одна від одної піснями хору. Кількість і довжина епісодіїв була різною. В багатьох спів поєднувався з діалогом. Між епісодіями знаходився агон, тобто словесна суперечка, під час якої двоє супротивників захищали протилежні ідеї, а хор підбадьорював їх.

Серед хорових партій слід відзначити так звану парабасу. Наприкінці епісодію хор скидав маски, наближався на кілька кроків до глядачів і робив повчальне звернення (епірема). Так відбувалася перерва в розвитку дії.

Остання частина комедії називалася, як і в трагедії, ексод, хор залишав орхестру. Пісні хору як правило супроводжувалися танцями.

Серед значної кількості комедійних поетів антична критика виділяє як найвидатніших тільки трьох – Кратіна, Евполіда, Аристофана. Твори перших двох дійшли до нас лише в уривках, творів Аристофана повністю збереглось одинадцять з сорока п’яти. Саме во дають нам можливість уявити давню аттичну комедію.

Аристофан (445-385 до н.е.) – перший з відомих нам комедіографів античної літератури. Найвищого розквіту давня атгична комедія досягла в його творчості. Не випадково саме його називають «батьком комедії».

Від Аристофана дійшло 11 комедій. В них він виступає проти нового, непатріотичного і безрелігійного мистецтва («Жаби», «Жінки на святі Фесмофорій»), проти софістів і антропологічного погляду на природу, богів, суспільство («Хмари»), проти Платона з його, як йому здається, абстрактними теоріями державності («Птахи»), проти демократії як такої («Жінки в народних зборах», «Оси»). Виступає він проти війни («Мир», «Ахарняни», «Лісістрата»), зокрема проти тих ремісників і грошовитих людей, які наживаються на ній («Вершники», «Плутос» («Багатство»).

Якщо в трагедії людина через переживання долі підноситься, а масштаб її особистості збільшується, то в комедії все навпаки: через переживання буденних обставин масштаб особистості зменшується. Автор показує, якою малою і жалюгідною часом буває людина, порівнюючи з еталонною точкою зору. Моральний еталон (ідеал) підноситься над людиною, а людина проти нього зменшується і через це стає комічною. Зниження всього серйозного до несерйозного, високого до побутового, шанобливого до глузливого називається травестія, або бурлеск.

З цим прийомом пов'язаний фарс – обігрування в словах, рухах, діях людського тіла. Патріархальна свідомість сприймала весь світ як ерос, тобто коли все у світі вступає у статеві зносини одне з одним, все породжує одне одного. Весь світ – одна сім'я. Тому гумор Аристофана ґрунтується на «низових» образах і називається фалічним гумором. «Героєм» його гумору стає людське тіло. Але це зовсім не емансиповане чуттєве тіло доби Відродження, а тіло як частина Всесвіту, яке в умовах земного дріб'язку і метушливої буденності набуває комічного значення.

Окремі образи міфології постають в Аристофана у бурлескно-фарсовому зображенні. Так, Геракл у «Жабах» і «Птахах» зображається як п'яничка і ненажера. Травестійно зображається в «Жабах» весь підземний світ, царство Аїда. Зловісна ріка Стікс там обміліла до звичайнісінького болота, уздовж якого сидять жаби і своїм кумканням порушують урочисту тишу. Там же, під землею, У Аристофана є шинки, де продають вино та наїдки і навіть відбуваються сварки з бійками. Жертвою такої сварки став бог Діоніс, який спустився під землю, щоб побачити свого улюбленого поета.

У «Птахах» два бешкетники-авантюристи будують у повітрі пташину державу. Птахи перехоплюють дим і смачні запахи від жертв, які люди приносять богам. Боги ображаються і посилають до птахів делегацію – бога Прометея і героя Геракла. Проте місія з Олімпу закінчується не зовсім щасливо, бо перший парламентар зображується боягузом, а другий – ненажерою і п'яницею, тож птахи легко спокушають його смачною їжею і диктують свої умови. Так розкриваються «тіньові сторони» афінської демократії.

Постаті відомих афінян також зображуються фарсово і травестійно, як, наприклад, Еврипід у «Жабах»: він демонструє жалюгідну безпорадність у складанні віршів і програє поетичне змагання з Есхілом. Сократ у «Хмарах» викладає свою філософію неграмотному селянину Стрепсіаду, і той бурлескно знижує її серйозний смисл тим, що наївно співвідносить її з життям свого тіла.

Бурлескно зображує Аристофан полісне життя. Жінки підв'язують собі чоловічі бороди і проганяють чоловіків з народних зборів, а потім самі приймають державні рішення («Жінки в народних зборах»). Взагалі Аристофан є противником демократії і постійно висміює її. В «Лісістраті» жінки загальним голосуванням постановляють не пускати чоловіків у спальню, поки ті не припинять вести свої війни.

Завдання:

1. Підтвердьте судження Б.Б. Шалагінова [1] про те, що «Аристофанівський комізм спирається на протиріччя між новою, антропологічною, плюралістичною мораллю, яку він не терпить, відкидає, і мораллю патріархально-полісною».

2. П|ознайомтесь із судженнями про Аристофана та своєрідність його комедій швейцарського вченого А. Боннара [5]. Наведіть приклади з комедій Аристофана, що свідчать про «землеробські» симпатії автора. Хто з героїв Аристофана, на вашу думку, підходить під визначення А. Боннара – «персонажі-гібриди»? Підтвердьте прикладами з текстів Аристофана, що його комедія є сатиричною й ліричною одночасно. ||

Фалесе, Вакха спільнику,

Що з ним гуляєш ніч у ніч,

Розпуснику! Як радо я

По шостім році знову тут,

В своїм селі молюсь тобі…

Фалесе, гей, Фалесе, чи не краще то

Фракіянку, рабиню Стрімодорову,

Гарненьку, в лісі підстерігши з хмизом, враз

Обнять її, притиснути,

На землю впасти,

Фалесе мій!

Аристотель правий, вбачаючи в цих «фалічних піснях одне з джерел комедії. Подібні пісні сповнені найздоровішого комізму, пройняті радістю життя і блаженною ясністю духу богів «Іліади», повні|цілковиті| гомеричного сміху, чужого всякого|усякого| поняття про «гріх» і закон».

Аристофан потрапив|попав| до міста зовсім молодим. Він дуже швидко пізнав славу, так само швидко, як став лисіти (як він сам говорив) він ніколи не забув свого сільського дитинства; він сміється над городянами, знущається з їх дурості|дурниці| та злісті сміхом селянина. Погані громадяни, гордівники, лицеміри і дурні можуть його розгнівати, але|та| не можуть забрати у|в,біля| нього радість.

Його комічна уява характеризується передусім створенням|створінням| персонажів-гібридів, курйозної поетичної худоби, наприклад ос і суддів одночасно, що вражають|приголомшують| нас своєю карикатурною вірністю, їх правдою оси і судді, що злиться: оса, яка жалить, проливає світло на суддю – маніяка і злюку, який засуджує. Аристофан прищеплює|прищеплює| осу до судді, як він прищеплює|прищеплює| хвалькуватого солдата до Есхіла, ненажеру|обжору| до демагога або Еврипіда до красуні Єлени або романтичної Андромеди. Так народжуються| персонажі, правдиві і потворні: чудовиська, породжені уявою, виявляються|опиняються| правдою. І це завдяки дії, в яку їх залучає поет.

3. Визначте функції хору в комедії Аристофана «Хмари». Підтвердьте або спростуйте думку дослідника В.В. Головні про те, що «роль хора в цій комедії містить протиріччя. … Є певна невідповідність між тим, що очікує глядач почути від Хмар, і тим, що він чує потім в пароді. Глядач очікує, що перед ним з`являться псевдобоги, які виступатимуть зі словом неправди. Між тим вступна пісня хору вражає своєю силою і красою. Вона може дати уявлення про серйозні ліричні партії, що зустрічаються в комедіях Аристофана» [5].

4. Прочитайте уривок з комедії Аристофана «Хмари». Зробіть висновок про природу Аристофанівського комізму. Поясніть сутність «фалічного гумору».

<…> УченьА що сказав би ти про інший винахідСократів?СтрепсіадПро який? Прошу, скажи мені.УченьРаз Херефонт, сфеттієць, запитав його,Якої думки він про комариний спів:Комар гуде гортанню чи гузницею?СтрепсіадІ що ж сказав про співи комарині він?УченьВін пояснив, що комарине черевоВузеньке, й через це повітря з силоюКрізь нього тисне до проходу заднього.Вузьким пройшовши ходом до розширення,Воно із гузна гучно виривається.СтрепсіадТо комарине гузно - це сурма якась?Потрійно ви щасливі, гузн дослідники!І позову позбутись - це як плюнути,Якщо й в кишках ви комариних знаєтесь.УченьА раз глибока думка через ящіркуЗагинула.СтрепсіадТа як це? Розкажи мені.УченьВночі досліджував він обіг місяця,Й, коли дивився вгору, рот роззявивши,Його з покрівлі ящірка обгидила.СтрепсіадЦе ж сміх! Обгидила Сократа ящірка!УченьА вчора ми не мали чим вечеряти.СтрепсіадОвва! Які ж він роздобув харчі для вас?УченьВ палестрі стіл посипав злегка попелом,Зігнув рожен, до того взяв ще важеляТа й потягнув з палестри м'ясо жертовне.СтрепсіадЧого ж ми ще того Фалеса хвалимо?То відчиняй же швидше школу думанняЙ мерщій, мерщій Сократа покажи мені.Я вчитись прагну. Відчиняй мені, мерщій!Двері відчиняються, видно Сократових учнів.Геракле славний! Що це за страховище?УченьДивуєшся? За кого ж ти вважаєш їх?СтрепсіадТа за лаконців, в Пілосі захоплених.Чого ж вони очима в землю втупились?УченьШукають під землею.СтрепсіадМабуть, хочетьсяЦибулі? Та даремно не турбуйтеся.Я знаю місце, де велика й гарна є.А ті над чим так низько там нагнулися?УченьГлиб темряви під Тартаром досліджують.СтрепсіадА цей чого сидницю в небо виставив?УченьЦе так він сам вивчає астрономію. <…> Переклад Б. Тена

"Основні поняття: комедія, Діонісії, фалічні пісні, фарс, травестія, комос, корифей, пролог, парод, ода, антода, епісодій, парабаса, агон, епірема, антиепірема, ексод.

Література

Основна:

1. Шалагінов Б.Б. Афінська комедія // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2004. – № 11. – С. 20-23.

2. Шалагінов Б.Б. Стародавня афінська комедія // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. – № 9. – С. 62-64.

3. Ярхо В.Н. Аристофан и его комедии // Аристофан. Избранные комедии. – М.: Худ. лит., 1974. – С. 5-29.

4. Ярхо В.Н. У истоков западноевропейской комедии. – М.: Наука. 1979. – 175 с.

5. Боннар А. Смех Аристофана // Боннар А. Греческая цивилизация: В 3 т. – Т. 2. – М.: Искусство, 1992. – С. 237-268.

6. Гусейнов Г. Аристофан. – М.: Искусство, 1988. – 270 с.

7. Штейн А. Л. Веселое искусство комедии. – М.: Просвещение, 1990.

Додаткова:

1. Білецький О.І. Неповторний Аристофан // www.ae-lib.org.ua/texts/biletsky_aristophaner

2. Ярхо В., Полонская К. Античная комедия. – М.: Наука, 1979.

3. Соболевский С.И. Аристофан и его время. – М.: АН СССР, 1957. – 419 с.

4. Гаспаров М.Л. Занимательная Греция: Рассказы о древнегреческой культуре. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 432 с.

5. Аристофан. Сборник статей. – М.: Изд-во МГУ, 1956. – 196 с.

Тема11.

Лірика Давнього риму

Вступний коментар

Стародавній |слід відзначити, що,следует оРим, на відміну від Стародавньої Греції, не створив високої культури вже на початкових етапах своєї історії. Римська культура склалася під впливом культур багатьох народів – від етрусків та греків до народів, підкорених Римом, в яких римляни багато чому навчились, піднявши рівень власної культури. В свою чергу римська культура суттєво вплинула на сусідів-варварів та подальший розвиток Європи.

Горацій справедливо відзначав, що «суворий і гордий Рим в боротьбі за світове панування схилив голову перед великою грецькою культурою». Це не означало, що римляни не мали власних художніх традицій, але|та| вони були біднішими в порівнянні з грецькими. Рим запозичував і адаптував|пристосував| не тільки|не лише| грецьку, але й східну культуру.

Римляни ніколи не могли змагатися з|із| греками в таких галузях як філософія, архітектура, скульптура, драматургія. Тут вони або наслідували греків, або створювали на основі грецького досвіду|досліду| щось самобутнє і таке, що виходить за межі наслідування. Хоча, слід відзначити, що при цьому римська самобутність все одно поступалася грецьким зразкам. Вирішальний вплив Риму на античну культуру відбувся в сферах, відмінних від філософії та мистецтва. Мова йде про галузі політичного, державного та суспільного життя. В цих аспектах трансформація культури стала настільки значною, що істотно змінила світовідчуття античної людини.

З часів доби Відродження римську літературу прийнято ділити на періоди, що відповідають етапам розвитку латинської мови (архаїчна, класична, або золота, срібна і пізня латина).

І. Архаїчний (240 – 81 рр. до н.е. від перекладу Лівієм Андроніком «Одіссеї» до початку літературної діяльності Цицерона). Цей період позначений розвитком жанру трагедії (Лівій Андронік, Невій, Еній, Пакувій, Акцій), комедії (Плавт, Теренцій), епосу (Лівій Андронік, Невій, Енній), сатири (Луцілій), історіографії (Катон Старший).

ІІ. Золоте століття римської літератури: 1) золоте століття римської прози (81 – 31 рр. до н.е. від Цицерона до Августа). Розвиваються різновиди прози: ораторська (Цицерон), історична (Цезар, Саллюстій, Корнелій Непот), наукова (Варрон). Значним художнім явищем стає поезія неотериків (Катулл), філософський епос (Лукрецій). 2) золоте століття римської поезії (31 р. до н.е. – 14 р. н.е. – епоха Августа). Період позначений розвитком жанру елегії (Тібулл, Проперцій, Овідій), буколіки (Вергілій), дидактичного епосу (Вергілій, Овідій), героїчного епосу (Вергілій), міфілогічного епосу (Овідій), сатири (Луцілій, Горацій), оди, послання (Горацій), історіографії (Тит Лівій).

ІІІ. Срібне століття (14 – 117 рр. н.е. від смерті Августа до смерті Траяна). Період розвитку жанрових різновидів епосу: історичного (Лукіан), героїчного (Стасій, Сілік, Італік), міфологічного (Валерій Флакк), дидактичного (Манілій). Створюються зразки трагедії (Сенека), байки (Федр), сатири (Персій, Ювенал), епіграми (Марціал). Розвивається історіографія (Тацит), риторика (Квінтіліан, Пліній молодший), біографія (Светоній), роман (Петроній, Апулей).

ІV. Період занепаду (117 – 476 рр. н.е. від смерті Траяна до падіння Римської імперії. Література демонструє розвиток поезії (Авсоній, Клавдіан), епосу (Рутілій Намаціан), ораторської прози (Сіммах), філософії (Амміан, Боецій), християнської прози (Тертуліан, Мінунцій Фелікс, Кіпріан, Лактанцій, Єронім Августин, Венанцій Фортунат), юриспруденції (Юстініан).

Розвиток римської лірики, формування її основних жанрів приходиться на період I ст. до н. е. У своєму розвитку вона значною мірою спирається на грецьку традицію, ранніх грецьких поетів (Сапфо, Алкея, Анакреонта) і поетів александрійського періоду (Каллімаха, Феокрита). На ранньому етапі переважний розвиток отримає любовна елегія (Катулл, Тібулл, Проперцій), пізніше, до кінця століття, вона знайде оригінальне продовження в поезії Овідія.

Захоплення любовною поезією значною мірою буде прищеплено «неотериками», так званими «новими поетами», що висунули в епоху громадянського протистояння ідеї відходу у світ приватного життя і відображення в поезії переважно душевних переживань.

Найталановитіший з гурту неотериків Гай Валерій Катулл (87 – 54 р. до н.е.) – автор епіліїв, послань та любовних елегій. Передусім, любовні елегії, присвячені коханій, оспіваній поетом під ім’ям Лесбії, прославили ім’я Катула. Цим псевдонімом поет виразив свою прихильність до творчості грецької поетеси Сапфо, яка жила на о. Лесбос. Він наслідував її поетичні прийоми й мотиви і спочатку цілком в дусі Сапфо передавав сентиментальний характер своїх любовних переживань. Для жанра любовної елегії, що лише почав формуватися, характерне не лише безпосереднє, щире відображення любовного переживання, а й деяка сюжетність, оповідь про перипетії історії кохання. Саме присутність сюжетних деталей дозволяє встановити картину стосунків Катулла і Лесбії і сприяє об’єднанню певної кількості віршів у цикл.

Катулл успадкував від Сапфо невеликий обсяг вірша, камерну, інтимно-нсихологічну тематику, увагу до маленьких гарних предметів, а також щирість поетичного тону, емоційно-психологічну відкритість. Як і Саифо, він кожний свій вірш присвячує комусь. Відмінність полягає хіба що у мові. У Сапфо мова вишукана, а Катулл не нехтує розмовними інтонаціями, нерідко застосовує брутальні вирази. Ще одна суттєва відмінність від Сапфо – це подекуди різкуватий гумор. Любить він закінчувати твір яскравим і винахідливим дотепом.

Публій Овідій Назон (43 р. до н.е. – 18 р. н.е.) усвідомлює себе продовжувачем традиції римської любовної елегії. В античній літературі олександрійського й римського періодів переважаючими стають мотиви особистих переживань: самотності, туги, знехтуваного кохання, розчарування і страждання. Та, незалежно від змісту, елегія, як правило, складається з двовіршів, які виражають закінчену думку. Овідій вніс в елегію нову, невідому до нього тональність – іронію, надав їй риторичної забарвленості та блискучої дотепності. Слідом за своїм попередником Овідій також створює свою ліричну героїню, давши їй псевдонім Корінни, зберігає принцип сюжетності елегій, об’єднує свої вірші у цикл. Проте, помітно змінюється тональність його лірики: хвилююча щирість і глибока пристрасть змінюються у Овідія жартівливістю, мотивами любовної гри, відвертим пародіюванням традиційних ситуацій. У своїх елегіях Овідій проголосив кохання і поезію вищим сенсом життя людини. Слава поета й коханця для нього вища за славу ратних і державних діянь. Слава царів, з їх тріумфом і почетом, – ніщо у порівнянні зі славою поета, бо поета поважають закохані, а почуття закоханих – найглибші та найщиріші, і тільки заздрісники, стверджує Овідій у «Любовних елегіях, роблять вигляд, що заняття поезією їх зовсім не приваблює, а поетичну творчість взагалі вважають даремною тратою часу (елегія «Заздрощі»).

У циклі «Послання героїнь» Овідій продовжує демонструвати свою майстерність створення психологічної маски і постає знавцем жіночої душі. Перед нами проходять відомі міфологічні героїні, що виливають у листах до близьких чоловіків любовні почуття (Пенелопа і Улісс, Федра та Іпполіт, Дідона і Еней, Аріадиа і Тесей, Медея і Ясон та іп.). Драматична ситуація розлуки дає можливість поету дослідити всі можливі відтінки любовного смутку. При цьому він користується готовими сюжетію-психологічними кліше.

В наступних творах «Наука кохання» і «Ліки від кохання» естетичну гру розвинуто за рахунок тонкої пародії, нерідко нав'язливої міфологічної ерудиції і щільної еротичної забарвленості. Припускають, що саме ці твори могли викликати роздратування Августа, що спричинилося пізніше до заслання поета.

Ранні твори Овідія дозволяють зробити висновок, що кохання в римському суспільстві не мало високої суспільної цінності і сприймалося лише як вид витонченого «освіченого дозвілля». Психологічний досвід любовного спілкування людина черпала не у власній душі, а в освячених авторитетом грецької старовини готових літературних (чи міфологічних) зразках. Жінку оспівували як елемент особливої естетичної насолоди, суть якої полягала не у душевній, а насамперед в еротичній близькості.

Твір під назвою «Метаморфози» вважають головним здобутком Овідія. Його назва означає «перетворення». Він включає понад 200 міфологічних історій, викладених гекзаметром і розбитих поетом на 15 книг. Овідій веде читача від подолання світового хаосу та утворення Всесвіту через низку багатьох перетворень (богів та людей на рослини, каміння, сузір'я та інші явища і предмети) до сучасної йому римської історії. В останній книзі викладається філософське вчення Піфагора про «метампсихозу» («переселення душ»).

Проте твір – не сухий каталог міфів на одну тему; Овідій постає перед читачем як автор витончених та захопливих розповідей, він володіє всіма ресурсами оповідного мистецтва. Та треба побачити у творі й певну модель світосприйняття, відображення психології і моральних уявлень найбільш освічених і культурних верств римського суспільства. Не випадково об'єднуючим для міфів стає мотив трагічного перетворення, яким закінчується життя кожного персонажа.

Творчість Квінта Горація Флакка (65 – 8 р. до н.е.) повністю пов’язана з малими ліричними жанрами. Вони різноманітні: сатири, оди, еподи, послання. Майже вся літературна спадщина поета дійшла до нас. Вона складається із двох книг сатир, однієї книги еподів (ліричних віршів), чотирьох книг од (пісень), ювілейного гімну і двох книг послань.

«Еподи» («приспівки») – це написані ямбом ліричні вірші, що супроводжуються короткими приспівками. Збірка еподів Горація складається із 17 віршів. За своїм змістом деякі з них ближче до сатир, деякі – до од. Взагалі зміст еподів відрізняється розмаїттям тем: від пропагування сільського життя – до проголошення політичних лозунгів «золотої доби» Августа.

Ліричні вірші Горація ще в античності стали називати одами, і ця назва збереглася до наших часів. Оди поета вважаються бездоганними за формою, а художня досконалість його ліричних творів полягає у цілісності та ясності поетичної думки. Перша збірка од складається із 38 віршів. Перші шість од третьої книги отримали назву «римських од». У них поет прославляє Рим і політику Августа. Найвідомішою одою поета вважається 30-та, яка у перекладі А.Содомори дістала назву «До Мельпомени».

Горацій майстерно володів також класичним гекзаметром, яким він написав свої «Послання» і «Бесіди» («Сатири»). Якщо в «Одах» домінує мотив епікурейської філософії, то в цих віршах – стоїчної. Як епістолярний жанр поетичні послання існували і раніше, але тільки Горацій надав їм закінченого художнього оформлення. Послання Горація адресовані різним особам, реальним або вигаданим. Найбільшої уваги заслуговує «Послання до Пізонів» – братів, що писали драматичні твори. Цей твір, написаний віршами, вважають науковим трактатом про поезію. У ньому Горацій розглядає важливі для того часу питання естетики: про значення поезії, про талант у мистецтві, про єдність змісту й форми, про мову, значення літературної критики, жанр трагедії тощо.

Обидва цикли написані в жанрі філософської бесіди – диатриби. Диатриба – жанр мандрівних філософів, вона далека від урівноваженого і спокійного стилю Платонових діалогів. Головна особливість диатриб – настанова на суперечку, очікування заперечення, незгоди з боку слухача і бажання заздалегідь дати відповідь, перехопити у противника аргумент. Звідси пристрасний, яскраво полемічний характер діатриби. Автор користується не так зваженими науковими доводами, як строкатою сумою прийомів, серед яких – сентенція мудреця, випадок з життя відомої особи, анекдот, притча, посилання на авторитет давнини, відомий міф тощо. Автор ставить сам собі запитання і одразу ж відповідає (риторичне запитання). Мова розмовна з усіма її характерними особливостями.

Мовою діатриби розмовляли мандрівні філософи і проповідники нових вірувань у добу виникнення християнства. Стилістика діатриби відчувається в Новому Завіті, зокрема у повчаннях Ісуса. У своїх «Посланнях» і «Сатирах» Горацій моралізує і повчає у дусі своєї життєвої філософії зневаги до суспільства і апології приватного існування.

Горацій створив надзвичайно багатий поетичний світ. Він складається з конкретних, дуже виразних, навіть «заземлених» образів: ниви у Горація завжди сардинські, лівійські чи фракійські; сади – кампанські; луки – калабрійські, виноградники – каленські; кедр – понтійський; панцир – іспанський; товари – сірійські... Художній простір у творчості поета стає, таким чином, конкретним і зримим, але водночас за допомогою тих же «географічних» образів він розширюється до загальноземних меж. Не менш конкретний у творчості поета і художній час (хронос). Він тісно пов'язаний з минулим, легендарною історією та міфологією. Сучасність, почуття та настрої поета вкупі з міфологічними чи історико-легендарними іменами створюють цілісний образ художнього хроносу в його поезіях.

Завдання:

1. Опрацюйте статтю М.Л. Гаспарова [3]. Поясніть, якими світоглядними та суспільно-історичними причинами пояснюється виникнення поетики Катулла. Як, на думку дослідника, слід підходити до інтерпретації своєрідного «емоційного розгулу» лірики Катулла? Наведіть приклади вияву ознак сатурнальних святкувань у віршах Катулла.

… Найменш зрозумілий для сучасного читача Катулл лайливий. Велику кількість і тон таких віршів намагалися|пробували| пояснити по-різному. Говорили, що це вияв юнацької нестриманості; або надлишок південного темпераменту; можливо, вираз суспільної|громадської| кризи,| жорстокого розчарування у традиційних цінностях. Всі ці пояснення недостатні. Для того, щоб такі вірші могли писатися, читатися і цінуватися, необхідна зовсім особлива соціально-культурна ситуація. Ключове|джерельне| слово для розуміння цієї ситуації підказує сам Катулл: це «неробство», «дозвілля» (латиною «otium»).

Це далеке|далекий| тло, є й близьке. Всі особливості дозвільного римського побуту ставали ще помітнішими в молодіжному римському побуті. Дорослі люди розважалися по своїх будинках|домах,хатах|; молоді і неодружені|холості| – гуляли компаніями. Їх мало утруднювали: вважалося|лічилося|, що молода людина повинна переказитися, а потім одружуватися і вести господарство. Зрозуміло, в таких компаніях дружні стосунки, вино і жінки складали головний зміст|вміст,утримання| життя. Зрозуміло, в такому тісному колі|колі| кожна сварка і кожне примирення переживалося всіма, роздувалося у велику подію і породжувало цілі водоспади захоплень і ганьби. Це була гра, нарочита бравада юнацького буйства, таке ж свідоме вивертання навиворіт правил повсякденного побуту, як і на сатурнальних| святкуваннях|святах|. Тип юнака-гульвіси вже існував в літературі – в грецькій «новій комедії», пересадженій на римську сцену Плавтом і Теренцієм за сто років до Катулла.

У цій турботі про демонстративну розгнузданість і складається поетика Катуллових несамовито лайливих і захоплено тріумфуючих віршів.

Але|та| весь цей хаос відчуттів|почуттів| і слів, що заповнював порожнечу|пустоту| «дозвілля без гідності|чесноти,достоїнства|», був не таким вже простим і зрозумілим рецидивом народного святкового «світу навиворіт», як могло б здатися|здатися|. Дозвілля звільняло|визволяло| людину для неформального спілкування – не ділового і не обрядового, не громадянського, а людського. Тут, у цьому безладі вседозволеності, суспільство поступово відбирало і поєднувало в систему елементи тих нових культурних цінностей, яких не знав старий Рим: «людяності» (humanitas) і «столичності» (urbanitas). Саме від цієї нововідкритої «людяності» пішов подальший|наступний| європейський гуманізм всіх століть|віків|, а від цієї «столичності» – та (ще важче|скрутніше| визначне) якість, яку в середні віки звали|кликали| «вежеством», в новий час «світськістю», а в наші дні «культурністю». Що людяність починається з дозвілля, давні римляни пам`ятали добре. …

2. На матеріалі поданого уривку статті А. Содомори [7] визначте, в чому специфіка трансформації жанру елегії у творчості Овідія? Як ви розумієте «естетику напівтіні» Овідія? Наведіть власні приклади її вияву. Якою є концепція кохання Овідія? Чому дослідник називає зображення кохання Овідієм «мистецьким»?

<…> Овідій захоплюється елегією. Але щодо її тональності, самого почуття, то автор «Любощів» іде цілком іншою стежкою. Його почуття – закоханість, а не любов. Дарма цікавий люд дошукувався, хто ж та Корінна, що її оспівує у своїх елегіях Овідій. Дарма. Бо та Корінна – скрізь, а водночас – ніде. Вона – це витончена, знадлива, розніжена пишнотами Риму й трохи розпусна Овідієва сучасниця. Не диво, що мало не кожна римлянка не без гордості впізнавала себе в Корінні. Кожен юнак – у героєві Овідієвих «Любощів».

<…> Зразком Овідієвої естетики напівтіні може послужити п'ята елегія першої книги «Любощів» – твір, у якому чи не найкраще виявилася безпосередність, із якою за античних часів подивляли витончену красу жіночого тіла, і чи не найкраще це тіло змальоване засобами поетичного слова: Спека була. Вже вивершив день опівденну годину. Геть розморило й мене – я на постелі приліг. Крізь половинку віконниці, що притулялась нещільно, Світло цідилось лишень, мов у гайку між гіллям. Сутінь такою бува, як її ще підсвічує сонце, Й досвіток, що на межі: вже він не ніч, ще не день. Світло неясне таке, напівтінь, соромливим на руку: Милого захистку тут цнота шукає тремка...

І тут у розпущеній серпанковій туніці входить Корінна... «Хто на поразку пристав, легко долати таких», – і перед поетом, наче Венера з морської піни, постає його обранка. Справді, вона немов виринає в усій своїй красі, що не прихована вже й прозорою тунікою, хіба що – такою милою для «тремкої цноти» напівтінню: От і стала вона, вже оголена, переді мною – Мов бездоганна різьба – жодної вади ніде. Бачив усе я, до всього торкався: плечі, рамена, Перса!.. Вони мов самі пружно тяглись до долонь. Як під крутими грудьми рівномірно живіт округлявся! Як понад стегна гладкі плавно підносився стан!..

Тут ми здогадуємось: Овідієва напівтінь – не так сховок, як тло, на якому так м'яко вирізьблюється оголена постать. Увесь твір сповнений подиву – і перед бездоганною красою жіночого тіла, і перед поетичним словом, що спроможне рівнятись із різцем еллінських митців – оспівувачів прекрасного людського тіла. Чи назвемо почуття, з якого виснувався цей твір, «холодним»? Хіба що – на тлі опівденної італійської спеки-пристрасті...

Отож, на відміну від ірраціональної пристрасті, від любові, любощі, кохання – це щось витончене; це – мистецтво. А якщо так – потрібні настанови, що допомогли б цим мистецтвом оволодіти. Справді: є найрізноманітніші науки та мистецтва: від уміння обробляти землю – й до вміння борознити морські простори. Не менш важливим є мистецтво кохання. І вже в самій назві твору («Ars amatoria»), у зіставленні ars, що означає тут «наука», або «мистецтво», з легковажним amatoria – стилістичний ключ до поеми, її тональність: домінантою тут є тонкий дотеп; лише вловлюючи його, можемо оцінити мистецьку цінність Овідієвого твору.

<…> Тож у «Мистецтві кохання» поет взявся викласти, що значить – по-мистецькому кохати. По-мистецькому – тобто гарно. В минуле відійшли часи суворих звичаїв, простоти в побуті й такої ж простацької любові, якою вдовольнялися, скажімо, відомі своєю цнотливістю сабінянки.

Втім, навіть у «Мистецтві кохання» не знайдемо чогось сороміцького, пікантного: навчаючи мистецтва кохати, автор фактично оминає саме кохання. Залишається знову ж таки найзахопливіше – гра. Ще елліністичні поети, зокрема, Каллімах, на якого не раз орієнтується Овідій, підкреслювали, що класичним зразком такого захоплення є мисливство: тут вабить не так здобич, як шлях до неї, вміння вистежити, впіймати, а впіймавши – не впустити; якби здобич сама йшла до рук, мисливство втратило б увесь свій смак, перестало б бути мисливством. В Овідієвому «Мистецтві» йдеться не так про кохання, як про зваблення; недарма пізніше як своєрідний додаток до поеми поет пише також «Засоби від кохання». Зрештою, у стислому розумінні слова, як прозвучало воно в Овідія, мистецтво – це, власне, зваба.

Завдяки щасливо обраній тематиці Овідієві «Любощі», особливо ж «Мистецтво кохання» – твори пізнавальні. Перша книга «Мистецтва» – це поради юнакові, де й коли йому найкраще вистежити «здобич». За тими де й коли – весь тодішній Рим: його будівлі, свята, видовища. Немає такого місця, моменту, що не були б догідними для Амурових стріл. Навіть ті видовища, де ллється кров: «Той, хто на рани дививсь, – рану під серцем відчув»; навіть форум: знавець законів, рятуючи іншого, сам потрапляє в любовні тенета; навіть тріумфи: справжнім тріумфатором, як ми вже бачили, виявляється Амур; що вже казати про розкішні Байї неподалік від мальовничої Неаполітанської затоки? Не один юнак тут, зранений у серце, покидаючи місто, зітхнув: «От тобі й полікувавсь у славнозвісній воді!». Несподіванки, парадокси, сміх і сльози – грайливий потік життя. Але читач не просто споглядає той потік. Він сам – у ньому завдяки художній точності Овідієвого письма; сьогодні ми називаємо це «ефектом присутності». Читач мовби чує плече гарненької сусідки на лаві заповненого людом цирку; навіть ніжку її бачить, галантно підхоплюючи з долівки (аби не забруднився) поділ її довгої палли; а що при тій нагоді побачив ніжку (тонке спостереження), дівчина йому аж ніяк не дорікне. Дрібниця? Але саме в таких дрібницях – смак Овідієвого «Мистецтва»; за ними – гостре око спостерігача, психолога, дотепника, митця, врешті – інтелігента, який не схибне на тій, хоч і важковловній, але таки чіткій межі, що відділяє смак від несмаку, чисте – від брудного.

<…> Щоб відчути разючий контраст між двома контрастними барвами часу співця «Любощів» і «Скорбот», мусимо зіставляти тогочасний Рим із Томами, а не з сучасною Констанцою. Вершина поетичної слави в осяяному довгожданим миром розкішному Римі, дім побіч самого Капітолію, широке коло друзів, творче дозвілля в заміській віллі, книги – і цілковита відсутність усього, що ми назвали. Якби ж то відсутність протилежність! Замість слави – глузування з незрозумілої для місцевих жителів латини (що вже казати про вірші?); замість тепла й домашнього вогнища – холоднеча й постійна загроза насильницької смерті; замість освічених, виплеканих цивілізацією друзів – зарослі, у звірячих шкурах гети, що раз по раз, з'ясовуючи між собою стосунки, хапаються за ніж... Хай це перше враження, хай і в Томах Овідій знайшов крихту співчуття, людяності, але ж «Скорботи» писано крізь призму того першого, найважчого, враження... «Гаразд. Але що це за «сибірські» зими на території сучасної Румунії?» – здивується читач. Дійсно, є підстави для здивування. Але ж клімат у ті часи міг бути суворіший. Втім, бувають і в нас зими без морозів; бувають – із тріскучими. Могло й Овідієві не пощастити – дві тисячі років тому... Міг і він крізь призму суворої зими сприймати всі подальші зими свого вигнання. Тож не дорікаймо Овідієві за хворобливу фантазію. Краще придивімося до його описів. Хоча б до того замерзлого вина, що стоїть саме по собі (глина, видно, розтріснулась від морозу), – стоїть, зберігаючи форму посуду. Навколо – ґети у своїх шкурах, із бородами, що взялися льодяними бурульками; ножем по вині – і вже кожен смокче свою порцію хмільної втіхи. Хтозна, може, в тому колі був і «співець ніжних любощів», може, й він брав до рук осколок п'янкого напою. І настільки вражає той образ своєю неймовірністю для жителя спекотливої Італії, а водночас – реалістичністю, що судилась йому довга доля. …

3. На прикладах прочитаних вами елегій Овідія підтвердьте думку дослідника О.Дримби [9]: «Неважко бути поетом і складати любовні вірші, коли ти закоханий. Та Овідій не кохав жодної жінки; він любив жінку взагалі. Точніше – він любив любов! Овідій по-іншому дивився на мистецтво. Коли митець створює щось, думав поет, його розум не має бути затьмарений пристрастю, він має слідкувати за розвитком своєї ідеї і розвитком пристрасті, ретельно розроблювати форму віршів, будувати поему врівноважено й гармонійно».

4. Порівняйте наведені нижче елегії Катулла і Овідія на одну тему. Чим відрізняється поетична манера Овідія?

Катулл

На смерть горобчика Лесбії

Плач, Венеро! Плачте, купідони!Плачте, люди витончені й чемні:Вмер горобчик милої моєї,Вмер горобчик, що вона любилаI як свого ока доглядала.Був він ніжний і ласкаву паніЗнав, як доня малолітня матір:На її колінах завжди бавивсьI, стрибаючи навколо неї,Щебетанням вірним озивався.А тепер і він пішов до краю,Звідкіля ніхто ще не вертався...Хай навіки ти не діждеш долі,Попідземна темряво несита,Ти нам радість нашу відібрала...Горе й нам, горобчику сердешний,Через тебе дорогі очиціВід плачу, від сліз почервоніли.

Переклад М. Зерова

Овідій

На смерть попугая Коринны

Днесь попугай-говорун, с Востока, из Индии родом,

Умер … идите толпой, птицы его хоронить.

В грудь, благочестья полны, пернатые, крыльями бейте,

Щечки царапайте в кровь твердым кривым коготком!

Перья взъерошьте свои; как волосы, в горе их рвите;

Сами пойте взамен траурной длинной трубы.

<…> Все вы, которым дано по струям воздушным носиться,

Плачьте! – и первая ты, горлинка: друг он тебе.

Рядом вы прожили жизнь, в неизменном взаимном согласье,

Ваша осталась по гроб долгая верность крепка.

Чем молодой был фокидец Пилад для аргосца Ореста,

Тем же была, попугай, горлинка в жизни твоей.

Что твоя верность, увы? Что редкая перьев окраска,

Голос, который умел всяческий звук перенять?

То, что, едва подарен, ты моей госпоже полюбился?

Слава пернатых, и ты все-таки мертвый лежишь…

Перьями крыльев затмить ты хрупкие мог изумруды,

Клюва пунцового цвет желтый шафран оттенял.

Не было птицы нигде, чтобы голосу так подражала.

Как ты, слова говоря, славно картавить умел!

Завистью сгублен ты был – ты ссор затевать не пытался.

Был от природы болтлив, мир безмятежный любил…

Вот перепелки – не то; постоянно друг с другом дерутся. –

И потому, может быть, долог бывает их век.

Сыт ты бывал пустяком. Порой из любви к разговорам,

Хоть изобилен был корм, не успевал поклевать.

Был тебе пищей орех или мак, погружающий в дрему,

Жажду привык утолять ты ключевою водой. <…>

Переклад С. Шервинського

7. Ознайомтесь з текстом оди Горація «До Мельпомени» в перекладі українською та російською мовами. Наскільки відрізняються запропоновані варіанти перекладу? Вкажіть традиційні жанрові ознаки оди в тексті.

До Мельпомени

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка.

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі.

Впавши в лють. Аквілон: низка років стрімких –

Часу біг коловий – в прах не зітре його.

Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потомками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.

Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись

Давн за владаря був серед полів сухих. –

Будуть знати, що я – славний з убогого –

Вперше скласти зумів по-італійському

Еолійські пісні. Горда по праву будь.

Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись.

Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

Переклад А. Содомори

* * *

Воздвиг я памятник вечнее меди прочной

И зданий царственных превыше пирамид,

Его ни едкий дождь, ни Аквилон полночный,

Ни ряд бесчисленных годов не истребит.

Нет, я не весь умру, и жизни лучшей долей

Избегну похорон, и славный мой венец

Все будет зеленеть, доколе в Капитолий,

С безмолвной девою верховный входит жрец.

И скажут, что рожден, где Ауфид говорливый

Стремительно бежит. Где средь безводных стран

С престола Давн судил народ трудолюбивый,

Что из ничтожества был славой я избран

За то, что первый я на голос эолийский

Свел песнь Италии. О, Мельпомена, свей

Заслуге гордой в честь сама венец дельфийский

И лавром увенчай руно моих кудрей.

Переклад А. Фета

"Основні поняття: неотерики, елегія, епілій, ода, сатира, послання, сюжетність, ліричний герой, поетика.

Література

Тексти

1. Античная литература. Рим: Антология. / Сост. Н.А. Федоров, В.И. Мирошенкова. – М.: Высшая школа, 1999. – 720 с.

2. Антична література. Греція. Рим. Хрестоматія / Упорядники: Михед Т.В., Якубіна Ю.В. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 952 с.

3. Із давньоримської літератури. Горацій. Овідій. Вергілій Марон // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1998. – № 10. – С. 28-34.

4. Хрестоматійні матеріали. Катулл. Горацій // Тема. – 1998. – № 1. – С. 51-60.

5. Дератани Н.Ф., Тимофеева Н.А. Хрестоматия по античной литературе. Т.ІІ.: Римская литература. – М.: Просвещение, 1965. – 652 с.

Основна:

1. Шталь И.В. Поэзия Гая Валерия Катулла: Типология художественного мышления и образ человека. – М.: Наука, 1977. – 263 с.

2. Гаспаров М.Л. Поэт и поэзия в римской литературе // Культура Древнего Рима. – М.: Наука, 1985. – Т 1. – С. 300-335.

3. Гаспаров М.Л. Катулл, или Изобретатель чувства // Гаспаров М.Л. Об античной поэзии. – СПб.: Азбука, 2000. – С. 66-110.

4. Гаспаров М.Л. Гораций, или золото середины // Гаспаров М.Л. Об античной поэзии. – СПб.: Азбука, 2000. – С. 148-191.

5. Гаспаров М.Л. Овидий в изгнании // Гаспаров М.Л. Об античной поэзии. – СПб.: Азбука, 2000. – С. 191-246.

6. Лосев А.Ф. История античной эстетики: Ранний эллинизм. – М.: Наука, 1979. – С. 407-433.

7. Содомора А. Дві барви часу у Публія Овідія Назона // www.ae-lib.org.ua/texts/sodomora

8. Морева-Вулих Н.В. Римский классицизм: творчество Вергилия, лирика Горация. – СПб.: Академический проект, 2000. – 272 с.

9. Дримба О. Овидий. – Бухарест: Меридиане, 1967. – 292 с.

Додаткова:

1. Ковбасенко Ю. Давньоримська лірика. Горацій // Тема. – 2001. – № 4. – С. 107-111.

2. Горацієві афоризми // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. –№ 8. – С. 48.

3. Содомора А.О. Горацій і його поетична творчість // Квінт Горацій Флакк. Твори. – К.: Дніпро, 1982. – С. 5-23.

4. Шкаруба Л.М. Овидий и варварский мир: встреча двух культур // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. –№ 4. – С. 56-60.

5. Лубківський Р., Содомора А. Римська поезія // Жовтень. – 1987. – № 10. – С. 11.

Тема 12.

Римський епос. поема вергілія «Енеїда»

Вступний коментар

Публій Вергілій Марон (70 – 19 рр. до н.е.) – найвідоміший давньоримський поет. Головним здобутком поетичної творчості Вергілія є героїчна поема «Енеїда». Він використав сюжет про міфічного предка римлян – троянця Енея, сина Венери, підкресливши, що імператор Август є його нащадком. Рід Юліїв, до якого належав Октавіан, вів своє походження від Юла, сина Енея, а отже – від самої Венери. Так Вергілій сприяв утвердженню ідеї божественності верховної влади і величі Риму. На відміну від гомерівського епосу, повністю оберненого в минуле, у творі Вергілія міф переплетений із сучасною поетові дійсністю, і випробування Енея є лише багатозначущим початком майбутньої римської величі. Так, друга книга «Енеїди» присвячена падінню Трої. Ця тема вже не раз трактувалася в грецькій поезії, але Вергілій висвітлює традиційне сказання з погляду троянця, розповідаючи про події, як про переживання однієї особи – Енея, який до того ж не належав до головних учасників Троянської війни. Розповідь мала вразити читача страшними й зворушливими картинами «страждань Трої», зняти з греків ореол переможців і виправдати особисту поведінку героя поеми (так трапилось, що Енею пощастило врятуватись). І це поетові цілком вдалось. Погляд Вергілія весь час спрямований на подальшу римську історію, а її картини, аж до часів автора, подано у формі пророцтвтапередбачень (наприклад, зображення на щиті Енея чи огляд душ в Аїді). Ця співвіднесеність міфа із сучасністю є характерною особливістю «Енеїди», яка відрізняє її від поем Гомера.

Ідеалізація минувшини виявляється і в способах характеристики дійових осіб поеми. Створюючи образи своїх героїв, Вергілій виходив з ідеалу римської доблесті, наближеної до «мудреця» стоїчної філософії. Еней, головний герой поеми, і є втіленням цього ідеалу. Йому властиві благочестя, розсудливість, милосердя, справедливість, хоробрість. Інші персонажі індивідуалізовані тим, що їм бракує якихось рис, необхідних для досконалості. Різко негативних образів у поемі майже немає (хіба що епізодичні – Сінон і Дранк), і навіть «зневажувач богів» Мезентій наділений любов'ю до сина, яка пом'якшує його жорстокість. Образ нерідко стає у Вергілія символом, втіленням абстрактної ідеї.

Ставлення Енея до життя далеко не таке активне, як у гомерівських персонажів. Його «веде» фатум, доля, і всі більш-менш значні його вчинки зумовлені велінням богів. Ця своєрідна пасивність, нова риса римської «доблесті», і втілена в образі героя. На відміну від гомерівських героїв Еней завжди відчуває себе людиною обов'язку й історичної місії.

Відходить Вергілій і від «спокійності» гомерівського епосу. Основний тон «Енеїди» — патетика високих почуттів; дійові особи найчастіше виступають у стані емоційного збудження. Одним із засобів розкриття емоційного стану, а, отже, й моральності героїв, є сильні й стислі промови та монологи.

Епос має яскраво виражене лірико-драматичне забарвлення. Уся система стилістичних засобів спрямована на те, щоб уразити читача яскравими, подеколи жахливими картинами; кожній деталі відведено певне місце в художньому полотні твору.

Поема складається з епізодів, кожен з яких є драматичним цілим – із зав'язкою, перипетіями сюжету й розв'язкою. Низка таких оповідей об'єднується не тільки сюжетом, а й загальною цілеспрямованістю, суть якої полягає в неухильному слідуванні долі. Саме з веління долі Енеєві належить заснувати нове царство в латинській землі, а його нащадкам – здобути владу над світом.

Вергілій дотримувався в поемі піднесеного тону, старанно уникаючи всього, що могло б здатися «низьким», «ницим». Особливо ця тенденція виявляється в трактовці богів. Римський поет усунув ті грубі і примітивні риси, які нерідко надають комічного відтінку «олімпійським» сценам грецького епосу. У Вергілія фактично діє одна божественна сила — доля.

«Енеїда» – одне з найвищих досягнень римської поезії. Стислий, відточений стиль, за якого окремі вирази перетворюються на «крилаті слова», поєднується в поемі з високою досконалістю плавного і звучного вірша. Поетові вдалось остаточно подолати важкуватість старовинного римського гекзаметра. Вергілій став визнаним майстром вправних словосполучень, «звукопису», які, на жаль, важко передати іншою мовою (звичайно, переклад не повністю відбиває красу оригіналу).

Ще у вступі до третьої книги «Георгік» Вергілій обіцяв написати новий твір, що прославляв би перемогу Августа над ворогами Риму. Але війни скінчились, і почалась «ера миру», яка вимагала вирішення нових проблем і, у першу чергу, обгрунтування законності імператорської влади, її божественної обумовленості. Вергілій змінює первісний задум і вирішує створити епос, який мав би бути водночас римською «Іліадою» та «Одіссеєю». Так виник задум «Енеїди» — поеми, що стала своєрідним синтезом найважливіших тем та ідей епохи.

Оповідь про минуле переплітається у поемі Вергілія з пророцтвом про майбутнє. Прославляючи троянську і латинську мужність, поет тим самим свідомо прославляв рід Юлія, спадкоємцем якого був Октавіан Август. Історична місія Риму та історична місія Августа зливаються у поемі в єдине ціле. Створюючи пишні шати для імператорської влади, Вергілій творчо використав увесь арсенал греко-римської міфології: чисельні літературні пам'ятки, як відомі, так і ті, що не дійшли до нашого часу. На відміну від поем Гомера, які постали з фольклорних джерел, «Енеїда» Вергілія – літературний епос. Він майстерно скомпонований і пронизаний гучною риторикою. Поема складається з 12 книг і розповідає про засновника римського народу – троянця Енея, сина Анхіса й Венери. Традиційно твір поділяють на дві частини. Перша присвячена мандрам Енея від Трої до Італії (книги 1-6) і нагадує «Одіссею» Гомера.

Після загибелі Трої Еней, втративши батьківщину, пливе по бурхливому морю без всякої мети, скорившись долі. Він опиняється у Карфагені (книга 1). Еней зустрічається із карфагенською царицею Дідоною і розповідає їй про загибель Трої (книга 2) та про свої мандри (книга 3). Він палко кохає Дідону, але підкоряється волі богів, які наказують йому плисти до Італії, хоча Еней і не розуміє, навіщо це потрібно. Покинута Дідона гине (книга 4). На шляху до Італії Еней робить зупинку на Сицилії, де іграми вшановує пам'ять свого батька (книга 5). Прибувши до Італії, він зустрічається в храмі Аполлона з Сівіллою і, за її порадою, спускається до Аїду, де спілкується з тінню свогобатька Анхіса, від якого дізнається про славне майбутнє своїх нащадків (книга 6).

У першій частині поеми, змальовуючи долю Енея, Вергілій фактично зображує долю усього римського народу, навіть долю усього людства. Богослухняний Еней кориться долі, і тільки на половині шляху в невідоме йому відкривається сенс його дій і поневірянь. Сцена в Аїді, де Анхіс проводить перед Енеєм тіні майбутніх римських героїв і провіщає велику місію Риму, – це і є кульмінація поеми Вергілія.

Таким чином, усі біди Енея виправдовуються кінцевою метою. Благочинний Еней, підкоряючись невідомій долі, ціною самозречення досягає перемоги.

Друга частина поеми (книги 7-12) зображує війни Енея в Італії за своє ствердження там з метою заснування майбутньої Римської держави. У Лації цар Латин дружньо приймає Енея й обіцяє йому руку своєї доньки Лавінії, але ображений претендент на руку Лавінії Турн, ватажок італійців, йде на Енея війною (книга 7). Еней звертається по допомогу до царя Евандра, Вулкан і Венера дарують йому зброю та щит, на якому зображена майбутня історія Риму (книга 8). Тим часом Турн отримує ряд перемог над троянцями (книга 9). Еней повертається до своїх друзів і вступає у битву. Наступ ворога відбито, але Турн убиває друга Енея Палланта (книга 10). Далі події розгортаються так: спочатку встановлюється перемир'я, потім знову починається війна (книга 11). І, нарешті, поєдинок вождів. Богиня Юнона вже не переслідує Енея, і він убиває свого ворога Турна, який залишився без підтримки богів (книга 12).

Вергілій не встиг закінчити свою поему. У «Енеїді» не зображені ті події, які відбулися після закінчення війни між троянцями й рутулами: примирення і об'єднання латинян з троянцями, весілля Енея з Лавінією, народження їхнього сина Іула, поява нащадків Іула – братів Ромула і Рема, від яких і пішли перші римські царі. Автор не бажав у такому вигляді видавати свою поему і, умираючи, наказав її спалити. Твір було врятовано за наказом Августа, який був ініціатором його створення, і надруковано по смерті поета.

«Енеїда» Вергілія – твір патріотичний і глибоко національний. Хоча поет і прославляє у поемі конкретного імператора й конкретну імперію Августа, за що його й називали ідеологом нової влади, але робить він це настільки узагальнено, що з упевненістю можна стверджувати: в «Енеїді» Вергілій прославив всю римську історію й весь римський народ, уважаючи Августа лише яскравим представником і речником цього народу.

Художній дійсності «Енеїди» Вергілія притаманні суто римські риси: монументалізм і деталізація. Монументалізм у поемі виявляється в зображенні становления світової Римської держави як здійснення волі богів і долі, у титанічних подвигах героїв, у масштабному охопленні подій, насичених драматичними колізіями. Недаремно Вергілієву Дідону щодо сили почуттів порівнюють з Медеєю Евріпіда. Для монументалізму Вергілія характерне поєднання фантазії й реального життя, образів абстрактних і конкретних. У країні мерців «притулився Сум» і Турботи, «засмучена Старість» і Голод, «Війна смертоносна» і Страждання.

У свою чергу монументалізм поєднується в поемі Вергілія з ретельною деталізацією.

Завдання:

1. Проілюструйте прикладами думку М.Л. Гаспарова [2] з приводу творчо