Основні течії сучасного буддизму

Буддизм ніколи не був єдиною доктриною, в ньому завжди було багато шкіл, сект, течій (але залишалося ядро вчення, котре в залежності від трактування набуло певних зовнішніх проявів). Це врешті-решт призвело до розколу. На межі І-ІІ ст. після IV буддійського собору оформилися дві головні гілки в буддизмі: школа північного буддизму Махаяна ("Широкий шлях до спасіння", "Велика колісниця") та південний буддизм - Хінаяна ("Вузький шлях до спасіння", "Мала колісниця"), центром якого став Цейлон.

Хінаяна (це не само назва – це термін прибічників махаяни по їх відношенню до течій, що були обмеженими на їх погляд) є чернецькою формою буддизму. Тут найбільшого значення надають особистим зусиллям по визволенню від сансари. Ця школа буддизму набула канонічного оформлення у І ст. н.е. Поширена ця школа у тих країнах, куди мігрувшіо населення Східної Індії - Шрі-Ланка, країни Індокитаю (крім В'єтнаму). Число шкіл в хінаянє було 18, але на сучасний стан залишилась тільки одна школа – Тхеравада. В цій школі вважається, що шлях до нірвани несумісний з повсякденним життям, що він вимагає чернецького зречення – тобто тільки ченці можуть досягти нірвани. Тому послідовники цієї школи буддизму проводять певний час у монастирі, потім повертаючись до мирського життя, але потім знову можуть піти до монастиря. Тому особливістю буддизму хінаяни є вільний вступ чи вихід із монастиря, тоді як в інших релігіях людина стає ченцем на все життя. Хінаяна аскетична, вона потребує відмови від земних радостейі задоволень. Віровчення майже співпадає з ранньобудійськими. Будда в хінаянє виступає як реалізована людина, вчитель, а не як божество.

Махаяна виникає на основі ранньобуддійської школи маха-сангиків. Базуючись на основних принципах буддизму, все ж внесла до доктрини багато нового, що наблизило її до простих людей. Досягти нірвани можуть всі живі істоти, тому що всі вони мають споконвічно сутність будди.

Вчення про бодхісатви єцентральним в махаяні. Монахи вважаються тими, що йдуть шляхом Бодхисатви, тобто свідомо відмовляються від власного спасіння – перехід у нірвану - задля спасіння всіх істот (від сансари). Досягти нірвани можна без обов'язкової посвяти у ченці. Врятуватися може не тільки чернець (як у Хінаяні), але й будь-який мирянин, що творить молитви й заклинання, звертається за допомогою до ченців і віддячує їм. Монах звертається до бодхісатв, які можуть покращити карму людині. Культ бодхісатв призвів до появи пантеону святих, від яких можна чекати допомоги й заступництва.

Кількість будд доведена до безмежності. Вони завжди з'являються і мають спільну сутність Трікая – три тіла: 1.Дхармакая – «космічне тіло Будди», тіло вчення, втілення абсолютної чистоти – є абсолютом і є єдиним для всіх будд, поряд з великим Буддою Шак'ямуні з'явилися й інші, починаючи з містичної фігури Адібудди - Будди буд, що стоїть на початку перероджень.; 2.Самбхогакая – «священне, блаженне тіло», 3.Нірманакая – «магічне, виявлене тіло».

Ці будди та бодхісатви набули імен, біографій, функцій. Поряд з цим була розроблена власна космогонія. Виникає культ поклоніння скульптурним зображенням будд та бодхісатв. Матеріальний світ є ілюзією, справжнім світом є нірвана. Будди тут набувають рис божества, бодхисатви вважаються еманацією будд. В буддизмі Махаяни поновилася концепція про пекло та рай, що її не було у ранньому буддизмі, рай став вважатися закономірною винагородою за благочестя, а пекло - за гріхи.

Тибетський буддизм (ваджраяна – діамантова колісниця) У VII - XIV ст. в районі Тибету виникає ще одна течія буддизму — ламаїзм. Його попередником в Тибеті була релігія бон з її культом сил природи, ламаїзм багато наслідував з цієї релігії. Загалом ламаїзм є синтезом місцевих культів з буддизмом Махаяни та Хінаяни. В кінці XVI ст. ламаїзм поширюється у Монголії, а в XVII — у Росії серед бурят, калмиків та тувінців.

Ознакою ламаїзму (від тіб. "лама" - вищий) є культ монаха - лами. Вищі лами набувають божественного статусу, тому що вони вважаються втіленням того чи іншого будди чи бодхісатви, когось з відомих діячів буддизму, його Святих чи героїв. Ця теорія втілень вищих лам - хубілганів стала основою сакралізації вищого духівництва, від далай-лами до настоятелів монастирів.

Всі буддійські тексти зібрані ламаїстами у збірку Ганджур, що нараховує 108 томів. До нього написано коментар Данджур, що вже складається з 225 томів.

Ламаїзм не надає ваги досягненню нірвани як вищої мети спасіння, її замінила власна космологія: будда буд Адібудда своєю духовною сутністю обіймає все, що існує;, саме тому кожна людина має в собі частинку будди, а отже володіє можливістю для спасіння. Навіть пекло та рай - лише тимчасове місце перебування, лише небагатьом судилася нірвана.

Передусім треба народитися людиною, а ще важливіше -народитися в країні ламаїзму, де твій друг та вчитель лама поведе тебе шляхом до спасіння. За допомогою лам людина покращує свою карму й врешті решт може зробити її настільки доброю, що лише це забезпечить чергове переродження в Західному раю будди Амітаби чи поряд з божествами або святими.

Головною чеснотою ламаїзм вважає беззаперечну покору ламам. В ламаїзмі завжди надавали уваги іншим, більш простим та швидким методам досягнення мети - містиці та магії, що спрямована на протидію гніву богів та підступних дій злих духів. У звичай увійшло багаторазове повторення імені того чи іншого будди, магія слова переплелася з магією ритуалу. Широкого розповсюдження набули молитовні барабани. їх заповнюють сотнями аркушиків із записаними молитвами та текстами сутр. Ці барабани починають обертати, а кожен оберт дорівнює одноразовому читанню сутр, що їх закладено до барабану. До цієї ж мети веде постійне повторювання знаменитої молитви тибетців "ОМ МАНІ ПАДМЕ ХУМ", що стала символом віри у ламаїзмі.

Ламаїстстська доктрина, звеличивши далай-ламу, зробила Тибет сакральним центром буддизму. На знак протесту проти китайської окупації Тибету 14-й далай-лама разом з 100 тис. мирян та лам покинули Тибет й оселилися в пригімалайському районі Індії.

Трансформація буддизму махаяни у Китаї. Буддизм Махаяни швидко поширився в Китаї, Японії, Кореї, В'єтнамі, але з самої Індії зник. Вин не міг протистояти традиціям кастового поділу суспільства й тому не визнавався простими індійцями, не витримав конкуренції з індуїзмом. Як світова релігія, буддизм набрав силу поза Індією. В II ст. він проникає до Китаю. Здається, ця релігія, що відкидала цінність земного життя як ілюзорного, суперечила традиційним китайським цінностям, що дуже шанували саме земне життя. Але соціальне життя в Китаї завжди було нестабільним, тому буддійський заклик укритися від нього за стінами монастирів не міг не видатися привабливим. На початку IV ст. в Китаї вже було понад 180 монастирів, а на кінець V ст. їх було вже 1800 із 24 тис. монахів. Трансформація буддизму на китайському ґрунті вимусила цю релігію пристосуватися до соціальної структури Китаю. Народний буддизм дуже наблизився до даосизму: даоський та буддійський монахи разом виконували обряди, брали участь у ритуалах та святах. Крім будд Матреї (Будда майбутнього) та Амітаби, що були центральними фігурами в китайському буддизмі, з'явилася бодхісатва Авалокітешвара - богиня Гуань-інь, покровителька всіх нещасних (цікаво, що в буддизмі поза Китаєм Авалокітешвара є мужчиною).

Вищі верстви китайського суспільства цікавилися передусім філософією буддизму, нехтуючи його обрядністю. Так виник Чань-буддизм (яп. Дзен). Назва "чань" пішла від санскритського "дхіана" (медитація). Так звалася індійська буддійська школа, практика якої полягала в тому, що вважалося, ніби у стані трансу людина здатна знайти осяяння, істину, як це сталося з самим Гаутамою. Сутри дхіани було перекладено китайською, вони стали широко відомі в буддійських монастирях. Вони доповнилися уявленням про раптове осяяння внаслідок інтуїтивного поштовху. В чань-буддизмі раціоналізм китайців було напластовано на містику індо-буддизму. Тому було відкинуто всі традиційні канони буддизму. Вважалося, що не треба прагнути нірвани, не треба обмежувати себе в ім'я непевної перспективи стати буддою чи бодхісатвою. Треба звернутися до життя й жити зараз, поки ти ще живий. З китайською тверезістю й раціоналізмом стало вважатися, що жити слід для себе, що слід побачити і осягти істину, що навколо тебе - у красоті природи, у радості, що її приносить праця, а не намагатися досягти нірвани чи стати буддою. Справжня природа людини реалізується у недіянні.

Але мова йшла не про чуттєві насолоди. Треба не шукати істину, бо вона поряд з тобою, треба лише вміти її знайти, побачити, зрозуміти. Істина й Будда скрізь - у співах пташок, в чарівності природи, в розумній стриманості ритуалу, в медитації, в радості праці. Той, хто не бачить істини й Будди у всьому цьому, той не знайде їх ні на небі, ні в раю, ні сьогодні, ні в майбутньому. Тому для пізнання істини треба довго й наполегливо готуватися. Треба відкинути всі загальновідомі істини, бо немає нічого Святого понад раптове осяяння. Істина -це й є осяяння, воно приходить раптово, як поштовх, як внутрішнє осяяння, що не можна пояснити словами. До цього осяяння треба готуватися, але навіть підготовлена людина не гарантована, що вона пізнає істину. Треба чекати, виконувати вправи.

Буддизм був єдиною світовою релігією, що розповсюдилася в Китаї (ані християнство, ані іслам ніколи не були там популярними), але він не став єдиною релігією в цій крайні, існуючи поряд з даосизмом та конфуціанством.

До Японії буддизм проникає в VІст., розповсюджуючись в формі Махаяни. Він сприяв оформленню адміністративно-бюрократичної ієрархії, системи етики та права. В Японії буддизм зблизився з синтоїзмом, тут також знайшли місце численні секти буддизму, навіть ті, що прийшли до занепаду на материку. Дзен-буддизм практику медитації пов'язує з несподіваним просвітлінням, раптовим розумінням мудрості Будди через перетворення в індивідуальній свідомості. Саме вчення повинне передаватися безпосередньо "від серця до серця", досконалість Будди повинна бути досягнута через звертання до внутрішнього світу людини.

Тема 5. Християнство.

1.Соціально-економічні та ідейні передумови виникнення християнства.

2. Християнське віровчення. Біблія.

3. Християнський культ, свята, таїнства.

№1.

Сучасне християнство - найчисельніша за кількістю своїх послідовників релігія (за різними джерелами біля 1,8 млрд. населення планети є християнами), що складається з трьох напрямків: католицизм, православ'я та протестантизм, в межах яких існує багато віросповідань та об'єднань. Сучасне християнство відзначило дату свого двохтисячоліття. Саме історія раннього християнства, становлення основного змісту його віровчення протягом перших століть нашої ери є загальновизнаним ціннісним ядром для християн всіх конфесій. Нашою метою є визначення сутності християнського віровчення, його головних рис і принципів, таких, цінність яких визнається християнами будь-якого напрямку. Окремі течії в християнстві будуть предметом вивчення в темах, що присвяченні певним конфесіям.

Християнство виникає в період переходу від рабовласництва до феодалізму у східних провінціях Римської імперії. До Римської імперії тоді входили всі країни і народи Середземноморського басейну. Це була світова супердержава з населенням близько 64 млн. чол., з яких тільки 5 млн. вважалися римськими громадянами, а 55 млн. вільних не мали політичних прав, що надавалися лише римлянам. Зовсім тяжким було становище рабів, в більшості своїй - вихідців зі Сходу. Їх намагання змінити своє життя не мали успіху. Повстання рабів, навіть найбільше з них — під проводом Спартака, закінчувались жорстокою поразкою.

В захоплених країнах, що їх Рим оголошував своїми провінціями, експлуатація була найтяжчою. Доросле чоловіче населення підкорених народів винищувалось чи віддавалося до рабства. Інші піддані не мали жодних прав й обкладалися податками не тільки Римом, а також й на користь намісників. Завойовники знищували в підкорених країнах місцеві суспільні порядки, все вирішувалося згідно з римським правом. Це зовсім руйнувало підірвану війною економіку провінцій. Але економічну кризу переживала й митрополія: Рим паразитував на работоргівлі й війні, руйнуючи власну економіку.

Безправність рабів та жителів підкорених провінцій, економічна криза породжували загальну апатію, навіть серед панівної верхівки суспільства. Все це свідчило про те, що Римська імперія вичерпала можливості свого розвитку, що крах античних світових порядків став неминучим.

Переживали кризу й старі племінні та національні релігії поневолених народів. Зруйнувавши суспільні відносини, що складалися в країнах Сходу, Рим прирік на загибель й їх релігійні вірування. Римська національна релігія, яку зненавиділи багато людей, до того ж абстрактна й еклектична, виникла ще на початку доби рабовласництва й не могла задовольнити релігійні потреби величезних мас людей, стати спільною релігією імперії.

Розпад рабовласницьких відносин супроводжувався економічним, політичним і духовним занепадом. Раби, що втратили надію на визволення, біднота й інші жителі Римської імперії шукали духовної втіхи у небесному спасінні.

Нова релігія виникла передусім серед народів східних провінцій Римської імперії, де пригноблення було особливо сильним, а ненависть до влади й відчай досягай краю. На землі спокою не було, його шукали на небі. Нова релігія повинна була не тільки в очах її адептів полагодити суспільні протиріччя, спрямувати їх в інше русло. їй належало рішуче відмовитися від етнічної обмеженості, що притаманна національним релігіям, бо в протилежному випадку вона не змогла б заволодіти думками й почуттями великих верст суспільства, незалежно від їх майнового стану й походження. Але нова релігія повинна була бути ще й достатньо інтелектуально розвинутою, щоб ввібрати в себе все те, що вже було досягнуто релігійними системами близькосхідного регіону, але які так й не зуміли подолати національних рамок, що їх обмежували. В межах наднаціональної Римської імперії формується християнство як наднаціональна "вселенська" релігія, але її становлення відбувається не в центрі імперії, а на її периферії, де перехрещувалися різні ідейні й культурні впливи.

Головним джерелом християнства був іудаїзм, що був єдиною монотеїстичною системою з усіх релігій того часу.

Первісне християнство - це передусім єретичний рух всередині іудаїзму. Деякі іудейські пророки проголошували прибуття спасителя для іудейського народу, якого пригнічують ворожі сили, нащадка, а то й "сина Давидова", царя - машиаха ("помазаника"). Цей Єшуя (від "єгошуа"- допомога, спасіння), що на нього очікували, або "машиах", давньогрецькою мовою вимовлявся як Ісус Христос (від "хріо" - мажу, тобто Христос - "помазаник"). Влада в Іудеї чутливо реагувала на ідею чи звістку про появу того або іншого проповідника, що проголошував себе покликаним врятувати богообраний народ, який заблукав на шляхах історії. Однак репресії лише сприяли діяльності релігійних лідерів і пророків, робили її більш помітною, що привело, кінець-кінцем, до закріплення в думках людей ідеї про великого месію, Христа, що прийшов, але його не впізнали й не зрозуміли, він загинув, прийнявши на себе гріхи людей, але, надзвичайним способом воскреснувши, став божественним спасителем людства.

Люди, що шанували Христа й поклонялися йому, зберегли як святу книгу Танах - релігійну книгу іудеїв, яку вони назвали Старим заповітом. Християни запозичили весь зміст Танаху, починаючи з текстів про шестиденне творіння богом світу й закінчуючи пророками.

Але крім святих книг, що християнство запозичило з іудаїзму, нова релігія засвоїла філософські ідеї пізньої античності, перед усім таких шкіл, як стоїцизм і неоплатонізм.

Неоплатонізм спочатку сприймався як протидія християнству, але численні його ідеї (ієрархія рівнів буття, ідея божественного світла) були засвоєні християнством. Особливий вплив на християнство мало вчення про логос іудейського філософа Філона Олександрійського: логос (слово, закон) знаходиться у Бога й саме є Богом. В християнство логос переходить як друга іпостась божественної трійці.

В стоїцизмі особливе місце займала розробка проблем моралі. Найважливішими якостями людини проголошувалися покірність, смиренність, відмова від життєвих насолод, бо все в житті залежить від "промислу божого". Всі люди проголошувалися рівними, тому що мають рівні можливості для морального вдосконалення, а ті, що зазнали несправедливості, можуть втішатися думкою про воздаяння після смерті.

Отже, виникнувши як одна з іудейських сект, християнство зберігає шанування святої книги іудеїв - Біблії, а будучи породженням античної епохи і культури, наслідує філософські ідеї періоду еллінізму.

Тепер розглянемо зміст християнського віровчення в тому вигляді, в якому він був засвоєний традицією й зафіксований в християнських документах.

№2.

Безпосередньо християнським документом, тобто не запозиченим, а створеним самою християнською традицією, є друга частина Біблії - Новий Заповіт, до складу якого входять чотири самостійних оповідання про життя Ісуса Христа - Євангелія (з гр. - "блага вістка") від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Були ще інші євангелія, але вони не ввійшли до канону, визнаного церквою. Крім Євангелій, до складу Нового Заповіту входять книги Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів та Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова.

Християнська традиція виходить з того, що всі ці джерела з'явилися в Палестині й у саме тій послідовності, в якій вони розташовані у Новому Заповіті. Та все ж найдавнішим документом християнства є Апокаліпсис, якій було написано в кінці 70-х років І ст. Його автор себе й своїх однодумців ще називає іудеями. Це найбільш ранній християнській документ, який свідчить про опозиційний характер релігійної громади перших християн, що ненавиділи імператорську владу й тому очікували на її загибель у вигляді "страшного суду'' - армагедону, "кінця світу" й настання вічного "царства праведників", яке буде встановлено месією. Емоційне забарвлення тексту Апокаліпсиса свідчить проте, що як його автор, так і його прихильники жили в очікуванні скорого приходу месії, "другого пришестя" Христа. Написаний у вигляді пророцтва, Апокаліпсис в майбутньому буде слугувати основою численних передбачень і очікувань "кінця світу".

Книгу Послань апостолів написано на початку II ст., через півстоліття після Апокаліпсиса. Послання, тобто листи, було адресовано до релігійних громад чи окремим особам, що ще не усвідомлювали себе християнами, а тому ще й не набули відмінної від іудаїзму самоназви. Перші християни вважали й називали себе іудеями, а християнами їх називала римська влада, що так позначала людей, які поклонялися Христу. Але в кінці ІІ ст. "християнство" — це вже самоназва християн. Головною ідеєю Послань (а 14 з 21 Послань належать апостолу Павлу) є покірність, примирення з дійсністю. Ідея месіанізму тут вже виявляє себе значно слабше, особливо у порівнянні з Апокаліпсисом, а пришестя спасителя й страшний суд відсунуто в невизначене майбутнє. Новою ідеєю, що її висунуто в книзі Послань, є ідея жертви, що приноситься Богом в ім'я звільнення людства від гріху та його воскресіння.

Книга Діянь апостолів розповідає про долю учнів Христа, що після його вознесіння на небеса залишилися без свого вчителя, але Святий дух, що зійшов з неба, закликав їх до проповідницької та церковної діяльності, про яку і йде мова в книзі. Написано книгу Діянь апостолів в кінці ІІ ст., її автором церква вважає євангеліста Луку.

Та головним результатом більш ніж столітньої історії раннього християнства було написання Євангелій, що змальовують життя Ісуса Христа. Крім вищевказаних чотирьох канонічних Євангелій, збереглися ще апокрифічні ("незаконні") євангелія, що їх відкинуто офіційною церквою. В Євангеліях християнство постає вже як сформоване релігійне вчення, тому для християн текст Євангелій має особливе значення. Новий Заповіт в його сучасному вигляді було затверджено не відразу, а рішенням кількох церковних Соборів (Лаодикійського - 363 р. Гіпонського -393 р., Карфагенського - 397 р.). Отже, канонізація християнських текстів, так само як й їхній зміст, відбила процес завершення становлення християнства як віровчення та як церковної організації. В Євангеліях детально, хоча й суперечливо в подробицях, мова йде про те, як дві тисячі років тому земна жінка на ім'я Марія через непорочне зачаття народила "сина божого", який проповідував, творив чудеса й заснував нове вчення й нову церкву. Євангелія розповідають про благоговіння перед Христом його послідовників, про переслідування Христа й зраду його Іудою, про його розп'яття на хресті, про воскресіння після смерті й вознесіння на небеса. В Євангеліях провина за переслідування Ісуса, який і був месією, Христом, хоча й невпізнаним та невизнаним, покладається на іудеїв. Саме ім'я учня що зрадив Христа - Іуда, покликано символізувати весь народ, що не визнав і зрадив Ісуса, який прийшов для його спасіння. Навіть римський намісник - прокуратор Іудеї Понтій Пілат намагався врятувати Христа, але під тиском іудейських жерців та підбуреного ними натовпу погодився зі стратою Христа - "вмив руки". Численні висловлювання з євангельських життєписів Христа ввійшли до повсякденного вжитку, а в майбутньому традиція створила образ божественного спасителя, велика страдницька жертва якого й відкрила людям очі на нову, істинну релігію - християнство.

Наука в образі Христа знаходять елементи багатьох культів, що складалися ще до християнства. Але проблема не в запозиченнях з інших релігій, що вплинули на образ Христа, а в тому, чи може бути канонічний образ Христа результатом цих запозичень й попереднього релігійного досвіду чи в основу життєпису Ісуса покладено дійсну історичну біографію, хоча й змінену до невпізнанності. В різний час в науці виникали суперечки про історичність Ісуса Христа. Особливо вражала й важко піддавалася поясненшо суцільна мовчанка про Ісуса у римських та іудейських істориків, що, як правило, детально описували різні, в тому числі й релігійні, події в римській історії. Це дало привід Бруно Бауеру, німецькому філософу XIX ст., учню В.Ф.Гегеля, висунути концепцію, послідовники якої отримали назву міфологічної школи. Згідно з цією концепцією, в основу євангельської традиції покладено міфи, перш за все добре відомі давнім релігіям міфи про вмираючого й воскреслого бога, про народження жінкою дитини від бога.

Слід зазначити, що християнство не могло уникнути запозичень вже тому, що в будь-якому випадку нові революційні ідеї можуть бути засвоєні тільки тоді, коли вони набудуть зрозумілого, звичного тлумачення, тобто тоді, коли зберігається їхній зв'язок із старими уявленнями. Однак представники міфологічної школи низвели християнство до рівня еклектичної системи й, відкидаючи оригінальність християнства, відмовлялися визнавати, що в його основу покладена історична реальність.

В сучасному релігієзнавстві переважає історична школа, яка виходить з того, що євангельські традиції могли скластися лише на основі реальної історії. Але хто був той реальний проповідник, що заснував християнство, де, коли й що саме він проповідував? Несподівана знахідка на березі Мертвого моря у 1947 р. дала один з можливих варіантів відповіді на ці питання. Рукописи, що їх було знайдено у печерах Кумрана, належали громади есеїв - релігійних подвижників, що жили комуною, без жінок і дітей. Їх вчення - грунтувалося на принципах іудаїзму, але відрізнялося від нього засудженням багатства, накопичення, прагненням до морального очищення, а головне -очікуванням месії з роду Давида. Рукописи оповідають про проповідника -"вчителя справедливості". Можливо, такий пророк при повсюдному поширенні ідей месіанізму був не один. Образ Ісуса у свідомості віруючих міг відобразити події й осіб, що були пов'язані з реальними "вчителями справедливості".

Свою головну ідею - гріха і спасіння людства, християнство запозичило з іудаїзму, але вирішило її по - новому, у дусі не національної, а світової релігії. Згідно з іудаїзмом, "первородний гріх" Адама та Єви прирік людство на нещастя і загибель, бо ніякими особистими зусиллями неможливо звільнитися від тяжіння "первородного гріха", який є прокляттям над усім людством. На спасіння може сподіватися лише народ, обраний богом - народ іудейський. Тому іудаїзм являє собою підкреслено національну релігію.

Християнство ідею богообраності іудейського народу замінило на вчення про рівність всіх людей, рівність у гріху, бо гріх Адама і Єви є спільним для всього людства, а отже, всі люди є рівними у своєму праві на спасіння. Будь-яка революційна епоха висуває ідею рівності, тому первісне християнство відзначалось революційним, "комуністичним" духом: всі люди є рівними - і греки і римляни, і багаті і бідні, бо всі є грішними, але всі є рівними у своїй можливості здобути спасіння, якщо вони сприймуть вчення Христа, увірують і приймуть хрещення. Християнство пропонувало альтернативний шлях, цілком придатний для всіх, хто шукає втіхи, як для соціальних низів суспільства, так і для можновладців. Однак в перші два-три століття свого існування християнство було релігією безправних і пригнічених: вперше про гоніння на християн за часів правління Нерона (54 - 68 рр.) оповідає Тацит, потім переслідування християн сягають апогею під час правління імператорів Доміціана (81-96 рр.), Траяна (98-117 рр.), Марка Аврелія (161-188 рр.), Септимія Севера (193-211 рр.), Максиміана (235-238 рр.), який 235 року видав наказ стратити всіх християнських служителів культу, Валеріана (253-260 рр.) Діоклетіана (284-305 рр.), поки, нарешті, імператор Костянтин І (306-337 рр.) затвердив у 313 (324) році Міланській едикт, що проголошував християнство державною релігією Римської імперії. Тим самим імператорський указ перетворив тих, кого переслідували, на переслідувачів, бо ставши державною релігією, християнство почало, в свою чергу, нищити язичницьку культуру і релігію.

Слід зазначити, що в перші століття християн переслідували не за протистояння владі. Вже у апостола Павла в його "Посланні римлянам" було проголошено, що "немає влади не від Бога". Християн переслідували й не за проповідь соціальної рівності. Вже в II ст. в християнських громадах відмовилися від принципу спільності майна й до християнських громад с прийшли багаті і вельможні люди. На початку бідна апостольська церква замінила твердження про рівність християн перед богом на жорстку ієрархію церковного апарату, а священнослужителі монополізували право на спілкування з надприродним, оголосивши церкву, а не тільки особисту віру, посередницею у справі спасіння.

Християн переслідували за те, що вони поставили церкву вище держави й відмовлялися вшановувати імператора як божество, визнавати державну римську міфологію, цінності якої розходилися з християнськими. Але коли християнство перемогло, християнська церква сама очолила похід проти язичницької культури і філософії, в свою чергу демонструючи фанатизм і нетерпимість.

Догматика християнства складалася поступово, в суровій боротьбі між різними церковними центрами. Щоб сприяти церковній єдності, імператор Костянтин І скликав 325 року у місті Нікеї І Вселенський собор християнських церков, що повинен був прийняти спільний для всіх християн символ віри, який виключив би можливість різного його тлумачення. Однак досягти церковної єдності не вдалося, боротьба точилась навколо розуміння трьох догматів християнського віровчення: триєдності Бога, боговтілення і спокутування. Нікейський собор засудив вчення пресвітера Арія, який стверджував, що Бог-син не є рівним Богу-отцю. Собор визначив кінцеве тлумачення догмата про трійцю: Бог є єдністю трьох іпостасей, де син є і частиною Бога і самим Богом зі всіма якостями Отця І Духа Святого.

Другий Вселенський собор (381 р.) у Константинополі підтвердив символ віри, що був прийнятий Нікейським собором, але в V ст. знову розгорнулося боротьба - тепер навколо догмата про боговтілення. Константинопольський патріарх Нестор відкинув уявлення про народження Христа від Богородиці, стверджуючи, що жінка народила не Бога, а людину, в якого через наявність Духа Святого втілилося божество, і він став спасителем. Третій Вселенський собор (431 р.) в Ефесі захистив догмат про боговтілення й засудив вчення Нестора як єресь.

Четвертий Вселенській собор (451 р.) у Халкидоні обґрунтував догмат про спокутування і боговтілення, засудив монофізитів, які відмовлялися визнати Христа людиною.

Останнім спільним для християн Вселенським собором був сьомий собор у Нікеї (787 р.), що поєднав різні тлумачення християнських догматів й підтвердив спільний для всіх християн символ віри, який отримав назву Никео-Константинопольського і визнається християнами всіх конфесій, які, однак, вносили до нього свої доповнення. Сутність християнського віровчення розкривається у дванадцяти положеннях Символу віри, що їх віруючі християни повинні знати напам'ять: визнання єдиного Бога й акта творення світу; віра в Ісуса Христа, його сутність, що є тотожною Богу, в його чудесне народження; віра в необхідність сходження Христа до людства; віра в розп'яття і воскресіння Христа; віра в вознесіння Христа на небо; віра в Духа Святого; віра в спасіння тільки через церкву; віра в необхідність хрещення; віра в воскресіння з мертвих й потойбічне життя; віра у друге пришестя Христа.

Рішення перших семи християнських соборів затвердили й канонізували не тільки зміст і структуру Біблії, головні положення Символу віри, але й визначили канонічне розуміння і тлумачення головних християнських догматів.

Головною анімістичною ідеєю в християнстві є ідея Бога — творця світу і людини, що керує світом і людиною ("божественний промисел"). В 325 р. Ісус Христос був визнаний Богом-сином, а в 381 р. був канонізований догмат про Бога-Святого Духа.

Особливе місце в християнстві надається антиподу Бога - дияволу.

Поступово до християнського пантеону було занесено жіноче божество -Марію. В Євангеліях про Марію говориться лише як про жінку, що народила месію, але в 431 році Марія була визнана Богородицею. Крім трьох лиць Трійці і Марії-Богородиці християнський пантеон поповнився й продовжує поповнюватися Святими, серед яких центральне місце належить апостолам - учням Христа, особливо Петру та Павлу. Апостол Петро шанується як засновник першої християнської громади у Римі. З іменем апостола Павла, що був активним місіонером, пов'язується перетворення християнства на світову релігію.

Християнство принесло у світ не тільки нове віровчення, але й нову мораль. З іудаїзму християнство запозичило й особливого значення надавало десяти біблійним заповідям (Декалог), що були надані Богом іудейському народові через Мойсея і що їх викладено в книзі "Вихід". Ці принципи затверджують монотеїзм, відкидаючи ідоловшанування, нагадують про необхідність шанувати закони і традиції, засуджують брехню, вбивство, посягання на власність і спокушення спокусою, вимагають шанувати батьків. В Нагорній проповіді Христа (Євангеліє від Матвія, гл. 5), викладені дев'ять "блаженств", що стали основою новозаповітної моралі:

Блаженні, ті, що бідні духом, бо для них є царство небесне.

Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаються.

Блаженні ті, хто смиренні, бо вони наслідують землю.

Блаженні ті, хто прагне правди, бо вони наситяться.

Блаженні ті, хто милостивий, бо вони помилувані будуть.

Блаженні ті, хто чистий серцем, бо вони побачать Бога.

Блаженні миротворці, бо їх назвуть синами Божими.

Блаженні гнані за правду, бо для них буде царство небесне.

Блаженні ви, коли вас будуть поносити й переслідувати за мене.

Християнське віровчення складалося протягом багатьох десятиріч й відображало історичну ситуацію, що змінювалась. Істини, що їх викладено в Євангеліях, є простими і ясними, тому що вони були квінтесенцією світовідчуття пересічної людини. Служіння Богу у християнстві перетворилося на служіння людині, бо в християнському вченні стверджується, що любити Бога, не полюбивши людину, неможливо.

Вчення Христа переносить Царство Боже в серце людини, а тим самим Бог і моральний закон стають тотожними. Головною домінантою християнської моралі є рівність людини перед Богом. Це було кроком вперед в соціалізації людини, бо в рабовласницькому суспільстві не могло бути й мови про будь-яку рівність вільних і рабів, хоча б і перед трансцендентною силою. їхня рівність, однак, не суперечила ідеї особистого спасіння, а отже, ідеї індивідуалізму. Християнство відкриває особистість, людина в християнській теології набуває самостійної цінності. В християнській картині світу людина посідає центральне місце, але вищою цінністю визнається не її земне існування, а безсмертя душі.

За християнською міфологією, після своєї спокутної жертви Христос через три дні воскрес. Ще сорок діб він був серед людей, а потім вознісся. Але колись він обов'язково повернеться - догмат про друге пришестя Христа занесено до Символу віри. Про час другого пришестя Христа у християн різних конфесій нема єдиної думки: православні, католики й більшість протестантів вважають, що це відбудеться у невизначено далекому майбутньому, адвентисти очікують пришестя з дня на день, а "свідки Ієгови" вважають, що друге пришестя Христа вже відбулося в наш час.

Отже, віровчення християнства відбило процес його становлення як світової релігії, тобто християнство є наднаціональним. В той же час християнство надало нового розуміння цінності окремої людини, прищепило людству історичне мислення, ідею відповідальності перед майбутнім. Разом з новою релігією прийшла нова мораль.

 

№3.

Кожна релігія має свої культові й організаційні особливості. Пересічні віруючі мажуть не знатися на теологічних тонкощах того чи іншого догмату, але, безумовно, відрізняють свою релігію від іншої за особливостями обряду, знають про свою належність до певної релігійної організації, певної церкви.

В становленні християнства брали участь багато релігійних громад, сект, тому контури нової релігії вимальовувалися в гострій боротьбі між різними напрямками. Вже у другій половиш І ст. н.е. помітно вирізнилися дві головні течії в ранньому християнстві - проіудейська, що представлена в Апокаліпсисі й генетично походить з сект типу єсеїв, та протиіудейська, що пов'язана з діяльністю апостола Павла. Саме Павлу традицією приписують слова про те, що "немає ні елліна, ні іудея", що досить лише вірити у Христа, тобто жити "не по плоті, а по духу", здобувати спасіння через віру й сповідання. На відміну від апостола Петра, якого євангельський Павло називав "апостолом серед іудеїв", себе Павло називав "служителем Ісуса Христа серед язичників". Переосмислення раннього християнства у дусі вчення апостола Павла було початком його трансформації у бік централізованої "всесвітньої" церкви. В умовах все більш жорстокої догматизації християнського віровчення відбувалася централізація релігійної організації і культу. В перших християнських громадах, що були засновані на принципі спільності майна й релігійній ідеї рівності, не було професійного духівництва. Віруючі вибирали посадових осіб - єпископів, тобто скарбничих. Потім виникла посада архієпископа, що наглядав за декількома громадами.

Вже з другого сторіччя єпископи вели не тільки майнові справи, але й вдавалися до тлумачення складних проблем догматики і культу. Необхідність боротьби з єретиками сприяла подальшому закріпленню єпископальної організації: на зміну апостольській церкві прийшла церква єпископська. Прийняття суворих канонів й непорушених догм неминуче вело до формування церковно-бюрократичної ієрархії. Долею пророків-проповідників став інститут чернецтва, який був поставлений на службу церкві й повинен був сприяти посиленню її авторитету.

Розпад Римської імперії на кінці ІV ст. на Західну та Східну призвів до розколу християнської церкви. В Західній імперії, де влада імператора поступово слабшала, позиції церкви, навпаки, посилювалась. В V ст. всесильний римській первосвященик був проголошений папою, він підкорив собі всіх інших єпископів Європи. На Сході прожувала існувати сильна централізована держава - Візантійська імперія, де відносини між церквою і державою регулював імператор. Боротьба за сфери впливу між західною і східною християнськими церквами продовжувалась і в наш час.

В середині VІст. розгорнулося суперечка про те, як зображувати Ісуса Христа. Було прийнято 82-е правило другого Константинопольського собору (553 р.) яке зобов'язувало зображувати Сина Божого у вигляді людини, щоб в зображеннях Христа підкреслювалися його смирення, покірність, страждання.

Численні суперечки викликало становлення християнського культу. Поклоніння іконам виникло в християнстві у другому сторіччі й довгий час не визнавалося більшістю християнських церков. Церковний собор в Ельвірі на початку ІVст. заснував правило, згідно з яким на стінах не повинно бути ніяких предметів для шанування чи поклоніння. В кінці цього сторіччя один з "отців церкви" Євсевій вважав використання ікон ідоловшануванням, язичництвом. В VII ст. було видано державний наказ, що забороняв використовувати ікони. Гостра суперечка між християнськими церквами відносно вшанування Святих закінчилася лише на другому Нікейському соборі у 787 році: собор затвердив правило, згідно з яким необхідними вважалися зображення святих осіб і подій, а також поклоніння ним. Офіційне остаточне визнання ікон як необхідного атрибуту культу відбулося в 843 році. Особливе значення надавалося "чудодійним" іконам.

Важливим символом християнства є хрест - символ страждання Ісуса Христа, що був розп'ятий на ньому. Поклоніння зображенню хреста можна знайти й у більш давніх культах, так само, як і віру в чудесне очищення "Святою водою". Особливим об'єктом поклоніння в християнстві є мощі -нетлінні тіла або останки Святих.

Головним елементом християнського культу є молитва. Молитвами супроводжувалися практично всі релігійні церемонії. В перших християнських громадах вживання їжи теж було колективним, раби влаштували спільні громадські трапези, під час яких читали молитви. Тому й зараз головні християнські служби називаються за назвою трапез: утреня, заутреня, обідня, вечірня.

Ще більш довгим був процес формування християнських таїнств й пов'язаних з ними обрядів. Автору Апокаліпсиса таїнства ще не відомі, тільки після розриву з іудаїзмом християнство пристосувало до свого культу хрещення, а пізніше - причастя. На протязі віків до християнства було введено миропомазання, маслосвяття, священство, шлюб, покаяння й сповідь, що його супроводжувала - головні християнські обряди, що вважаються таїнствами. Церква пояснює, що таїнством називається така свята дія, через посередництво якої невидимо через чудо людині надається благодать Святого Духа чи спасительна сила Божа.

За змістом таїнства виступають як ідейно-міфологічне обґрунтування культу. Різні напрямки в християнстві визнають різну кількість таїнств, але в католицизмі й православ'ї їх сім.

Головним в християнстві є таїнство хрещення. Його мета - очищення людини від первородного гріха: навіть немовля народжується грішним, над ним тяжіє гріх прабатьків людства - Адама та Єви. Через таїнство хрещення людина звільняється від цього гріха й тим самим отримує можливість спасіння. Цей обряд офіційно визнаний церквою в ІVст. Вважається що через хрещення людина звільняється не тільки від первородного гріха, але й від усіх гріхів, що їх людина здійснила до хрещення. Обрядність, що супроводжує таїнство хрещення, є різною у християн різних конфесій.

З таїнством хрещення пов'язаний обряд миропомазання: через змащення віруючого освяченим миром йому передаються дари Святого Духа, що будуть зміцнювати його в духовному християнському житті. Окремим таїнством миропомазання стає з XIII ст. Святим миром називається особлива суміш, що виготовляється з благовонної речовини та єлею й освячується. При здійсненні цього таїнства хрест-навхрест помазуються чоло, очі, вуха, грудина, руки й ноги, при цьому священик говорить слова: "печать дарів Духа Святого, амінь". В католицизмі, на відміну від православ'я, миропомазання відбувається окремо від хрещення, воно поєднується з першим причастям - конфірмацією.

Особливе місце в християнстві надається сповіді. Під час цього таїнства віруючий сповідається священику у своїх гріхах, а священик від імені Христа дає їм відпущення чи накладає покаяння (це є другою назвою цього таїнства). Священик повинен зберігати тайну сповіді, а віруючі, в свою чергу, повинні сповідуватися у всіх гріхах.

Сповідь іноді закінчується причастям (євхаристією) - поїданням хліба і вина, що символізують тіло і кров Ісуса Христа. Через це таїнство віруючий поєднується з Христом й стає причетним до вічного життя. До причастя віруючі заздалегідь готуються: постяться, сповідуються.

Ще в дохристиянських культах релігійними церемоніями супроводжувався шлюб. В християнській церкві шлюб — таїнство, яким благословляється подружній союз образом духовного союзу Христа з Церквою. Тому церква негативно ставиться розлучень. Слід сказати, що в протестантських церквах шлюб не вважається таїнством.

Таїнство священства (хіротонії) відбувається під час прийняття священиком церковного сану. Через таїнство священства церковнослужителі отримують "благодать священства" через апостолів (через єпископське освячення). Цей обряд здійснює тільки священик у чині єпископа. А всього в християнській церкві є три ступені священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. В деяких протестантських церквах священство таїнством не вважається.

Маслосвяття є таїнство, в якому при помазанні освяченим єлеєм викликається на хворого благодать Божа для зцілення його духовних і тілесних хвороб. Це таїнство ще називають соборуванням, тому що раніше для його проведення скликалося декілька священиків. Зараз допускається здійснення цього таїнства одним священиком.

Крім таїнств, особливе місце в християнському культі надається святам і постам.

Первісне християнство не визнавало свят. Але становлення офіційного культу привело до появи церковних Свят, що спрямовували релігійне життя, підкорюючи його певному ритму. Всього в християнстві 12 свят вважають великими, їх називають двунадесятими. Більшість християнських свят пов'язані з подіями у житті Ісуса Христа. Головними є свята його народження - різдво, і воскресіння- пасха.

Різдво стали святкувати з ІV ст., коли було завершено узгодження євангельської біографії Христа. святкують Різдво 25 грудня, дата пов'язана з днем зимового сонцестояння, коли починає збільшуватися день. За часів язичництва з цією датою пов'язувалися уявлення про народження й перемогу доброго, світлого божества над силами холоду й темряви. Православна церква відмічає Різдво 7 січня, тому що визнає літочислення за старим стилем (за юліанським календарем). До Київської Русі свято різдва прийшло разом с християнством в X сторіччі й злилося з зимовим давньослов'янським святом -святками. Тому в святкуванні різдва церковна традиція злилася з народною. Різдву передує пилипівський піст.

Хрещення господнє теж належить до великих свят. Це свято встановлене в пам'ять хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. Вперше про це згадується у християнській літературі кінця першого - початку другого століття. Головний обряд цього Свята - освячення води. У цього Свята є й інша назва -богоявлення: в пам'ять про те, що під час хрещення Ісуса Христа "Бог - Отець свідчив з неба, а Бог - Дух Святий зійшов у вигляді голуба".

Срітення — свято, що присвячено представленню батьками Ісуса свого сина Богу, яке відбувалося в Єрусалимському храмі на сороковий день після Різдва. У народі кажуть: "На стрітення зима з літом зустрічатися".

Вхід Господень до Єрусалиму (вербна неділя) безпосередні межує з Пасхою і не має постійної дати. Це свято - канун страсного тижня, що присвячений згадці про страждання Христа.

Пасха - головне, поряд з Різдвом, свято в християнстві. Пасха не має постійної дати й визначається за спеціальними таблицями - пасхаліями. Пасха - світле свято, що пов'язане з євангельською історією про воскресіння Ісуса Христа.

Земна біографія Ісуса завершується його вознесінням на небо. Цій події відповідає свято вознесіння, що відзначається на сороковий день після Пасхи.

Від дати Пасхи залежить час святкування П'ятидесятниці (Трійці). Суттю цього Свята є євангельський міф про сходження на апостолів Духу Святого, що звелів їм нести вчення Христа до всіх народів, тому апостоли відразу заговорили п'ятдесятьма мовами.

Християнство було релігією, яка подолала національну обмеженість етнічних і племінних культів і тим самим сприяла засвоєнню людством ідеї єдності історичного процесу. Зміст християнського віровчення відповідав історичній потребі. Християнське віровчення поставало та змінювалась разом з історією народів, що його сповідували, воно йшло паралельно зі становленням й уніфікацією церковного життя. Тому сучасні християни, історію первісного християнства, тобто свою ранню історію. Слід визнати, що становлення культу в християнстві відбувалося не тільки шляхом привнесення нового, але й через пристосування до дохристиянських місцевих традицій й звичаїв.