Тема 3. Національні релігії

 

1. Іудаїзм: виникнення, віровчення, культи

2. Національні релігії Індії.

3. Національні релігії Китаю та Японії.

Національні релігії - це такі релігії, що сповідуються людьми лише однієї національності або вихідцями однієї держави. До національних релігій відносять, перш за все, культи, що розповсюджені в Індії, Китаї та Японії, а також іудаїзм.

В цій темі ми розглянемо найвідоміші й найвпливовіші сучасні національні релігії. Всі вони виникли в межах певного етносу в період становлення класового суспільства і відбили особливості історії, культури і побуту того чи іншого народу. Через це національні релігії дуже рідко виходили за межі окремого етносу, а тому в них можна побачити багато елементів із племінних культів. Національні релігії, як правило, великої уваги надають ритуалізації повсякденного життя людини (правила вживання і приготування їжі, гігієнічні норми, сімейні відносини), тоді як догматична частина релігії може бути нерозвинутою. Через це утруднюється можливість спілкування з іновірцями, тому що приналежність до певного культу співпадає, з приналежністю до певного народу чи держави.

№1.

Іудаїзм - це перша в історії людства монотеїстична релігія, релігія, вплив якої відбили сучасні світові конфесії - християнство та іслам. Це національна релігія, яку сповідують євреї. Вважається, що кількість її прихильників становить приблизно 10-15 млн. чол.

Виникає іудаїзм серед давньоєврейських племен Палестини. На початку II тисяч до н.е. євреї, як й інші семітські племена Аравії та Палестини, були політеїстами, тобто вірили в багатьох богів. Головним серед них був бог Ягве, культ якого поступово замінив всі інші. Захопивши Палестину, кочові племена давніх євреїв осіли в цій країні, заснували давню єврейську державу. Предкі євреєв жили патріархальним родоплеменним побутом. Вірили у можливість викликати тіні і вести бесіди з ними, поширений був культ тварин, місяця, блискавки і грому(Ваал).

Перші її царі - Сауд, Давид та Соломон, - не змогли, однак, створити сильної держави, у X ст. до н.е. після смерті Соломона давньоєврейська держава розпалася на дві частини - Ізраїль на півночі та Іудею на півдні. Великий вплив на релігійне життя євреїв мали жерці Єрусалимського храму(на горі Сіон), що в культі Ягве в упованні на його милість та волю вбачали порятунок від усіх бід. Весь життєвий устрій і політика держави концентрувалися навколо культу Ягве. Був створен монотеїзм. Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом тривала протягом X - VII ст. до н.е. 621 р. укзом іудейського царя Ягве був проголошен єдиним богом народу Ізраїлю. Головну роль у поширенні іудейської релігії відіграла каста жерців. Жерці були вихідцями із знатних родів, становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Недарма цілий період давньоєврейської історії до 586 р. до н.е., тобто до завоювання Єрусалима Вавилонією, називають періодом Першого храму. Храм цей було побудовано з ліванського кедру в X ст. до н.е. царем Соломоном, але його будівництво знесилило економіку Іудеї, держава розпалась на два царства. Тому Вавилонія захопила Іудею, зруйнувала храм. Лише перський цар Кір дозволив євреям в 538 р. до н.е. повернутися до Єрусалиму та відбудувати храм. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники, але віра в єдиного бога не слабшала.

Створення письмової священної традиції. Вся історія та теорія іудаїзму знайшла своє відображення в Біблії. Хоч Біблія як сукупність святих текстів, стала формуватися ще між ІІ-І тис. до н.е. (найдавніша її частина походить з 14-13 ст. до н.е.), основна частина записів датується періодом Другого храму. Під час Вавілонського полону забрані з Єрусалиму жерці не мали більше турбот по обслуговуванню храму й були вимушені зосередити свої зусилля на. переписуванні та редагуванні текстів Біблії.

Іудейська Біблія (Танах) - досить об'ємна книжка, що складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея (Тори), книги Пророків і Писання. Найважливішою її частиною в іудаїзмі вважається Тора, або П'ятикнижжя, автором її називають пророка Мойсея, вважаючи, що Тора продиктована йому самим Богом. В першій її книзі ("Буття") розповідається про творення Богом світу, про Адама та Єву, всесвітній потоп, про перших давньоєврейських патріархів, про Йосифа та єгипетський полон. Друга книга ("Вихід")присвячена втечі євреїв з Єгипту, тут йдеться про Мойсея та його заповіді. Третя ("Левіт") являє собою звіт релігійних приписів, четверта ("Числа") присвячена історії євреїв після єгипетського полону, а п'ята ("Второзаконня") повторює законоположення, які переплітаються із споминами і повчаннями. Тора -настільки шанована для іудея книга, що до неї був складений Талмуд -тлумачення Тори. Талмуд покладено в основу діяльності рабинів усього світу.

За Торою в Біблії йдуть Книги Судій та Царей ізраїлевих, Книги Пророків та інші - збірка псалмів Давида (Псалтир), Пісня пісень Соломона тощо.

Відомі дві редакції іудейського тексту Біблії - масоретська і Септуагінта. Масорети - єврейські рабини, які остаточно відредагували текст Біблії у II ст. до н.е. Септуагінта - переклад її давньогрецькою мовою.

Біблія - перш за все церковна книжка, але цим її зміст не вичерпується. В її текстах багато роздумів про світ і першооснову буття, про взаємовідносини між людьми, про моральні норми, соціальні цінності тощо, все, що зазвичай є у кожній святій книзі.

Основні положення віровчення іудаїзму. Головна ідея іудаїзму - віра в єдиного Бога Ягве. Друга важлива думка Танаху - ідея богообраності іудейського народу. Ягве оберігає свій народ і відкриває перед ним усі шляхи. Хоча Бог є єдиним для всіх, але поміж різних народів він обрав один - іудейський. Характерно, що вже з періоду Другого храму, тобто приблизно з V ст. до н.е., жерці наглядали за тим, аби євреї не брали шлюб з не євреями.

Ще одна центральна ідея іудаїзму - ідея месії, божественного спасителя, була особливо поширена на рубежі нашої ери, стала провідною в численних сектах(ессеї). Саме з таких сект розвинулося християнство.

Руйнування Храму (70 р.) та Єрусалиму (133 р.) поклали кінець існуванню давньоєврейської держави. Ідеї богообраності відіграли велику роль в історії єврейського народу. Завдяки цій ідеї сини Ізраїлю знаходили оптимальні форми свого існування вже за нашої ери, коли єврейська держава перестала існувати, а більшість євреїв розсіялася по світу (євреї діаспори - ті, що розсіялися). Масове розселення євреїв у країнах Середземномор'я призвело до того, що їх кількість у різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. В діаспорі замість Храму виникає нова релігійна організація - синагога. Синагога - це релігійний та суспільний центр єврейської громади, де рабини тлумачать святі тексти, моляться Ягве (але не приносять жертв), владою свого авторитету вирішують всі проблеми, що виникають в громаді. Складений остаточно у III-V ст. Талмуд (давньоєвр. Ламейд - вивчення) став головним джерелом релігійних приписів. Його метою було пристосування релігійного вчення і біблійних канонів до умов життя у діаспорі. Структурними складовими Талмуда є Мішна та Гемара. Мішна - це коментар біблійних текстів, а Гемара - пояснення самої Мішни. Догматика Талмуда в наш час є основою іудаїзму.

Іудейський культ. Синагогальна організація, авторитет рабинів були спрямовані на те, здоб в умовах відсутності соціальної, політичної, територіальної і навіть мовної єдності інтегрувати євреїв, зберегти їхню етнокультурну спільноту. Іудаїзм в умовах діаспори став єдиною силою, що поєднувала між собою євреїв, що розсіялися по всьому світу. Саме тому серед євреїв діаспори великої ваги надавали ритуалам обрізання, омовінь, постів, дотриманню обрядів та свят. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів - субота, святкування якої давні євреї запозичили у вавілонян. Правовірний єврей повинен вживати тільки кошарне (дозволене для їжі) м'ясо, але ні в якому разі не свинину. Під час пасхи належало їсти мацу, її робили без дріжджів та солі. Пасха у іудеїв - це свято, що присвячене виходу давніх євреїв з Єгипту. А ще святкують судний день, йом-кипур, що припадає на осінь, відразу після єврейського нового року. Вважається, що це день покаяння, очищення й молитви за гріхи: саме в цей день Бог визначає долю людини на наступний рік. До святих днів євреїв належить субота - день, коли не можна працювати, навіть готувати їжу й запалювати світло. Сучасний іудаїзм є державною релігією в Ізраїлі. Чимало елементів культу євреї запозичили від сусідніх народів – землеробські свята(від місцевого палестинського населення): маццот – весняне свято, котра злилась з скотарською пасхою; суккот – свято кущів, на честь збору плодів та ін.

В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році - 365 і частин людського тіла - 248).Вся їжа поділяється на дозволену (кошарну) і недозволену (трефну), не можна їсти свинину й зайчатину, одночасно вживати м'ясну і молочну їжу. У Талмуді є три тисячі настанов про їжу. Колись давні євреї ототожнювали душу, життєву силу з кров'ю, вважали: якщо з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти безсмертну душу.

Тому в іудаїзмі забороняється їсти м'ясо з кров'ю, слід почекати, щоб кров ятекла. Обряд різання м'яса, щоб витікала кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.

На 8 день народження хлопчик-єврей проходить свято обрізання, що є традицією, котру пов'язують з заповідю Бога Аврааму.

Основу моралі іудаїзму становлять десять заповідей, що викладаються у 20 главі книги "Вихід". Ці заповіді вважаються дарованими людям Мойсеєм від імені Бога, а їх порушення вважається злочином перед Богом.

Серед обрядів в іудаїзмі найбільш значущим є обрізання (на знак союзу з Богом, як символ належності до богообраного народу. Під час молитви іудеї прикріпляють до лоба і лівої руки спеціальні амулети - філактерії. Напередодні суботи належить здійснити обряд обмивання рук у мікві - спеціальному басейні з дощовою чи джерельною водою.

Сучасний іудаїзм. Починаючи з XIX ст. у Західній Європі й США поширився рух за реформування іудаїзму, за скасування законів про їжу, за зміну ставлення до шлюбу, за зменшення іудейських свят. Але зберігаються й прибічники старого не реформованого іудаїзму. У XVIII ст. серед євреїв Польщі й України виникає хасидизм - вчення про благочестя (його засновник Ізраїль бен Емзер, якого пізніше прозвали Бешт). Хасидизм розчиняє Бога у природі, рай ототожнює з радістю спілкування із Всевишнім, спасіння - з вірою в Бога. Хасиди вірять, що молитва допомагає людині впливати на Бога, а через нього - на весь світ. Хасиди вірять, що через релігійне самозречення можна досягти дару ясновидіння - стати цадиком (пророком-посередником між Богом і людьми, що весь час розмовляє з Богом).

Сучасний іудаїзм є державною релігією Ізраїлю. Ця релігія протягом сторіч супроводжувала історію єврейського народу, її місце в житті сучасного єврея багато в чому визначається усвідомленням того факту, що саме завдяки іудаїзму та його релігійній організації - синагозі - вдалося зберегти єврейський народ від асиміляції серед інших народів, що мали державність і кількіснопереважали євреїв в умовах діаспори.

 

№2.

Індуїзм - пануюча релігійна течія в Індії, Бангладеш, Непалі, Шрі-Ланка. Він включає в себе комплекс різних вірувань на основі синтезу буддизму та брахманізму(поперш на базі брахманізму). Тому індуїзм наслідував святі книги брахманізму - Веди, та культову мову - санскрит. Індуїзм відображає конкретне пристосовництво буддизму і брахманізму до реалій соціального і культурного життя народів Індії(міфи, релігії та ін.).

Індуїзм став панівною релігією в зв'язку з тим, що його основні положення близькі народу і є спрощенням давніх філософських теорій. Індуїзм зберіг уявлення про карму, про святість Вед. Більшість ведичних богів відійшли у минуле, збреглися лише ті, хто описується в міфології індусів. Кривава ведична жертва була замінена богослужінням без жертв. Особиста відданість богу стала важливою характерною рисою прихильників індуїзму.

Наріжним каменем індуської релігії є ідея перевтілення, віра в те, що після смерті людини її душа не гине, а переселяється в інше тіло. Але яким буде нове перевтілення душі, це залежить від поведінки людини в її нинішньому -житті та від дотримання нею кастових правил. Теоретичним обгрунтуванням ідеї перевтілення стало вчення про карму (причинність, доля).3гідно із законом карми, всі дії індивіда обов'язково матимуть наслідки в його майбутньому житті. Тому своєю поведінкою людина впливає на свою долю у майбутньому переродженні. Все в житті підкорюється закону карми й саме життя (сансара) є вічним круговоротом перевтілень. Індивідуальна людська душа (атман) хоче з'єднатися з духовним Абсолютом (Брахманом — світовою душею) - це і є остаточною метою.

В основі індуїзму лежить уявлення про те, що світ не є випадковим сполученням речей і явищ, він - впорядковане ціле. В індуїзмі відсутнє єдине авторитетне Писання, система догматів чи визнана всіма централізована релігійна організація. Великого значення тут набуває авторитет учителя - гуру, філософської школи, що дає своє тлумачення і розвиток традиційних ідей індійського філософського світобачення. Політеїзм індуїзму яскраво втілений у культі. Кожний храм має своє приоритетне божество, але це не виключає поклоніння іншим богам.

Індуїзм - політеїстична система, але серед багатьох богів є трійця головних (Тримурті): бог-творець Брахма, бог-охоронець Вішну, бог – руйнівник(творчого руйнування) Шива.

Першим з трьох вважається Брахма. Це бог, що створив світ, без нього нічого не було б, він створив навіть касти, що походять із різних частин Брахми: із його вус - брахмани (жерці - вища каста), із рук - кшатрії (воїни), із стегон — вайш'ї (ремісники і купці), із ніг - шудри (землероби). Але інших функцій у нього нема тому й храмів, йому присвячених, мало, а в повсякденних ритуалах про нього навіть не згадують. Безпосередніми правителями й упорядниками світу вважаються Вішну і Шива, а тому сам індуїзм розвинувся у вішнуїзм і шиваїзм.

Переважну більшість індусів поділяють на шиваїтів та вішнуїтів. Бог Вішну постає передусім у образі хоронителя світового порядку. Індуїзм ототожнив Будду з Вішну. Вішну перевтілювався 24 рази(аватари Вішну), але 10 його перевтілень є найважливішими. Під час першого перевтілення Вішну, щоб урятувати людей під час великого потопу, перевтілився у велику рибу, на розі якої був прив'язаний ковчег.

Друге перевтілення Вішну відбулося тоді, коли Вішну перетворився на черепаху, щоб спахати океан, з якого народилися інші боги, в тому числі й Лакшмі - дружина Вішну. У третьому перевтіленні Вішну став вепром й підняв на іклах землю, щоб вона не потонула в океані. В четвертому перевтілення Вішну був людиною-левом, у п'ятому перевтілення - карликом, у шостому перевтілення Вішну став брахманом. Але найпопулярнішим є сьоме перевтілення Вішну, де він став Рамою - сином царя. Рама – герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Рама одружився з красунею Ситою(уособлення жіночої краси, вірності і шляхетства), але її викрав демон Рамана. Розшукувати її Рамі допомагали мавпи на чолі зі своїм царем Гануманом, через це мавпи стали в Індії святими тваринами. Рамаяна найкраще розкриває національний дух індусів.

У восьмому перевтілення Вішну став Крішною. Крішна боровся з демонами, був мудрим правителем. З початку це був мудрець-філософ, котрий допомагав головному герою Махабхарати. Пізніш образ Крішни трансформувався у веселого й легковажного бога-пастушка. Дев'ятим перевтілення Вішну індуїсти вважають Будду.

Зображують Вішну четвероруким, він тримає диск (символ царської влади), палицю (знак могутності), раковину і квітку лотоса (святі предмети). У нього обличчя синього кольору. Вішну - це охоронець, він миролюбний і веселий. Його дружина Лакшмі завжди поряд з ним. Вішну має багато аватар (перевтілень), але найулюбленішими в індійців є Рама та Кришна. Про них розповідає епос "Рамаяна" та "Махабхарата." Шоста книга "Махабхарати", що зветься "Бхагават-гіта", - видатний літературно-філософський пам'ятник Індії.

Шива (санскр. - милосердний) - бог дуже суперечливий, це бог смерті, руйнації, змін, він - покровитель аскетів, що прагнуть до злиття з абсолютом. Соціальна функція Шиви - бог карм за гріхи. Але основним в культі Шиви є шанування життєвої сили й чоловічого начала. В індійській іконографії Шиву зображують як самітника з трьома очима і чотирма руками., у лобі - півмісяць, у волоссі — жіноча голівка, з якої витікаю Ганг. Кобри обвивають руки, ноги й шию. Атрибутом Шиви є Бичок Нанду, що завжди поряд з хазяїном. Шива є грозою демонів й саме тут він виступає у своїй іпостасі бога руйнування. В цій своїй іпостасі Шива сприймається в момент танцю. На лобі у Шиви, між брів є третє око. Вся сила й міць Шиви в його духовній енергії – шакті, що сплетена з його чоловічою силою. Культ дружин Шиви пов'язаний з ідеєю, згідно з якою сила енергії Шиви, його шакті швидше та легше сприймається через посередництво жіночого начала, яке іноді називають просто Шакті, іноді навіть богинею Шакті. Культ Ками, мистецтва любові, тісно повязаний з культом Шіви і Шакті. Втіленням цієї Шакті, дружини Шиви, стали вважатися численні богині плодючості, найбільш популярними серед яких є Дурга, Калі та Парваті. Богиня Дурга ("неприступна"), грізна, десятирука, втілює Велику Матір, жіноче начало в природі, вона контролює й стимулює народження, є об'єктом поклоніння як Божа Матір.

В іпостасі Калі дружина Шиви постає більш суворо. її вигляд лякає: це страховисько з трьома очима, з оскаленою зубатою пащею, з багатьма руками, на її шиї - намисто з черепів. Це є наслідком того, що вона пожирала війська ворожих демонів, пила кров їх полководців. Їй приносять у жертву тварин, вона вважається покровителькою грабіжників та вбивць. Шива і Калі мали двох синів. Перший — Ганеша - бог мудрості й добра, тому кожну справу слід починати з молитви до нього. Його зображують з головою слона. Другий син -Мканда - бог війни, але не агресивний, а захисник.

Сучасний індуїзм — це релігія величних храмів, вражаючих церемоній. Тут знов і знов стверджується стара кастова мораль, що закріплює панівне становище брахманів й безправ'я так званих недоторканих. Індуїзм - явище значне ширше, ніж релігія. Це - специфічний спосіб життя, синонім духовного світу індійця. Хоча індуїзм, що має в Індії більше 900 млн. прибічників, поширився також у Пакистані, Бангладеш, Шрі-Ланка, Непалі, Індонезії, світовою релігією він не став.

Інші релігійні системи Індії. Сикхам склався в Індії на межі ХV-ХVІ ст. як спроба поєднати в одну релігію індуїзм та іслам. З такою проповіддю виступив Нанак - засновник вчення сикхів. Нанак висунув ідею, що Бог - це добро й любов, що слід намагатися злитися з божеством під керівництвом наставника-гуру. Саме таким гуру в очах його послідовників-сикхів був сам Нанак. Сикхи (буквально "учні", тобто послідовники гуру Нанака) підкреслюють рівність всіх перед богом, виступають проти каст, проти аскетизму, за широку участь чоловіків і жінок у суспільному житті. Проповідь гуру Нанака та його наступників (всього сикхи визнають десять вчителів-гуру, що приходили на зміну один одному) викликала широкий ентузіазм серед населення Пенджабу. Сикхи перетворилися на громаду, що навіть зовні відрізнялася від індуїстів та мусульман (останні в цьому штаті переважають): сикхи дають обітницю не стригти волосся, не палити. В кінці ХVII ст. була^; створена бойова організація сикхів — хальса. Ті, хто до неї вступав, а це були всі сикхи, здатні носити зброю, разом з клятвою вірності додавали до свого імені слово "сінгх" - лев та давали обітницю дотримуватися п'яти "к": 1) не стригтися й носити бороду (кеш). 2) носити зручні у бою короткі штани (качх). 3) носити у волоссі гребінь (кангха). 4) мати при собі кинджал (кирпан) та 5) бойовій браслет (канкан).

І в наш час сикхи є впливовою силою в Індії, особливо серед військових і політиків.

Джайнізм виник в Індії ще в VI ст. до н.е. Його засновником вважають Махавіру Джину, який шанується в джайнізмі як останній з 24 тартханкарів (тих, що знайшли брід, тобто позбавилися від карми й перероджень). В основі віровчення лежить уявлення про два довічних начала - одухотворене й неодухотворене, а також практика звільнення душі від матерії, що "прилипає" до душі. Як її позбавитися? 1) потрібна віра в істинність джайнізму.2) потрібне пізнання суті доктрини.3) необхідно вести праведне життя. Члени громади джайнів давали обітницю: 1) не чинити зла живому (ахімса); 2) не красти (аст'я); 3) не перелюбствувати (брахмачар'я); 4)не стяжати (апарігракха); 5) бути щирим та благочестивим у мові (сат'я).До цієї обітниці приєднувалася вимога пуританського життя, суворої моногамності, жорсткого самоконтролю у додержанні принципу ахімси: опікуватися хворими тваринами, не наносити шкоди рослинам, не вживати сирої води, вина, бути вегетаріанцями. Такі вимоги привели до того, що серед джайнів майже немає селян, адже їхня праця не сумісна з вимогами ахімси. Тому джайни селилися по містах й займалися ремеслом та торгівлею. Не дивно, що нечисленна джайнська громада володіє чималим капіталом й відіграє помітну роль в політичному житті Індії.

 

№3.

Конфуціанство поширене в Китаї, Японії та Кореї. Його засновником є філософ Конфуцій (551-479 р. до н.е.). Він виник у період Чжаньго, коли норми моралі та етики старих поколінь майже були знищені, а суспільство стояло на межі структурного й культурного знищення. Це епоха формування централізованих держав, у звязку з загибеллю багатьох аристократів. Його висловлювання були записані його учнями і склали книгу "Лунь-юй" ("Судження і бесіди"). Цій системі притаманне намагання спиратися на давні традиції й тим впливати на сучасників. Анімістичні уявлення в цій релігії розвинуті слабо. Верховним божеством вважається Небо, це не просто фізичний об'єкт, а символ, що втілює сили природи, космосу й одночасно є прабатьком китайських правителів. Людина повинна прагнути досконалості, щоб досягти гармонії з космосом. Тому Китай себе йменує Піднебесною, але особливе значення надається релігійному культу, церемоніям, що відбуваються в різних храмах, громадських чи сімейних, практиці добрих побажань. Ідеалу "мудреця", "благородного мужа"(Цзюн-цзи) Конфуцій протиставив низького чоловіка. Перший слідує обов'язку, гуманності (жень) та закону, Другий думає лише про вигоду. Перший - вимогливий до себе, другий - до інших людей. Гуманність - скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість любов до людей – це недосяжний ідеал. Обов'язок – це моральне зобовязання яке моральна людина накладає на себе сама. В конфуціанстві відсутнє духівництво, обряди виконує державний чиновник або голова родини, тому нема й єдиної релігійної організації. Згідно з вченням Конфуція, суворе дотримання обрядів є головним правилом життя, опорою всього соціального порядку (правила поведінки існували на всі життєві ситуації). Основною формою конфуціанського культу був культ предків, як живих, так і мертвих. Цей культ став універсальною формою поведінки. Згідно з вченням про "сяо" - синовню шанобливість, син повинен все життя турбуватися про батьків, шанувати й любити їх за будь-яких обставин, навіть якщо батько - крадій чи вбивця. Норми "сяо" виховували у китайця шанобливе ставлення до сім'ї. Батько був повинен бути – батьком, а син – сином, тобто кожний мав займати те місце котре він займає. Конфуціанству притаманний культ сім'ї, звідси звична для китайців постійна тенденція до зростання сім'ї. Сім'я вважалася серцевиною суспільства, інтереси сім'ї ставилися вище за інтереси індивіда, та й сама особистість оцінювалася лише у контексті сімейних взаємовідносин(любов, як щось індивідуальне відкидалось як те, що стоїть нижче за інтересів сім'ї). Важливою складовою культу є вшанування старших. Будь-хто з старших - чи то батько, чиновник, державний муж - він незаперечний авторитет для молодшого, підлеглого, підданого. Сліпо виконувати його волю - це елементарна норма поведінки як у межах сім'ї, так і в межах цілої держави. Конфуціанство навчає, що сім'я - це мала держава, а держава - велика сім'я. Й у сім'ї й у суспільстві в цілому будь-хто, навіть найвпливовіший голова родини чи високий чиновник, завжди був передусім соціальною одиницею, що вписувалася в межі конфуціанських традицій, вийти за межі яких було неможливо: це означало "втратити обличчя", а для китайця це рівнозначно громадянській смерті.

Суспільство поділялось на верхи і низи, критерієм цього поділу було знання і чесноти, а не знатність походження і тим більше не багатство.

Конфуціанські норми сприймаються як символ всього китайського. Тому кожен китаєць за народженням й вихованням - передусім конфуціанець. Конфуціанство не схоже на традиційні релігії. На перший план в цій системі висувається соціальна етика, тому для Китаю конфуціанство - більше, ніж просто релігія, це також і політика, й адміністративна система, й регулятор економічних і соціальних процесів -квінтесенція самої китайської цивілізації.

Конфуціанство тривалий час конкурував з легізмом (школа Фа-цзя). Потім ці дві течії поєднались у одну, котра стверджувала владу імператора.

У сучасному Китаї конфуціанство, звичайно, втратило статус державної релігії, який воно мало у стародавньому Китаї, але все одно лишилося однією з розповсюджених релігій.

Даосизм виникає в один час з конфуціанством, його засновником є філософ Лао-цзи. Даосизм став синтезом його філософії та народних вірувань. Ідеї даосизму викладені у трактаті "Дао де дзін"(IV-III ст. до н.е.). Головний символ лаоської релігійно-культової системи - Дао, це першопричина буття і його завершення, "шлях" яким рухається все у світі, в тому числі й Небо. Дао – це Загальний закон і Абсолют, він панує всюди і в усьму необмежено. Невидиме, нечуване, недосяжне для органів чуттів, потсійне і невечерпне воно дає всьому життя. Навіть велике Небо наслідує Дао. Кожна людина, щоб стати щасливою, повинна стати на путь Дао, пізнати його і злитися з ним. Людина така ж вічна, як космос, фізична смерть значить лише те, що дух відокремлюється від людини й розчиняється у макрокосмові. Мета людини -домогтися, щоб її душа злилася з Дао. Для цього потрібне споглядальне ставлення до життя, услухування в себе, медитація, щоб через себе почути ритм світу. Тому моральний ідеал даосизму - чернець-пустельник. В цій релігії багато богів. Але особливе значення надається земному життю людини. Метою є не воздаяння після смерті, а земне буття, причому воно повинно бути якомога довшим, тому даоські монахи вдавалися до магічних обрядів з наміром подовжити життя й знайти еліксир безсмертя. Прагнення досягти безсмертя можна здійснити через створення умов для духів-монад(їх майже 36000), щоб вони не бажали залишати тіло. Це обмеження в їжі – відмовитися від мяса і вина, потім від грубої їжі, потім від зерна та ін.

Даосизм змінювався поступово – відмовились від відлюдності з ідеєю у-вей(недіяння), даоси синтезували філософські ідеї з примітивними забобонами і віруваннями селянських мас, створили мифи та легенди, котрі стали широко поширені серед населення Китаю.

Аморфність віровчення даосизму дозволяє йому мирно співіснувати з буддизмом, навіть запозичуючи дещо з його доктрини. Тому якщо буддизм був впливовим головним чином серед китайської еліти, то соціальною базою даосизму було селянство.

Синто (шлях богів) - національна релігія Японії. Вона виникає як синтез культу природи й культу предків. Основу синто як релігії становлять міфи, вміщені в „Кодзиках” та „Ніхонсьокі”. На міфах зібраних в цих творах базується престиж правителів країни, котрі посилались на їх походження від Аматерасу. Місцеві культи відображали інтереси громад, клану, але були байдужі до духовних потреб людини (потім цей пробел заповнив буддизм).

У ХІІІ ст. робилися спроби створити догматику синтоїзму (ісе-дзингу). Каноном ісе-дзингу вважають „Пятикнижжя синто”, „Синто-гобусе”. Синтоїстські святилища у ХІІІ-XVI ст. значно поступались будистсьским як економічною могутністю, так і політичним впливом. Поступовий синтез ідей буддизму з традиційними японськими віруваннями створили – синто. Після 1867 р. воно стало державною релігією.

В синтоїзмі багато богів, які можуть існувати в рослинах, тваринах, явищах природи, навіть в людях 3 таких вірувань походить культ імператора як Сина сонця. Богів багато, але очолює їх богиня сонця Аматерасу. До синтоїзму ввійшли численні елементи буддизму та конфуціанства. Від імператора до кожного японця в окремості(японської сім'ї) були храми і алтарі для вшанування богині Аматерасу. Синтоїзм став базисом для патриотизму. Після другої половини XIV ст. та до 1946 р. синтоїзм був державною релігією Японії. Зараз він державним культом не вважається, але це не означає послаблення його значення в житті японців, що шанують власну культуру. Культ Аматерасу став особистою справою сімї імператора і його оточення.

Тема 4: «Буддизм: виникнення, віровчення, основні напрямки»

Мета: Розглянути історичні причини та умови виникнення буддизму, священну літературу, формування і стність його віровчення, філософії буддизму, основні напрямки, що склалися в буддизмі.

План

1 Виникнення буддизму.

2 Віровчення буддизму.

3 Основні течії сучасного буддизму.

 

Виникнення буддизму

Буддизм є найстарішою з сучасних світових релігій. Його прихильники - це передусім населення Центральної, Південної та Південно-Східної Азії. Але сучасний буддизм має послідовників й на інших континентах. Серед народів Росії буддизм сповідують буряти, тувинці та калмики.

Історичні передумови виникнення.

Буддизм виникає в середині VI ст. до н.е. в Індії. Індійське суспільство переживало соціально-економічну та культурну кризи. В цей час пануюче становище в індійському суспільстві належало брахманізму та племенним культам, але вони не могли задовольнити потребу в розраді.

Соціальні чинники: відбувався розклад родоплеменних структур (арієв, аборигени не входили до них, але у них відбувались ці процеси), її всемогутності, де брахмани були домінуючою соціальною групою (звідси втрата ними реальної влади, зокрема політичної, що переходила до царів – аріїв або аборигенів), розклад великої патріархальної сім'ї і перехід до землеробної сусідської громади (арії займались скотарством), рабовласництва, розпад традиційних зв'язків, поява міст (урбанізація), беззахистність людини перед новими соціальними явищами потребувало нового механізму соціального регулювання та захисту.

Культурні чинники: становлення класових відносин проходило в умовах поліетнічності й соціально-духовного панування в Північній Індії брахманізму, що була родоплеменною релігією арієв (визнавала авторитет Вед). Ця релігія закріплювала етнічну і соціальну нерівність в суспільстві Давньої Індії – варнове поділення з домінуванням брахманів і кшатрієв, котрі і мали можливість до спасіння.

Політичні чинники: створення держав з різним у соціальному, етнічному та культурному складі населенням, створення професійного війська замість дружин з кшатріїв. Перехід влади до верхнів прошарків аборигенів (від брахманів і кшатріїв-аріїв), що певною мірою була арьянезована, але котрі не включалися брахманами і кшатріями до їх варн і звідси не мали дозврлу приймати участь у обрядових діях ведичного ритуалу. Це призводило до соціальної напруги і конфліктів.

У той час в Індії було багато викинутих або тих хто свідомо залишив світ аскетів, що намагались знайти соціально-психічний комфорт, серед котрих і з'являлися талановиті і популярні проповідники.

В Північній Індії на околиці індоарійського культурного ареалу, склався союз племен (Шакья та ін.) – що прибували під впливом арійської культури, але були в політичній опозиції до архаічної еліти і до центральних структур, із слабким впливом брахманів, але що мали культурним спадком брахманізм. Саме тут, в середнній течії Ганга, з'являлась найбільша кількість, активно проповідували духовні вчителі, мудреці, школи, секти. Таких людей і заснованих ними шкіл було багато, але найбільш успішним на той час, був буддизм, що відповідав на «соціальні питання» суспільства.

Говорячи про засновника буддизму, можна лише переказати легенду про нього (хоча частиною науковців вважається, що Будда – реальна людина). Немає письмових свідчень про засновника буддизму, вперше про нього письмові джерела починають згадувати лише з II ст. до н.е. Вважається, що вчення буддизму проголосив дві з половиною тисяч років тому царевич з племені Шак'я (півн.-схід. Індія) на ім'я Сідхартха Гаутама. Легенда говорить про те, як після багатьох перероджень, де принц Гаутама – це одне з багатьох перевтілень Будди, в кожному накопичуючи добрі справи, засновник буддизму народився в образі царевича. Все своє життя царевич провів у палаці, здобув всебічну світську освіту, одружився на своїй кузині Яшодхарє, мав сина й навіть не здогадувався про інше існування за межами палацу в котрому він проживав і котрий був збудований тільки для нього. Та якось, під час прогулянки, він побачив 4 знаменія - зустрів хворого, старця, аскета й погребальну процесію. Перші три (стара людина, хворий, небізчік) – показали йому нестабільність сансари, а останній – аскет (монах) – шлях до вивільнення. Особливо його вразив вигляд небіжчика, що свідчив про важке життя у стражданнях й смерть через страждання.

Дізнавшись про страждання, що несе життя, Гаутама йде з палацу, щоб знайти шлях, що позбавить людину від страждань. Він решив уйти з палацу після народження сина Рахули і приєднався до аскетів. Протягом семи років Гаутама був аскетом і розмірковував над текстами святих книг. Але лише після самотніх роздумів у пустелі, садячи під святим деревом бодхі і віці 35 років, Гаутама досяг осяяння (бодхі), що відкрило йому шлях до спасіння, до бажаної нірвани, коли перепиняється процес безкінечних перевтілень душі – став буддою. Гаутама переміг все, навіть свої сумніви, й скоро виголосив у проповіді головні положення нової релігії. Для Цього він відмовився від власного спасіння, від нірвани, й став Бодхісатвою. Тому боги для буддизму є другорядними, на першому плані в буддизмі культ Будди та бодхісатв.

Перша проповідь Будди була зроблена у парку Ришипатана близько Ванараса (Бенареса) для п'яти колишніх своїх товарищів – аскетів. 40 років Шакьямуні подорожував по долині Гангу, проповідуя своє вчення.

Помер Будда, згідно з легендою, коли йому виповнилося 80 років. Кінець земного життя Будди буддисти називають "тапарагішгуапа" Будди - великим переходом у нірвану. Цю дату вони шанують так само, як й момент народження Будди та момент "осяяння", тому називають "тричі Святим днем".

Притягательність буддизму в країні з кастовою системою була в тому, що життя і перевтілення кожної окремої людини є незапобіжним нещастям, таким чином всі люди були порівняни. Принцип загального для всіх людей рівності є характерною рисою буддизму (як і інших світових релігій). Соціальний стан, етнічні та інщі соціальні відмінності є другорядними, що мають залежність від ступеню моральності в додержанні шляху, що встановив Будда і таким чином можуть бути змінені в процесі сомовдосконалення. Це надавало широким масам відчуття можливості впливати на свою долю.

 

Віровчення буддизму

Першими послідовниками Будди були аскети, що збиралися невеликими групами подалі від міст. Вони заснували перші буддійські громади, вступаючи до яких адепти буддизму відмовлялися від власності, вбиралися в бідний одяг жовтого кольору й мали право володіти лише необхідним - кухлем для води й подань, бритвою й посохом, переважно життя їх проходило в мандрах, жебруванні. їсти вони мали право лише вранці. А в післяполуденний час не мали право класти до рота ані крихти. В місцях, де буддисти перечікували сезон дощів, поступово утворилися монастирі, на місцях поховань найшановніших монахів будувалися пам'ятники - ступи. Поступово складався устав монастирського життя, монахи майже постійно жили при монастирі, суворо дотримуючись вимог уставу, підкоряючись загальним зборам сангхи (монастирської громаді) й обраному настоятелю. Саме монастирі стали осередками буддизму, який не мав церковної структури. Монастир можна було залишити, але ті, що вирішили присвятити релігії життя, готувалися до обряду посвячення, до ординації. Випробування були суворими, вони гартували дух і волю. Поступово в буддизмі з'явилися й жіночі монастирі. Але, на відміну від чоловічих, вони розташовувалися поблизу поселень.

Монастирі були своєрідними університетами й бібліотеками. Тут переписувалися давніми святими мовами (санскритом та палі) святі тексти, що й увійшли до Трипітаки. Лише в XV ст. остаточно затвердився канон Трипітаки, що складається з трьох книг.

Основним ядром буддійської літератури є Трипітака. Канонізація буддизму як теологічної системи відбулася учениками Будди і записані у 80 р. до н.е. на Цейлоні при царі Ватагаманні. На соборі у Кашмірі (II ст. н.е.) ствердженна у вигляді Трипітаки – святої книги буддизму. Трипітака ("три кошика”) - приписи буддизму та його філософію (книги записані на мові палі).

1) Віная-Пітака, або книга Уставу (кошик дисциплін) – містить правила поведінки, обов'язкові для членів буддистської громади (сагхи), основні моральні приписи буддизму, спільні для всіх буддистів - не вбивай, не кради, не бреши, не перелюбствуй, не пияч, а також вимоги, обов'язкові лише для монахів: не співай та не танцюй, не вживай їжу в недозволений час, не стяжай (заборона мати власність), не спи на зручній постелі, не вживай речей, що мають яскравий колір та інтенсивний запах.

2) Сутта-пітака («Кошик текстів») – подає в найбільш повному вигляді «Вчення» (Дгарму), суть доктрини (вчення про "чотири шляхетні істини" та шлях спасіння). Це своєрідна енциклопедія буддизму. Складається з 5 зірників сутр записаних на палі (священні тексти).

3) Абхідхідхамма-Пітака – метафізичні й етико-психологічні проблеми дгарми (викладається філософія буддизму). Складається з сьоми розділів.

Звичайно, віровчення буддизму спиралося на попередні релігії, адже Індія мала давні релігійні традиції, які на початку І тисячоліття були письмово зафіксовані у вигляді Вед. Ведична релігія вже набула рис, що були характерні для більш пізніх релігій, в тому числі й для буддизму. До них можна віднести уявлення про реінкарнацію, тобто перевтілення душі після смерті тіла, вчення про карму - долю, закон, якому підвладне все, що існує. Буддизм тісно пов'язаний не тільки з ведичною релігією і брахманізмом, що виник на її основі, але й з філософією Індії. Та буддизм не був механічним нагромадженням її ідей, він створив власну оригінальну філософію.

Суттю віровчення буддизму є так звані "чотири великі благородні істини":

1)життя є страждання; страждання є універсальною властивістю життя людини, воно охоплює всі її сторони й етапи: народження, старість, хвороби, смерть, намагання володіти багатством, втрата цього багатства - все це призводить страждання;

2)є причина страждань. Це бажання, прихильність людини до життя, до задоволення своїх чуттєвих бажань; дурні страсті – насолодження, земні блага та ін.;

3) можна припинити страждання. Воля людини повинна бути спрямована не зовнішнє, а всередину, на відречення, відразу нашого "Я" від предметів зовнішнього світу, на руйнування егоїстичної прихильності до матеріального світу розумінн ілюзорності власного "Я"; відмова від дурних пристрастей і бажань - їх можна подолати ще за теперішнє життя;

4) є шлях подолання страждання, спасіння, що веде до припинення страждань - це «благородний восьмиречний шлях» до щезнення страждань, наближення до нірвани.

Шлях життя є шлях страждання, вчить Гаутама. Народження й старість, хвороби й смерть, мета, що її не вдається досягти - все це породжує страждання. Страждання породжується жадобою життя, насолод, влади, вічного життя тощо. Треба відмовитися від цих бажань, відійти від вимог буття - саме в цьому є шлях подолання страждань, тільки для тих, хто йде цим шляхом, наступає повне звільнення - нірвана. Щоб її досягти, Будда розробив вчення про шлях до нірвани, що має вісім ступенів вдосконалення – „шляхетний восімірічний шлях”:

1) Праведний погляд (слід увірувати в істини буддизму - визнати вчення про чотири шляхетні істини і розуміти їх, як основи внутрішнього вдосконалення).

2) Праведне прагнення (слід твердо визначитись й обмежувати свої бажання, відмовитися від поганих нахилів, ворожості до близьких тощо) – решучість діяти за істинами.

3)Праведна мова (слова не повинні бути злими чи вести до зла, треба утримуватися від брехні, наклепів, образ).

4)Праведна дія (слід уникати поганих вчинків і робити тільки добро), ненанесення страждання живим істотам (ахімса).

5)Праведний спосіб життя (треба забезпечувати свої потреби чесною власною працею).

6)Праведні зусилля, ретельність (постійне витіснення поганих намірів, заміна їх на добрі) – наполеглеве і поступове знищення суєтних думок.

7)Праведні думки (слід уяснити, що зло від нашої плоті і тому витіснити, як чужі, а не власні, думки про неї), тобто памятати, що життєві почуття, котрі має людина тільки заважають йому на шляху до визволення, необхідно відійти від усіх земних прив'язаностей.

8)Праведне зосередження (психотехніка, що веде до нірвани), коли остаточно долаються гріховна прихильність до світу. Досягнення внутрішнього спокою, повної незворушності, уникнення навіть почуття радості з приводу розриву з мирськими путами і свого прийдешнього остаточного звільнення.

Це є восьмірічний шлях, котрий Будда назвав середнім, котрий позбавляє від крайнощів у повідінці.

У буддизмі тільки людина і більш ніхто з існуючих істот немає можливості спастись і подолати колесо сансари («колесо життя») і прийти до нірвани. Людина, що досягла духовної досконалості у нірвані, стає архатом - буддійським святим.

Нескінченний ланцюг перероджень (сансара) може бути припинений - до цього повинна прагнути кожна людина. Зупинення перероджень, що викликають страждання, можливе за життя для тієї людини, котра індивідуальним зусиллям стала на шлях просвітлення. Досягнення спасіння можливе лише через нірвану (санскр. - затухання, згаснення). Нірвана – це вища мета буддиста, досягнуте особистими зусилями внутрішній стан, коли у людини згасають усі відчуття і прихильності, а разом з ними й увесь колишній світ. Це внутрішнє згасання звільнює людину від власного "я", що «дає, й від самої жадоби життя, що тягне все живе до нових перероджень. Тим самим розривається колесо сансари і законів карми, і просвітлена людина-мудрець до кінця існування опиняється у блаженній пустоті абсолютного спокою. Нірвана ставить істину по той бік необхідності. На цьому шляху їй допомагають Будда та бодхисатви - ті, що досягли нірвани, але не роблять крок до неї свідомо, щоб допомогти іншим людям теж знайти спокій.

Нірвана – це не смерть, це стан котрий не можливо описати.

Віровчення буддизму відкривало перед кожним, а не тільки перед брахманом, шлях до істини, а отже й до спасіння, до нірвани. Нірвана - це не єднання з богом, бо таке єднання є тільки продовженням бажання жити. Нірвана є затухання неістинного бажання - жадання, ненависті й вігластва. Не треба чекати допомоги від світу, все - всередині людини.

Згідно з буддійською філософією, життя у всіх його проявах є різною комбінацією нематеріальних змінюючихся часток дхарм. Сполучення дхарм визначає буття всього, що існує в цьому світі: людини, тварин, рослин, неорганічної природи. З розпаду відповідного сполучення дхарм наступає смерть, але дхарми не зникають, а утворюють нову комбінацію згідно із законом карми - воздаяння і результат за діяння у попередньому житті.Але з приводу того, що душа (вічна душа - атман), як носій діяльності, не існує у вченні буддизму (анатман) – її існування заперечується, людина є єдиним „відповідачем”, змінити карму ніхто, даже боги не можуть. Але замість душі, буддизм вводить поняття сантани („поток”, „послідовність”), де особистість – це лише ряд взаємозмінюючих один другого станів, але вона залишається чимось єдиним, і всі її елементи(дхарми) зберігабть зв'язки між собою, це відбувається згідноз внутрішнім фактором (прапті).

Такими були ідеї раннього буддизму. Надалі вони будуть своїми зслідовниками весь час переосмислюватися. Буддизм став швидко поширюватися, але головним чином серед вищих, освічених верств суспільства, серед каст кшатрїів, вайшья, серед населення міст, воїнів та правлячої еліти, і тобто серед тих, хто бажав позбутися влади брахманів.

Під час правління імператора Ашоки (III ст. до н.е.) буддизм став офіційною державною ідеологією.