Особливості дисидентського руху

· Мирні, ненасильницькі форми боротьби;

· Чітко визначені організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання);

· Охоплення усіх регіонів України;

· Участь представників різних верств населення.

Дисидентський рух в Україні в період застою

Правозахисний рух боровся за дотримання в СРСР основних прав і свобод, викриття злочинів тоталітарної системи.

• Форми боротьби:

- листи-звернення;

- листи протесту;

- висвітлення закритих судових процесів;

- “самвидав” і “тамвидав”;

- створення Української Гельсінської Спілки (УГС);

- рух кримських татар;

- поширення на Заході меморандумів про незаконні арешти;

- публікація списків політичних в’язнів та даних про їх становище у таборах.

• Представники руху:

- Валентин Мороз; - В’ячеслав Чорновіл;

- Левко Лук’яненко; - Микола Руденко;

- Петро Григоренко; - Василь Стус;

- Степан Хмара; - Іван Світличний;

- Іван Кандиба; - Іван Драч;

- Олекса Тихий; - Юрій Литвин.

Релігійний рух боровся за дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених конфесій, проти різних обмежень у релігійному житті.

• Форми боротьби:

- Підпільні церкви;

- Таємне богослужіння;

- Боротьба за легалізацію.

· Представники руху:

- Йосип Сліпий; - Йосип Тереля;

- Володимир Романюк; - Петро і Георгій Вінс.

9 листопада 1976 р. початок діяльності Української Гельсінської Спілки (УГС) на чолі з Миколою Руденко.

У 1975-1985 рр. було засуджено й відправлено до таборів та на заслання 25 (з 37) членів УГС, шість позбавлено громадянства, троє загинули (Олекса Тихий, Василь Стус, Юрій Литвин).

УГС – єдина в СРСР відкрита громадська правозахисна організація, що поставила національно-визвольну боротьбу в Україні на правову основу, дотримуючись гуманістичних ідеалів, законності, демократії.

Питання № 76

Особливості здійснення «перебудови» в Україні. Наростання соціально-економічних проблем в Україні (1985–1991 рр.).

Протягом 60-80-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн., або майже на 10 млн. чол. Водночас не можна не помітити, що темпи абсолютного приросту населення республіки істотно скоротилися. Так, між переписами 1959 і 1989 pp. цей показник у середньому на рік становив 330 тис чол. з поступовим зменшенням.

У проміжку часу між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення чисельності жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Так, у 1959 р. чисельність сільського населення України становила 22,6 млн. чол., або 53%. Перепис 1989 р. зафіксував скорочення сільського населення до 17,1 млн. чол. — на 5,5 млн. чол., або на 20%.

З 1979 р. в Україні спостерігається неприємне соціально-демографічне явище — депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю в розрахунку на 1000 чол. Цей процес зафіксовано в сільській місцевості спочатку на Чернігівщині, Сумщині, а потім на Полтавщині, Вінниччині і з початку 90-х років у державі загалом.

У зв'язку з товарним дефіцитом престижними стали професії, що мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї у придбанні дефіцитних товарів. Попри зростання життєвого рівня населення, його добробут порівняно з іншими країнами світу залишався низьким. Так Україна на початок 80-х років за показниками рівня життя посідала 50-60 місце в світі.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів, що не знала дефіцитів, черг тощо. З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.

Питання № 77