Вікова і педагогічна психологія. XI. Психологія виховання

Г

XI. Психологія виховання

 

бажань, нахилів, імпульсів тощо. Дитина сама має опановувати своє ви­ховання, використовуючи власні внутрішні потенції.

Ці теорії приділяють багато уваги місцю й ролі вчителя в педагогічно­му процесі, який покликаний полегшити адаптацію учнів у середовищі, а також серед своїх однолітків.

Ідеологом цих концепцій, поширених як в Америці (США, Канада), так і в Європі (Франція, Бельгія, Швейцарія), є американський психо­лог К. Роджерс («Я-концепція»). Але на відміну від 60-70 рр., коли вони сприяли появі «вільних», «відкритих», «альтернативних» шкіл, сьогодні їх застосовують переважно у вищій школі (найвідоміші представники ці­єї течії - Фрейд, Роджерс, Левін, Маслоу, Ней).

Академічні теорії (традиціоналістські, класичні, загальні) концен­трують свою увагу на процесі передачі загальних знань через класичний зміст навчання і виховання, який не залежить від сьогоднішньої культури й сучасних соціальних структур. Ці концепції мають на меті формуван­ня загальної культури, критичного й відкритого мислення, здатності до адаптування. Через сувору дисципліну, працю, повагу до традицій акаде­мічні теорії прищеплюють підростаючому поколінню демократичні цін­ності й почуття громадянськості. Головне в цих теоріях - зміст навчання, що має об'єктивну цінність і не залежить від учителя та учня (учитель передає знання, учень асимілює). Цінності, що прищеплюються, мало пов'язані з психологією людини та соціумом (Блюм, Ален).

Соціальні теорії ґрунтуються на ідеї, що виховання покликане розв'я­зувати соціальні, культурні проблеми та проблеми довкілля. Основною метою виховання має стати підготовка учнів до подолання нерівності між людьми (як у соціальному, так і в культурному аспектах), збережен­ня навколишнього середовища. Провідне місце в цих теоріях відводиться суспільству (Ілліч, Бурдьє, Тофлер).

Спіритуалістичні теорії (метафізичні) звернені, з одного боку, у вну­трішній світ людини, а з іншого - до універсуму. Вони оперують змістом і цінностями, створеними тисячоліттями. Релігія і східна філософія та їх цінності є основою виховання. Головна увага зосереджується на дитині, з якої треба виховати особистість, здатну до медитації та споглядання (Фергюсон, Фотінас, Гартманн).

Соціокогнітивні теорії розглядають положення про те, що соціальні й культурні чинники є основою формування психічного здоров'я дитини і повинні стати основою теорії навчання й виховання. Сюди належать те­орії, що пропонують педагогіку співробітництва і визначають культуру та суспільство (соціум) як провідний чинник виховання. Звідси останнє не лише постає як проблема соціальної й культурної структуралізації осо­бистості, групи, колективу, а й саме починає відігравати провідну роль у трансформації культури та суспільства (Дж. Брунер, Л. Виготський).

Психокогнітивні теорії виділяють у розвитку процесу пізнання в ди­тини такі його складові, як мислення, аналіз, розв'язання проблем, фор­мування понять, уявлень, мислительних образів тощо. В основі цих теорій лежать психологічні дослідження процесу мислення (Піаже, Башляр).

Технологічні теорії (техносистемні, системні), які в основному зо­середжені на поліпшенні технологій, засобів діяльності школярів, тобто на сучасному дидактичному, комунікативному матеріалі, а саме: комп'ю­тері, телевізорі, магнітофоні, магнітоскопі, відеодисках, компакт-дисках тощо. Крізь призму інформатизованого навчального середовища вони розглядають проблеми взаємодії між комп'ютером і дитиною (Кароль, Гласер, Скіннер).

Сьогодні і в Україні процес активних творчих пошуків набуває обри­сів різних підходів до розв'язання проблем виховання молоді.

Першим серед антропологічних, феноменологічних напрямів слід на­звати той, що базується на етнопедагогічних засадах, поширює й пропа­гує ідеї народної педагогіки, ідеал народного життя як серцевинний для національного виховання. Він уважно вивчає ті елементи у виховних і навчально-виховних процесах, які традиційно академічною педагогікою нехтувалися. Такі поняття, як національний характер, національна сві­домість учені лише починають сприймати як такі, що відіграють у по­ведінці людини далеко не останню роль. Як зберегти народні традиції, осучаснити їх, органічно вписати в канву навчально-виховного процесу, в повсякденні реалії - ось такі проблеми стоять перед ученими, які пра­цюють у цьому напрямку.

Народна педагогіка (етнопедагогіка) як складова педагогічної науки сьогодні ставить більше запитань, аніж дає відповіді на них, адже як наука про виховання, вона, крім опису традиційної педагогічної культури різних народів, має втрутитися у сферу взаємовпливів та взаємозв'язків людино­знавчих наук - психології й етнографії, фольклористики й літературознав­ства, екології й релігієзнавства, етики й естетики, антропології й історії. І залежно від предмету дослідження, використовуючи методи цих наук, вона має розробити механізми передачі етнічної культури через школу.

Але, говорячи про проблематику етнопедагогіки, можна констатува­ти, що її власна методологія й термінологія залишаються нерозроблени-ми. Дослідники зорієнтовані лише на зміст виховання як визначальний чинник і тим самим наближаються до метафізичних або ж академічних теорій.

Етнопедагогіка може допомогти педагогіці загальній і частковій, тео­ретичній і прикладній визначитися в хаосі ідей відродження, адже про­пускаючи сьогоднішні педагогічні реалії крізь призму етнопедагогіки, не можна не побачити її значущості і плідності для вирішення актуальних завдань виховання.