Укладення шлюбу за законодавством різних держав

Інститут шлюбу, який є правом інтимного самовизначення осіб, породжує цілий комплекс різноманітних особистих та майнових прав, що виникають внаслідок його укладення або розірвання, до цих пір несе на собі відбиток історичних, економічних, етнографіч­них, культурних, релігійних та інших традицій, які притаманні тому чи іншому суспільству. Наприклад, в одних суспільствах реалізу­ється концепція так званого полігамного шлюбу, тим часом як в ін­ших шлюб розглядається лише як добровільний моногамний союз чоловіка й жінки. Тому, як зазначає Г. Ю. Федосеєва, сфера сімей­но-шлюбних відносин є унікальною, бо ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не здатні стерти ту специфіку в регу­люванні, котра обумовлена національними нормами, що сягають коренями в історичні та релігійні традиції різних народів і націй.

З іншого боку, процеси міграції населення, розвиток ділових, культурних, наукових, нарешті – звичайних стосунків між пред­ставниками різних держав призводять до непоодиноких випадків укладення змішаних шлюбів, тобто шлюбів між особами, що є іно­земцями стосовно один одного. А в таких випадках гостро поста­ють питання щодо шлюбної дієздатності, кола прав і обов'язків подружжя як щодо один одного, так і щодо дітей або батьків та низки інших аспектів відносин, породжуваних шлюбом.

Нарешті, слід наголосити й на тому, що в сучасній Україні, вна­слідок проголошення курсу на побудову так званого відкритого суспільства, подібні питання давно вже переросли межі суто «ака­демічних» і перейшли до кола невідкладних практичних завдань. Немалу роль стосовно цього відіграв і розпад колишнього СРСР, який водночас перетворив велику кількість шлюбних та сімейних відносин, що раніше регулювались внутрішнім радянським зако­нодавством, у відповідні відносини за участю іноземних осіб. Як вважає В. Л. Толстих, сімейні відносини є складними як за своїм суб'єктним складом, так і за змістом.

1. Коли мова йде про укладення шлюбу, слід, насамперед, розріз­няти матеріальні вимоги щодо вступу до шлюбу та формальні умо­ви дійсності шлюбу. Під матеріальними вимогами вступу до шлюбу розуміються шлюбна дієздатність, а також існуючі в певних правових системах обмеження на можливість укладення шлюбу.

Повна шлюбна дієздатність виникає з моменту досягнення пев­ного віку, який, зазвичай, є різним для чоловіків і жінок. Так, згідно зі ст. 22 Сімейного кодексу України, шлюбний вік для жінки вста­новлюється у сімнадцять, а для чоловіків - у вісімнадцять років. Проте, у різних правових системах шлюбний вік не співпадає за своїми межами. Наприклад, у Франції, він складає для чоловіків 18 років, а для жінок – 15 років, в той час як законодавством Йеме­ну цей вік взагалі визначається індивідуально у кожному окремому випадку. Наприклад, десятирічний хлопчик і дев'ятирічна дівчина можуть бути визнані повнолітніми і, відповідно, мати право укласти шлюб, за умови досягнення ними статевої зрілості.

Ситуація зі шлюбною дієздатністю осіб у МПрП має певну складність. З одного боку, важко сперечатись з Л. Раапе, який за­значив, що не наша справа вирішувати, чи має жінка-іноземка по­трібну для укладення шлюбу фізичну та духовну зрілість. Проте, з іншого, ми не повинні забувати про свій правопорядок, і якщо за­конодавці притримуються у цьому питанні принципово різних то­чок зору, суд не повинен забувати про інститут застереження про публічний порядок.

Слід мати на увазі й те, що як положення стосовно шлюбної дієздатності, так і обмеження стосовно можливостей на укладення шлюбу, про які мова піде нижче, встановлюються у національних законодавствах імперативне, внаслідок чого, аби уникнути неба­жаних правових наслідків, що можуть мати місце, слід використовувати положення про дію імперативних норм у МПрП. Це питання особливо актуально постає у випадках ви­знання у певній державі шлюбу, укладеного за участю іноземців за кордоном.

Безумовною вимогою для укладення шлюбу є та, за якою особи, які мають намір його укласти, не повинні знаходитися у іншому законному (зареєстрованому) шлюбі. До речі, це, мабуть, єдина ви­мога, яка формулюється майже в усіх правопорядках однаково.

Ще однією вимогою щодо осіб, які укладають шлюб, є те, що вони не повинні бути родичами або свояками. Проте, останні відносини не за всіма законодавствами є перешкодою до укладен­ня шлюбу. Родинні відносини як такі, що унеможливлюють укла­дення шлюбу, хоча і відомі всім правопорядкам, однак визнача­ються по-різному: в одних це тільки прямі родичі, в інших І прямі, і побічні, при чому коло і тих і інших може визначатися по-різному. Наприклад, в одних правопорядках заборонено шлюб між дядьками та племінницями, тітками та племінниками (ЦК Франції), в інших – ні; бокові кровні родичі не можуть укладати шлюб до третього ступеня споріднення (Франція), до четвертого – Болгарія, або тільки до другого – Україна, тим часом як в Угорщині подібний шлюб взагалі буде визнаним дійсним і т. ін.

За законодавством великої кількості держав безумовною вимо­гою для укладення шлюбу є добровільно і належним чином ви­словлена згодана його укладення, хоча в інших, наприклад за за­конодавством Йемену, вона ніякого значення не має.

Нарешті, в законодавствах окремих держав існують і специфіч­ні вимоги щодо укладення шлюбу.Так, за ЦК Іспанії не можуть укладати шлюб особи, які визнані винними у смерті подружжя; за ЦК деяких держав встановлено «траурний строк», протягом якого жінка не може вийти заміж після смерті чоловіка чи розірвання шлюбу з ним (у Франції він дорівнює 300 днів, у Німеччині – 10 місяців тощо); низкою законодавств передбачено більш або менш широке коло хвороб, які перешкоджають укладенню шлюбу. В. Л. Толстих добавляє, що деякими законодавствами забороня­ється укладення шлюбу між особами похилого віку й молодими людьми, між особами різної конфесійної приналежності, між спів­учасниками перелюбства.

На останнє зауважу, що у більшості держав під шлюбом розу­міється «союз чоловіка і жінки», хоча в деяких державах це не є обов'язковим. Наприклад, у Голландії дозволеними є одностаттєві шлюби.

2. Під формальними умовами дійсності шлюбу розуміються вимоги, які є обов'язковими для процедури його здійснення. За цими умовами всі держави світу можуть бути розподіленими на такі групи:

• держави, в яких офіційно визнається тільки шлюб, зареєст­рований у державних органах (Франція, Бельгія, Голландія тощо);

• держави, де офіційно визнається як громадянський, так і цер­ковний шлюб, коли право вибору форми укладення шлюбу зали­шено на розсуд осіб, що укладають шлюб (Австралія, Англія, Бра­зилія та ін.);

• держави, в яких укладення шлюбу можливе лише у церков­ній формі (Греція, Кіпр та деякі інші);

• держави, де визнаються шлюби «common law marriage» (за загальним правом – деякі штати США, ряд провінцій Канади). У цьому випадку достатньо добровільного волевиявлення стати чо­ловіком і жінкою та фактичного початку виконання шлюбних від­носин.

У названих групах держав діють різні правила укладення шлю­бу. В Англії шлюб можливий після спливу 48 годин з моменту по­дання заяви, у Франції – після 10 днів. В одних правопорядках піс­ля подання заяви необхідне оголошення про майбутній шлюб, в інших – це не вимагається; одні законодавства передбачають ін­ститут заручин, інші – ні; в одних правопорядках має місце попе­редня перевірка заяви з видачею відповідним чиновником дозволу (сертифікату) на укладення шлюбу, в інших цього не вимагається; за одними правилами необхідним є попереднє медичне обстежен­ня, за іншими воно не потрібне; нарешті, в одних законодавствах на шлюб з іноземцями необхідним є попередній дозвіл органів державної влади (Індія, Ірак, Італія, Швеція тощо), в інших цього не вимагається.

3. З наведених даних випливає, що умови укладення шлюбу в різних державах досить часто можуть не співпадати, внаслідок чо­го шлюб, укладений з дотриманням всіх вимог в межах певного правопорядку, зовсім не обов'язково буде визнаним в іншому, а це призводить до виникнення явища, яке отримало назву «шкутиль­гаючих шлюбів», що з міжнародно-правової точки зору, вкрай небажано. За очевидною неможливістю створення матеріально-правових уніфікацій щодо всіх зазначених та інших особливостей процесу укладання шлюбу, міжнародне приватне право зосереди­ло свою увагу на уніфікації колізійного регулювання відповідних питань. У зв'язку з цим можна назвати такі універсальні конвенції:

• Нью-Йоркську конвенцію про згоду на вступ у шлюб, міні­мальний шлюбний вік, реєстрацію шлюбу від 10.12.1962 р.;

• Гаазьку конвенцію про укладення і визнання дійсності шлю­бів від 14.03.1978р.

Однак ці конвенції, з одного боку, не знайшли (особливо друга) широкого розповсюдження, а з іншого – Україна в них участі не бере.

Найбільш відомими регіональними уніфікаціями є Кодекс Бустаманте, учасником якого є 15 латиноамериканських держав, та Мінська конвенція (10 держав СНД). Зокрема в Мінській конвенції (ст. 26) встановлено, що умови укладання шлюбу визначаються для кожного з майбутнього подружжя окремо за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої він є, а для осіб без громадянства – законодавством Договірної Сторони, яка є місцем їх постійного проживання. Крім того, стосовно перешкод на укладення шлюбу повинні бути дотриманні вимоги законодавства До­говірної Сторони, на території якої укладається шлюб.

4. З урахуванням зазначеного більш цікавим є питання визна­чення колізійної норми, яка підлягає застосуванню щодо укладен­ня шлюбу, та особливості формулювання таких норм у різних на­ціональних законодавствах. За останньою ознакою виокремлю­ються щонайменше три системи законодавчих актів.

Найстарішого і, мабуть, найпоширенішою є система lex loci celebratioms, за якою вирішальне значення надається місцю укла­дення шлюбу. Головні принципи цієї системи зводяться до таких двох положень:

• шлюб, дійсний у місці його укладення, є дійсним у будь-якому іншому місці;

• навпаки, шлюб, недійсний у місці його укладення, повинен бути визнаним недійсним будь-де.

Якщо друга частина формули заперечень не викликає, то щодо першої відомі обмеження. Наприклад, у Кодексі Бустаманте з цьо­го приводу зазначено, що держава, законодавство якої вимагає для шлюбу здійснення релігійного обряду, може відмовити у визнанні дійсності шлюбів, укладених їх громадянами за кордоном без до­тримання зазначеної форми.

Інша система підкоряє шлюб особистому закону особи, що йо­го укладає.

Ця система має той суттєвий недолік, що залишається не зовсім зрозумілим, який саме закон повинен застосовуватись у випадку змішаних шлюбів. Аби усунути це непорозуміння, останнім часом національні законодавці формулюють правило на кшталт того, що відтворено у ст. 37 угорського Указу про міжнародне приватне право: якщо особисті закони осіб, які укладають шлюб, є різними, шлюб буде дійсним лише у тому випадку, коли дотримані мате­ріально-правові умови його укладення за особистим законом кож­ної з цих осіб. Що стосується формальних вимог дійсності шлюбу, то вони визначаються за правом, яке є дійсним у місці та під час укладення шлюбу.

Останньою, є так звана змішана система визнання шлюбу, ко­ли застосовним вважається або закон громадянства, або закон до­міцилію, або, нарешті, комбінація одного з цих законів та закону місця укладення шлюбу.

Яскравим прикладом застосування цієї системи є так звана шка­ла Кегеля, що запроваджена в німецькому цивільному законодавстві і яка замінила традиційну для цієї системи права колізійну прив'язку до громадянства чи місцезнаходження чоловіка. Ця шка­ла передбачає прив'язки в такій послідовності: спільне дійсне громадянство подружжя; за його відсутності – останнє спільне грома­дянство, якщо один з подружжя його зберіг; за відсутності такого останнє сумісне місце проживання, якщо один з подружжя мешкає там і зараз; за відсутності всіх цих елементів – найтісніший зв'язок із правом певної держави. Таким чином, створюється реальна мож­ливість вибору прив'язок, а отже, і можливість легального та ефек­тивного вирішення колізійної проблеми.

5. Коли йдеться про змішані шлюби, слід мати на увазі, що се­ред них окремо виділяється такий різновид, як закордонний шлюб. Під ним розуміється шлюб громадянина відповідної держави з іноземною особою, та шлюб громадян цієї держави між собою, які укладені поза межами території відповідної держави. Під це поняття підпадає і шлюб двох іноземців, який укладається в третій країні. В багатьох законодавствах такі випадки регулюються спе­ціально.

Найбільш поширеною формою укладання подібних шлюбів є так звані консульські шлюби, тобто шлюби, що укладаються в дип­ломатичних або консульських установах відповідних держав за кордоном. Для того щоб такі шлюби отримали визнання на тери­торії держави перебування консула, необхідно щоб консул мав на це повноваження своєї держави та згоду держави акредитації на те, щоб консул укладав ці шлюби на її території як між громадя­нами держав, які досягли відповідної згоди, так і громадянином своєї держави з особою із третьої держави. Подібна «легалізація» діяльності консула забезпечується шляхом укладення між відповід­ними державами консульських конвенцій, коли на засадах взаєм­ності в них вирішуються всі відповідні питання.

6. Щодо українського національного регулювання процедури укладення шлюбу слід зазначити, що згідно зі ст. 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, заре­єстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Релігійний обряд шлюбу не породжує відповідних юридичних прав і зобов'язань, окрім випадків, коли цей обряд відбувся до створення або відновлення зазначених державних органів. Держа­вна реєстрація шлюбу підтверджується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Шлюб в Україні ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка, які можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. У шлюбі між собою не можуть перебувати:

• особи, які є родичами прямої лінії споріднення;

• рідні як повнорідні (що мають спільних батьків), так і неповнорідні (мають тільки спільну матір або тільки спільного батька) брат і сестра;

• двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник чи племінниця;

• усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Про реєстрацію шлюбу до зазначеного вище органу подається заява, а особи, що цю заяву подали, повинні повідомити одна одну про стан свого здоров'я, причому, держава забезпечує створення умов для медичного обстеження зазначених осіб.

Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються зарученими. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. Проте, особа, яка у подальшому відмовилась від шлюбу, зобов'язана від­шкодувати іншій стороні витрати, що були нею понесені у зв'язку з припливанням до реєстрації шлюбу та весілля, за винятком випадків, коли ця відмова була викликана протиправною, аморальною поведін­кою нареченої чи нареченого або приховуванням певних істотних обставин (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання відповідної заяви. Однак, у разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя наре­ченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання заяви. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Що стосується нашої держави, то слід мати на увазі, що змішані шлюби, про які йдеться, на території України дозволялись не зав­жди. Відповідно до Указу Президії Верховної Ради колишнього СРСР від 15.12.1946 р. вони були заборонені. На думку А. А. По­пова, це, певною мірою, пояснювалось епідемією змішаних шлю­бів, які укладалися військовослужбовцями окупаційних військ на окупованих територіях. Ним же наводиться приклад стосовно бри­танських окупаційних військ, службовці яких за три роки (1947-1950) уклали 7500 шлюбів з німкенями.

Скасована ця заборона була 26.11.1953р. після смерті «вождя народів». Натомість, для укладення такого шлюбу у кожному окре­мому випадку зацікавлена особа повинна була отримати спеціаль­ний дозвіл. Проте,в Указі від 26.11.1953 р. не було зазначено жод­ного владного органу, на який покладалось би зобов'язання цей дозвіл надавати. Тому принципово така ситуація в Україні була спрощена тільки після проголошення нею незалежності, а точніше – з прийняттям нового Сімейного кодексу.

Однак, те колізійне регулювання питань, пов'язаних з укладен­ням шлюбу, що в цьому кодексі містилося, з прийняттям Закону від 23.06.2005 р. змінено.

Згадувані вище положення Мінської конвенції в ст. 55 зазначе­ного Закону відтворено у такий спосіб: право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. На­ступною статтею встановлено, що форма і порядок укладення шлю­бу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства. а також між іноземцями або особами без грома­дянства визначаються правом України.

Законом від 23.06.2005 р. встановлено також, що шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатич­ному представництві України згідно з правом України. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатично­му представництві відповідних держав в Україні регулюється пра­вом акредитуючої держави.

Окремо (ст. 58) в Законі регулюються питання дійсності шлюбу, укладеного за межами України. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між грома­дянином України та особою без громадянства, що укладений за ме­жами України відповідно до права іноземної держави, єдійсним в Україні за умови додержання щодо громадянина України вимог Сі­мейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу. Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні.

Нарешті (ст. 60), Законом встановлені правові наслідки шлюбу. Вони визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності – правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності тако­го – право, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця прожи­вання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Зазначений вибір права обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя (без застосування частини другої статті 16 цього Зако­ну, а угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним).