Право, що підлягає застосуванню до контрактів

1. Як зазначалось, контракти є найпоширенішою формою ви­никнення договірних зобов'язань у МПрП. Проте, не тільки цим пояснюється провідна роль договору купівлі-продажу в міжнарод­них економічних зв'язках. Всі інші міжнародні угоди або прямо пов'язані з купівлею-продажем (наприклад, страхування чи розра­хунки), або є різновидом купівлі-продажу (ліцензійні договори, договори про надання послуг), або містять у більшому чи меншо­му ступені елементи купівлі-продажу (договори про кооперацію). Тому нерідко вибір права, що підлягає застосуванню до контракту, може мати значення, яке виходить за межі власне відносин, пов'язаних з купівлею-продажем товарів.

З іншого боку, якщо світовій економіці притаманна метанаціональна природа, коли обмін продуктів виробництва і саме вироб­ництво мають міжнародний характер, то правове регулювання сві­тової економіки ще й досі залишається за своєю суттю національ­ним. Внаслідок цього, за відсутності уніфікованої правової бази або у випадках прогалин в уніфікаціях якраз і виникає проблема вибору між різними зацікавленими у врегулюванні правопорядками. А цей вибір часто буває важко зробити, бо у прив'язці можуть бути відсутніми єдині, тверді та легко впізнавальні критерії, такі, наприклад, як «осідлість» у міжнародному праві компаній або «місцезнаходження» у міжнародному речовому праві.

2. Необхідність належного встановлення права, що підлягає застосуванню до транскордонних комерційних контрактів, обумов­люється також важливістю тих статутних питань, які у разі цих контрактів необхідно вирішили. В літературі вказується, що до ко­ла цих питань належать:

• дійсність договору;

• його тлумачення;

• виконання договірних зобов'язань;

• наслідки невиконання договору;

• припинення дії договору та наслідки визнання його нікчем­ним;

• розподіл тягаря доведення.

Крім того, договірний статут регулює також зобов'язальні від­носини сторін у переддоговірний період, рівно як і всі вимоги, що випливають з вини при укладенні договору (culpa in contrahendo). До зазначеного слід додати питання про порядок укладення контрактів. Справа в тому, що, як зазначається, «точки» терито­ріальної локалізації за участю іноземного елементу досить суттєво ізольовані одна від одної. Місце укладення договору не обов'язко­во збігається з місцем знаходження особи, що здійснює виконання, місце розгляду спору не обов'язково збігається з місцем виконання тощо. Внаслідок цього регулювання договірних відносин у МПрП, як правило, розщеплюється. Тобто, вирішення зазначених вище статутних питань нерідко підкоряється кожне «своему», окремо визначеному нраву.

Оцінюючи ситуацію, що внаслідок всього зазначеного склалася з контрактами, різні автори роблять далеко не однозначні виснов­ки. На думку О. О. Мережка, наприклад, є всі підстави вважати, що у даному випадку МПрП, яке побудоване в основному на колі­зійному методі правового регулювання майнових і особистих немайнових відносин з іноземним елементом, опинилося у кризі перед тими проблемами, котрі виникли у процесі розвитку і глоба­лізації світової економіки. Єдиний вихід з цієї кризи автор вбачає v створенні нового lex merсatoria, що є «серйозним викликом між­народному приватному праву як альтернативний колізійному ме­тоду спосіб правового регулювання зовнішньоекономічних опера­цій».

Інші автори налаштовані менш песимістично і зауважують, що людство, аби мати можливість точно орієнтуватись у калейдоскопі розмаїття транскордонних контрактів, здогадалось «перетворити нестаток у доброчесність»: майже повсюдно долю договору вру­чено в руки його учасників, коли сторони отримують право самі визначити застосовне право.

3. До речі, якщо орієнтуватись на Віденську конвенцію про до­говори міжнародної купівлі-продажу товарів, то слід дійти висно­вку, за яким остання точка зору більш відповідає положенням цієї Конвенції. По-перше, згідно з п. 2 ст. 7 Конвенції, питання, що стосуються предмета регулювання цієї Конвенції, які безпосеред­ньо в ній не вирішені, підлягають вирішенню згідно із загальними принципами, на яких вона ґрунтується, а за умови відсутності та­ких принципів – згідно з правом, застосовним відповідно до норм МПрП. Тобто, у цьому положенні відсутнє будь-яке посилання на звичаєву практику, яка, власне, становить зміст lex merсatoria. Там же, де таке посилання міститься (ст. 9 Конвенції), застосування будь-якого звичаю однозначно обмежено домовленістю сторін і тільки за її відсутності вважається, що сторони мали на увазі за­стосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко­відомий і постійно додержуються сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі.

Однак не можна не наголосити, що принцип lex voluntatis у його застосуванні до міжнародних контрактів підлягає деяким особли­вим обмеженням. У доктрині зазначаються такі з них:

1) Засоби, що є необхідними для захисту сторони, яка потребує спеціального захисту (так звана «слабка» сторона договору). Це означає, що принцип свободи волі не повинен слугувати інстру­ментом обмеження захисту інтересів споживачів та трудящих, які гарантуються їм імперативними нормами правопорядку, що підля­гає застосуванню.

2) Міжнародно-правові норми внутрішнього права, тобто: нор­ми права конкуренції, право договорів про найм житла, валютне право.

3) Імперативні норми внутрішнього законодавства, які виклю­чають можливість застосування принципу lex voluntatis, такі, як застереження про публічний порядок або норми, що встановлю­ють особливий порядок судового розгляду справ.

Взагалі, як це випливає і з тексту п. 2 ст. 8 Віденської конвенції, у контрактах далеко не завжди міститься прямо визначена згода на застосування до відносин контрагентів конкретного права. Це має місце лише у випадках надання допомоги при укладенні контракту кваліфікованими юристами або за наявності типових форм (про­форм) договорів. У всіх інших випадках досить гостро постає пи­тання про те право, яке дійсно мали на увазі сторони при укладен­ні відповідної угоди в контракті. Варіанти вирішення подібних пи­тань у міжнародній практиці є різними. Це може бути:

• система права, з якою договір пов'язаний внутрішньо;

• особистий закон продавця (так звана доктрина «характерного виконання»);

• принцип абсолютної свободи автономії волі (англо-американське право), коли суди вирішують питання про застосоване право, вкладаючи у рішення свое розуміння питання (див. гл. 4.5.2) тощо.

Із зазначених варіантів на особливу увагу заслуговує концепція «характерного виконання», що була закріплена у Римській конвен­ції про право, застосовне до договірних зобов'язань (I960) у тако­му вигляді: відносини сторін за договором регулюються найбільш близьким правом. Близьким правом, якщо обставини цього не спростовують, для більшості договорів вважається право сторони, чиє виконання має вирішальне значення для змісту договору. Хоча єдиного визначення поняття виконання, «що має вирішальне зна­чення для договору», у доктрині не вироблено, В. Л. Толстих вва­жає, що практика застосування цього колізійного принципу при­зводить все-таки до гарних наслідків.

4. Питання, щойно розглянуті, у нашому національному зако­нодавстві вперше були порушені в Законі «Про зовнішньоеконо­мічну діяльність», але своє більш повне відтворення вони знайшли у розділі VI Закону від 23.06.2005 р. «Колізійні норми зобов'язаль­ного права». За загальним правилом, з якого починається зазначе­ний розділ, сторони договору згідно зі статтями 5 та 10 цього За­кону можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України. А далі розглядаються окремі випадки, коли зазначений вище законодавчий дозвіл не реалізовано (ст. 44 зазначеного Закону).

Так, у разі відсутності згоди сторін договору про вибір права, що підлягає застосуванню до цього договору, застосовується пра­во відповідно до частин другої і третьої ст. 32 цього Закону, при цьому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирі­шальне значення для змісту договору, є продавець за договором купівлі-продажу.

Однак, відповідно до ч. 2 цього Закону, правом, з яким договір найбільш тісно пов'язаний, вважається:

• щодо договору про нерухоме майно - право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, право держави, де здійснена реєстрація;

• щодо договору, укладеного на аукціоні, за конкурсом або на біржі,- право держави, у якій проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

У ст. 45 Закону встановлені спеціальні правила стосовно вибору права, що застосовується до договорів споживання, під якими ро­зуміється придбання товарів та одержання послуг особою (спожи­вачем) не для цілей підприємницької діяльності. Згідно з цією статтею вибір права сторонами договорів споживання не може об­межити захист прав споживача, який надається йому імператив­ними нормами права держави, у якій є його місце проживання, пе­ребування або місцезнаходження, якщо:

1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення дого­вору в цій державі; або

2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або

3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.

У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору спо­живання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнахо­дження (за окремими винятками, що передбачені у частині четвер­тій статті).

Доречним видається вміщення у ст. 47 Закону, в якій визнача­ється сфера дії права, що застосовується до договору. Цим правом охоплюються питання дійсності, тлумачення договору, права та обов'язки сторін, виконання договору та наслідки його невико­нання або неналежного виконання, припинення договору, наслідки недійсності договору та відступлення права вимоги або переве­дення боргу згідно з договором. А в ч. 2 цієї статті уточнено, що при визначенні способу та порядку виконання договору, а також договору, заходів, які мають бути вжиті у разі невиконання або неналежного виконання договору, якщо неможливе застосування права, зазначеного в частині першій цієї статті, може бути засто­соване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

3. Колізійні питання стосовно форми контракту

 

1. Необхідність розгляду даних питань обумовлюється тим, що і у разі визнання контракту недійсним у зв'язку з недотриманням форми всі інші можливі колізійні питання втрачають будь-який інтерес.

Вище вже зазначалось, що головною колізійною прив'язкою, яка вирішує питання, пов'язані з формою контракту, є правило locus formam regit actum. Проте, у випадках з контрактами виникає одна специфічна складність, пов'язана з укладанням так званого договору «між відсутніми». Останнім терміном прийнято позначати випадки укладення зовнішньоторговельної угоди за до­помогою телетайпу, факсу, телефону і т. ін. Справа в тому, що у всіх подібних випадках застосування принципу locus regit actum стає неможливим саме за відсутності «loci», тобто, єдиного місця, в якому угода укладалась би.

У зв'язку з цим у національних законодавствах вироблені різні модифікації застосування даного принципу. Наприклад, у ряді країн для таких випадків запропоновано використовувати такий різновид зазначеного принципу, як місце вчинення «останньої дії», тобто та­кої, без якої сам контракт вважається неможливим (неіснуючим). Так. у праві США, Великої Британії, Японії та деяких інших, цим місцем вважається те, з якого направлено акцепт (тобто, згода з отриманою раніше пропозицією щодо укладення контракту - офер­тою). Саме ця концепція дістала назву «поштової скриньки». В інших державах, навпаки, місцем останньої дії вважається те міс­це, в якому оферент отримав згоду контрагента (акцепт) на укладення контракту. Таким чином, зазначене колізійне питання свого остаточного вирішення у МПрП поки що не знайшло.

Слід зауважити, що за ст. 638 чинного ЦК України укладення договору відбувається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою сторо­ною і він вважається укладеним (ст. 640 ЦК) з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Причому, згідно зі ст. 647 ЦК, договір є укладеним в місці проживання фізичної особи або за місцезнахо­дженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

2. Другим колізійним питанням щодо форми контракту є пи­тання про письмову форму договору міжнародної купівлі-продажу товарів. Взагалі, що стосується форми угоди, висловлюється дум­ка, за якою її колізійне регулювання засноване на правовій обумов­леності, пов'язаній з публічним інтересом. У своєму законодавстві держава регулює питання про форму угоди імперативними норма­ми, що пояснюється необхідністю здійснення державного контро­лю за окремими категоріями угод, а також метою забезпечення доказової бази при розгляді спору за угодою.

Загальним правилом щодо цього питання с положення ст. 11 Віденської конвенції 1980 р., за якою не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. Він може дово­дитися будь-якими засобами, включаючи свідчення. Як зазнача­ється в літературі, в цій нормі знайшла відображення практика міжнародної торгівлі – не висувати до форми договору будь-яких формальних вимог.

Проте, далеко не всі держави дотримуються зазначеної вимоги, що знов-таки знайшло відображення у Віденській конвенції, яка дозволяє (ст. 96) Договірній державі, законодавство якої вимагає, щоб договори купівлі-продажу були укладені або підтверджені в письмовій формі, в будь-який час зробити заяву згідно зі ст. 12 про те, щоб договір купівлі-продажу, його зміна чи припинення за зго­дою сторін або оферта, акцепт чи будь-яке інше вираження наміру здійснювалися в письмові формі, якщо хоча б одна із сторін мас своє комерційне підприємство в цій державі.

Зазначене колізійне питання здебільшого вирішується у той спосіб, що національним законодавством вимагається лише проста письмова форма, за якою, наприклад, контракт, укладений за до­помогою телетайпу або факсу, задовольняє письмовій формі.

3. Спочатку у нашому національному законодавстві це положення було ускладнено правилом, яке отримало у доктрині позначення як особлива вимога щодо порядку підписання контрактів, коли від кож­ної сторони вимагалося по два підписи під контрактом – керівника та головного бухгалтера відповідної юридичної особи. Проте, згідно із Законом України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 21.10.99 р. ситуація пев­ною мірою змінилася на краще, оскільки у цьому Законі зазначено, що контракт укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.

Якщо взяти до уваги положення ч. 1 ст. 639 чинного ЦК Украї­ни, за яким договір може бути укладеним у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом, та правила ч. 2 ст. 671 чинного ЦК України, згідно з якою договір у письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, за допомогою факсимільно­го, електронного чи іншого зв'язку або іншим способом, який до­зволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором, то є підстави очікувати, що можливість виникнення колізійних проблем, пов'язаних з формою контракту в Україні, значною мірою буде зменшена.

4. Складнішою стає ситуація в тих випадках, коли щодо конт­рактів вимагається спеціальна форма. Наприклад, згідно зі ст. 657 чинного ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладеться у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Подібні нор­ми, які мають імперативний характер, відомі всім правовим систе­мам і недотримання їх вимог призводить до нікчемності договору.

Юридичне значення нікчемного договору полягає, як зазначено у рішенні арбітражу за позовом об'єднання «Союзнафтоекспорт» проти компанії «Джок Ойл» (Бермуди), в тому, що кожна зі сторін зобов'язана повернути іншій все отримане за угодою, а коли не­можливо повернути отримане, то відшкодувати його вартість гро­шима, якщо інші наслідки недійсності угоди не встановлені зако­ном (двостороння реституція). Причому, якщо однією зі сторін отриманий товар вже використаний, проте не сплачений, необхід­но застосовувати односторонню реституцію, тобто - відшкодуван­ня грошової суми за товар, переданий іншій стороні, втім не опла­чений нею кредиторові.

Відтепер частини шоста-п'ятнадцята ст. 6 із Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» виключені. Статтею 31 Закону від 23.06.2005 р. встановлено: якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке за­стосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання ви­мог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знахо­дяться в різних державах, - права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором. Але, якщо хоча б однією стороною зовнішньоекономічного договору є громадянами України або юридична особа України, такий договір у письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

5. Коли мова йде про недійсність договору міжнародної купів­лі-продажу товарів, то, як зазначає М. П. Бардіна, однією з най­більш серйозних підстав визнання такого договору недійсним є так званий порок (вада) суб'єкта, що має вияв в укладенні угоди особою, яка не має належної правоздатності, або в ухваленні уго­ди представником чи органом юридичної особи з перевищенням меж наданих йому повноважень. І далі: відповідні питання по­винні регулюватись виключно національним правом, яке визначається на підставі застосовних колізійних норм. Інакше кажучи. це означає, на думку іншого вченого - М. М. Богуславського, що до відносин представництва не застосовується право, яке підля­гає застосуванню до договору, укладеного через посередника.

Значною мірою право, що підлягає застосуванню до представни­цтва, визначається на підставі самостійних колізійних прив'язок, Слід зазначити, що дані питання у Законі від 23.06.2005 р. ви­рішено таким чином. По-перше, згідно зі ст. 34 Закону порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення до­віреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність. По-друге, відповідно до ст. 28 юридична особа не може посилати­ся на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відповідає праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не зна­ти про такі обмеження.

4. Колізійні питання, що мають відношення до змісту контрактів

 

1. Як уже зазначалось, контракт – це угода сторін щодо міжна­родної купівлі-продажу товарів і, як така, вона являє собою дії суб'єктів права, що спрямовані на встановлення, зміну або припи­нення взаємних цивільних прав та обов'язків. Зазначалось і те, що головним питанням стосовно контракту є вибір права, якому це£ контракт підпорядковується. Внаслідок цього встановлення прав зобов'язань, які повинні знайти своє відображення в тексті конт­ракту, обумовлюється, головним чином, нормами обраного за принципом lex vоluntatis права. Проте у випадках, коли сторони не скористалися принципом автономії волі чи скористалися ним незаналежним чином, постає наступна проблема: правове регулювання питань, які в сукупності складають зміст певного контракту, у різних національних законодавствах є різним, як різними бувають і засоби колізійного регулювання. Ними можуть бути і закон дер­жави продавця (lex venditoris), і закон місця виконання договору (lex loci solutionis), і закон місця укладення договору (lex loci actus), і інші формули прикріплення.

Зазначені суттєві відмінності у національно-правових засобах регулювання питань, пов'язаних зі змістом контрактів, труднощі визначенням права, що підлягає застосуванню до них, та неоднозначність колізійного регулювання вказаних питань призводять до і того, що контрагенти намагаються регламентувати свої відносини за контрактом якнайдетальніше, а це вкрай ускладнює процес укладання контрактів. З іншого боку, намагання окремих держав спростити ситуацію шляхом укладання відповідних двосторонніх угод є хоча і корисним засобом, проте таким, який не здатен раз і назавжди вирішити комплекс складних питань, пов'язаних з міжнародною купівлею-продажем товарів.

Ця ситуація настільки складна, що стала навіть предметом спеціального обговорення Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй, яка ще 17.12.1966р. (резолюція ГА ООН № 2205 (XXI)) зазначила, що розходження, які існують у законах різних держав у питаннях міжнародної торгівлі, становлять одну з перепон на шляху подальшого розвитку цієї торгівлі.

Всім цим якраз і обумовлюється необхідність застосування в даній сфері механізмів багатосторонньої уніфікації правових норм, які були б здатні замінити собою широке коло існуючих націо­нальних норм регулювання торгівлі, звузивши у такий спосіб кіль­кість існуючих розбіжностей.

2. Взагалі-то процес уніфікації правових норм щодо міжнарод­ної купівлі-продажу товарів почався ще до зазначеного розгляду питання на сесії Генеральної Асамблеї ООН і знайшов своє від­творення у трьох конвенціях:

• Гаазька конвенція від 15.06.1955 р. про право, застосовне до міжнародної купівлі-продажу товарів (інколи до її назви додають словосполучення «рухомих матеріальних речей»);

• Гаазька конвенція 1964р. про уніфікований закон щодо укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів;

• Гаазька конвенція 1964 р. про уніфікований закон щодо між­народної купівлі-продажу товарів.

Але особливо зосереджувати свою увагу на цих Конвенціях не слід, і не тільки тому, що Україна участі в них не бере. Значно більш суттєвим є те. що, по-перше, Конвенція 1955 р. широкого розповсю­дження не знайшла. По-друге, 14.04.1980р. у Відні було прийнято Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, згідно зі ст. 99 якої держави, що дають згоду на обов'язковість для них цієї Конвенції, беруть одночасно на себе зобов'язання денонсу­вати обидві Конвенції 1964 р,, якщо вони є їх учасниками.

Конвенція ООН набула загальної чинності 1.01.1988 р. Україна приєдналася до неї 23.08.1989р. і з 1.02.1991 р. ця Конвенція є чинною для нашої держави, її учасниками сьогодні є більш, ніж 170 держав, тому вона не без підстав вважається «конституцією» міжнародного торгового права.

Конвенція складається зі 101-ї статті, що згруповані в 4 розділи: «Сфера застосування і загальні положення», «Укладення догово­ру», «Купівля-продаж товарів» та «Заключні положення».

У тій частині Конвенції, яка регулює власне відносини сторін за контрактом, визначаються зобов'язання продавця, зокрема щодо поставки товарів та передачі документів на них, кількості та якості товару, зобов'язань покупця, у тому числі з приводу цін та при­йняття поставки. В ній встановлено правила щодо строків вико­нання, способів правового захисту на випадок невиконання сторо­нами договору своїх зобов'язань та положення стосовно переходу ризику випадкової загибелі чи пошкодження товарів.

Окрему главу Конвенції становлять норми, які містять спільні вимоги як щодо продавця, так і стосовно покупця. В ній вирішу­ються такі питання, як можливі порушення договору, поставка то­вару окремими партіями, відшкодування збитків, відсотків з про­строчених сум тощо. Загальні правила щодо відшкодування збит­ків за Конвенцією зводяться до такого.

По-перше, сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого із своїх зобов'язань, якщо доведе, що воно було викликане пе­решкодою поза її контролем і що від неї нерозумно було очікувати прийняття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди чи її наслідків (ст. 79).

По-друге, загальною формулою відповідальності, у випадках її настання, є вимога, за якою збитки становлять суму, що дорівнює цій шкоді, включаючи упущену вигоду, якої зазнала інша сторона внаслідок порушення договору. Такі збитки не можуть перевищу­вати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачала чи повинна була передбачити в момент укладання договору як мож­ливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати (ст. 74).

Конвенція майже не містить колізійних норм і загальні принци­пи її побудови, відповідно до ст. 7, можна звести до того, що: при тлумаченні цієї Конвенції належить враховувати її міжнародний характер та необхідність сприяти досягненню однакового її засто­сування й додержання сумлінності в міжнародній торгівлі. Питан­ня, що стосуються предмета регулювання цієї Конвенції, які безпосередньо в ній не вирішені, підлягають вирішенню згідно Із загальними принципами, на яких вона ґрунтується, а за умови від­сутності таких принципів – згідно з правом, застосовним відповід­но до норм міжнародного приватного права,

3. Щодо «загальних принципів», то з цього приводу можна послатись на розроблені під егідою УНІДРУА «Принципи міжна­родних комерційних договорів» 1994 р. Вони мають факультатив­ну дію, тобто будуть застосовними лише тоді, коли сторони зроб­лять у контракті спеціальне застереження про те, що вони підпо­рядковують свої відносини цим Принципам, Адміністративна рада УНІДРУА зазначила, що Принципи є доволі гнучкими, аби врахо­вувати постійні зміни, що відбуваються в результаті розвитку тех­нології та економіки, і стосуються практики торгівлі, яка перети­нає кордони. Водночас вони покликані забезпечити чесність міжнародних комерційних відносин шляхом прямого формулювання загального обов'язку сторін діяти на засадах добросовісності і чесної ділової практики та встановленням в окремих випадках стандартів розумної поведінки. Однак дані Принципи містять теж лише матеріально-правові норми стосовно укладення, виконання, а також припинення договору, внаслідок чого питання про засто­сування колізійного методу «відповідно до норм міжнародного приватного права» залишилось без вирішення.

Цю прогалину намагались усунути шляхом розробки уніфікації різних колізійних правил. Так, 22.12.1986р. було укладено Гаазьку конвенцію про право, застосоване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів. Ця Конвенція повинна застосовуватися до будь-якої купівлі-продажу рухомих речей, коли він ускладнений іноземним елементом. До речі, вона розповсюджується і на продажі, які були здійснені на аукціоні або біржі. Головним правилом щодо вибору права, яке підлягає застосуванню до такого контракту, є по­ложення, за яким договір купівлі-продажу товарів регулюється пра­вом, яке було обрано сторонами. Причому, угода сторін щодо тако­го права повинна бути явно вираженою або прямо випливати з умов Договору та поведінки сторін в їх сукупності. Якщо ж сторони не здійснили належним чином вибір права, то тоді договір купІвлі-продажу регулюється правом держави, в якій продавець має своє комерційне підприємство в момент укладання договору.

На жаль, ця Конвенція поки що поділяє участь однойменної Конвенції 1955 p., бо тільки дві держави дали згоду на ЇЇ обов'язковість та ще три підписали, внаслідок чого вона загальної чинності не набрала.

4. Що стосується звичаю, як вже зазначалось, у Конвенції 1980р. міститься правило (ст. 9), за яким сторони зв'язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили в своїх відносинах. Причому, за відсутності ін­ших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосу­вання до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й від­повідній галузі торгівлі.

Зазначена стаття, отже, відкриває широкі можливості для засто­сування у сфері міжнародної купівлі-продажу товарів міжнарод­них звичаїв та сталої практики регулювання відносин. Найбільш відомою кодифікацією міжнародних звичаїв у даній сфері є Інкотермс (international Commercial Terms) - міжнародні правила тлу­мачення торговельних термінів, які вперше були опубліковані Міжнародною торговою палатою у 1936 p., після чого неодноразо­во переглядались. Останній раз перегляд цих правил відбувся у 2011р.

Взагалі ці правила застосовуються лише у випадках, коли сто­рони за контрактом підпорядкували свої відносини Інкотермс з використанням відповідною застереження, проте, як зазначалось (див. гл. 2,4.4), на території України вони введені в дію Указом Президента України як обов'язкові для застосування всіма суб'єк­тами господарювання.

5. Практика ділового обороту знаходить своє, відтворення у вигляді різних типових форм контрактів, проформ, загальних умов тощо, які розробляються як самими учасниками міжнародного обороту, так і їх об'єднаннями чи міжнародними організаціями. Наприклад, у США майже половина асоціацій імпортерів та близько 40% асоціацій експортерів використовують у міжнародній торгівлі типові форми контрактів. Під егідою Європейської еконо­мічної комісії ООН також розроблено декілька десятків подібних документів, зокрема - загальні умови експортних поставок облад­нання та машин, поставок на експорт споживчих товарів тривалого використання і т. ін., які знайшли широке розповсюдження і засто­сування у міжнародній торговельній практиці.

Слід зауважити також, що стала практика відносин може мати і будь-яку іншу форму. Наприклад, у міжнародних відносинах існує правило, за яким форс-мажорні обставини повинні бути підтвер­джені національними торговими палатами і у разі наявності відпо­відного документа строки виконання зобов'язань продовжуються на період дії таких обставин. До речі, таке правило відтворено і у ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 2.12.1997р.

6. На особливу увагу заслуговує питання про виконання дого­вору купівлі-продажу товарів шляхом грошових розрахунків, точ­ніше - платежів в іноземній валюті. Справа в тому, що стосовно контрактів прийнято розрізняти валюту ціни (валюту контракту) та валюту платежу.

Валюта ціни - це грошова одиниця, в якій визначена ціна то­вару. Зрозуміло, що ціна товару є необхідною змістовною обста­виною, без визначення якої договір купівлі-продажу взагалі не може бути укладеним. Відомо, що з різних причин національні за­конодавці вимагають, щоб грошові зобов'язання у контрактах міс­тилися в їх відповідних валютних одиницях. Саме це і є підставою для застосування до контракту спеціальної колізійної прив'язки - lex monetal (закон валюти боргу), за якою контракт у відповідній частині може бути підпорядкованим праву держави валюти боргу.

Проте, оскільки міжнародні контракти зазвичай укладаються на тривалий термін, на день виконання зобов'язання (платежу) реаль­ний зміст фінансового зобов'язання може змінитися. Цю можливість якраз і прийнято позначати у якості валютних ризиків, котрі поділяються на курсові (втрати, що виникають внаслідок коли­вання курсів валют на міжнародному ринку) та інфляційні ризики (знецінення валют внаслідок інфляції). Звідси й випливає питання, яке сформульовано Н. Ю. Єрпильовою так: що є предме­том грошового зобов'язання - надання певної кількості грошових одиниць чи певної «купівельної здатності», що в них відтворена? Поступово доктрина й практика МПрП схилилися до схвальної відповіді саме щодо реальної вартості грошового зобов'язання, коли передбачається можливість здійснення фактичних розрахун­ків у більш стійкій валюті, що отримала назву валюти платежу. Втім, і щодо цієї валюти вироблені спеціальні засоби, спрямовані на захист від можливих коливань курсу, які отримали назву захис­них застережень (protective clauses). Цитований вище автор ви­окремлює такі види захисних застережень:

• золоте застереження (розмір платежу у той чи іншій спосіб, прирівнюється до золотого еквіваленту);

• валютне застереження (сума платежу змінюється пропорцій­но зміну курсу валюти платежу), різновидом якого є мультивалютне застереження, коли прирівняння суми платежу здійснюється до «корзини» валют;

• індексне застереження (сума платежу ставиться в залежність від індексів цін на світових товарних ринках);

• застереження про перегляд контрактної ціни (встановлюють­ся певні межі допустимих коливань цін за поставками товару, коли передбачене більш різке коливання стає підставою для перегляду контрактної ціни);

• ескалаторне застереження (встановлення у контракті умовної ціни, яка підлягає перегляду залежно від ступеня змін ціноутворюючих факторів).

У зв'язку з валютними застереженнями слід мати на увазі, що за сталою практикою у контрактах містяться доповнення, згідно з якими при зміні курсового співвідношення між валютами ціни і платежу виграш або програш, що внаслідок цього виникає, сторо­ни ділять навпіл.

7. Певною мірою зазначені питання знайшли відображення у новому цивільному законодавстві нашої держави. Так, згідно зі ст. 524 ЦК України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Однак сторонам дозволяється визначи­ти грошовий еквівалент зобов'язання і в іноземній валюті. Проте, відповідно до правил ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів а іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається лише у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

До речі, питання розрахунків в іноземній валюті поки що регу­люються в Україні Законом «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.1994 р. та Указом Президента Украї­ни від 4.10.1994 р. № 566 «Про заходи щодо упорядкування розра­хунків за договорами, укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України».

За Законом від 23.06.2005 р. (ст. 32), як вже зазначалося, зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повин­на здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місцепроживання або місцезнаходження.

Причому, відповідно до ст. 33 цього Закону, дійсність правочи­ну, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину.

Контрольні запитання

 

1. Що слід розуміти під зовнішньоекономічним договором і чим він відрізняється від зовнішньоекономічного контракту?

2. Які питання регулюються зобов'язальним статутом?

3. Як визначається право країни, що підлягає застосуванню до зовнішньоторговельного контракту?

4. Якими є колізійні питання стосовно форми такого контракту?

5. Як здійснюється правове регулювання змістовних питань контрактних зобов'язань у сучасному МПрП?

6. Що Вам відомо про захисні застереження у контрактах?

 

Укладач:

к.ю.н., доцент, професор кафедри

цивільно-правових дисциплін

навчально-наукового інституту права

та психології НАВС Н.В.Плахотнюк