Поняття міжнародного цивільного процесу. Міжнародна підсудність

Питання визначення суду, який єкомпетентним на розгляд справи, ускладненої іноземним елементом, отримало спеціальне позначення у якості конфлікту компетенції, і воно складає одну з фундаментальних проблем МПрП. Справа в тому, що віднайден­ням одного права (шляхом звернення до уніфікованих норм чи за­вдяки застосуванню колізійного методу), якому повинні бути під­порядковані дані фактичні відносини, лише частково вирішується та колізія, що виникла між відповідними правопорядками. Для то­го, щоб вона знайшла своє остаточне вирішення, тобто - була так би мовити «знята» з порядку денного, необхідно встановити ще суд конкретної держави, якому слід визначене матеріальне право застосувати, при чому зробити це так, щоб віднайдення компетент­ного суду задовольнило обидва колідуючих правопорядки, завдяки чому з'явилися б підстави очікувати, що. врешті-решт, це єдине рішення одного національного суду стане легітимним в обох за­інтересованих правопорядках.

Вирішенням цього непростого завдання і займається та сфера правового регулювання, що отримала назву міжнародний цивіль­ний процес, сфера, яка, на думку X. Шака, є привабливою та набу­ваючою все більшого значення галуззю права.

І. Встановлюючи правила щодо юрисдикції своїх судів на тери­торії держави, кожна з держав, на підставі принципу суверенітету, визначає межі їх юрисдикційних повноважень не звертаючи ніякої уваги на такі ж правила, встановлені в іншій державі, якщо тільки вона не має наміру наслідувати їх як певний взірцевий варіант. Торкаючись цього питання X. Шак зазначає, що ча виключенням відповідних міжнародних договорів, правові спори не розподіля­ються якимось центральним органом між окремими державами, напроти, кожна держава, виходячи зі своїх національних правил міжнародної підсудності, бере на себе стільки правових спорів, скільки їй здається доречним. Така свобода не обмежується ніяки­ми загальними нормами міжнародного права. З іншого боку, жод­на держава не зацікавлена у марнотрацтві дорогоцінних ресурсів своїх судів на винесення рішень, котрі не будуть визнані ніде за кордоном, та й всередині держави не зможуть бути виконаними.

Звідси, цілком логічно випливає висновок, за яким відповідь на питання про те, чи має право національний суд розглядати справу, до фактичного складу якої входить іноземний елемент, слід шука-ги у своєму національному законодавстві. Саме так розмірковував ще на початку минулого сторіччя відомий російський дослідник Т. М. Яблочков, коли писав: «Суди застосовують, за відсутності відповідних державних договорів, туземні позитивні закони про підсудність. Суддя не має права і не зобов'язаний брати до уваги чужоземні норми про підсудність. Він не повинен бентежитись тим, що, можливо, його рішення не буде визнаним в іноземній державі».

Проте, якщо кожен суд саме так і буде розмірковувати, то той «конфлікт компетснцій», який у таких випадках виникне, ніколи не буде вирішеним, що за сучасних умов не є прийнятним. Яким же чином можуть бути розв'язані колізії, що виникають у міжна­родному цивільному процесі?

2. Щоб краще зрозуміти проблему міжнародної підсудності, сформулюю такі два запитання:

а) Чи може суд певної країни розглядати позов щодо відповіда­ча, який не має постійного місця проживання в його державі?

б) Чи має право суд цієї країни розглядати справу про розірван­ня шлюбу, який було укладено між громадянином його держави та іноземцем?

Шукаючи відповіді на ці та подібні їм питання, слід мати на увазі, що взагалі-то будь-який національний суд має юрисдикцію на розгляд таких справ, якщо тільки їх сторонами є особи його державної приналежності. Тому, на мій погляд, недоречно ставити питання, як це нерідко робиться, чи має у таких випадках націо­нальний суд юрисдикцію на розгляд відповідної справи. У загаль­ному вигляді, як правило, обидва (чи декілька) судів, правові сис­теми яких вступили у колізію між собою, цю юрисдикцію мають. Більш коректно ставити питання про те, який з них є компетент­ним на розгляд саме цієї конкретної справи у кожному окремому випадку. До речі, якраз цей термін останнім часом застосовується і у міжнародних договорах України. Наприклад, ст. 29 Мінської конвенції має назву «Компетентність установ Договірних Сторін», і в ній вирішено, які саме суди є компетентними на розгляд справ про розірвання (зокрема - змішаних) шлюбів.

Слід зазначити й те, що подібне слововикористання чітко від­різняє поняття «міжнародна підсудність», коли воно використову­ється у міжнародному цивільному процесі, від аналогічного термі­на, який є застосовним у міжнародному публічному праві, де ним позначаються, як правило, такі дві ситуації:

• підсудність справи міжнародним судовим органам;

• спеціальна підсудність у випадках скоєння міжнародних зло­чинів, коли юрисдикція виникає, згідно з досягнутими домовлено­стями, у судових органів двох чи більше держав одночасно.

Таким чином, під міжнародною підсудністю слід розуміти компетенцію судових органів певної держави на роз­гляд конкретної цивільної справи у випадках, коли до її фактич­ного складу входить той чи інший іноземний елемент. При чому, слід погодитись з В. В. Гавриловим, який зазначає, що за допомо­гою норм про міжнародну підсудність встановлюється не судовий орган, який має право вирішити відповідний спір, а компетенція судової системи держави в цілому стосовно розгляду такої спірної ситуації. Тільки після підтвердження такої компетенції на підставі процесуального законодавства цієї держави буде визначена кон­кретна судова інстанція, яка має повноваження розглядати спір, що виник між сторонами. Однак, встановлення предметної і тери­торіальної підсудності згідно з певним національним законодав­ством вже не є проблемою власне міжнародної підсудності.

Міжнародного цивільно-процесуаль­ного кодексу поки що не створено, а спеціальних міжнародних угод у сфері міжнародного цивільного процесу (за винятком між­народного комерційного арбітражу) існує не досить значна кіль­кість. Так, як на один із нечисленних прикладів можна послатись на Угоду дсржав-учасниць СНД від 20.03.1992р. «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності», що була ратифікована Україною 19.12.1992 p., якою вста­новлено, що за загальним правилом позивач повинен звертатись з позовом за місцем знаходження або місцем проживання відповіда­ча, хоча, одночасно в ній містяться і окремі винятки з цього пра­вила, такий, наприклад, як положення, за яким спори про укладен­ня, зміну або розірвання договору будуть розглядатися за місцем знаходження постачальника.

Колізійний же метод, у його чистому вигляді, внаслідок публіч­ного характеру цивільно-процесуальних норм, не може бути у міжнародному цивільному процесі застосовним. Слід погодитися у цьому зв'язку із В. П. Звєковим, який зазначає, що процесуальне право - це публічне право, і дія його норм за загальним правилом виключає постановку колізійного питання та застосування в силу колізійних норм іноземних процесуальних правил. За таких умов вирішення колізій у цій сфері, яке отримало назву «визначення» або «встановлення» міжнародної підсудності, може бути здійснено лише на рівні національних законодавств або шляхом укладення відповідних міжнародних договорів. Яким же чином це робиться на практиці?

3. Визначення міжнародної підсудності на рівні національних законодавств здійснюється за допомогою використання сталих принципів (або, що одне й те ж, критеріїв), обгрунтування яких слід шукати у міжнародній звичаєвій практиці. Мета, якій форму­лювання цих критеріїв підпорядковане, полягає у забезпеченні можливості здійснення судового розгляду цивільних справ, усклад­нених іноземним елементом, та/або визнання чи виконання судо­вого рішення, винесеного в іноземній державі. Кількість таких критеріїв не є великою і найбільш поширеними з них вважаються такі.

І. Встановлений підсудності за ознакою громадянства сторін або сторони у спорі. Цей критерій є звичайним у тих випадках, коли національне законодавство вже використало у своєму колізійному праві прив'язку lex patriue, тобто його використання обу­мовлюється дотриманням певної логіки у загальній побудові наці­ональної правової системи.

II Встановлення підсудності за ознакою місця проживання відповідача. У багатьох право порядках цей критерій відіграє роль головного саме завдяки своїй практичній спрямованості. Правило actor seguitw forum rei (позивач звертається в суд за місцем про­живання відповідача) свідомо покладає на позивача тягар подання позовної заяви у чужий для нього суд, оскільки він є тим, хто оспорює status quo. З іншого боку, місце проживання являє собою гарну прив'язку для міжнародної підсудності, оскільки позов у міс­ці, де зосереджені життєві інтереси відповідача, буде менш за все його обтяжувати, полегшуючи йому свій захист, а позивач, зазви­чай, може розраховувати на те, щоб знайти там основну частину майна, на яке може бути звернено стягнення, зауважує X. Шак.

III. Встановлення підсудності за ознакою присутності відпо­відача або наявності його майна на території держави суду. По­винно бути зрозумілим, що фактична присутність відповідача у таких випадках ніяк не пов'язується з місцем його проживання, а наявність майна відповідача на території держави суду надає пев­ну гарантію можливого виконання в майбутньому відповідного рішення цього суду.

IV. Інколи міжнародна підсудність, особливо у випадках з не­рухомістю, встановлюється за ознакою місця знаходження спір­ної речі. Доцільність такого критерію, скоріш за все, пояснень не вимагає.

V. Нарешті, у якості останнього, відкритого критерію інколи виступає будь-який зв'язок спірної справи з територією відпо­відної держави. Це може бути, наприклад:

• місце проживання споживача;

• місце спричинення шкоди;

• місце виконання договору і т. ін.

Майте на увазі, що незважаючи на зовнішню схожість цих кри­теріїв з деякими з колізійних прив'язок, що використовуються у матеріальному цивільному праві тих чи інших країн, ці критерії не є такими прив'язками. По-перше, питання, пов'язані з визначен­ням міжнародної підсудності, вирішуються нарівні національного законодавства імперативна По-друге, слід чітко усвідомлювати, що маючи справу з колізійною нормою, суд встановлює, чи повин­но бути застосовним право його держави, чи, навпаки, відповідна справа підкоряється праву іноземної держави і в такому випад­ку - праву якої саме держави. Між тим, коли цей суд вирішує питання, пов'язані із встановленням міжнародної підсудності, він лише окреслює межі свосї компетенції і зовсім не цікавиться пи­танням, чи існує відповідний компетентний суд в якійсь іноземній державі, чи його взагалі немає.

У зв'язку з цим можна погодитись з думкою В. Л. Толстих про те, що прив'язка колізійної норми і критерій міжнародної підсуд­ності повинні співпадати лише в тих випадках, коли це обумовле­но чітко вираженим публічним інтересом у врегулюванні певних суспільних відносин, як, наприклад, у випадках угод з нерухоміс­тю, що знаходиться на території відповідної держави, коли і колі­зійна прив'язка, і критерій міжнародної підсудності є одне й те саме правило lex rei silae.

4. Що стосується міжнародного рівня, то універсальних конвен­цій стосовно визначення міжнародної підсудності не існує взагалі. Хоча, як зазначається, вже створено спільний проект Американсь­кого інституту права та УНІДРУА «Про принципи і норми міжна­родного цивільного процесу» (2002).

З позицій України слід зупинитися на тих регіональних угодах, учасницею яких вона є.. Таких угод, укладених в межах СНД, існує дві:

• згадувана раніше Угода про порядок вирішення спорів, пов'яза­них із здійсненням господарської діяльності, від 20.03.1992 р. та

• неодноразово цитована Мінська конвенція від 22.03.1993 р.

За Угодою 1992 р. компетентний суд держави-учасника СНД має право розглядати спори, що випливають з договірних чи ін­ших цивільно-правових відносин між господарюючими суб'єкта­ми або з їх відносин з державами чи іншими органами, якщо на території такої держави - учасниці СНД:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце знахо­дження на день подання позову (у випадку, якщо відповідачів декілька, і вони знаходяться на території різних держав СНД, спір розглядається у одному з відповідних судів за вибором пози­вача);

б) здійснюється торгова, промислова чи інша господарська діяль­ність підприємства (філії) відповідача;

в) виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання з договору, який є предметом спору;

г) мала місце дія чи інша обставина, що є підставою для вимоги про відшкодування шкоди;

д) має постійне місце проживання або місце знаходження пози­вач за позовом про захист ділової репутації;

є) знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або особа. що надає послуги (виконує роботу) і спір стосується укладення, зміни чи розірвання договорів.

Суди держав - учасниць Угоди розглядають також інші катего­рії спорів, що передані на їх розгляд за відповідною домовленістю сторін. Проте, за такою домовленістю не може бути змінена вста­новлена цією Угодою виключна компетенція стосовно певних ка­тегорій спорів, наприклад - щодо спорів про нерухомість.

За загальним правилом ст. 20 Мінської конвенції позови до осіб, що мають місце проживання на території однієї з держав-учасниць Конвенції, подаються, незалежно від громадянства, в су­ди за місцем проживання відповідача або розташування органу юридичної особи. ЇЇ представництва або філії, знов-таки з правом визначення позивачем підсудності у випадку декількох відповіда­чів з проживанням (знаходженням) у різних державах-учасницях. Згідно з Мінською конвенцією компетентними є також суди дер­жав, на території яких;

• здійснюється торговельна, промислова або інша господар­ська діяльність підприємства (філії) відповідача;

• виконано чи повинно бути повністю або частково виконаним зобов'язання за договором, що є предметом спору;

• має постійне місце проживання або місце знаходження пози­вач за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.

Конвенцією також передбачається можливість встановлення компетенції за письмовою угодою сторін, за винятком спорів щодо нерухомості та інших, передбачених у законодавстві відповідної держави-учасниці випадків виключної підсудності.

5. Майже у кожному двосторонньому договорі, присвяченому питанням взаємної правової допомоги, у той чи інший спосіб роз­межовується компетенція судових органів відповідних держав. Оскільки в нашій державі, як вже зазначалося, склалася традиція, за якою положення чинних міжнародних договорів України мають пріоритет перед нормами національного законодавства, питання про двосторонні договори України про взаємну правову допомогу потребує спеціального розгляду у зв'язку з наступним.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. зазначено, що згідно з Законом від І2 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» (ст. 7), нотами України, надісланими всі­чні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, поки обидві сторони не домовляться про інше, а також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів від 23 серпня 1978 p., яка на­була чинності для України 6 листопада 1996 р. і передбачає, що двосторонній міжнародний договір, який у момент правонаступництва держав був чинним щодо території, що є об'єктом правонаступництва, вважається чинним між новою незалежною держа­ною та іншою державою-учасницею, коли вони чітко про це домо­вились або внаслідок їх поведінки вони повинні вважатись такими, що висловили зазначену домовленість, в Україні застосовуються положення таких міжнародних угод СРСР.

Між тим, у офіційному виданні Міністерства юстиції України у розділі «Міжнародні договори колишнього СРСР, по яких оформ­лено правонаступництво України» нараховуються договори лише з п'ятьма державами. Причому, якщо вилучити з цього переліку договір СРСР з Австрійською республікою (1970), який хоча і є двостороннім, але стосується не взаємної правової допомоги, а пи­тань застосування у відносинах між цими двома державами поло­жень Гаазької конвенції з питань цивільного процесу (1954), то таких держав взагалі залишається чотири.

За наявності зазначених суперечливих рішень офіційних орга­нів судам України буде важко вирішувати питання, пов'язані з ви­значенням міжнародної підсудності по досить великої кількості справ, тому проблема з юридичною обов'язковістю для України договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР по­требує додаткового вивчення.