Інтелект та його структура 8 страница

Д.Б. Ельконін вказує на соціальний характер навчальної діяльності:

- за змістом вона спрямована на засвоєння здобутих людством досягнень культури і науки;

- за суттю – суспільно значуща і соціально оцінювана;

- за формою – відповідає суспільно виробленим нормам спілкування і здійснюється в спеціальних громадських закладах.

Специфічні особливості навчальної діяльності:

1) спрямованість на оволодіння навчальним матеріалом та розв’язання навчальних завдань;

2) сприяння засвоєнню загальних способів дій і наукових понять, що передує розв’язанню завдань;

3) зумовлення зміни психічних властивостей і поведінки людини.

Процес формування навчальної діяльності проходить три стадії:

1) засвоєння окремих навчальних дій під керівництвом учителя;

2) навчальні дії об’єднуються в цілісні акти діяльності, підпорядковані досягненню більш віддаленої мети; пізнавальний інтерес набуває стійкого характеру, починаючи виконувати функцію смислоутворюючого мотиву; формуються дії контролю і оцінки;

3) об’єднання окремих актів навчальної діяльності в цілісні системи; пізнавальний інтерес характеризується узагальненістю, стійкістю і вибірковістю, починає виконувати функцію спонукального мотиву діяльності.

Навчальна діяльність має складну психологічну структуру.Г.С. Костюк вважає, що вона включає мету (завдання), об’єкти (дані практично, наочно або вербально), мотиви, способи дій та їх результати (прогресивні психічні зміни в учнів як суб’єктів цієї діяльності). Навчальна діяльність також охоплює спілкування учнів з учителем та між собою, ставить свої вимоги до уважності, свідомої вольової регуляції дій, наполегливості у переборенні труднощів. Отже, можна виділити такі складові компоненти навчальної діяльності.

1. Спонукальна складова (потреби, мотиви, смисли учіння). Г.С. Костюк зазначає, що особливості мотивації навчальної діяльності істотно впливають на якість її освітніх і виховних результатів. Специфічною потребою і мотивом навчальної діяльності школяра є теоретичне ставлення до дійсності та відповідні йому способи орієнтації. Для розгортання повноцінної навчальної діяльності, яка має адекватну навчальним завданням структуру, учень повинен мати навчально-пізнавальний мотив, чітку орієнтацію в завданнях і певну операційну базу. Мотивація навчальної діяльності школярів повинна мати смислоутворюючий мотив, що спирається на внутрішній мотив діяльності, а цілі дій учнів у процесі навчальної діяльності відповідали саме цьому мотиву.

Значний внесок у дослідження проблеми мотивації навчальної діяльності зробила Л.І. Божович, яка виділила два основні види мотивів. До першого виду були віднесені пізнавальні мотиви – це пізнавальні інтереси дітей; мотиви, пов’язані з потребами школярів у інтелектуальній активності та оволодінні новими знаннями, уміннями та навичками; до другого – мотиви, пов’язані з потребами дитини у спілкуванні з іншими людьми, їх оцінці та схваленні, з бажанням учня зайняти певне місце в системі доступних йому суспільних відносин (широкі соціальні мотиви). Ці види мотивів – пізнавальні та широкі соціальні органічно взаємопов’язані в системі спонукань школяра до навчальної діяльності.

У подальших дослідженнях проблеми мотивації навчальної діяльності дається більш розгорнута характеристика соціальних і пізнавальних мотивів. Так, А.К. Маркова серед пізнавальних мотивів виділяє широкі навчальні (спрямовані на засвоєння нових знань), навчально-пізнавальні (спрямовані на оволодіння способами здобування знань), а також мотиви самоосвіти (спрямовані на вдосконалення способів набуття знань). Серед соціальних мотивів розрізняють такі: широкі соціальні (прагнення отримати знання, щоб бути корисним суспільству); позиційні (прагнення зайняти певне місце у взаєминах з оточуючими і отримати їх схвалення); мотиви співробітництва з іншими людьми під час учіння.

2. Програмовано-цільова складова (цілі, завдання). Істотною характеристикою навчальних завдань є оволодіння узагальненим способом вирішення певного класу конкретних завдань. Навчальні завдання – це навчання навичкам виконання певної дії (правильно писати, орієнтуватися за картою); потребують уміння відрізняти правильне виконання дії від неправильного та визначати, пояснювати й обґрунтовувати істотні ознаки правильного виконання дій.

3. Дієво-операційна складова (навчальні дії, операції, прийоми).

Навчальні дії – активність особистості, спрямована на вирішення навчальних завдань.

Форми дій: матеріальні – реальне перетворення об’єкта для встановлення його властивостей; мовні – повідомлення інформації іншим або собі; перцептивні – ідеальне перетворення реальних або знаково-символічних об’єктів у плані сприймання; розумові – дії у внутрішньому плані без опори на зовнішні засоби (узагальнення, конкретизація).

Види навчальних дій: орієнтовні (намітити цілі тощо); виконавчі (застосування способів та прийомів виконання дій); оцінні (знайти помилки, звірити зі зразком, оцінити результати). Вони здійснюються на різних етапах засвоєння знань.

Рівні виконання дій: репродуктивний (прочитати, переписати), продуктивний (створити щось нове).

Операція – це спосіб здійснення дій. Операції залежать від функцій: пасивне сприймання (наслідування, повторення, тренування), активний пошук (вибір запитань, експериментування, творча діяльність).

Прийоми – це сукупність операцій, що складаються із дій, об’єднаних у систему. Виділяють три типи прийомів: ті, що входять у зміст (правила правопису); організацію самого процесу (планування); безпосередньо розумову активність (запам’ятовування).

Г.С. Костюк зазначає, що дії та операції в учінні виступають не тільки як засіб набування знань, а і як його мета. Цілі учіння, в єдності зі змістом, стають не тільки завданнями, а й навчальними завданнями. Дії та операції в навчальній діяльності диференціюються за конкретними пізнавальними цілями, на досягнення яких вони спрямовані. Спочатку дії бувають зовнішніми, а потім стають внутрішніми. У разі потреби вони знову стають зовнішніми.

4. Результативна складова – зміни самого суб’єкта навчальної діяльності, розширення можливостей у розвитку його здібностей, засвоєння нових способів дій з науковими поняттями.

Важливою складовою процесу учіння є його саморегулювання (самодіагностика, самооцінювання, самопрогнозування, самоконтроль, самокорекція). Розвиток самостійності – це перехід від системи зовнішнього управління до самоуправління. Змістовна оцінка буває зовнішньою, коли її здійснює вчитель або інші учні, і внутрішньою, коли себе оцінює сам учень. У процесі навчання дуже важливим є готовність школяра через призму вимог, які пред’являються до роботи, виконаної іншим, критично ставитися до власної.

Існують різні способи організації зовнішньої оцінки (колективна оцінка, взаємна оцінка однокласників, метод взаємного рецензування тощо). Такі форми повинні базуватися на довірі до учня, повазі до його особистості, вірі в його сили; формувати в нього зацікавлене ставлення до критики, зміцнювати почуття своєї значущості.

Учні, що здійснюють саморегулювання, вбачають основний сенс учіння в здобуванні необхідних знань і професійних умінь. Вони контролюють і оцінюють свою діяльність при виконанні кожного типу завдань. Критерії успішності учіння не зводяться до отримання оцінки, хоча вимоги до неї високі.

Важливо формувати в школярів уміння вчитися. У широкому розумінні уміння вчитися включає в себе наявні в учня знання та вміння вчитися зараз (сформованість навчальної діяльності). В уміння вчитися входить і те, як учень може вчитися в найближчому майбутньому (научуваність). Досліджуючи сформованість навчальної діяльності, вчителю важливо дослідити мотивацію школярів, види навчальних дій, результати діяльності.

Типи та види навчання

Таблиця 17

Характеристика типів навчання

 

Тип навчання	Повнота ООД	Узагальненість ООД	Спосіб складання вчителем	Спосіб пред’явлення учням
Прямим продуктом виступає виконавча частина способу дій	Неповна	Часткова, за одним зразком	Емпіричний	Дається в готовому вигляді
Прямим продуктом є власне орієнтування на виконавчу частину	Повна	Часткова, для кожного випадку дії	Емпіричний	Дається в готовому вигляді
Прямим продуктом є власне орієнтування, що забезпечує досить високий рівень аналізу умови завдань	Повна	Узагальнена	Теоретичний, на основі загального принципу	Складається самостійно

 

П.Я. Гальперін виділив три типи орієнтовної основи діяльності і відповідно три типи навчання. Є такі види навчання:

- за предметним змістом – навчання фізиці, математиці, іноземній мові тощо;

- за структурою досвіду, що засвоюється: навчання знанням і поняттям, формування умінь і навичок;

- за організацією способу навчання: проблемне, програмоване.

Формування понять. Поняття – одна з основних форм абстрактного мислення, що відображає істотні ознаки і властивості, зв’язки і відношення предметів та явищ дійсності.

Г.С. Костюк вказує на те, що процес оволодіння поняттям у ході навчання розпочинається з постановки питання. Воно визначає напрям пізнавальної активності учнів, добір потрібних для неї прикладів, їх аналіз і дальше їх узагальнення. Необхідною умовою успішного засвоєння понять є наявність у дітей достатнього чуттєвого досвіду. У зв’язку з цим важливого значення в засвоєнні понять набуває використання наочності. Вирішальна роль у засвоєнні кожного поняття належить мислительній активності учнів, керованій учителем.

Важливим чинником успішного засвоєння понять учнями є структурна і системна організація навчального матеріалу, оптимальне співвідношення в ньому фактів і узагальнень. Істотну роль відіграють тут поступові переходи від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного. Є два шляхи формування понять: конкретно-практичний і абстрактно-логічний. Показник успішного засвоєння понять – застосування їх у подальшій пізнавальній і практичній діяльності.

Можна виділити такі етапи формування понять:

1) демонстрування учням предметів чи явищ: маніпуляція (предметна дія), сприймання і спостереження (перцептивна дія);

2) порівняння, аналіз, синтез, виділення суттєвих і несуттєвих ознак (мислительна дія);

3) абстрагування (мислительна дія), позначення – назва (мовна дія);

4) узагальнення поняття шляхом застосування терміна до різних об’єктів, що характеризуються виокремленими ознаками;

5) засвоєних понять.

Процес засвоєння нових понять супроводжується постійним зворотним зв’язком. Шлях формування не повинен бути пасивним. Необхідно навчити школярів основним прийомам зовнішньої та внутрішньої діяльності. Це навчання повинно здійснюватися з опорою на життєвий і пізнавальний потенціал учня, з урахуванням його вікових можливостей.

Формування умінь і навичок

Уміння та навички – це дії, які виконуються певним способом і з певною якістю. Більшість психологів вважають, що уміння – більш висока психологічна категорія, ніж навички. Одні автори під умінням розуміють можливість здійснювати на професійному рівні певну діяльність, при цьому уміння формується на базі декількох навичок. Педагоги-практики вважають, що навички є більш високою стадією оволодіння певними вправами і уміннями. Уміння передують навичкам, які розглядаються як більш досконала стадія оволодіння діями.

Зупинимося на такому визначенні: уміння – це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Уміння формується у процесі виконання учнями різноманітних завдань. Формування вмінь залежить від умов навчання, організації процесу вправляння, від індивідуальних особливостей (типу нервової системи, попереднього досвіду, теоретичних знань, нахилів і здібностей), усвідомлення мети завдання, розуміння його змісту і способів виконання.

Формування уміння може відбуватися наступним шляхом:

1) учні засвоюють знання і перед ними ставлять завдання, що потребують використання знань (знання – завдання – застосування знань);

2) учні виокремлюють ознаки, які відрізняють один тип завдань від іншого, визначають його тип та виконують операції, необхідні для розв’язання цього типу завдань;

3) учні навчаються самостійній розумовій діяльності, необхідній для використання набутих знань.

Навички – це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, які виробляються в процесі її виконання. Однак ознакою сформованості навички є якість дії, а не її автоматизація. Навичка розглядається як дія, доведена внаслідок багаторазових вправ до досконалості виконання.

Л. Ітельсон пропонує такі етапи розвитку навичок:

1) ознайомлення з прийомами виконання дій, осмислення дії та її подання, чітке розуміння мети, нечітке – способів її досягнення;

2) опанування окремими елементами дії, аналіз та чітке розуміння способів їх виконання, свідоме, однак невміле і нестійке виконання дії;

3) співвідношення і об’єднання елементарних рухів в одну дію, автоматизація елементів дії, вдосконалення рухів, усунення зайвих рухів, перехід до мускульного контролю;

4) опанування довільним регулюванням характеру дії, пластичне пристосування до ситуації, гнучке та доцільне виконання дії.

У педагогічній практиці доцільно виділити таку послідовність формування навичок школяра:

1. Підготовчий етап: аналіз мети уроку, виявлення наявного рівня навичок учнів, побудова системи вправ для тренування окремих навичок.

2. Етап виконання:

- основна суть навички задається шляхом пояснень: учень своїми словами повторює завдання, прийом його виконання, здійснюється словесний самоінструктаж;

- школяр під керівництвом учителя включається у виконання описаних дій;

- підказка вчителя при виконанні окремих частин навички здійснюється в разі потреби;

- зменшується обсяг керівництва;

- забезпечується зворотний зв’язок;

- закріплюється нова навичка (практика);

- зменшується контроль за практикою;

- враховуються індивідуальні особливості.

3. Етап оцінювання: оцінюється рівень виконання навички учнем стосовно цілей навчання, заданих на підготовчому етапі.

Охарактеризуємо інші види навчання.

Проблемне навчання – це такий вид навчання, який полягає в створенні учнями проблемних ситуацій, усвідомленні, прийнятті і вирішенні цих ситуацій у процесі спільної діяльності учнів і вчителя (при максимальній самостійності перших і під загальним керівництвом останнього). Виділяються такі рівні проблемності навчання:

1) вчитель ставить проблему і знаходить її розв’язання;

2) вчитель ставить проблему, а пошук її розв’язання здійснюється разом з учнями.

Типи проблемних ситуацій:

1) проблемна ситуація створюється тоді, коли є невідповідність між наявною у учнів системою знань і новими фактами;

2) проблемна ситуація виникає, якщо є потреба вибору із системи знань тих, які можуть забезпечити правильне вирішення завдання;

3) проблемна ситуація виникає перед учнями тоді, коли йде пошук застосування знань на практиці;

4) проблемна ситуація виникає тоді, коли немає теоретичного обґрунтування практично досягнутого результату;

5) проблемна ситуація виникає тоді, коли немає прямої відповідності між зовнішнім видом схематичного зображення і технічним пристроєм;

6) проблемна ситуація створюється там, де є протиріччя між статичним характером зображення і необхідністю виявити в ньому динамічні процеси.

Основні правила створення проблемних ситуацій: завдання повинні базуватися на тих знаннях, якими володіє учень; відповідати його інтелектуальним можливостям; передувати поясненню матеріалу. Одна й та сама проблемна ситуація може бути спричинена різними типами завдань.

Програмованим навчанням називається самостійне й індивідуальне навчання за попередньо розробленою програмою за допомогою особливих засобів навчання (програмованого підручника, особливих машин тощо), які забезпечують кожному учневі можливість здійснення процесу учіння відповідно до деяких індивідуальних особливостей (темпу навчання, особливих шляхів оволодіння навчальним матеріалом тощо).

Існує лінійна, розгалужена і змішана системи навчального програмування.

О.М. Матюшкін пропонує такі принципи програмованого навчання:

1) дроблення матеріалу на окремі порції, які відповідають одному «кроку» у процесі засвоєння;

2) активність процесу засвоєння, що забезпечується необхідністю виконувати завдання кожної порції;

3) наявність зворотного зв’язку (самоконтролю) при виконанні кожного завдання;

4) можливість індивідуалізації процесу навчання.

6. Чинники ефективності навчання

Чинники, які впливають на ефективність навчання:

1. Зміст навчання. На успішність навчання впливає сам навчальний матеріал, його складність і значущість.

2. Процес навчання. Важливими чинниками, які впливають на успіх навчання, є правильно відібрані методи навчання, здійснення диференціації та індивідуалізації навчання, особливості навчальних планів та програм.

3. Особистість дитини. На успішне засвоєння навчального матеріалу впливають такі особливості школяра:

а) рівень розвитку довільної уваги;

б) осмисленість сприймання навчального матеріалу;

в) рівень розвитку довільної логічної пам’яті;

г) особливості розвитку мислення та уяви;

д) мотивація навчальної діяльності;

е) уміння вчитися.

4. Особистість учителя: його характер, здібності, спрямованість, знання, професійна майстерність, ставлення до учнів, предмета, професії, інших учителів.

7. Способи активізації навчальної діяльності школярів

Головна мета активізації навчання – поліпшення якості навчально-виховного процесу в школі, яке досягається формуванням активності та самостійності учнів. Цей процес вимагає спільної діяльності учнів і вчителя та потребує застосування різних методів, засобів і форм навчання, що спонукають школяра до виявлення активності. Це можуть бути ситуації, в яких учень повинен:

- захищати свою думку, аргументувати її;

- ставити запитання вчителеві;

- рецензувати відповіді товаришів;

- ділитися своїми знаннями з іншими;

- допомагати товаришам;

- користуватися додатковою літературою;

- знаходити кілька рішень;

- практикувати вільний вибір завдань;

- створювати ситуації самоперевірки;

- урізноманітнювати свою діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри;

- бути зацікавленим у груповій діяльності.

Формування позитивного ставлення школярів до навчання,розвиток їхніх пізнавальних інтересів здійснюється шляхом:

- посилення мотивації учіння школярів;

- спеціального оброблення змісту навчального матеріалу з метою підвищення його інформативності (новизна, значення для практичної діяльності, показ сучасних досягнень науки тощо);

- оптимального вибору методів навчання (використання проблемного методу, організація самостійної роботи учнів, застосування творчих робіт, використання ігор, проведення бесід, дискусій тощо);

- комбінування різних методів навчання;

- забезпечення адекватної системи оцінювання результатів навчання;

- розвиток захоплень дітей, використання інтересу;

- створення сприятливого емоційного тонусу пізнавальної діяльності;

- звернення до емоцій, почуттів школярів;

- організація демократичного стилю спілкування вчителя;

- поєднання навчання з працею;

- врахування індивідуальних та вікових особливостей учнів.

Питання для самоконтролю

1. Поясніть взаємозв’язок між такими поняттями як учіння, навчання та учбова діяльність.

2. Назвіть механізми навчання.

3. Поясніть сутність таких механізмів навчання як «зворотний зв’язок» та «рефлексія».

4. У чому полягає суть теорії управління учінням Н.Ф. Тализіної та П.Я. Гальперіна?

5. У чому суть теорії В.В. Давидова?

6. Назвіть ідеї управління учінням та їх авторів, які створюють ґрунт організації розвивального навчання учнів.

7. За психологічними завданнями виділяють образне, емоційне, етичне та естетичне навчання. Поясніть їх сутність і наведіть конкретні приклади.

8. Наведіть приклади поєднання на уроці фронтально-класного, групового та індивідуального навчання.

9. У чому сутність розвивального навчання Л.С. Виготського?

10. У чому полягає суть гуманістичного підходу до проблем навчання К. Роджерса?

 

9.2. ПСИХОЛОГІЯ ВИХОВАННЯ ТА САМОВИХОВАННЯ

 

Мета:

- навчальна: розкрити психологічний зміст виховання та самовиховання, їх методологічні та методичні принципи; показати місце і роль виховання та самовиховання у навчальному процесі;

- розвивальна: розвивати позитивні риси характеру студентів;

- виховна: виховувати потребу студентів у самовихованні.

Студент має:

знати психологічні особливості і закономірності формування особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу,психологічні механізми процесу самовиховання;

вміти визначати показники вихованості особистості, застосовувати різні види виховного впливу на особистість учня в практичній діяльності, моделювати систему роботи з перевиховання учнів.

План

1. Значення психологічних знань для побудови теорії виховання.

2. Соціально-психологічні механізми формування особистості.

3. Проблема управління вихованням.

4. Характеристика чинників ефективності виховної роботи.

5. Показники і критерії вихованості особистості.

6. Психологія самовиховання.

Основні поняття: психічне зараження, наслідування, емпатія, ідентифікація, рефлексія, саморегуляція мотивації, внутрішній локус контролю, риси особистості, потреби, мотиви, самовиховання, самоактуалізація, виховання, вихованість, критерії вихованості, перевиховання.

 

Література

Базова:

1. Вікова та педагогічна психологія: навч. посіб. / [О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін.]. – К.: Просвіта, 2001. – С. 5-40.

2. Гамезо М.В. Возрастная и педагогическая психология / М.В. Гамезо, Е.Л. Петрова, Л.М. Орлова. – М.: Логос, 2003. – С. 342-394.

3. Зимняя И.А. Педагогическая психология: учебник [для вузов] / И.А. Зимняя. – М.: Логос, 2002. – С. 124-191.

4. Кутішенко В.П. Вікова та педагогічна психологія: курс лекцій / В.П. Кутішенко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 5-14.

5. Лисянська Т.М. Педагогічна психологія: практикум / Т.М. Лисянська. – К.: Видавничий центр НАУ, 2008. – С. 4-14.

6. Психологический словарь / [под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова]. – М.: Педагогика-Пресс, 2001. – 440 с.

7. Столяренко Л.Д. Педагогическая психология / Л.Д. Столяренко. – Ростов н/Д: Феникс, 2003. – С. 164-190.

Додаткова:

1. Демиденко В.К. Совість / В.К. Демиденко. – К., 2000. – 86 с.

2. Долинська Л.В. Психологія конфлікту: навчальний посібник / Л.В. Долинська, Л.П. Матяш-Заяц. – К.: Каравела, 2010. – 304 с.

3. Заброцький М.М. Педагогічна психологія: курс лекцій / М.М. Заброцький. – К.: МАУП, 2000. – 100 с.

4. Крысько В.Г. Психология и педагогика в схемах и таблицях / В.Г. Крысько. – М., 1999. – 384 с.

5. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики / А.Н. Леонтьев. – М.. 1972. – 496 с.

6. http://www.makarenko.edu.ru/biblio.htm / Електронний архів творів А.С. Макаренко.

 

Стислий зміст теми

1. Значення психологічних знань для побудови теорії виховання

Психологія виховання вивчає внутрішні психологічні механізми становлення і розвитку особистості загалом, окремих її властивостей, а також керування цим процесом.

Завдання психології виховання: з’ясувати психологічну сутність виховного процесу; обґрунтувати його мету, засоби і результати, умови та механізми; дослідити роль вихователя у цьому процесі та закономірності саморозвитку.

На сучасному етапі розвитку психологічної науки виокремлюємо проблеми, які потребують спеціального вивчення: вплив праці та інших об’єктивних чинників на становлення особистості; взаємозв’язок інтелектуальної та моральної сфер особистості; критерії вихованості, визначення вимог до особистості; управління процесом формування особистості; ефективність виховних впливів; формування єдиної теорії виховання; створення умов для становлення різнобічно й гармонійно розвинутої особистості.

2. Соціально-психологічні механізми формування особистості

1. Соціальний механізм базується на суспільній моралі, основу якої становлять соціальні установки, заборони, заохочення. Велику роль відіграють засоби масової інформації. Важливим є механізм усвідомлення, що проявляється в соціальній пам’яті та соціальному мисленні.

Соціальна пам’ять – це вид пам’яті, спрямований на запам’ятовування, збереження і відтворення змісту і характеру людських відносин, власного життєвого шляху, способів поведінки і санкцій власної совісті у ситуації виконання (невиконання) обов’язку тощо.

Соціальне мислення – це мислення, предметом якого є взаємини людей, соціальні процеси і життєвий шлях особистості.

2. Педагогічний механізм базується на взаємодії вихователя і вихованця. Цей механізм використовує міжособистісні механізми, а також поступовість, послідовність, систематичність у вихованні. Важливими є якості особистості вихователя.

3. Психологічний механізм здійснюється у двох напрямках:

- горизонтальний механізм включає систему взаємопов’язаних послідовних компонентів, які мають прямий і зворотний зв’язок: знання – розуміння – переживання – регулятивний механізм – поведінка – здібності – діяльність – ставлення і спрямованість – світогляд. На основі усвідомлених знань та їх переживань виникає мотив, який діє через психічну саморегуляцію, що призводить до певної поведінки. Поведінка пов’язана зі ставленнями, здібностями і діяльністю. Далі відбувається інтеграція власного досвіду та форм активності людини (світогляд);

- вертикальний механізм включає систему взаємовпливів усіх рівнів психіки та їх вплив на фізіологічні механізми. Найбільше значення має програмований вплив рівня свідомості на рівні психіки і на фізіологію. Свідомі установки трансформуються через конкретні знання, навички, емоції, почуття, дії. Існує і зворотна дія інстинктів: через емоції на образи уяви і почуття – гальмування свідомості та волі, створення шкідливих установок.

Зазначені вище взаємовпливи відбуваються на основі механізмів психічної саморегуляції. Одним з них є саморегуляція мотивації – це процес вибору між різними можливими діями, позиціями, смислами з урахуванням поєднання потреб, ціннісних орієнтацій, інтересів, подолання ситуативної амбівалентності спонукальної сфери, з’єднання потенційної та актуальної мотивацій. Вона здійснюється у двох формах: як вольова поведінка, що спрямована на подолання внутрішніх перешкод на шляху досягнення мети; як один із чинників процесу переживання, функція якого полягає в гуманізації мотиваційної сфери, подоланні внутрішніх конфліктів і протиріч на основі свідомого породження нових смислів виконуваного обов’язку.

До психологічних механізмів відносяться:

1. Психодинамічний механізм, який включає три ланки: потреба – зусилля – задоволення. У процесі здійснення зусилля людина здобуває новий досвід.

2. Міжособистісний груповий механізм, який включає такі взаємозв’язані механізми як психічне зараження, наслідування, механізм ідентифікації, груповий тиск, змагання, суперництво.

Психічне зараження – це процес безпосередньої передачі емоційного стану від одного індивіда до іншого на рівні психофізіологічного контакту та поза власним осмисленням або як доповнення до нього.

Наслідування – відтворення суб’єктом у перетвореному вигляді певних зовнішніх рис, зразків поведінки, манер, вчинків тощо.

Механізм ідентифікації полягає в постановці суб’єктом себе на місце іншої людини через заглиблення у її внутрішній світ.

4. Фізіологічні механізми – мозкова система кодування та управління психічними явищами: тимчасові нервові зв’язки, динамічні стереотипи, умовні та безумовні рефлекси, перша і друга сигнальні системи.

3. Проблема управління вихованням

Рівні виховання, як і рівні психіки, послідовно розвиваються і функціонують у дитячому віці. Кожен наступний рівень включає в себе попередній (К.К. Сергеєв).

Перший рівень розвитку психіки – рівень існування (немовлята). Основна програма поведінки – інстинктивна. Рівень виховання – сенсорно-емоційний. Дієвими стимулами є заохочення і покарання, які базуються на педагогічному такті. Заохочувати і наказувати потрібно в міру, не захвалюючи, не задобрюючи, не принижуючи. Важливо залишатися на рівні об’єктивних відносин.