Окресліть вихідні ідеї Сократа, його найперші філософські тези їх відміннясть від тез софістів

Сократ (469—399 рр. до н.е.) вважав, що людина повинна грунтувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні повинні бути остаточними, незмінними та завершеними; мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати бридкою, але саме через їх мінливість сморід не можуть бути підставою для виправданого життєвого вибору та поведінки людини. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі (“Пізнай собі!”), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло “Космічніх перевтілень”, потенційно знає вусі. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками (“сократичні бесіди”), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність. У бесідах Сократ, як звичайно, ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети Сократ розробив спеціальний метод “маєвтики” — пологодопомоги, але, звичайно, бажав допомогти народитись справжньому знанню. Цей метод мав кілька особливостей. По-перше, Сократ включав до нього цілу низку методик та прийомів (уподібнення, посилання на авторитети, аналогії індукція і дедукція та ін.), які булі спрямовані до одного: привести людину до самосперечання (тепер це має назву “проблемної ситуації”). По-друге, роздуми Сократа, як звичайно, стосувалися зрозуміти, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне). Ці поняття не мали чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на “справедливість як таку”), а тому переводили міркування у русло духовних пошуків. Нарешті, як неодноразово відзначали дослідники історії філософії, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії — прихованого кепкування. Іронія Сократа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і нібито зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне. Крім того, Сократ натрапив на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть мати істину, а й відвертаються від неї, затуливши її чимось прийнятним, пробачимо, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена, а іноді — і самообмежена. Так і не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосивши: “Я знаю лише ті, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”. Було б помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на тих, що теза починається ствердно – “Я знаю”. Але про що знає Сократ? – Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про тих, що у нього є критерій для того, що відрізнити справжнє знання від незнання; цей критерій мі вже позначили вище і також зазначили, що Сократ не зустрівся із такими людськими знаннями, яки б витримали належну перевірку на надійність. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки, - все це можна вважати важливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ живий так, як філософствував, а філософствував так, як живий. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням він був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть він прийняв мужньо і спокійно. Деякі культурологи й історики схильні бачити у страті Сократа певну аналогію з безневинною жертвою Ісуса Христа. У будь-якому разі мі можемо стверджувати: життя і смерть Сократа постають колосальним чинником морального і культурного розвитку людства.