У чому полягає зміст «категоричного імперативу» І.Канта? На скільки його ідеї можуть бути прийнятими в нашу годину?

Знаходячись під впливом раціоналізму Г.Лейбніца, Кант намагався споглядальне проникнути в таємниці природа. Міслітель обгрунтував теорію про походження Сонячної системи з космічного пилу. Йому належить пріоритет в поясненні залежності припливів І відливів за положенням Місяця. Завдяки цьому вперше було поставлене під сумнів -уявлення про тих, що природа не має ніякої Історії у часі. У докритичний період І.Кант був на позиціях деїзму. Матерія, на його думання, рухається за вічними законами, які створені богом.

Знайомство з філософією агностика Д.Юма похитнуло впевненість Канта в можливості одного розуму пізнати природу. Філософ намагався поєднати апріоризм Г.Лейбніца і агностичний емпіризм Д.Юма. Він дійшов до висновку: перед тим, як вивчати природу, необхідно дослідити власні пізнавальні здібності. До цих пір, стверджував І.Кант, намагалися узгодити наші знання з природою, але в наслідок так і не спромоглись зрозуміти сутність загальних суджень. Тому треба спробувати узгодати природу з нашими знаннями. Кант відштовхувався від суб'єкту, структури його розуму і намагався зрозуміти природу (об'єкт). Цей шлях він звав коперніканським переворотом у філософії.

Теорії пізнання присвячена найбільш відома праця мислителя — «Критика чистого розуму» (1781 р.). Досягненням Канта є ті, що йому вдалося вийти за межі суб'єкта, окремого індивіда з психологічними особливостями і дослідити знання таким, яким воно склалося в наукових системах. Основні питання, що розглянуті Кантом в «Крітіці чистого розуму», так і формулюються як можливі: математика, природознавство, метафізика, що набула статусу науки. Що надає загального та необхідного характеру їх положенням? Разом з раціоналістами Кант визнавав, що в досліді нам не дається знання загальності та необхідності. Так, загальне судження «всі явища мають причину» принципово не може бути перевірено на досдіді, мі ніколи не зможемо дослідити всі явища. Звідки ж переконаність в істинності? Де джерело загальності? На думання Канта, загальність нашому знанню надають апріорні форми чуттєвості-(простір і година) і розуму (причина, субстанція і т.п.). ^;

Простір, година, причинність та інші категорії він вважав суб'єктивними формами, які привносяться в природу розумом, а наше знання виникає з досвіду, хоч існують «речі в собі», які не залежать від нашої свідомості. Ці речі викликають у нас почуття, що через категорії стають науковим знанням. Таким чином, знання є наслідком взаємодії апріорних форм та матеріалу відчуттів.

Подолавши протилежність емпіризму і раціоналізму, Кант зробив висновок, що пусті форми та ідеї, які не базуються на дослідних даних, не можуть претендувати на знання науки. Метафізіка, що виходить з чистих ідей, призводить до суперечливих висновків: з однаковим успіхом можна довести, що світ конечний і безконечний; що людина вільна і строго детермінована в своїх вчинках. Тому метафізика, як наука про світ, — неможливі. Вона можлива лише як «критика розуму», т.т., гносеологія. Кант, за суттю, вперше в історії філософії дослідив роль категорій в процесі духовного освоєння людиною оточуючого світу. Г хоча філософ давши їм апріорного характеру, аналіз активної синтетичної функції категорій в пізнанні заслуговує на увагу.

Свою філософську систему Кант визначив трансцендентальним ідеалізмом (лат. тій, хто виходить за межі, непізнаними). Концепція трансцендентальної свідомості виводила за межі суб'єкта, як окремого індивіда. Кант підкреслював, що дійсним суб'єктом пізнання є не індивідуальне «емпіричне я», а суб'єкт взагалі, трансцендентальний суб'єкт, що знаходиться в основі індивідуального «я*. Канту не вдалося подолати до кінця психологізму, досліджуючи свідомість окремого індивіда, а не свідомість як культурно-історичне явище. Звідси його апріоризм. Філософ виголосив «речі в собі* непізнаними, але ті, що не дане теоретичному розуму (т.т. пізнанню), підвладне практичному розуму (т.т. практиці), стверджував він в праці «Критика практичного розуму» (1788).

Практічній розум має справу'з реальними мовами. Кант деремо з мислителів нового годині поставивши проблему співвідношення практики і пізнання. Незважаючи на тих, що це співвідношення подане як співвідношення двох зовнішніх сторін, двох окремих суб'єктів пізнаючого і «воліючого» (від волі); Сама постановка проблеми була оригінальною і мала значення для всього розвитку німецької класичної філософії. Кант зазначав первинність практичного розуму пЬ відношенню до теоретичного. Як ідеаліст, він схибив, звівши практику до практичного розуму, до моралі, до проблем свободи.

У етиці Кант запропонував ідею про категоричний імператив — головешці правило поведінки. Категорічній імператив говорити: роби так, щоб правило твоєї поведінки могло статі правилом для всіх. Кант був формалістом в моралі. Він гостро протиставляв обов'язок і інтереси особистості і лише вчинок, що витікає з обов'язку, мислитель вважав моральним. Якщо.ж до вчинку приєднується якийсь інтерес, то він вже Не є моральним. Оськільки ця категорія діє в сім'ї, в колективах, де відношення між людьми завжди пов'язані з якимось інтересом, то людина не може Іменуватись моральною.

Філософія І.Канта суперечлива її критикували як зліва, так і справа. Матеріалісті критикували Канта за агностицизм, за тезу про нещзнанність «мов в собі». Суб'єктівні ідеалісти за існування мов поза нашою свідомістю. До досягнень Канта у філософії відносять дослідження діалектики розуму. Він показавши, що суперечності, в які впадає розум, намагаючись судити про світ— це не просто помилки. Сморід коріняться в самих поняттях розуму, таких, як конечне і безконечне, свобода і необхідність. З антиномій розуму і розпочалось дослідження діалектики, яку було продовжене у філософії Г.Гегеля.

Канту вдалося показати, якщо і не пояснити повністю, цілий ряд специфічних рис моралі. Моральність не є психологія людини як такого, вона не зводиться ні до яких притаманних всім людям елементарним прагненням, почуттям, пробудженням, ні до яких особливих унікальних переживань, емоцій, відмінних від всіх інших психічних параметрів людини. Моральність, звичайно, може приймати форму тихий або інших психологічних явищ в свідомості людини, але лише через виховання, через підпорядкування стихії почуттів особливій логіці моральної повинності. Взагалі, мораль не зводиться до “Внутрішньої механіки” душевних імпульсів і переживання людини, а має нормативний характер, тобто ставити людині певні дії і самі пробудження до них по їхньому змісту, а не по психологічному вигляду, емоційному забарвленню, душевному настрою і т.п. Цим методологічним розмежуванням “логіки почуттів” і “логіки моралі” Канту вдалося виявити суть морального конфлікту в сфері індивідуальної свідомості в конфлікті обов’язку і схильностей, бажань, безпосередніх прагнень. Обов’язок по Канту — одностороння і тривка цільність, реальна альтернатива моральної м’якотілості і протистоїть останньому як принципіальність компромісам. Одна з історичних заслуг Канта в розвитку поняття моралі полягає в його вказівці на принципову загальність моральних вимог, що відрізняє мораль від багатьох інших подібних з нею соціальних нормативів (звичаїв, традицій).

Парадокс кантовської етики полягає в тому, що, хоча моральна чинність і направлена на здійснення природної і моральної досконолості, досягнути її у цьому світі неможливо.

Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т.д. визнаються неоцінимим внеском у філософію.