Філософія Фоми Аквінського

Філософські напрямки можна розділити на матеріалізм і ідеалізм, залежно від того, що вважається первинним матерія або дух. Ті, хто затверджує, що матерія первинна, а мислення вдруге, ставляться до табору матеріалістів. Ті ж, хто первинним уважає дух, утворять ідеалістичний напрямок, у межах якого можна розмежувати два різновиди: об’єктивний ідеалізм, що думає, що навколишня нас дійсність існує незалежно від нас, але є продуктом ідеального початку (наприклад, відбиттям ідеї в Платона або породженням абсолютного духу в Гегеля), і суб’єктивний, відповідно до якого мир, матеріальні тіла є комплексом наших відчуттів

Філософія Фоми Аквінського говорить про те, що первинно дух – Бог, а матерія є його утвором, і отже ставиться до ідеалістичного табору, але вона так само визнає, що матеріальний світ не є комплексом наших відчуттів, залежним від суб’єкта, а існує незалежно від нас, і в такий спосіб є ідеалізмом об’єктивного типу. Філософія Аквината так само визнає існування як душ, так і цілої ієрархії чистих парфумів, або ангелів. Т.е. ми можемо затверджувати, що томізм має спіритуалістичний характер. Однак, мені здається, що томистскую філософію можна назвати й реалізмом у строго певному змісті, а саме як конфронтуючому суб’єктивному ідеалізму в його онтологічному трактуванні, тому що томізм визнає існування матеріального світу незалежно від суб’єкта

Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності (essentia) і існування (existentia). Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі

Категорії матерії (materia) і форми (forma) Фома запозичить із аристотелевской метафізики. Він повторює, що реально існують лише одиничні речі, що складаються з матерії й форми. що матерія представляє principium individuationis – основу індивідуалізації, що матерія, позбавлена форми, пасивна, недиференцированна й не може без її існувати, що форма є активним елементом, що конструює одиничне буття, що завдяки формі здобуває здатність кизменениям.

Однак форма в тлумаченні Фоми була сукупністю загальних істотних ознак, властивим речам певного виду, і не існувала поза або до них. Аквинат розрізняв у субстанциях три роди форм, або универсалий:

1. Универсалия, що втримується в речі в якості її сутності (universale in re), обумовлена їм так само як безпосередня универсалия (universale directum).

2. Универсалия, абстрагована від субстанції, тобто існуюча в людському розумі (post rem). У цьому виді реально (formaliter) вона існує тільки в розумі, а в речі має лише свою основу. Цю универсалию Фома називає рефлексивною (reflexivum). Тому форма, тобто загальне, існує в речі як сутність ще не абстрагована, у розумі ж – як витягнута активним розумом (intellectus agens).

3. Универсалия, незалежна від речі в божественному розумі (universale ante rem). Универсалии в розумі творця – це незмінні, постійні, вічні форми, або основи, речей, або, говорячи інакше, зразкові екземпляри, що є моделлю, метою утвору з нічого одиничних речей, що належать до певного виду

Відповідно до Фоми, у процесі раціонального пізнання розум витягає з речей не що інше, як божественну ідею, що визначає їх об’єктивне існування

Одиничні речі як самостійні буття складаються з можливості (potentia) і акту (actus). Під можливістю або потенцією розуміється можливе буття, під актом же – буття дійсне, абсолютно існуюче. Т.е. категорії можливості й акту мають більше загальний характер, чим форма й матерія

Матерія як потенція вже не існує споконвіку, а виявляється створеної Богом з нічого, а тому з первинної стає вторинної, похідній. Можливість властива їй не в силу її природи, а вкладена в неї творцем і тільки завдяки йому здійснюється й переходить у дійсність. А тому будь-яка зміна в природі й у суспільстві як перехід з можливості в акт має своє кінцеве джерело у творчій божественній силі. Бог є якимось перводвигателем, тому що в ньому нічого не перебуває в стані можливості, а він весь – абсолютний акт

Однак ці міркування відповідають позиції августинизма, і Фома не зупиняється на них, а йде далі: він уводить поняття природних причин, за допомогою яких Бог править миром. Звідси следует. що не можна пасивно очікувати божого вироку, а потрібно активно займатися земними справами в межах тих цілей, які переслідує провидіння

Фома Аквінський підрозділяє істини одкровення на два роди: істини, доступні розуму, і істини, що виходять за межі його пізнавальних можливостей. Раціональним доказом догматів віри займається природна теологія. виконуюча стосовно теології пропедевтичну функцію. Центральною проблемою природної теології є “докази” буття Бога

Фома затверджує, що висловлення “Бог існує”, з однієї сторони є очевидним, з іншого боку, не знаючи, що таке Бог, ми не можемо прийняти його існування за щось очевидне. Тому, а так само для посилення віри, необхідно обґрунтовувати існування творця за допомогою того, що є більше очевидним, чим він сам, а саме за допомогою результатів його утвору

Аквинат говорить, що довести існування творця можна двома способами: через причину (propter quid) і через наслідок (quia). Т.е. у першому випадку мова йде про доказ апріорному (від причини до наслідку), а в другому – про апостеріорний (від наслідку до причини). Відповідно до цього Фома Аквінський формулює п’ять “ доказів-шляхів” Бога

1. Доказ від руху (кінетичне), виходить із того, що речі перебувають у русі, а все що рухається приводиться в рух чимсь іншим, тому що рух є перехід можливості в акт. Те, хто актуалізує потенцію, є форма, якесь буття в акті. Отже, у поняття руху входить те, що рухається й те, що рухає. Тому, якби якесь буття, що приводить щось у рух, саме було наведено в рух, те це було б зовсім чимсь іншим, а це інше у свою чергу приводилося в рух третім і т.д. Однак ланцюг двигунів не може бути нескінченної, і тому ми повинні дійти до першої причини руху, що ніким не рухається і яка все рухає. Такою причиною повинна бути чиста форма, чистий акт, яким і є Бог

Видно, що кінетичний доказ заснований на двох передумовах: 1. Усяке буття, що перебуває в русі, повинне бути наведене в рух за допомогою іншого буття, що є його двигуном. 2. Ланцюг двигунів не може бути нескінченної. Можна бачити, що жодна із цих передумов не є наслідком законів фізики або механіки

2. Доказ від виробляючої причини говорить, що в матеріальному світі існує певний причинний порядок, що бере свій початок від першої причини. т.е. Бога. Неможливо. міркує Фома, щоб щось було власною виробляючою причиною, оскільки воно існувало б раніше себе, а це безглуздо. А тому що не існує нескінченного ланцюга діючих причин, то необхідно покласти деяку первинну виробляючу причину, а саме Бога

3. Доказ від необхідності й випадковості виходить із того, що в природі й суспільстві існують одиничні речі, які виникають і знищуються або можуть існувати або не існувати. Інакше кажучи, ці речі не є чимсь необхідним, а, отже, мають випадковий характер. Неможливо представити, щоб подібного роду речі існували завжди, тому що те, що може існувати, часом реально не існує. Як явища випадкові, вони вимагають наявності необхідної причини, існування якої випливає з її сутності. Ця причина і є Бог. Зараз ми можемо затверджувати, що цей доказ суперечить законом збереження матерії. Одиничні речі як конкретні форми матерії зникаю, піддаються трансформації, але матерія при цьому нікуди не зникає

28. Суспільство і природа. Поняття суспільства.

Починати вивчення теми треба з усвідомлення того, як соціологія трактує поняття “суспільство”. Соціологічна думка від свого зародження постійно намагалася пізнати, осмислити сутність, основні засади функціонування, найхарактерніші особливості суспільства як соціального феномену. Так, античні філософи, зокрема Арістотель, Платон, ототожнювали суспільство з державою. У середньовіччі поширеною була думка про те, що суспільство виникло внаслідок домовленості людини з Богом; у Нові часи побутувала ідея суспільного договору між людьми, внаслідок якого постало суспільство.

Якісно нове розуміння категорії “суспільство” запропонувала соціологія в середині 19 – на початку 20 ст. Так, О.Конт і Г.Спенсер вважали його динамічним утворенням, що, як і кожний живий організм, перебуває у постійному розвитку, виявляючи здатність до саморегулювання. Е.Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну реальність, що заснована на колективних уявленнях. Для М.Вебера суспільство - це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій.

Наукове розмежування понять “природа” і “суспільство”, “природне” і “соціальне” дозволяє правильно зрозуміти двоєдину – природно-соціальну, біосоціальну – основу людини і суспільства, не допускаючи як ігнорування природних начал у суспільстві, так і заперечення ведучої ролі соціального в цій єдності. Природа і суспільство – це дві якісно різні форми прояву єдиної реальності.

При найзагальнішому погляді на суспільство кидається в очі, що воно – сукупність, об’єднання людей. Однак суспільство – це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об’єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Суспільство характеризується:

- спільністю території проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв’язки і взаємодії членів даного суспільства;

- цілісністю і стійкістю;

- самовідтворенням, саморегульованістю;

- таким рівнем культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв’язків.

Складність загального визначення поняття “суспільство” пов’язана з рядом обставин. По-перше, це – дуже широкі за обсягом поняття. По-друге, “суспільство” – надзвичайно складне, багатошарове і багатогранне явище. По-третє, “суспільство” – поняття історичне, загальне визначення якого повинно охоплювати всі етапи його розвитку. По-четверте, “суспільство” – стикова категорія і соціальної філософії, і соціології, і історії, і соціальної психології, і деяких інших наук, кожна з яких по-своєму визначає суспільство. По-п’яте, поняття “суспільство” використовується в житті дуже широко і багатозначно.

Враховуючи сказане, можна дати таке загальне соціологічне визначення суспільства. Суспільство – сукупність людей, об’єднаних історично сформованими формами їхнього взаємозв’язку і взаємодії з метою задоволення своїх потреб, що характеризується стійкістю і цілісністю, самовідтворенням і самодостатністю, саморегульованістю і саморозвитком, досягненням такого рівня культури, коли з’являються особливі соціальні норми і цінності, які лежать в основі взаємозв’язку і взаємодії людей.

При всьому найтіснішому взаємозв’язку таких найважливіших і широко вживаних понять, як “суспільство”, “країна” і “держава”, їх необхідно чітко розмежовувати. “Країна”- це поняття, що відбиває переважно географічну характеристику частини нашої планети, визначеної межами незалежної держави. “Держава”- поняття, що відбиває головне в політичній системі країни і тому виступає як найважливіша категорія політології. “Суспільство”- поняття, що безпосередньо характеризує соціальну організацію країни і тому займає центральне місце в системі категорій соціології.

Очевидно, що у всіх визначеннях суспільства у тій чи іншій мірі виражений підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Розглянемо основні принципи системного підходу до суспільства. Для цього необхідно визначити основні поняття. Соціальна система – це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв’язки, взаємодії і відносини. Соціальна взаємодія – це процес, у якому люди діють і випробовують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільності чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини – це відносно стійкі і самостійні зв язки між індивідами і соціальними групами. З точки зору системного підходу, суспільство – це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв язки і відносини утворюють нову, системну якість. Системна якість - це особливий якісний стан, який не можна розглядати як просту суму елементів. Суспільні взаємодії і відносини носять надіндивідуальний характер. За рахунок чого досягається системна якість?

Цілісній системі притаманні безліч зв язків, взаємодій і відносин. Найбільш характерними є взаємодії і відносини, що включають у себе координацію субординацію елементів. Координація – це визначена погодженість елементів, той особливий характер їхньої взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація – це підпорядкованість, що вказує на особливе місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі. Отже, суспільство стає цілісною системою з якостями, яких немає в жодного з включених у нього елементів окремо.

2. Суспільство з позицій соціального детермінізму і функціоналізму.

Системний підхід до суспільства доповнюється у соціології детерміністським і функціоналістським. Тому у другому питанні слід розібратися з сутністю цих підходів. Детерміністський підхід найяскравіше виражений у марксизмі. З погляду цього вчення, суспільство як цілісна система складається з наступних підсистем: економічної, соціальної, політичної, ідеологічної. Усі ці системи є ієрархічною структурою, тобто знаходяться в співвідношенні субординації, підпорядкованості в тому порядку, як вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і обумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на визначеному характері відносин власності.

При цьому слід мати на увазі, що марксизм не прагне звести все багатство суспільних відносин до економічної обумовленості. З погляду марксизму, економічна система є лише головною причиною, вона лише “у кінцевому рахунку” визначає розвиток інших систем громадського життя. В результаті такого підходу суспільство розглядається в марксизмі як живий організм, що знаходиться в постійному русі і розвитку, у вивченні якого провідну роль грає аналіз виробничих відносин.

Ідеї функціоналізму в більшій мірі притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г.Спенсером і розвинуті американськими соціологами Р.Мертоном, Т.Парсонсом.

Розглянемо коротко, з чого складаються основні принципи функціонального підходу за Г.Спенсером:

1.Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство як цілісний, єдиний організм, що складається з безлічі частин: економічної, політичної, військової, релігійної і т.п.

2. Кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, строго визначені функції.

3.Оскільки кожна з частин суспільства виконує тільки їй властиву функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини, чим більше функції відрізняються одна від одної, тим важче іншим частинам заповнити порушені функції.

4. Спенсер надавав великого значення соціальному контролю, до якого належить політичне управління, органи правопорядку, релігійні інститути і моральні норми.

Головною умовою збереження суспільної цілісності є згода більшості суспільств із прийнятою в ньому системою цінностей.

Р.Мертон вніс у цю концепцію ряд уточнень:

1.Як одне явище може мати різні функції, так і та сама функція може виконуватися різними явищами.

2.Р.Мертон вводить поняття дисфункції, тобто руйнівні функції.

3.Р.Мертон розрізняє явні і латентні функції. Явна функція – це той наслідок, який викликаний навмисне. Латентна функція – це той наслідок, викликати який не входив у намір діючої особи.

За Парсонсом, будь-яка суспільна система має дві основні орієнтації, які він називав “осями орієнтації”. Перша вісь – зовнішнє-внутрішнє. Це значить, що будь-яка система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні проблеми. Друга вісь – інструментально-консулюторна. Це означає, що орієнтація систем пов’язана або із миттєвими, або з довгостроковими потребами і цілями.

Соціологи, що дотримуються інших методологічних установок, підкреслюють три головних недоліки функціоналізму:

1.Суспільство у функціоналізмі розглядається статично, поза динамікою розвитку.

2.Нездатність дати опис і аналіз конфліктів.

3.Нездатність належним чином відбити в соціальному індивідуальне.