Методологія наукового пізнання

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні -шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття методологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяльності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія -метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основне призначення методології - здійснювати критичні функції у ставленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Ім-мануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визначати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулював питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнанні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або нормативною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучасний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорюються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноменології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології досліджуються також у герменевтиці (Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.). Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних програм або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). В сучасній науці склалася багаторівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику (від грецького веду розмову, сперечаюсь) - вчення про загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання, метафізику (те, що йде після фізики); на відміну від старої метафізики, нова визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб'єктивні параметри пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування назад), еволюціонізм, синергетика та ін. Провідні ідеї синергетики: системність, цілісність світу і наукового знання про світ, спільність закономірностей розвитку матеріальної і духовної організації, нелі-нійність (багатоваріантність і необоротність), глибинні взаємозв'язки хаосу і порядку, новий образ світу, безперервно виникаючого та ін.

У науці XX ст. широке розповсюдження одержали загальнонауко-ві методи: системний (досліджує об'єкти як системи); структурно-функціональний (пізнає об'єкти структурно як роздроблені цілісні, де елементи структури заповнюють певні функції; кібернетичний, імовірний, моделювання та ін.). У науці є приватнонаукові методи, що розробляються у галузях знання і представляють систему способів, принципів пізнання, процедур, заходів, за допомогою яких осягається істина: методи хімії, фізики, біології, гуманітарних наук та ін. Розрізнюють також методи міжгалузевого дослідження, які становлять ряд синергетичних, інтегративних способів і виникли в результаті сполучення елементів рівнів методології (біохімічні, фізикохімічні та ін.). У науковому дослідженні використовують такі загальнологічні методи і заходи наукового мислення, як аналіз і синтез.

Аналіз - метод мислення, коли відбувається розклад дослідного об'єкта на складові частини і блоки, а синтез - коли раніш виділені частини з'єднуються. Абстрагування - процес уявного вироблення властивостей, що цікавлять вченого, або відносин конкретної речі. Ідеалізація - уявна процедура, результатом якої стає поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін. Індукція - рух думки від одиничного до загального, дедукція - підіймання процесу пізнання від загального до одиничного. Аналогія - коли на основі подібності об'єктів за певними властивостями і відносинами речі висувають припущення про подібність в інших відносинах. Моделювання - метод дослідження, за яким об'єкт, що цікавить дослідника, замінюється іншим об'єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Існує предметне і знакове моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження — цілеспрямоване вивчення речей, їх властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання відбувається при активному втручанні суб'єкта; вимір - процес визначення відносин однієї вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного дослідження належить формалізація - відображення знання в знаковій формі (формалізованій мові), аксіоматизація - спосіб побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом, гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при створенні дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться ствердження про емпіричні факти.

Гносеологія Канта

Свою гносеологію Кант розвиває в роботі «Критика чистого розуму». Перш ніж приступити до вирішення основної проблеми, перш ніж охарактеризувати наше пізнання і визначити область, на яку воно поширюється, Кант задає собі питання про те, як можливо саме пізнання, які його умови і походження. Цього питання вся передувала філософія не стосувалася і, оскільки вона не була скептичною, задовольнялася простий і ні на чому не заснованої упевненістю, що предмети нами пізнавані; ось чому Кант і називає її догматичної, на противагу своїй, яку він сам характеризує як філософію критицизму.

Кардинальна думка гносеології Канта полягає в тому, що все наше знання складається з двох елементів – змісту, яким постачає досвід, і форми, яка існує в розумі до всякого досвіду. Усе людське пізнання починається досвідом, але самий досвід здійснюється тільки тому, що знаходить в нашому розумі апріорні форми, заздалегідь дані умови всякого пізнавання; тому, перш за все треба досліджувати ці неемпіричні умови емпіричного знання, і таке дослідження Кант називає трансцендентальним.

Про існування зовнішнього світу нам раніше всього повідомляє наша чуттєвість, і відчуття вказують на об’єкти, як на причини відчуттів. Світ речей пізнається нами інтуїтивно, шляхом чуттєвих уявлень, але ця інтуїція можлива тільки тому, що матеріал, принесений відчуттями, вставляється в апріорні, незалежні від досвіду, суб’єктивні форми людського розуму; ці форми інтуїції, відповідно до філософії Канта, – час і простір. Все, що ми пізнаємо за допомогою відчуттів, ми пізнаємо в часі і просторі, і тільки в цій тимчасово-просторової оболонці є перед нами фізичний світ. Час і простір – не ідеї, не є поняття, їх походження не емпіричне. По Канту, вони – «чисті інтуїції», що формують хаос відчуттів і зумовлюють чуттєвий досвід; вони – суб’єктивні форми розуму, але ця суб’єктивність загальнолюдська, і тому випливає з них пізнання має апріорний і для всіх обов’язковий характер. Ось чому і можлива чиста математика, геометрія з її просторовим, арифметика з її тимчасовим змістом. Форми простору і часу застосовні до всіх предметів можливого досвіду, але й тільки до них, тільки до явищ, а речі в собі для нас приховані. Якщо простір і час – суб’єктивні форми людського розуму, то зрозуміло, що й обумовлює ними пізнання теж суб’єктивно-людське. Звідси, однак, не випливає, що об’єкти цього знання, явища, представляють собою одну лише ілюзію, як учив Берклі: нам доступна річ виключно у формі явища, але саме явище реально, воно – продукт об’єкта в собі і пізнає суб’єкта і стоїть посередині між ними. Треба, втім, помітити, що погляди Канта на сутність речі в собі і явища не зовсім витримані й неоднакові в різних творах його. Таким чином, відчуття, стаючи інтуїціями або сприйняттями явищ, підпорядковуються формам часу і простору.

Але, відповідно до філософії Канта, пізнання на інтуїціях не зупиняється, і цілком закінчений досвід ми отримуємо тоді, коли синтезуємо інтуїції допомогою понять, цих функцій розуму. Якщо чуттєвість сприймає, то розум мислить; він пов’язує інтуїції і надає єдність їх різноманітності, і подібно до того, як чуттєвість має свої апріорні форми, так має їх і розум: ці форми – категорії, т. е, найзагальніші і незалежні від досвіду поняття, за допомогою яких всі інші, підлеглі їм, поняття з’єднуються в судження. Кант розглядає судження з точки зору їх кількості, якості, відносини і модальності, і показує, що категорій існує 12:

Категорії кількості:

· 1) одиничність,

· 2) безліч,

· 3) цілісність.

· Категорії якості:

· 4) дійсність,

· 5) заперечення,

· 6) обмеження.

· Категорії відносини:

· 7) субстанція і приналежність,

· 8) причина і наслідок,

· 9) взаємодія.

· 10) можливість і неможливість,

· 11) буття і небуття,

· 12) необхідність і випадковість.