Специфіка, рівні і форми наукового пізнання

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду проблем наукового пізнання, необхідно відповісти на запитання: що являє собою наука взагалі; якою є загальна класифікація наук?

Отже, наука - це історично сформований вид людської діяльності, спрямований на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто науковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворення, і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їх розвитку, а також самої людини як соціальної істоти (гуманітарний цикл). Важливо зазначити, що предмет науки визначає її метод. У природничих 200 науках одним із головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяльності можливий лише з урахуванням її зв'язку з практикою, що є основою будь-якого пізнання. Усяка пізнавальна діяльність, у тому числі й наукова, виростає з практики, базується на ній, зорієнтована на неї, рухається нею. Більше того, пізнання як процес взаємодії людини з об'єктивною реальністю, що є націленим на здобуття нових знань, вбирає, копіює й повторює структуру практичної діяльності, а остаточно - структуру праці. Як і праця, що є серцевиною практики, пізнавальна діяльність містить ряд звичайних моментів: до неї входять людина, яка пізнає, предмет пізнання, ціль, засоби й результати. Буденне і наукове пізнання тією чи іншою мірою включають перелічені моменти.

Разом з тим є очевидним, що особливості того чи іншого різновиду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяльності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

По-друге, вони відрізняються також за обсягом, методами і засобами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного пізнання наука має справу не тільки з реальними, а й із так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює наявність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.

По-третє, засобом буденного пізнання виступає наша "природна" мова, знаряддя праці. Його методи і прийоми, як правило, не усвідомлюються суб'єктом. І навпаки, наукове пізнання має усвідомлений, планомірний характер. Наука виробляє засоби емпіричного і теоретичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.

По-четверте, ці види пізнання відрізняються також і за ступенем проникнення у суть природних і суспільних явищ. Якщо наука - це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнання € сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обгрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широко запроваджується в практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості чуттєвого та раціонального моментів.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Слід відрізняти поняття "емпіричне" та "теоретичне" від понять "чуттєве" та "раціональне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" - відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєве і раціональне-це етапи цілісного процесу пізнання. Вони не відокремлені в часі, отже, ізолювати їх можна лише в абстракції. У людини не буває відчуттів без їх осмислення, раціонального-без супроводження його почуттями. Наприклад, коли хворий відчуває біль, він одночасно підводить його під певні поняття (біль гострий, пульсуючий та ін.).

Емпіричні знання, дослідні дані не є тотожними ні сумі відчуттів, ні сприйняттю. Це особливий вид знань, який є результатом довгочасної попередньої обробки, спостережень, узагальнення даних приладів, експериментів. Завданням емпіричного рівня пізнання є отримання наукових фактів. їх формування пов'язане з діалектичною взаємодією чуттєвого і раціонального в ході емпіричного пізнання.

Теоретичний етап - це також переплетіння чуттєвого і раціонального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводи) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Втім при побудові теорії використовуються також наочні модельні уявлення, які є формами чуттєвого пізнання. Отже, можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні - раціональне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми.

1. Факт (Від лат. factum - здійснено, зроблено). Це подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання). Факти дійсності- це речі, властивості, відношення, події, які існують дійсно, незалежно від свідомості. Факти науки - це відображення фактів дійсності, всебічно перевірених, вірогідність яких доведена. Вони усвідомлюються і фіксуються в термінах мови науки у вигляді емпіричних суджень. Різними шляхами дослідник поступово накопичує факти, які становлять емпіричну основу усієї подальшої роботи. Ця основа - першорядна передумова успіху в науковій роботі. Після набуття фактичного матеріалу починається друга фаза дослідження. Вчений прагне дізнатися, що насправді є фактом, а що думкою або навіть вигадкою. Факти групуються за їх важливістю, актуальністю і т. д. Ця робота ґрунтується на теоретичних положеннях науки, її законах та категоріях.

2. Проблема.Ця форма виникає як намір пояснити факт. Проблема (від грец. problema - завдання) - це запитання чи комплекс запитань,. які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес. Формування проблеми є важливим моментом розвитку наукового знання, оскільки правильно поставити проблему означає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практично не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити відоме від невідомого; факти, з'ясовані від фактів, які вимагають з'ясування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулювання проблеми спирається на процес і результат емпіричного дослідження і разом з тим стимулює подальше дослідження, направляє його.

3. Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух проблеми. Гіпотеза (від грец. hypothesis - основа, припущення) - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від непевного до знання більш повного і точного.

У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомих фактів недостатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логічно несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповідати знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені практикою.

4. Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді, коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуванням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнання. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною, логічною організацією.

Теорія включає такі елементи: змістові - принципи, закони, категорії, ідеї та ін.; формальні - знаки, символи, правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча, пояснююча, прогнозуюча.

Теорія є не тільки результатом, але й одним із початкових моментів розвинутого наукового пізнання. На основі практики дослідник підходить до вирішення кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними теоретичними концепціями. З їх допомогою відбираються проблеми, гіпотези. У свою чергу розвиток теорії, підтвердження справедливості її положень вимагає нового звернення до фактів, постановки нових проблем, висування гіпотез - і так без кінця. Процес наукового пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а навпаки, включає її, по-новому організуючи зміст.

Таким чином, всю логіку наукового пізнання як послідовну зміну форм наукового дослідження можна подати так: нагромадження та усвідомлення фактів; виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної реалізації теорії.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого практичного застосування в майбутньому;

2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на пізнання конкретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення проблем не тільки пізнавального, а й соціально-практичного характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, - перетворювати його. Закони і методи фундаментальних наук мають більш загальний характер, а закони і методи прикладних - конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить фундаментальним дослідженням, які становлять передній край пізнавальної діяльності і, власне, тому ці дослідження називаються фундаментальними, що на їх основі можна провести різноманітні прикладні дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

15. Елеати

Третя течія найстарших грецьких філософів зв'язана знову з грецькими колоніями в південній Італії, а саме з містом Елеєю, тому представники цієї течії відомі під назвою "елеатів" ("елейців").

Перший з "елеатів" — Ксенофан походив не з міста Елеї, а з Колофону в Малій Азії, недалеко від міста Мілету. Він народився десь коло 580 р. до Р. X. і в молодому віці почав мандрівне життя, як співець "рапсод"; дожив, як показується до 100 років. Вірші, "співи" Ксенофана були не тільки поетичними, але почасти й філософічними творами. В них він виступив головно, як критик традиційних релігійних уявлень греків про богів, подібних до людей, "антропоморфних": він висміяв богів Номера та Гезіода, що приписували богам вчинки, що ми їх в людському світі вважаємо злочинами. Цих "богів" люди утворили на свій власний зразок, — так і боги тракійців або муринів подібні до тих, що в них вірять. Якби коні та воли могли утворити образи богів, то й ті були б подібні до коней та волів. Ксенофан йде далі та відкидає у божества не лише зовнішні, матеріяльні антропоморфічні, людські риси, — він відкидає й уявлення, що боги мають психічно закрашені людські риси: мову ("голос"), здібність сприймання, подібну до людської (Бог — "весь зір, весь слух", каже він). Дійсний Бог є єдиний, невидний, що рухає весь світ лише силою свого духа. Але він "думками не подібний до смертних". Так на початках грецької думки зустрічаємо не лише ідею єдинобожну, монотеїстичну ідею, але й монотеїзм дуже високого рівня, уявлення про Божество, що вже наближується до поглядів вищих релігій. Як прийшов Ксенофан до своїх поглядів, нам неясно: всі його уривки, що до нас дійшли, висловлюють його погляди в формі афоризмів, тверджень, для яких не подається ніяких доказів, крім критичних заміток на адресу популярного політеїзму того часу.

Негація "політеїзму" (многобожности) у Ксенофана знайшла відклику Парменіда з Елеї (народився коло 540 р.), який щоправда, продовжував розвиток думки Ксенофана в напрямку негації взагалі всякої многости в бутті — не лише божественному. І Парменід викладав свої погляди в віршах, в поемі, з якої дійшла до нас значна частина. Він вважає можливим довести розумовими доказами, що існування багатьох окремих речей — лише ілюзія, омана. Подаючи, правда, і думки про цю сферу ілюзії, Парменід зосереджує свою увагу на характеристиці сфери правдивого буття. При допомозі суто логічних аргументів він доводить, що правдиве буття має бути єдине, неподільне, без початку та кінця в часі, незмінне, нерухоме і має форму кулі. "Замість очей" Парменід вживає при переведенні доказів розуму. Передпосилка (засновок) його аргументації: небуття немає. А якщо немає небуття, то неможлива зміна, рух, множність і т. д., — бо буття мало б рухатися туди, де його (буття) немає, окремі частини буття мусіли б бути віддалені одна від однієї небуттям, а небуттям, і т. д. Яка потрібна була віра в силу розуму, щоб на підставі логічної аргументації сумніватись і навіть відкинути існування того змінливого світу багатьох речей, про яких подають нам свідоцтва наші змисли! Але не тільки шлях до правдивого буття є думання, правдиве буття саме є думання, хоч Парменід не заперечує ані його просторости, ані матеріяльности, — розрізнення матеріяльного та духового світу — дуже пізній продукт грецької думки. Буття Парменіда є разом з тим і божественне, або навіть божество саме!..

Останній видатній представник елейської філософії — 3енон (приблизно 490-430 рік), що пише вже прозою, подав головно численні аргументи (з яких нам відомі лише кілька) проти існування руху, зміни многости речей світу, простору, змислових якостей. Він відкриває в цих поняттях суперечності та парадокси: рух стріли є ніби шерегом станів спокою; де знаходиться стріла, що летить? Не там, де її немає, але й не там, де вона є, бо її перебування в певному пункті було б спокоєм, а не рухом; рух ми можемо розумове уявити собі лише як шерег станів спокою. Але рух до того складається з безмежної кількости елементів, а ми не можемо собі уявити та розумом зрозуміти, як ця безмежна кількість дає в цілому якісь закінчені в собі обмежені урізки простору: щоб прийти до пункту всередині, дійти до цієї половини шляху, треба пройти половину цієї половини і так далі: отже об'єкт, що рухається ніби "ніколи" не пройдк й найменшого відтинку простору, бо він раніш має пройти безмежну кількість дрібніших відтинків. Так саме ми не можемо зрозуміти, як "бистроногий" Ахіл може догнати черепаху (желву), що повзе поволі, — бо як він прийде в той пункт, де черепаха була на початку бігу, вона встигне вже пересунутись хоч на маленький простір наперед; коли він прийде туди, вона знову встигне пересунутись далі і так далі без кінця: черепаха завше мусить знаходитись хоч би на який малий простір попереду найскоршого бігуна грецької мітології. Дальші "парадокси" напрямовані проти поняття безмежного простору, проти абсолютного виміру скорости руху. Незрозуміле й повстання змислового приймання: коли падає одне зернятко, ми цього не чуємо, падає два зерна — теж ні, три — теж ні, але як висиплемо цілу міру, повстає чутний шум, що його утворює ніби сума великої кількости беззвучних процесів.

Парадокси Зенона не є якась логічна іграшка — вони почасти є предметом уваги учених і досі, бо Зенонові дійсно вдалося знайти внутрішні суперечності в основних логічних поняттях руху, зміни, многости... Ці суперечності є ознакою того, що розум не здатний, не здолає цілком охопити живу дійсність. Зенон не сумнівався в силі розуму і, як інші елеати, приходить на основі своїх парадоксів до висновку, що наявний світ є ілюзією.

Софісти

Вже Анаксагор, а ще більше атомісти виявляють настрої, які можна назвати "просвітницькими" і які час від часу з'являються в історії духовного розвитку людства. Просвітництво, або просвіченість (яке в найпослідовнішій та найяскравішій формі зустрінемо у Франції в XVIII віці та в Росії в другій половині XIX віку) є переконання, що при допомозі розуму людина може досягнути найдосконалішого індивідуального стану, дійти до найліпшого соціяльного устрою, що розум є єдиний шлях до справжнього пізнання; ця віра в силу розуму, в часи просвічености є некритична, — "просвітники" не бачать тих кордонів, що обмежують чинність розуму, права його в моральній, соціяльній та навіть інтелектуальній сфері. Некритична віра в силу розуму, що не знає своїх власних меж, наповняє просвітників таким ентузіязмом, що вони піддають розумовому розборові все, що тільки можна: традицію, історію, права та звичаї, почуття та волю людини, суспільні установи та закони і т. д. Перед натиском розуму, що не розуміє законних меж свого застосування, падають (хоч би лише ілюзорно) всі перепони, — просвітники звичайно з великою енергією негують традиції та закони, моральні та юридичні норми, звичаї та закони людського серця і т. д. Переоцінюючи силу та права розуму, просвітники йдуть зі своєю пропагандою в найширші кола. Вони дійсно розповсюджують освіту, але розповсюджують і сумніви, в основах суспільного та морального ладу, а ще гірше — розповсюджують наївне переконання серед напівосвічених людей, що вони досягли такого високого розумового рівня, з якого можуть суверенно судити про минуле, сучасне й майбутнє, відкидаючи те, що ще недавно було загальноприйняте, висуваючи нові вимоги, ідеали та програми реформ. Не треба казати, що дуже багато з цих переконань просвітників є, як виявляється пізніше, помилками, хибними віруваннями, що ніяк не ліпші, аніж ті традиційні "пересуди та забобони", проти яких борються просвітники. Іноді навіть забобон приходить тут на зміну традиційним релігійним віруванням.

Подібний настрій поширився в Греції під впливом успіхів грецької науки та в тіснім зв'язку з господарським та політичним розквітом Атен... Представники грецького просвітництва дістали назву "софістів", що означала первісно просто "мудреця" або "знавця, але пізніше в зв'язку з гострою критикою, що її скерували проти них Сократ та Платон, стало словом з негативним значенням, не цілком обгрунтованим. Серед "софістів", про яких маємо тут згадати, є кілька людей, що заслуговують на цілковите визнання історика грецького духа. А в цілому "софісти" заслуговували і на визнання їх сучасниками, бо це були люди, що почали публічне систематичне навчання, популяризацію наукового знання свого часу, публічні виклади за платнею. Саме ця педагогічна діяльність посилила скептицизм софістів: усний виклад приводив до того, що викладач та слухачі почали вже занадто високо цінити вміння доводити і спростовувати думки, вміння переконувати. До цього спричинились і демократичні конституції грецьких держав, в яких ораторське вміння грало занадто вже визначну ролю.

Протагор (485-415) з Абдери, що жив головно в Атенах, є скептиком "людина — є міра всіх речей". Існування богів непевне. Нам неясно, чи людина "взагалі", чи окрема людина, — в кожнім разі Протагор стремить своїм твердженням встановити на місце певности в існуванні абсолютної правди й об'єктивного пізнання, певний суб'єктивізм та релятивізм. Тому Протагор може завданням своєї реторики вважати доказ кожної думки, роблячи "слабшу думку сильнішою". Об'єктивні критерії правди він відкидає. Він сумнівається в існуванні богів. Він вважає, що держава є людська установа, що повстала з людських потреб, тому закони людського співжиття є (свавільно) встановлені людьми, вони ані божеські встановлення, ані повстали на основі "природи", себто з певною внутрішньою необхідністю.

Горгій з Леонтин в Сіцілії, що теж був чинний в Атенах, ще загострює скептицизм: "нічого не існує: якби що існувало, його неможливо було б пізнати, то неможливо було б це пізнання передати іншим".

Продик з острова Кессу має значення в історії дослідження мови, як дослідник граматичних питань, а зокрема "синоніміки", себто розрізнення значення подібних сенсом слів: таке розрізнення має велике значення і для філософії, уточнюючи термінологію та думання.

Софісти, здається, й Протагор, якого думки передає, тільки чи об'єктивно, Платон відкинувши думку про вічність суспільного життя, зацікавились і питанням про встановлення держави та суспільства, з'являючись таким чином першими працівниками над філософією історії та культури. Тут зустрінемо спроби винести сучасний стан з первісного примітивного стану людства. Відкидаючи об'єктивне значення законів суспільного життя, дехто з софістів приходив до теорії диктатури "сильної людини" та до негації будь-яких моральних принципів в політиці (зокрема "тиран Критій", досить сумнівна постать атенської політики, а також інші, почасти нам відомі лише з викладу їх думок в творах Платона — знову треба запитати чи цілком об'єктивних). Може найцікавіші думки атенського софіста Антифон а, що стали тепер приступні в уривках папірусів: він вчить про повну рівність людей, ба навіть рівність людей і тварин; людське суспільство має бути вибудоване на основах природних, за якими всі люди вільні та рівні.

Не треба думати, що скептичні, радикальні (в той чи інший бік — в грецькому світі оборона тиранії була серед демократично організованих держав-міст також формою радикалізму) та нігілістичні теорії виключно панували серед софістів: маємо, щоправда, й анонімні твори, що цілком підтверджують традиційну негативну оцінку софістів (як от паралельні промови самого автора, що однаково рішуче обороняють протилежні погляди!), але поруч з цим маємо і твори, що є серйозною спробою популяризації тодішньої науки. Із згаданих софістів Продик, Антифон, а почасти й Протагор серйозно ставились до тих проблем, якими займались, та хоч їх теорії не подавали багато позитивного, але не треба забувати, що вони — як і чимало інших "софістів" тих часів — багато спричинились до розповсюдження наукового знання та до пробудження інтересу до нього в ширших колах грецького світу.