Участь України в міжнародно-правових угодах щодо захисту живого у природі.

Відносини у області охорони і використання тваринного світу, а також у сфері збереження і відновлення середовища його незаселеного в цілях забезпечення біологічної різноманітності, стійкого існування тваринного світу, збереження генетичного фонду диких тварин і захисту тваринного світу регулюється як універсальними (Конвенція про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини 1972 р., Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою знищення, 1973 р. і ін.), так і численними двосторонніми угодами.

Так, цілями Конвенції про біологічне різноманіття 1992 р. є збереження біологічного різноманіття, стійке використання його компонентів і спільне отримання на справедливій і рівній основі вигод, зв’язаних з використанням генетичних ресурсів. Держави визначають компоненти біологічного різноманіття, вживають заходи по їх збереженню і раціональному використанню, здійснюють оцінку дії і зведення до мінімуму несприятливих наслідків, регулюють застосування біотехнологій і ін.

Міжнародно-правова охорона тваринного і рослинного світу розвивається по таких основних напрямах.

1) охорона природних комплексів. Наприклад, відповідно до Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення головним чином як місце проживання водоплавних птахів, 1971 р. держави визначили на своїй території відповідні водно-болотні угіддя і включили їх в спеціальний Список, переданий на зберігання в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів. Конвенція передбачає проведення періодичних конференцій країн-учасниць по виконанню її положень;

2) охорона рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин. Міжнародне співробітництво в цій сфері відносин здійснюється передусім на підставі Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення, 1973 р. До Конвенції прийнято три Додатки. Додаток I містить перелік видів, що знаходяться під загрозою зникнення, торгівля якими робить на них існування несприятливий вплив. У Додатку II перераховані види, що можуть опинитися під загрозою зникнення, якщо торгівля ними не буде суворо контролюватися. У Додатку III вказані види, торгівлю якими необхідно контролювати. Конвенція встановлює загальні правила державного регулювання торгівлі рідкісними видами фауни і флори. Відповідно до Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. заборонена здобич білих ведмедів, крім випадків використання їх в наукових цілях, місцевим населенням з використанням традиційних методів полювання тощо. Заборонений також експорт, імпорт і доставка на територію, а також торгівля на території учасників Конвенції білих ведмедів і одержаною з них продукцією (шкур і т.п.);

3) забезпечення раціонального використання природних ресурсів. Наприклад, Конвенція про збереження живих ресурсів Антарктики 1980 р. свідчить, що будь-який промисел і пов’язана з ним діяльність в районі на південь від 60-й паралелі південної широти повинні відповідати таким принципам:

· запобігання скороченню чисельності виловлюваної популяції до рівнів, нижче за які не забезпечується її стійке поповнення;

· відновлення виснажених популяцій;

· зведення до мінімуму небезпеки змін в морській екосистемі, щоб було можливим стійке збереження морських живих ресурсів Антарктики.

На підставі норм Конвенції створена Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики, до задач якої входить збирання інформації про використання ресурсів Антарктики і координація відповідної діяльності держав-учасників.

115. Сутність концепції "Права тварин"

116. Юридичні аспекти трансплантології. Межі допустимої трансплантології.

Трансплантація – спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини;

донор – особа, у якої за життя або після її смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації або для виготовлення біоімплантатів;

реципієнт – особа, для лікування якої застосовується трансплантація.

Згідно ст. 17 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" (далі Закон "Про трансплантацію") в Україні діє єдина державна інформаційна система трансплантації, до якої вносяться відомості про реципієнтів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами у разі смерті. Ці відомості є конфіденційними, становлять лікарську таємницю і можуть бути розголошені лише у випадках, передбачених цим Законом. Діяльність єдиної державної інформаційної системи трансплантації забезпечує координаційний центр трансплантації. Положення про єдину державну інформаційну систему трансплантації затверджується Міністерством охорони здоров'я України.
У разі коли взятий у померлого донора орган через відсутність біологічно сумісного реципієнта не може бути використаний для трансплантації у відповідному державному чи комунальному закладі охорони здоров'я або державній науковій установі, то цей заклад або установа негайно надають інформацію про зазначений орган до координаційного центру трансплантації, який оперативно здійснює пошук реципієнта в межах України.

Якщо біологічно сумісного з отриманим органом реципієнта в межах України не знайдено, координаційний центр трансплантації надає інформацію про цей орган відповідним установам і організаціям інших країн, з якими Україна уклала міжнародні договори з питань трансплантації. Органи, взяті у померлих осіб, а також кістковий мозок, взятий у живих донорів, можуть передаватися іншим країнам лише на умовах рівноцінного обміну в порядку, визначеному відповідними міжнародними договорами України.

Які заклади можуть здійснювати діяльність, пов'язану з трансплантацією?
Відповідно до ст. 8 Закону "Про трансплантацію" діяльність, пов'язану з трансплантацією, можуть здійснювати акредитовані в установленому законодавством України порядку державні та комунальні заклади охорони здоров'я і державні наукові установи за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Заклади охорони здоров'я та наукові установи повинні мати матеріально-технічну базу, обладнання та кваліфікованих працівників, які необхідні для застосування трансплантації та здійснення іншої, пов'язаної з нею діяльності.

Діяльність, пов'язана з трансплантацією
Стаття 9 цього Закону зазначає, що державні та комунальні заклади охорони здоров'я і державні наукові установи можуть бути акредитовані для застосування трансплантації та здійснення іншої, пов'язаної з нею діяльності:

· взяття гомотрансплантатів у живих донорів. Гомотрансплантати – анатомічні матеріали людини, призначені для трансплантації;

· взяття анатомічних матеріалів у померлих донорів;

· зберігання і перевезення анатомічних матеріалів людини;

· виготовлення біоімплантатів.

До закладів охорони здоров'я належать підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров'я шляхом надання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників.

Які умови взяття гомотрансплантатів у живих донорів?
Живим донором може бути лише повнолітня дієздатна особа.

У живого донора може бути взятий як гомотрансплантат лише один із парних органів або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу. Взяття гомотрансплантата у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи після його всебічного медичного обстеження і за умови, що завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.

Взяття гомотрансплантата (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батько, мати, син, дочка, дід, баба, онук, онука, брат, сестра, дядько, тітка, племінник, племінниця).
Не допускається взяття гомотрансплантатів у живих осіб, які:

· утримуються у місцях відбування покарань;

· страждають на тяжкі психічні розлади;

· мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю;

· надали раніше орган або частину органа для трансплантації (ст. 12 цього Закону).

Права особи, яка дала згоду стати донором
Такі права встановлює ст. 22 Закону "Про трансплантацію".

Особа, яка дала згоду стати донором, до взяття гомотрансплантата має право відмовитися від неї.
У випадку смерті донора, зараження його інфекційною хворобою, виникнення у нього інших хвороб чи розладів здоров'я у зв'язку з виконанням ним донорської функції він підлягає обов'язковому державному страхуванню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Донору в порядку, встановленому законом України, відшкодовуються збитки, заподіяні здоров'ю після виконання ним донорської функції, з урахуванням додаткових витрат на лікування, посилене харчування та інші заходи, спрямовані на його соціально-трудову та професійну реабілітацію (наприклад, видача талона на безкоштовне харчування, виплата певної суми коштів та інше).

Соціальний захист донора та членів його сім'ї
Стаття 23 цього Закону встановлює: інвалідність донора, що настала у зв'язку з виконанням ним донорської функції, прирівнюється до інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Це встановлює право донора на отримання пільг, які надаються особам з профзахворюванннями.

У випадку смерті донора, що настала внаслідок виконання ним донорської функції, членам сім'ї померлого, які були на його утриманні, призначається пенсія у зв'язку з втратою годувальника. Призначення такої пенсії здійснюється у порядку та на умовах, встановлених законодавством України для призначення пенсії сім'ї годувальника, який помер внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання.

117. Еколого-правові та біомедичні проблеми трансплантології.

 

118. Правові проблеми подальшого розвитку трансплантології.

 

118. Правові проблеми подальшого розвитку трансплантології.

Основними причинами низької кількості трансплантацій порівняно з потребами в них та невідповідності їх якості європейським стандартам є наступні.

Нині діяльність, пов'язана з трансплантацією, в Україні регулюється Законом України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16 липня 1999 року (далі - Закон про трансплантацію). Проте, вимоги зазначеного Закону регулюють в основному діяльність, пов'язану з трансплантацією органів, і не враховують особливості трансплантації тканин і клітин. Відсутність норм, які б належним чином регулювали трансплантацію клітин, а також відсутність правового регулювання відповідальності за негативні наслідки, спричинені цим методом лікування, призводить до значних порушень законодавства в цій сфері.

Слід зазначити, що Постанова Кабінету Міністрів України № 695 від 24.04.2000 р., якою затверджено перелік закладів, які мають право здійснювати діяльність, пов'язану з трансплантацією, немає розподілу закладів за критерієм виду трансплантації, що ним здійснюється (органів, трансплантації тканин чи клітин).

Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку, затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України "Про затвердження нормативно-правових документів з питань трансплантації" від 25 вересня 2000 р. № 226 не зобов'язує персонал відділень інтенсивної терапії проводити діагностику смерті мозку. Статистичні дані розвинених країн свідчать, що у 10-15% хворих, що гинуть у відділеннях інтенсивної терапії, діагностується смерть мозку. В умовах відсутності діагностики смерті мозку такі хворі продовжують одержувати медичну допомогу, яка потребує значних матеріальних витрат і лягає тяжким тягарем як на бюджет, так і на родичів хворих.

Потреба в реформуванні нормативного забезпечення обумовлена також відсутністю розроблених критеріїв акредитації та паспортизації закладів, які мають право здійснювати діяльність, пов'язану з трансплантацією, стандартів надання трансплантаційної допомоги та визначення нозологій при яких вона застосовується, уніфікованих механізмів типування донорів та реципієнтів, а також контролю якості трансплантатів.

Дотепер діагностика смерті мозку не є стандартною медичною процедурою, не відображена в Українській редакції Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров'я (МКХ - 10), не входить до стандартів діагностики і лікування пацієнтів із важкими ураженнями головного мозку (Тимчасові стандарти діагностично-лікувального процесу стаціонарної допомоги - Київ, 1999, стор. 61-75)) і пов'язана тільки з трансплантацією.

Не існує інформаційного і транспортного зв'язку між центрами трансплантації. Використовується тільки звичайний міжміський телефонний зв'язок і машини санітарної авіації, що не забезпечує необхідної мобільності і безпеки. Відсутність функціонуючої Єдиної державної інформаційної системи трансплантації гальмує розвиток трансплантації. Створення та функціонування такої системи вкрай необхідно для розвитку трансплантології.

Забезпечення діяльності, пов'язаною з трансплантацією, достовірною, повною і вичерпною інформацією надасть можливість здійснювати ефективний підбір пар донор-реципієнт та контроль за вилученням органів та інших анатомічних матеріалів, та їх трансплантацією.

Заклади та установи, що здійснюють діяльність, пов'язану з трансплантацією, повинні мати кваліфікованих працівників для здійснення трансплантації. Тому, однією з причин гальмування розвитку трансплантації є відсутність викладання трансплантології в медичних навчальних закладах України.

Що стосується соціальної сфери, то тут має місце проблема відсутності критеріїв визначення ступеню непрацездатності реципієнта після трансплантації, а також подальшої його реабілітації та працевлаштування.

На сьогодні в Україні в засобах масової інформації з'являється велика кількість публікацій негативного змісту стосовно трансплантації. Тому, серед населення сформувалася досить негативна думка про такий метод лікування, як трансплантація, що впливає на кількість згод на вилучення анатомічних матеріалів. Необхідно провести під егідою держави масову компанію з залученням засобів масової інформації, яка пропагуватиме трансплантологію як високоефективний метод лікування та необхідність волевиявлення за життя відносно своїх органів та інших анатомічних матеріалів.

Державна програма розвитку трансплантації на 2002-2005 роки в межах здійсненого фінансування (10 % від передбаченого обсягу фінансування) не забезпечує навіть необхідної потреби у витратних матеріалах на діаліз і імуносупресивну терапію, а на розвиток трансплантації не залишається взагалі нічого.

Витратні матеріали для тканинного типування і консервації органів не сертифіковані в Україні. Методи тканинного типування не уніфіковані, використовуються різні набори, у зв'язку з цим створення єдиного листа очікування неможливе.

Немає підзаконних нормативних актів, які закріплюють порядок надання прижиттєвої згоди або незгоди людини стати донором у разі смерті, передбаченої Законом про трансплантацію.

Бази вилучення органів, затверджені Постановою КМ України в 2000 році, не оснащені необхідним діагностичним устаткуванням і підготовленим персоналом для діагностики смерті мозку. Склад баз вилучення не переглядався жодного разу.