Не иди проторенной дорогой, 6 страница

Звичайно бізнес-інкубатори поєднують під одним дахом від 10 до 100 молодих компаній, розташовуються у складах, у будинках державних установ або в новобудовах. Інкубатори одержують фінансову підтримку від приватних інвесторів, державних і некомерційних організацій, університетів і коледжів.

Інкубатори допомагають бізнесменам-початківцям уникнути дорогих помилок. Інкубатор, відбираючи своїх підопічних, ретельно перевіряє їх фінансовий стан і ділові плани. Таким чином, інкубатори не дають недосвідченим підприємцям з перших кроків “збитися з дороги”.

Так як орендарі приміщень інкубатора спільно користуються конторськими послугами та консультаціями з менеджменту, не витрачають великих сум на придбання дорогої техніки, у них залишається більше коштів на рекламу, закупівлю товарів і розвиток свого бізнесу. До того ж, деякі підприємці вважають, що інкубатор дає щось більше, ніж просто економію грошей. Загальні труднощі молодих компаній і спільна боротьба за виживання створюють атмосферу доброзичливості та надії на успіх. Компанії, які починають свою діяльність в інкубаторах, не виплачують членські або вступні внески, але вони платять за приміщення, телефон і обслуговування будинку. Орендна плата неоднакова в різних інкубаторах, але вона нижче цін за оренду приміщень для комерційних структур.

Коли підприємці міцно стають на ноги, вони залишають інкубатор, що звичайно відбувається через 4-5 років. Довгострокове планування діяльності орендарів і поступове підвищення плати за приміщення сприяють виходу молодих підприємств із-під опіки інкубаторів. Крім того, молоді підприємці зрештою розуміють, що для більш ефективної роботи краще винаймати і навчати власні кадри. А іншим фірмам просто стає затісно в приміщеннях інкубатору.

У багатьох країнах створюються національні організації, які поєднують такі центри підтримки підприємців. Наприклад, у США діє спеціальна федеральна асоціація з підтримки та розвитку інкубаторів.

По-друге, держава фінансово підтримує тих підприємців, які тільки вступили або вступають у сферу ділової активності. Звичайно, з цією метою державою розробляються спеціальні програми підтримки підприємців, в яких враховуються заходи для пільгового кредитування. Особливі пільги надаються тим, хто реалізує стратегічно значущі проекти. Як правило, державною підтримкою охоплюються підприємницькі структури до моменту їх переходу до середніх або великих підприємств.

По-третє, держава бере на себе функції створення необхідної підприємницької інфраструктури, тобто допоміжних структур (з погляду основного змісту підприємницьких проектів), які могли б надати підприємцю послуги, потрібні для ефективної реалізації проектів. Держава забезпечує підприємця необхідною інформацією, бере на себе витрати із проведення наукових, науково-технічних, проектно-дослідницьких та інших робіт, а також може надавати їх результати підприємцям на безоплатній або пільговій основі. Держава стимулює створення консультаційних, юридичних та інших фірм, які полегшують діяльність підприємців, а також бере на себе функції з підготовки кадрів необхідної кваліфікації для підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва в Україні

З метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва органи влади (згідно з Господарським кодексом України):

- надають підприємцям земельні ділянки, передають державне майно, необхідне для здійснення підприємницької діяльності;

- сприяють підприємцям в організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування їх діяльності, підготовці кадрів;

- здійснюють первісне облаштування неосвоєних територій об’єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх підприємцям у визначеному законом порядку;

- стимулюють модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння підприємцями нових видів продукції та послуг;

- надають підприємцям інші види допомоги.

ПІДСУМКИ ТЕМИ

1. Підприємець є основним суб’єктом підприємницької активності.

2. Разом із підприємцем до суб’єктів підприємницької активності відносяться споживач, найманий робітник, партнери, держава. Кожен з них виконує свої функціональні обов’язки в підприємницькому процесі.

3. Головним завданням підприємця виступає прагнення до підвищення ефективності діяльності його фірми. Основним засобом досягнення цієї мети пошук найбільш ефективної форми залучення працівника у комерційний інтерес фірми, для чого підприємець аналізує взаємозв’язки між такими факторами, як ефективність особистої та колективної праці, з одного боку, і оплата праці - з іншого.

 

 

Тема 5

 

ОБ’ЄКТ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

1. Товар як об’єкт підприємницької діяльності.

2. Ціна товару.

3. Ціна товару і витрати виробництва.

4. Підприємницька ідея та життєвий цикл товару.

5. Маркетинг у підприємництві.

6. Управління якістю.

 

1. Товар як об’єкт підприємницької діяльності

 

Підприємець завжди виступає суб’єктом господарських зв’язків або економічних відносин. Об’єктом його діяльності є вироблений продукт, товар або послуга. В умовах ринкового господарства всі три різновиди об’єкта підприємницької діяльності прийнято йменувати єдиним терміном - товар. Таким чином, об’єктом діяльності підприємця є товар. З товаром підприємець виходить на ринок як виробник (або продавець), для його виробництва (з метою придбання всього необхідного для організації процесу виробництва) підприємець звертається до ринку як споживач (або покупець).

Властивості товару

Товар і все те, що з ним зв’язане - от що цікавить підприємця, є основою підприємницьких ідей і планів. А що таке товар?

1. Товар - це продукт праці. Виникає питання: чи можна все, що споживається, назвати товаром (наприклад, воду). Відзначимо, що під працею розуміється процес витрачання людиною її фізичних або розумових зусиль, спрямованих на зміну природи або речовини природи та доведення її до стану, готового до споживання. Вода у річці - це ще не товар, а її відділення від загальної маси шляхом будівлі водопроводу та перекачування до споживача перетворює продукт у товар.

2. Не всякий продукт праці виступає як товар – а лише той, що призначено для обміну, для продажу, для передачі кому-небудь за умови (попередньої, поточної або майбутньої) компенсації зусиль із виробництва продукту, у формі та розмірах, визначених учасниками угоди.

 

Якщо Петренко А.О. виготовив книжкову полицю і встановив її у своїй квартирі, то це не означає, що він зробив товар. Але, якщо він передав полку сусіду, а той замість неї приніс 10 кг яблук або просто продав її на ринку та одержав від покупця гроші, то Петренка А.О. можна із повним правом віднести до товаровиробників.

 

3. Товаром можна назвати лише такий продукт праці, що не тільки призначений для продажу, але може задовольнити певну потребу покупця. Інакше кажучи, товар - це такий продукт праці, яким зацікавлений володіти споживач.

4. Товар має споживчу вартістю (корисність), тобто такі властивості, які дають можливість людині задовольнити які-небудь потреби.

Товари можуть бути високої споживчої вартості, якщо в них зацікавлена велика кількість людей, наприклад, основні продукти харчування. Правда, виробник має враховувати межу насичення ринку товарами. Для виробника ця обставина грає важливу роль, оскільки визначає рівень граничного обсягу виробництва. Також особливе значення має проблема заміщення товарів. Так, виробництво товару не слід нарощувати або навіть доцільно його скоротити, коли інший виробник почав випускати інший товар, яким люди також можуть задовольнити свою потребу.

Висока споживча вартість товару пов’язана з тим, що він призначений для задоволення універсальних (або близьких до таких) потреб, тобто потреб, які властиві всім, майже всім або великій кількості людей (продукти харчування, одяг тощо).

Інші товари мають низьку споживчу вартість, якщо з певних причин мало хто зацікавлений у купівля таких товарів - дія вимушена. Випускаються Приміром, консерви “Сніданок туриста” мають низьку споживчу вартість: люди їх купують тоді, коли не могли придбати іншого.

Від таких товарів необхідно відрізняти товари з обмеженою споживчою вартістю. Цітовари випускаються тільки для певної й досить невеликої (найчастіше, вузькопрофесійної або соціальної) групи людей, як то марки для філателістів або інвалідні візки.

Ряд підприємців орієнтує своє виробництво на виготовлення товарів з індивідуальною споживчою вартістю на основі попереднього замовлення (наприклад, компанія “Мерседес-Бенц” виробляє автомобілі з урахуванням індивідуальних побажань покупців).

Таким чином, споживча вартість (корисність) - це властивість товару задовольнити певну потребу індивіда в чому-небудь (хліб задовольняє потребу людини в їжі, книга - потребу в духовному розвитку, розширенні кругозору, розумінні навколишнього світу й т.і.).

Підприємець, який починає виробництво товару, прагне якомога точніше визначити ринкового адресата виробленого товару (яка група людей буде споживачем). Це необхідно для прогнозування гранично припустимого рівня нарощування виробництва товару (для недопущення перевиробництва і затоварення ринку або власних складів).

 

2. Ціна товару

 

Головною визначальною характеристикою товару є його ринкова ціна - кількість грошових одиниць, що покупець (споживач) погоджується передати продавцю (виробнику) в обмін на право володіння і використання товару. В основі ціни - витрати виробництва, які несе кожен підприємець при виготовленні товару.

Підприємець визначає декілька видів ринкової ціни товару:

- стартова,

- монопольна,

- демпінгова,

- ліквідно-розпродажна.

Стартова ринкова ціна властива тим товарам, які є новинкою для ринку (або окремого сегменту ринку). Стартова ціна може встановлюватися із завищенням або із заниженням від реальної (сталої) ринкової ціни. Відхилення в одну чи іншу сторону від реальної ціни залежить: 1) від стратегії підприємця на ринку; 2) від умов ринку (рівень конкуренції, наявність товарів-замінників, ступінь платоспроможності покупців).

Стабільна ринкова ціна властива товарам, що зайняли стабільне положення на ринку на минулому етапі конкуренції. Наприклад, стартова ціна на мобільні телефони в момент їх початкового надходження на ринок була значно вище нинішньої, стабільної ціни.

Монопольна ціна встановлюється на товари, які постачаються на ринок монопольним виробником або монопольним постачальником в умовах відсутності конкуренції, тобто порушення механізму встановлення ринкової ціни при дотриманні рівноваги між ціною й кількістю товару.

Демпінгова ціна - це така ціна, що переслідує мету “знищення” конкурентів. Встановлення демпінгових цін часто є підставою для застосування санкцій стосовно підприємця (виробника або продавця), який встановлює такі ціни. Найчастіше демпінгові ціни відхиляються на 30% і більше від рівня стабільної ціни. Демпінговими визнаються також ціни, встановлені на рівні, нижчому за витрати виробництва (проте, буває складно виявити такий взаємозв’язок).

Окремої уваги заслуговує проблема демпінгових цін на світовому ринку. Більшість світових товарних ринків - цивілізовано організовані, зі своїми правилами, звичаями й традиціями. Цивілізованість таких ринків проявляється у тому, що вони вміють захищати себе від демпінгу через використання антидемпінгових процедур.

Антидемпінгові процедури – це законодавчий захист національних виробників від імпорту іноземних товарів за цінами нижче “справедливої ціни”, тобто ціни, що встановлюється на товар у країні-експортері або країні виробництва товару (як це було у випадку з українськими постачальниками алюмінію та феросплавів, коли проти них були порушені антидемпінгові процедури). Проте, навіть у відносинах промислово розвинутих країн час від часу спалахують так звані “горілчані”, “молочні”, “газові” війни, причина яких - прагнення обійти правила ринку та використовувати демпінгові ціни.

Боротьба з демпінгом є загальновизнаною в торговельній практиці більшості країн світу як один з методів державного регулювання імпорту. Офіційно захист від демпінгу відбувається у рамках СОТ при застосуванні спеціального “Антидемпінгового кодексу”. Він регламентує процедуру виявлення і доказу факту демпінгу, а також способи компенсації збитку, нанесеного фірмам країни-імпортера, які виробляють аналогічну продукцію. У випадку встановлення факту демпінгу країна-імпортер у праві ввести антидемпінгові мита на ввезені товари.

Однак, існування “Антидемпінгового кодексу” і його схвалення світовим співтовариством не виключає національної специфіки застосування на практиці положень цього документа. Наприклад, у США будь-який представник американської промисловості й торгівлі може затребувати від влади провести розслідування факту продажу імпортованого товару за ціною, нижче “справедливої”. У відповідь на це Департамент міжнародної торгівлі США має дати висновок про відповідність цього дійсності. Важливим моментом у розслідуванні є з’ясування, чи нанесено матеріальний збиток імпортом виробникам у США. Одночасно інша організація - незалежне відомство Комісії з міжнародної торгівлі (КМТ) - виявляє форму і ступінь збитку. Якщо розслідування підтверджує факт демпінгу, то всі розрахунки стають відомими широкому загалу, операції з продажу імпортних товарів припиняються, а імпортер зобов’язується сплатити антидемпінгове мито в розмірі різниці між ціною постачальника та “справедливою ціною” товару.

Таким чином, при виході на світовий ринок підприємець має знати як загальні, так і національні правила, звичаї, традиції, пов’язані із міжнародним співробітництвом.

Ліквідно-розпродажна ціна - це стабільна ціна з певною знижкою. Звичайно така ціна встановлюється на товари сезонного попиту по закінченні (або під час) сезону, на застарілі моделі при появі нових моделей товарів, на товари, які виходять із моди. Такі ціни використовуються для ліквідації зайвих товарних запасів і недопущення збитків, одержання невеликого прибутку (відносно звичайного рівня) від реалізації таких товарів.

 

3. Ціна товару і витрати виробництва

 

Ціна товару на ринку залежить від цілого ряду факторів. Дуже важливо розглянути взаємозв’язок між ціною товару та витратами виробництва з виготовлення товару, його просування на ринок і передачі споживачу (покупцю).

Розмір витрат будь-якого товару пов’язаний з матеріалоємністю, трудомісткістю і вартістю основних засобів виробництва у розрахунку на одиницю продукції.

Матеріаломісткість товару

 

Матеріаломісткість товару - це загальний обсяг сировини, напівфабрикатів, енергетичних та інших ресурсів, а також інструментів, пристосувань, допоміжних засобів, що забезпечують процес виробництва товару.

При цьому матеріаломісткість охоплює частки зазначених компонентів, які йдуть у відходи або браковані товари. Логіка взаємозв’язку ціни товару і його матеріаломісткості проста: чим вище остання, тим більш високою буде ціна товару. Із цієї причини підприємець шукає можливості зниження матеріаломісткості товару для того, щоб знизити ціну або збільшити прибуток від виробництва та реалізації товару при незмінній ціні.

Облік матеріаломісткості ведеться в натуральній і вартісній формі. Це важливо для прийняття підприємницького рішення, що ґрунтується на виборі одного із двох можливих варіантів:

- зниження матеріаломісткості одиниці продукції в натуральній формі (використовувати для шиття чоловічого костюма не 3,2 м, а всього 2,8 м за рахунок більше раціональних способів крою тканини);

- зниження матеріаломісткості у вартісному вираженні (завдяки відмові від традиційних постачальників сировини і переходу до нових постачальників, які пропонують таку ж сировину, але за більш низькою ціною).

Вибір одного із цих варіантів означає, що підприємець здійснює раціоналізацію виробництва через зниження матеріаломісткості. Раціоналізація виробництва може бути пов’язана із заміною одного виду ресурсів (сировини) на іншій, більш економічний, але не знижує якісних або інших характеристик товару. Так, рішення підприємця про заміну частини металевих деталей на пластикові у виробництві побутових інструментів може привести до зниження матеріаломісткості.

Проблема скорочення матеріаломісткості та постійний пошук потенційних можливостей такого зниження при виробництві товару (навіть на стадії планування виробництва) виступає в якості важливого техніко-економічного завдання, що часто потребує залучення фахівців - техніків, технологів, економістів.

Трудомісткість товару

Трудомісткість товару - це загальна кількість праці, необхідна для виробництва одиниці товару, включаючи трудову діяльність працівників, як прямо задіяних у процесі виробництва (токар, слюсар, кондитер), так і побічно (майстер цеху, менеджер, комірник, секретар).

Трудомісткість може розраховуватися як у натуральному (у годинах), так і у вартісному вираженні. Підприємець при аналізі процесу виробництва не завжди заміняє одну форму обліку кількості праці на іншу, тому що така заміна й рішення, прийняте на її основі, не завжди веде до раціоналізації виробництва і досягнення більшого економічного ефекту.

 

Наприклад, у поточний момент трудові витрати на одиницю продукції в натуральному вираженні становлять 8 годин (у вартісному вираженні - 400 грн.). Припустимо, що в підприємця є можливість замінити двох працівників одним працівником, продуктивність праці якого у 2 рази вище, ніж у зайнятих. Але платити йому доведеться в 2 рази більше, ніж іншим працівникам. Таким чином, у випадку залучення нового працівника трудові витрати на одиницю продукції в натуральній формі складуть 4 години (в 2 рази менше), а в грошовій формі - 400 грн. (тобто змін не відбудеться).

 

Ряд економістів, як і підприємців, у розрахунках ділового проекту застосовують натуральну форму обчислення загальних трудових витрат. Так, відомий американський економіст російського походження, лауреат Нобелівської премії з економіки В.Леонтьєв розповідав, що, коли його запросили працювати в Японію для проведення економічних розрахунків проекту підводного тунелю, він використовував такий метод. Спочатку він розрахував у робочих годинах кожен вид робіт за усіма категоріями працівників (спеціальностей), а потім, помноживши планову погодинну ставку кожної категорії працівників на визначене число робочих годин і підсумувавши всі результати, одержав суму витрат на оплату праці. Тобто, В.Леонтьєв визначав трудомісткість проекту спочатку в натуральній, а потім - у грошовій формі. У цілому ряді випадків така методика є найбільш доцільною.

Раціоналізація виробництва через зниження трудомісткості зводиться до таких можливих варіантів:

- скорочення витрат праці у натуральній формі з одночасним скороченням витрат у грошовій формі (за рахунок скорочення простоїв виробництва, “перекурів”, що призводить до підвищення продуктивності праці);

- скорочення трудових витрат у натуральній формі з одночасним скороченням витрат у грошовій формі, причому темпи скорочення витрат у грошовій формі відстають від темпів скорочення витрат у натуральній формі.

Наприклад, трудові витрати в натуральній формі скорочуються на 100%, а в грошовій формі - на 60%. Припустимо, що замість двох колишніх працівників узяли одного нового, продуктивність якого в 2 рази вище (двом колишнім працівникам необхідно було 8 годин для виробництва одиниці продукції, а одному новому - лише 4 години). Але заробітну плату цьому працівнику збільшили на 60% (колишнім платили 50 грн. за годину, а новому - 80 грн. за годину). Таким чином, трудомісткість одиниці продукції становить (див. табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Порівняльний аналіз трудомісткості одиниці продукції

	У натуральній формі	У грошовій формі
У минулий період	8 годин	400 грн.
У цей час	4 години	320 грн.

 

За даними таблиці 5.1 можна побачити, що трудомісткість одиниці продукції скоротилася в натуральній формі в 2 рази (на 100%), а в грошовій - у 1,25 рази.

Таким чином, підприємець у своїй діяльності постійно прагне до скорочення трудомісткості продукції шляхом раціоналізації виробництва для підвищення його прибутковості або підтримки конкурентоспроможності продукції на достатньому рівні.

 

Вартість основних засобів виробництва на одиницю продукції

Цей показник розраховується шляхом ділення сумарної вартості всіх технічних елементів виробництва товарів (за ціною придбання) на загальну кількість товарної продукції (окремо по кожному виду, оскільки нормативний строк експлуатації кожного елемента різний).

 

У процесі виробництва використовується обладнання А і обладнання Б. Протягом року на кожному з них можна зробити 1000 одиниць товару. Обладнання А придбано за 100 000 грошових одиниць, а обладнання Б - за 160 000 грошових одиниць. Нормативний термін служби обладнання А становить 2 роки, а обладнання Б - 4 роки. Вартість цих технічних елементів у розрахунку на одиницю товару складе:

обладнання А - 100000 грошових од.: 2 роки: 1000 од. товару=50 грошових од.;

обладнання Б - 100000 грошових од.: 4 роки: 1000 од. товару=40 грошових од.;

обладнання А і Б разом - 90 грошових од.

 

Звичайно, цей показник являє собою амортизацію, але тут не коректно вживати цей термін. Тому що амортизація - це поняття, що застосовується відносно існуючого у підприємця устаткування та інших технічних елементів виробництва. У цьому випадку аналізуються дії підприємця на підготовчому етапі, коли він ще тільки готується до прийняття рішення почати виробництво або відмовитися від підприємницької ідеї. При цьому зрозуміле прагнення підприємця скоротити витрати на виробництво товару. Як він може досягти цього? Шляхом раціоналізації виробництва. Раціоналізація зводиться до такого: необхідно знайти устаткування більше продуктивне (за допомогою якого можна виготовити не 1000, а 2000 товарних одиниць) або з більшим нормативним строком служби (не 3, а 5 років). Ціна такого устаткування буде більш високою, але підвищення ціни має відставати від росту продуктивності або збільшення нормативного терміну служби нового обладнання.

Можливі такі варіанти:

- ціна нового обладнання перевищує ціну наявного на 60%, але його продуктивність вище на 100% при однаковому строку використання;

- ціна нового обладнання дорівнює ціні наявного, його продуктивність така сама, але нормативний строк служби - не 3, а 5 років;

- ціна нового обладнання дорівнює ціні наявного, нормативні строки їх експлуатації рівні, але продуктивність нового верстата вище на 10%.

Таким чином, підприємець, який прагне підвищення прибутковості свого бізнесу, має враховувати вартість основних засобів виробництва, що припадає на одиницю товарної продукції, а також вести пошук реальних шляхів її скорочення. Для цього необхідно постійне й детальне вивчення ділових пропозицій щодо придбання нового обладнання, удосконалення експлуатації наявного устаткування та інших технічних елементів виробництва.

 

4. Підприємницька ідея та життєвий цикл товару

 

Підприємницька діяльність завжди заснована на конкретній ідеї. Підприємницька ідея, в основі якої - продумана у всіх деталях інноваційна ініціатива підприємця, може охоплювати як процес виробництва у цілому, так і один або з його фрагментів. Якщо зосередити увагу на фрагментарній формі підприємницької ідеї, то можна виділити основні напрями інноваційної діяльності підприємця:

- зміни системи управління виробництвом;

- вдосконалення системи партнерських зв’язків;

- застосування нової техніки й технології;

- використання нових, економічних матеріалів у виробництві товару;

- удосконалення дизайну, упакування товару;

- нова схема організації рекламної роботи;

- швидке реагування на результати маркетингових досліджень;

- прискорення обороту капіталу;

- пошук ефективних форм використання прибутку.

Звичайно, як і при будь-якому дослідженні складного явища, зазначено не всю безліч факторів, а подана лише методику пошуку таких факторів. Варто звернути увагу, що інноваційний характер діяльності підприємця може виявитися не тільки стосовно факторів виробництва, організації процесу виробництва або товару, але й відносно людей, які приймають участь у процесі виробництва. У цьому випадку підприємницька ідея може реалізовуватися шляхом таких дій:

- повна або часткова заміна працівників, які беруть участь у виробництві з метою усунення малокваліфікованого персоналу;

- створення “особливого духу” у колективі, використання мобілізуючих формулювань, цільових настанов і стимулів;

- вживання заходів щодо продуктивного використанню робочого часу кожним працівником.

 

Інновації у підприємництві

Інноваційна діяльність - діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [4].

Інноваційний проект - комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту.

Інноваційне підприємство (інноваційний центр технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) - підприємство (об’єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 % його загального обсягу діяльності.

Інноваційний продукт - результат науково-дослідної та дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим Законом України “Про інноваційну діяльність” [4].

Інноваційна ідея – це реально існуюча можливість виробництва оригінального товару або модифікацій товарів, а також нових товарних марок. Інноваційна діяльність є результатом науково-дослідних і досвідно-конструкторських робіт (НДДКР). При цьому неважливо, хто здійснює НДДКР - сам виробник або спеціальна фірма, інститут, лабораторія. Підприємець, який реалізує ідею, повинен бути впевнений у тому, що товар в основі ідеї, буде прийнятий споживачем. Слід зауважити, що інноваційна діяльність є досить ризикованою. Можна навести безліч прикладів, коли навіть всесвітньо відомі фірми зазнавали значних збитків через неправильну оцінку наслідків реалізації інноваційних пропозицій. Гарантією скорочення ризику може бути точна інформація, якою має користуватися підприємець.

За свідченням фахівців, невдачі зазнають до 40% усіх ринкових новинок. Тому багато фірм створюють спеціальні ризикові фонди для освоєння нових напрямів діяльності або розробки нових товарів. Головними причинами невдач найчастіше є недостовірна інформація або помилкові висновки при аналізі інформації.

 

Джерела інформаційного забезпечення

Інформаційний матеріал – це основа підприємницької діяльності. Інформаційними джерелами можуть бути конкретні знання підприємця:

- ринку і його потреб;

- про появу нових технологій, матеріалів і методів виробництва;

- про структурні або географічні “розриви” у забезпеченні певним товаром.

Якщо говорити про персоніфікацію джерел ідей, то ними можуть бути:

- споживачі (найбільш логічна стартова площадка для пошуку ідей, але вона вимагає певної системи у способі виявлення споживчого інтересу - опитування клієнтури, соціологічні дослідження тощо);

- вчені (вони націлені на пошук нових матеріалів, товарних властивостей, які приведуть до створення оригінальних або вдосконалених варіантів продукції);

- конкуренти (їх поведінка, вивчення споживчого попиту можуть підказати варіанти рішень або підвести до зародження ідеї);

- торговельні агенти, торговельний персонал, дилери та інші суб’єкти, які виконують посередницькі функції між підприємцем і споживачем;

- консультанти підприємця з певних питань (з виробництва, дизайну, маркетингу, реклами, управління);

- робітники фірми, відповідальні за інформаційні огляди, реферування друкованих видань.

“Із банальної ідеї народжується тільки пересічний товар” - цей афоризм відомий досвідченим підприємцям, які переконалися в його вірності на практиці. Для досягнення успіху необхідна розробка унікальних, привабливих видів продукції, отже потрібен фахівець для такої діяльності. Для того в ряді фірм використовуються спеціальні прийоми стимулювання діяльності працівників з розробки нових товарів. Особливо багатий досвід накопичено японськими фірмами, де застосовуються спеціальні картки пропозицій. Дійсно, будь-яке інформаційне джерело дає підприємцю “їжу” для роздумів і наштовхує на нову ідею.