Основні ідеї української філософії ХІХ ст.

Основними ідеями філософії ХІХ ст. були:

1. Просвітницькі: обґрунтування розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального удосконалення суспільства (Я.Козельський, І. Рижський, І.Котляревський та ін.).

2. Проблема людини: питання свободи, творчості, пізнання, можливості використання знань в суспільному житті.

3. Ідея суверенітету українського народу.

4. Ідеї декабристів, Радищева (їх основна політична мета – ліквідація кріпосного права, самодержавства, встановлення республіканського ладу).

Виокремлювались дві основні тенденції:

· Книжно-академічнв (Л.Д, Юркевич);

· Народно-практична (Кирило-Мефодіївське товариство_

Проблема визволення людини і нації в творах мислителів Кирило-Мефодіївського братства (кінець 1845 - березень 1847) реалізувалась через сформування ідеї федерації вільних слов’янських республік (М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко).

Микола Костомаров (1817-1887рр.) – відомий письменник, історик, етнограф, культурний діяч, філософ. Світ природи за М.Костомаровим – не просто “Бездушна матерія”, він знаходиться у постійному зв’язку з духовним світом людини. Бог створив світ, духовне начало, що сприймається людським серцем. М.Костомаров - автор “Книги буття українського народу”. Це фактично був маніфест (програма Кирило-Мефодіївського братства), написаний своєрідним “біблійно-пророчим стилем”. Завершується книга програмою-пророцтвом про майбутнє України та всіх слов’янських народів, які будуть вільними.

У 1861 році М.Костомаров публікує в журналі “Основа” статтю “Дві російські народності”, в якій намагається зробити порівняльний аналіз українського та російського менталітету.

Пантелеймон Куліш (1891-1897 рр.) – письменник, історик, етнограф, культурний діяч. Філософська позиція П. Куліша є протиріччям:

- спрямованість на “внутрішнє” людини. Глибинною внутрішньою таємницею природи людини є серце, яке нерозривно пов’язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною;

- внутрішнє глибинне протистоїть зовнішньому поверховому, ворожому Україні, рідному краю з постійного змагання внутрішнього та поверхового складається цілий ланцюг протилежностей: минуле – сучасне, хутір – місто, Україна – Європа і т. ін.;

- вважає проявом екзистенціальної “глибини людської природи” безпосередній голос серця. (Це близько до того, що через півстоліття скаже М.Хайдеггер про метафізичну глибину мови).

Він вважає, що існує дві мови:

· мова серця, пов’язана з глибинною, внутрішньою таємницею природи, серця.

· мова розуму, пов’язана з зовнішнім, поверховим

Орієнтація на сільськогосподарську культуру, яка очищує землю від усього непотрібного. (Звідси виникає поняття “хуторянської” філософії, як філософії єдності з природою, рідною землею людини-хуторянина, яка, “твердо на своїй рідній землі стоїть”).

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) – український поет, художник, мислитель, революційний демократ, філософ. Найважливіша сторона діяльність – непримиренна боротьба проти самодержавної політики, національного гніту народів.

Рішуче відстоював демократизм у національному питанні, вважав необхідним виховувати в народних масах почуття національної гордості, необхідність боротьби за рівність.

Величезну значимість мають погляди на історію українського народу – не тільки героїчну, але й багатостраждальну.

Розвивав слов’янську проблему з позицій революційного демократизму та братерської єдності слов’ян.

Рішуче заперечував реакційні антислов’янські теорії.

Мріяв про соціальний прогрес, пов’язуючи його з розвитком техніки, промисловості, появою робітничого класу на новому етапі визвольної боротьби.

Вірив у те, що представники науки та техніки допоможуть робочому люду, що їх відкриття служитимуть трудовому народу.

Памфіл Данилович Юркевич (1826-1824 рр.) – автор своєрідної філософської концепції, що має назву “філософія серця”. Філософ-ідеаліст, богослов.

Намагався спростувати роботи М.Г.Чернишевського про антропологічний принцип філософії з позиції ідеалізму.

Відкрив матеріалістичне тлумачення психічного життя людини, протиставляв йому християнське розуміння єдності душі та тіла. Людина, на його думку, пізнається двояко: тіло пізнається зовнішніми почуттями, а душевні явища – внутрішніми почуттями, вірою, осереддям яких є серце. Розум виявляє загальне в діяльності людей, серце ж - основа неповторності й унікальності людської особистості. В серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів.

Розум, “голова”, керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Наука не повинна втручатися в пояснення духовного життя, оскільки вона не має для цього засобів пізнання.

Лейтмотивом творчості видатних українських письменників та філософів Лесі Українки й Івана Франка є ствердження загальнолюдських цінностей. У боротьбі добра проти зла в суспільному житті, в духовному світі особи перемагає добро. Воно торжествує та перемагає сили експлуатації та гніту. Способи затвердження добра можуть бути різноманітними і вбирають в себе не тільки сферу морального самоудосконалення і форми революційної боротьби, але й закликають до революційної діяльності.

Леся Українка (1871-1913 рр.) – українська поетеса, літературний критик, громадська діячка, філософ.

Продовжує традиції Т. Шевченка в українській культурі кінця ХІ - початку ХХ ст. У філософських працях порушує проблеми життя, дійсності, актуальні проблеми сучасності. Піддає критичному аналізу вчення Платона, Ф.Ніцше та ін.

У центрі уваги - проблеми моральної свідомості людства. Вона підкреслювала, що етичні та моральні правила діалектично змінюються.

Вважала, що історія суспільства являє собою закономірний процес, який проявляється в зміні різноманітних форм суспільного життя. Силами, що рухають розвиток суспільства, є не окремі особи, а народні маси.

Відтворила в своїй творчості оригінальне філософське світовідчуття та світорозуміння.

Іван Якович Франко (1856-1915 рр.) – український письменник, вчений, публіцист, філософ.

Філософські погляди І. Франка мали матеріалістичну спрямованість та чітко виражали елементи діалектики. Він відстоює ідеї закономірності суспільного розвитку та виявляє елементи матеріалістичного розуміння історії.

Вивчаючи “Капітал” К.Маркса, звертає увагу на економічні основи капіталістичного суспільства. Під впливом теорій Е.Тестора та Г.Спенсера переносить у ряді випадків положення еволюційної теорії Ч.Дарвіна на історію суспільства. Критикуючи соціал-дарвіністів та їх теорію боротьби, вважав, що ця теорія не допомагає з’ясувати ні початок історії, ні розвиток людської культури. Він висловлює думку, що сліди комунізму слід шукати в новозавітній християнській літературі та у грецького мудреця Платона.

Основні риси світогляду І. Франка:

1. Вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне та національне визволення, забезпечення реального народовладдя, впевненість у тому, що монопольне володіння землею та фабриками має бути замінено колективною громадською власністю тих, чиєю працею ця власність створюється, забезпечення загальнолюдських прав та волі.

2. Подолання соціальних та економічних причин відчуження, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціально-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать.

3. Матеріалістичний монізм (єдина думка) у поглядах на природу суспільства та людини, впевненість у тому, що “матерія і сила, дух і тіло - одна суть”, впевненість у необмеженості пізнання світу, діалектичних підходів до розвитку в природі та суспільстві, а також в осмисленні методу пізнання.

4. Економічний детермінізм у розумінні суспільства, підкреслення первинного значення економічних факторів та матеріальних умов життя народу у виділенні боротьби народних мас як сили, що рухає суспільний розвиток, з’ясування об’єктивних причин класового розподілу людей та виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей розподіл призводить.

5. Постійна увага до найважливіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничонаукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна. На думку І.Франка, людина – вінець природи. Проте, для того, щоб розкрились її риси, необхідні соціальні умови, які сприяли б виявленню інтелектуальних, творчих можливостей особи.

Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) – видатний український мислитель, історик, етнограф, філософ.

М.Драгоманов був упевнений у необмежених можливостях людського розуму та науки пізнавати світ.

У своїх дослідженнях приділяв значну увагу проблемі методу. Для пізнання суспільного життя він використовував соціологічний метод, який передбачав аналіз основних елементів кожного соціального явища, розглядав їх зв’язок та взаємодію.

Звертаючись до вивчення природи суспільства, вчений досліджував його історичне минуле, а також такі його сторони, як фольклор, народну словесність, літературу, науку, релігію, а частково й економічні сторони життя народу. Особливу увагу він приділяв політиці, культурі та вихованню.

Звертаючись до розвитку суспільства виходив з того, що економічна діяльність людей має за мету задоволення їх природженої потреби – виживання.

Соціологічні погляди:

Основною одиницею суспільства М.Драгоманов вважав людську особу. Основними елементами його структури – особу, суспільство, націю. Його соціалістичний ідеал – добровільна організація гармонійно розвинутих особистостей, анархістське суспільство (“безначальство”). Шлях до такого ладу – федералізм. Він вважав перспективною ідею федерації, яку сформулювало Кирило-Мефодіївське товариство.

Виступав за зв’язок “української справи з російськими процесами”.

За своєю філософською позицією – послідовник О.Конта, Г.Спенсера, П.Прудона, тобто мислитель позитивістсько-натуралістичного плану.

Характерною для нього є атеїстична позиція. Соціалізм у нього “анархічний”, а не “общинний”, тобто орієнтований на індивідуально-автономні, а не усереднююче-унітаристські параметри людської особистості.

Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) – український історик, громадський діяч, філософ.

У творах М.Грушевського багато цікавого фактичного матеріалу, а також досліджень про розвиток української мови та літератури, усної народної творчості.

Він проводив науковий аналіз невідомих раніше історичних документів, статей, літературних творів. Добре знав філософські вчення минулого, висвітлював у своїх працях погляди багатьох філософів Західної Європи ХVІІ-ХІХ ст.

У центрі уваги М.Грушевського завжди стояло національне питання в Україні. В публіцистичних статтях і виступах він звинувачує як російську, так і українську інтелігенцію, яка не розуміла важливості національного питання.

Питання національного звільнення М.Грушевський пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями.

На думку М.Грушевського, Україна увійшла до складу Російської держави на правах автономії, потім це право було порушене.