Особливості німецької класичної філософії. Філософія І. Канта, Г.Гегеля, Л. Фейєрбаха

 

Поняттям німецька класична філософія визначаються філософські вчення феодальної Германії другої половини ХVІІ-ХІХ ст. (період ідейної підготовки там буржуазної революції). Її сформулювали І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейєрбах.

Для німецької класичної філософії характерним є:

· зміщення центру дослідження від об’єкта до суб’єкта, в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури;

· переосмислення самого суб’єкта (якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб’єкт постає як творча діяльність (І.Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель);

· значний крок у розвитку матеріалізму та діалектики, у створенні наукового світогляду.

Іммануїл Кант (1724-1804) – засновник німецької класичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

1. Фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї.

2. Теоретично обґрунтував автономії волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації.

3. Творчість поділяється на докритичний і критичний періоди (докритичний період, який І.Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості; основне надбання - космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє віру філософа в можливість розуму осягнути закономірності природи; критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом)).

4. Джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті.

5. Твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб’єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу.

6. Крім теоретичного визнавав у людині практичний розум (“Критика практичного розуму”); практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю; теоретичний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом).

7. Практичний розум стосується сфери ноумонів (речей у собі, Бога, душі).

8. Поставив практичний розум вище теоретичного (він керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними).

9. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності – благу людини (саме по собі воно не є благом).

10. Відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

11. Виходив з того, що людська воля є автономною (сама собі задає закони своєї діяльності), стверджував принципову самостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрунтуються на свободі волі).

12. Прийнявши принцип свободи волі, вимагав ставлення до людини як до мети, як до сущого, що має ціль у собі, а не як до засобу.

У “Критиці чистого розуму” І.Кант ставить три знамениті питання:

1. Що я можу знати? (На це питання дає відповідь його дослідження “чистого розуму”).

2. Що я повинен робити? (Відповідь філософ з’ясував у “Критиці практичного розуму”).

3. На що я можу сподіватися? (Відповідь містить дослідження релігії в межах розуму).

І.Кант відповідав на всі порушенні ним питання, створивши цільну філософську систему, своєрідний духовний пам’ятник епохи і людського розуму.

Йоган-Готліб Фіхте (1762-1814) – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

1. Слідуючи за І.Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук.

2. Представник суб’єктивного ідеалізму, який все виводить і пояснює з діяльності “Я” як творчої першооснови; “Не-Я” виступає як об’єкт, який обмежує свободу “Я”.

3. Об’єкт, у формі як природи, так і культури у філософії Й.-Г.Фіхте породжений суб’єктом (за це намагання “виколупати” об’єкт із суб’єкта його критикували І.Кант і Ф.-В.-Й.Шеллінг).

4. Родоначальник принципу “дія породжує буття”.

5. Як і І.Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним;

6. Пізнання для нього виступає як момент залежності “Я” від “Не-Я” (“Я” діє як вільне, оскільки воно творить “Не-Я”).

7. Обґрунтував ідеї нації, національності, необхідність виховання національної самосвідомості.

Філософія Й.-Г.Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Ф.-В.-Й.Шеллінг і Г.-В.-Ф.Гегель.

Основні праці філософа: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини ”, “Основи природного права” тощо.

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854) – німецький філософ, представник об’єктивного ідеалізму.

Основні напрямки його філософії:

1. Перебував під впливом наукових відкриттів.

2. Не прийняв концепції Й.-Г.Фіхте, хоча виступає як його послідовник (перейнявши у Й.-Г.Фіхте ідею тотожності суб’єкта і об’єкта, переносить центр ваги з суб’єкта на об’єкт).

3. Природа у нього - не пасивний матеріал для діяльності суб’єкта, а творче начало.

4. Природа – це процес самотворчості, самореалізації (вона – розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині); в природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Й.-Г.Фіхте відкрив у суб’єкті).

5. Натурфілософія Ф.-В.-Й.Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів, має діалектичний характер (основні її принципи: 1) принцип полярності (цей принцип вивчення природи полягає у зведенні природи до протилежності, двоякості); 2) принцип історизму: всі форми природи є тільки сходинками її розвитку; 3) принцип системності, що випливає із поняття натурфілософії як виду систематизуючого знання; 4) принцип єдності сил природи (Ф.-В.-Й.Шеллінг висунув цей важливий принцип, який у ХІХ-ХХ ст. втілився в природничонаукових законах, наприклад, у законі збереження і перетворення енергії)).

6. Світ розглядає як “твір мистецтва”, як “нижчу поезію” (дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи ніж наука, тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого).

7. Концепції Ф.-В.-Й.Шеллінга притаманний пантеїзм (розум, мислення існують тільки в бутті (реальну) і через буття; буття, реальність є буттям розуму; взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх єдність, тотожність).

Основні праці філософа: “Ідеї до філософії природи”, “Про світову душу”, “Перший нарис системи натурфілософії”, “Вступ до нарису системи натурфілософії”, “Система трансцендентального ідеалізму”.

Концепція Ф.-В.-Й.Шеллінга мала значний вплив на Г.-В.-Ф.Гегеля. Ф.-В.-Й.Шеллінг, який значно пережив Г.-В.-Ф.Гегеля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелівський панлогізм.

Панлогізм філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, “ розум, що пізнає сам себе ” (Г.-В.-Ф.Гегель).

Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770-1831) – представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обґрунтованої системи ідеалістичної діалектики.

Основні напрямки його філософії:

1. Подолав недоліки своїх попередників.

2. Дві ідеї мали продуктивне значення при розбудові його філософської системи: 1) переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

3. Скептично ставився до інтуїції як до безпосереднього знання, на якому можна побудувати філософію.

4. Вважав, що будь-яке знання є опосередкованим (це стосується і філософського, розумного пізнання).

5. Абсолютне знання дане не як раптове прозріння, а як закономірний результат осмислення наявного розсудкового знання.

6. Вихідний пункт філософської концепції - тотожність, буття та мислення (ця тотожність є на думку Г.-В.-Ф.Гегель, як її взаємопротилежність, і в ній виникає роздвоєння на протилежності; мислення є не лише суб’єктивною людською діяльністю, а й незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою всього сущого).

7. Мислення відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є “інобуттям” цього об’єктивного існуючого мислення, або абсолютної ідеї.

8. Мислення (абсолютну ідею) розглядає не як нерухому, незмінну першосутність, а як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого;

9. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Г.-В.-Ф.Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї – абсолютний дух (на цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Ці три етапи складають філософську систему Г.-В.-Ф.Гегеля: логіку, філософію природи та філософію духу.

Логіка як вчення про сутність усіх речей, це наука про ідею в собі та для себе. Завдання логіки полягає в аналізі наукового методу мислення. Г.-В.-Ф.Гегель намагався показати, що походження багатоманітного з єдиного начала може бути предметом раціонального пізнання, знаряддям якого є логічне мислення, а основною формою – поняття. Логіка збігається з наукою про речі, що осягаються думкою.

Значним досягненням Г.-В.-Ф.Гегеля було дослідження логіки як цілісної системи принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку, що відбувається за певною схемою:

- твердження (теза) – вихідна думка, ті чи інші первісні теоретичні положення;

- заперечення цього твердження (антитеза);

- та заперечення заперечення, якісно нове твердження (синтез).

Кожна наступна сходинка, на думку Г.-В.-Ф.Гегеля, зберігає суттєві результати попереднього розвитку.

Системи логічних категорій філософ розподіляє на три підгрупи: буття – сутність - поняття.

Буття включає в себе категорії якості, кількості, міри.

Сутність – видимість, тотожність, відмінність, суперечність, основа, явище, дійсність і т.ін.

Поняття включає в себе два моменти:

- перехід від суб’єктивного поняття (судження, умовивід) до об’єктивного (механізм, хімізм);

- перехід до ідеї (життя, пізнання, абсолютна ідея).

Поняття перебувають у безперервному русі, переходять одне в одне, змінюються, розвиваються, переходять у свою протилежність, виявляючи притаманні їм суперечності, які і складають рушійну силу їхнього саморозвитку.

Суперечність є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, всезагальним принципом саморозвитку.

Діалектичне заперечення (“зняття”), або перехід у інше як своє інше, є однією з найважливіших категорій логіки Г.-В.-Ф.Гегеля.

Зняття включає в себе три взаємодіючих моменти:

- перший – власне заперечення, усунення подолання;

- другий – збереження того цінного, що було у заперечуваному;

- третій – це “зняття”, перехід на більш зрілий рівень розвитку.

Своє вчення про заперечення заперечення Г.-В.-Ф.Гегель зображував у вигляді тріади: теза – антитеза (заперечення) – синтез (заперечення заперечення).

Утверджуючи діалектичний метод мислення та пізнання, Гегель здійснив переворот у філософській думці ХІХ ст., підірвавши метафізичне уявлення про сутність як щось незмінне, непорушне.

Філософія природи є наукою про ідею в її інобутті, в її відчуженому стані; природа найбільшою мірою перебуває під владою розсудку, вона є царством розсудку. У філософії природи окреслено шляхи загальної класифікації природничих наук та основних форм руху в матеріальному світі, здійснено спробу показати реальні закономірності розвитку природи.

Філософія духу включає в себе вчення про дух: суб’єктивний (антропологія, феноменологія, психологія), об’єктивний (право, мораль, держава), вчення про абсолютний (мистецтво, релігія, філософія). Це - людство та людська історія, вища сходинка у розвитку абсолютної ідеї.

В основі гегелевського розуміння історії лежить поняття світового духу (світовий дух як суб’єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами: вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а зі своїх приватних індивідуальних інтересів; дух діє підсвідомо (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію).

Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх. Відповідно до цього Гегель поділив всесвітню історію на три періоди: східний, античний і германський.

У філософії Гегеля слід розрізняти діалектичний метод та систему.

Діалектичний метод:

- виходить з пізнання всезагального розвитку;

- заснований на пізнанні всезагальності суперечності;

- вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів;

- вимагає постійного перетворення дійсності.

Система:

- заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі; вимагає обмеження розвитку;

- вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану;

- передбачає конструювання зв’язків з голови;

- стверджує незмінність існуючого стану речей.

Ідеї Гегеля вплинули на формування філософії К. Маркса. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. вони пережили ренесанс у неогегельянстві й почасти у Франкфуртській школі.

Основні праці філософа: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії”, тощо.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) – представник антропологічного, метафізичного матеріалізму.

Основні напрямки його філософії:

1. Початок і розвиток філософської діяльності припадають на період глибокої кризи класичної філософії.

2. Роль вчення в історико-філософському процесі визначається проміжною ланкою між Г.-В.-Ф.Гегелем і К.Марксом.

3. Філософська система Л.А.Фейєрбаха закінчує період німецької класичної філософії.

4. Розрізняють два періоди у філософському розвитку Фейєрбаха: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Г.-В.-Ф.Гегеля і його послідовників; другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму.

5. Головна справа життя – критика релігії (розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одне);

6. Філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета.

7. Теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту; теологія, з точки зору Л.А.Фейєрбаха, є способом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і людина в ній завжди перебуває поза природою.

Протилежні сторони філософії й теології:

Філософія:

- фундамент філософії – природа, розум;

- розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії та закони духу;

- добро – втілення доброчинства, чесності людини, виражене у діях.

Теологія:

- фундамент теології – чудо, воля;

- розглядає закони моралі як заповіді Бога;

- добро є тому, що так хоче і велить Бог;

- Бог – це відчужена сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй;

- людина створила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку наділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню;

- людина – страждуща істота; природа не відповідає на її страждання (сповідання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження;

- людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності;

- людина проголошується основним предметом філософії;

- антропологізм полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі; такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце);

- значно менше уваги приділяв культуротворчій природі людині, її історичному способу буття;

- суспільна сутність людини випускалася.

Основні праці філософа: “До критики філософії Гегеля”, “Думки про смерть та безсмертя”, “Історія філософії Нового часу від Бекона… до Бенедикта Спінози”, “Виклад, розвиток і критика філософії Лейбніца”.