Джерела української філософської думки

Передумовами виникнення філософської і суспільно-політичної думки на території України:

- формування держави;

- запровадження християнства та надання йому статусу офіційної державної релігії (988 р.);

- розповсюдження писемності, поява перших письмових пам’яток наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.;

- розвиток національного самоусвідомлення, осмислення світоглядних проблем пізнавального процесу;

- успіхи в культурному, соціально-економічному розвитку.

Головні проблеми дослідження філософів:

- філософсько-світоглядні;

- політичні;

- історичні.

Визначальною рисою був – вплив релігії на духовне життя Київської Русі не призвів до перетворення філософії в служницю богослов’я (теології).

Перші пам’ятники філософської думки Київської Русі Х-ХІІ ст. були:

· Слово про закон і Благодать;

· Слово о полку Ігоревім

У “Слові про Закон і Благодать” митрополит Київський Іларіон виступає за те, щоб суспільний лад основувався на благодаті.

Принципи суспільного устрою – закон, який передбачає підкорення народів одним одному, і благодать, яка передбачає рівноправність народів. Прикладом суспільного ладу, заснованого на принципі благодаті, Іларіон вважає Київську Русь.

У “Слові о полку Ігоревім” відстоюються патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, укріплення і централізації держави для відпору іноземним загарбникам.

У ХІІІ-ХIV ст. широке розповсюдження знайшли твори, в яких розвивалися філософські ідеї розуміння бога, світу, людини.

Ареопагітики створили релігійно-філософські твори неоплатонічного напрямку:

а) зібрання чотирьох трактатів:

- “Про божественні імена”;

- “Про небесну ієрархію”;

- “Про церковну ієрархію”;

- “Таємне богослов’я”.

б) зібрання десяти листів, що протягом довгого часу приписувалися першому афінському єпископу І ст. н.е. Діонісію Ареопагіту (звідси назва зводу творів).

Значення ареопагітиків:

- протягом цілого десятиліття (до Відродження) вони були найпопулярнішим твором релігійно-філософської думки;

- послужили одним із ідейних джерел усієї середньовічної філософії;

- в них виявились елементи діалектики;

- позитивні риси в ученні про матерію і форму (це з успіхом використовувалось у боротьбі з середньовічним аристотелізмом і схоластикою).

 

Філософська думка в Україні ХIV-XVIII ст.

Філософія даного періоду умовно поділяється на два етапи.

І етап – ХІV-ХVІ ст.

Характеристика даного етапу:

1. Протест народних мас проти соціального і національного гноблення, який виражається в розповсюдженні єресей.

2. Єретики виступали проти церковної ієрархії, монархів, критикували з раціоналістичних позицій деякі православні догмати, церковні обряди, розвивали ідеї про свободу, волю, умовою реалізації яких вважали розповсюдження освіти.

3. Релігійні єресі в Україні були тісно пов’язані з релігійними єресями в Росії (Ф.Косий, Ф.Куруцин), Білорусії (С.Будний, Л.Критковський).

4. В боротьбі проти єресі православна церква звернулася до розробки технологічних вчень і використання для їхнього обґрунтування схоластичної філософії.

5. Розвитку схоластики протидіяли гуманістичні ідеї, що одержали розповсюдження в Україні в ХVІ столітті.

Ранні українські гуманісти (Дрогобич, Оріховський, Русін) стверджували самоцінність людської особистості, орієнтували філософію на пізнання природи і людини, пропагували пантеїстичний світогляд.

Гуманісти не поривали з християнством, яке вони поєднували з античним вченням.

ІІ етап – ХVІ-ХVІІІ ст.

Характеристика даного етапу:

1. Антифеодальна, національно-визвольна боротьба проти соціального, національного і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, насильницького насадження в Україні Брестської Унії 1656 р. і католицизму, возз’єднання з Росією.

2. Релігійна полеміка Г.Смотрицького, Х.Філалета, І.Вітенського, С.Зизанія, З.Копистянського та ін. значною мірою вплинула на об’єднання сил українського народу проти соціального і національного гноблення, за возз’єднання з Росією. Їх твори були спрямовані проти Брестської Унії, католицької церкви, верхівки православного духовенства, що зрадила свій народ у боротьбі проти польських і українських феодалів.

3. Переклади Біблії на слов’янські мови.

4. Демократична інтерпретація її текстів, звернення до ідей рівності й братерства, ідеалізація відносин у ранньохристиянській общині об’єднували письменників-полемістів і діячів братських шкіл із західноєвропейськими реформаторами, сприяючи формуванню ідеології Реформації.

Із братськими школами (Луцькою, Львівською, Київською), з Острозьким культурно-освітнім центром, заснованим українським магнатом князем Костянтином Острозьким в 1576 р., була пов’язана діяльність українських полемістів.

Основними вченнями були гуманістичні вчення про людину, її місце в світі (К.Ставковецький, К.Сакович, М.Смотрицький, Р.Євлевіч).

Києво-Могилянська академія булла відкрита за ініціативою Петра Могили. В 1701 р. перейменована в академію.

Її роль у розвитку філософської думки:

1. Переосмислення схоластичних концепцій:

- схоластику використовують для раціонально-логічного обґрунтування православного віровчення;

- піддають суворій критиці ряд її напрямків, наприклад, томізм.

2. Перехід від схоластики до філософських концепцій нового часу, пов’язаних із пантеїзмом, деїзмом, своєрідним сполученням принципів механізму і стихійної діалектики.

3. Вивчення:

- слов’янської, латинської, грецької, польської мов;

- арифметики, геометрії, музики і граматики;

- у старших класах - філософії.

4. Розповсюдження наукових знань, культурних традицій.

5. Центр розвитку філософії в Україні: тут філософію вперше почали викладати окремо від теології; серед вихованців і слухачів – провідні філософи – Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода та ін.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) – видатний вітчизняний мислитель, творчість якого є досягненням культури українського і російського народів, представник науково-просвітницького напрямку. Про офіційний характер вітчизняної суспільної думки свідчить його теорія просвітницького абсолютизму.

Значення теорії просвітницького абсолютизму:

- дана теорія – опора на досягнення західноєвропейської суспільної думки;

- вивчення про природне право виконувало ідеологічні функції захисту сильної централізованої російської держави, на чолі якої повинен стояти освічений монарх;

- рушійною силою в розвитку суспільства є боротьба освіти з неосвіченістю;

- державна влада має божественний вплив і стоїть вище батьківської.

Три форми державного правління:

1. Демократія – суспільство править в інтересах усіх громадян із їх допомогою.

2. Аристократія – “кілька вибраних мужів правлять вітчизною”.

3. Монархія – вся держава в руках однієї людини, монарха.

Розглядає філософські питання з позиції деїзму (лат. deus - бог), - вчення, яке визнає існування Бога в якості безособистісної першопричини світу, що розвивається потім за своїми власними законами.

Давав високу оцінку відкриттям Г.-В.-Ф.Гегеля, М.Коперніка, спробував знайти компромісне розв’язання проблеми взаємовідношення знання і віри.

У його працях порушуються морально-етичні проблеми (розглядаючи боротьбу добра і зла, він порівнює добро з багатством, зло з бідністю).

Велике значення приділяє праці, яка сприяє виникненню в душах людей благородних почуттів. Ідеалом для Ф.Прокоповича є добра людина. Він різко засуджує лицемірство: “блажен алчущий и жаждущий, но алчущий и жаждущий правды”.

Григорія Савич Сковорода (1722-1794 рр.) – представник етико-гуманістичного напряму освіти. Видатний український мислитель, основоположник класичної української філософії, демократ, прибічник об’єктивного ідеалізму. Відомий етичним вченням. Критикує соціальну нерівність, багатство, моральний розпад, пануючих верств сучасного йому суспільства. Розробляє концепцію “спорідненої праці”, пов’язує щастя з працею, яка відповідає покликанню і самовдосконаленню. Людське щастя - в центрі уваги Г. Сковороди. Його він розглядає в зв’язку зі “спорідненою”, творчою працею, тобто працею, яка відповідає природним нахилам людини.

Створює концепцію трьох світів:

1. Макрокосму (нескінченного світу, який складається з множини світів).

2. Мікрокосму (людина).

3. Символічного світу (образи Біблії).

Ці “три мира” на думку Г.Сковороди, складаються із двох “натур” – видимої і невидимої.

Видима натура – тлінна оболонка, тінь вічного древа життя, тобто духу - невидимої натури.

Визнаючи традиції раціоналізму і просвітительства щодо пізнання світу, звеличує могутність розуму, спрямованого на пізнання таємниць природи.