Ірраціональні аспекти «філософії життя».

Аналізуючи стан некласичної світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства, по-друге, об’єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, глобальні проблеми і т.ін.

Основне завдання сучасної філософії – вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами в усьому їх різнобарв’ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філософія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя, людини.

Можна виділити три ідеї, які мали вплив на філософську думку ХХ ст.:

1. Людина – це істота, яка володіє даром створювати символи (Е.Кассірер).

2. Людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер).

3. Спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл з своїми специфічними ідеями, принципами, підходами до реалій життя.

Початком сучасного етапу вважають кінець ХІХ ст., коли з’явилися “некласичні” форми філософствування, що стали в Європі домінуючими на початку ХХ ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного переосмислення класичної буржуазної філософії та філософії марксизму. В момент найвищого розвитку класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.

У перші десятиліття ХІХ ст. діалектичному вченню Г.-В.-Ф.Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер.

Артур Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, один із засновників посткласичної філософії.

Основні напрямки його філософії:

1. Засновник волюнтаризму – ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, протиставляючи її розуму.

2. Вважає, що світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. (“Все, що існує в пізнанні, і самий світ є об’єктом по відношенню до суб’єкта, тільки для суб’єкта він існує. Світ є моїм уявленням”).

3. Відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види – фізичну, логічну, математичну і моральну.

4. Вважає, що розмежувати сон і реальність неможливо (Життя і сновидіння – це сторінки однієї й тієї ж книги).

5. Не заперечує існування іншого світу за “світом уявлення”. (“Світ уявлення” – це ілюзія, яка приховує справжній світ). Перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо.

6. Існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів – людина, сам суб’єкт. (Тіло дане суб’єкту двояким способом – в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об’єктом серед об’єктів (належить до “світу уявлення”), а у внутрішньому відчутті воно дане як вияв справжнього світу, а саме - як воля).

7. Тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею. (Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її уявлення, вона вільна від просторово-часових форм і від принципу причинності).

8. Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода.

9. Щастя – ілюзорне і тимчасове (таким є існування не тільки окремої людини, але й усього людства).

10. Виступає проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. (Це засвідчує песимізм філософії А.Шопенгауера).

11. Спасіння від світу суєти і печалі вбачав тільки в мистецтві й аскетизмі. (В художньому пізнанні людина проникає в світ ідей і хоча б на деякий час звільняється від марноти і страждання волі. Тільки через аскезу (християнських святих, індійських йогів) людина стає вільною).

12. За кожним конкретним феноменом “світу уявлень” приховується його “ідея”, всезагальне.

Головна праця А.Шопенгуарера “Світ як воля і уявлення”.

Наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. в Європі набула популярності “філософія життя”, представниками якої були Ф.Ніцше, З.Фрейд, А.Бергсон. Їх мало цікавив об’єктивний світ і наукова істина, а більше хвилювали людина, світ людського життя. Сама людина розглядається ними як земна біологічна істота – з волею, інстинктами, підсвідомим.

Філософія життя – напрям у некласичній філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., представники якого проголосили життя (в біологічній, психологічній формах) основним предметом філософії.

Це означало не просто переосмислення глибинних життєвих орієнтирів, але й переоцінку цінностей.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844-1900) – німецький філософ і поет, світогляд якого формувався під впливом волюнтаризму А.Шопенгауера, дарвінізму, творчості І.В.Гете і музики Р.Вагнера.

Основні напрямки його філософії:

1. Основа життя – це воля. (Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у А.Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Життя тотожне інстинкту зростання, влади накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує).

2. Поняття “воля” - багатозначне і метафоричне. (Це – рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання, за розширення власного).

3. Оцінює волю вище ніж розум. (На відміну від песимізму А.Шопенгауера, який вбачав у волі джерело страждань, світогляд Ф.Ніцше пройнятий оптимізмом. Для нього життя є єдністю радості й болю, він виголошує “так!” життю в усіх його виявах).

4. Життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція.

5. Людина – біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. (Тіло людини є значно більшим розумом ніж сам розум).

6. Розум – засіб, інструмент життя. (Життя і воля, яка складає його основу – вищи цінності, а все інше – засоби, підпорядковані цінності).

7. Воля – основна цінність. (Істина стає підпорядкованою цінністю. Процес пізнання – не пошук істини, а “схематизація”, спрощення світу, що забезпечує практичні дії. Істині відводиться інструментальна роль. З неї спадає ореол святості, вона втрачає цінність, заради якої варто жертвувати життям).

8. Здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. (Благодіяння церкви на підтримку слабких і страждущих призвели, на його думку, до погіршення європейської раси. Все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові “людина”, церква знищила).

9. Пристрасно виступав проти християнства. (Його мало турбувало те, істинна чи не істинна християнська релігія, для нього головним було суто практичне (прагматичне) питання: як християнство впливає на біологію людини – погіршує чи поліпшує її. Християнство – це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу - воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих. “Бог помер”, тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (цінності істини, добра, упорядкованого розумного світу), втратили силу).

10. Заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра. (Мораль повинна бути спрямована на культивування сильної людини. “Слабкі і невдахи повинні загинути – перша заповідь нашого людинолюбства. І потрібно ще допомагати їм в цьому”, - проголошував він. Сильна людина сама вирішує, що таке добро, а що зло, не перекладаючи це на Бога).

11. Засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму. (Вони культивують дрібну усереднену людину. Демократія та соціалізм – прояв волі до влади посередності).

12. Надлюдина – не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина майбутнього: сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.

Значення філософії Ф.Ніцше:

- переоцінюючи цінності, змусив європейців подивитись на себе, на свою культуру зосторонь;

- одним з перших зафіксував конфлікт між біологією людини і культурою (нині очевидно, що культура, створивши “парникові умови”, загальмувавши природний відбір, сприяла виникненню і поширенню багатьох хвороб);

- крайній індивідуалізм Ф.Ніцше відчув всезростаючу індивідуалізацію європейського суспільства;

- в образі надлюдини намагався стати на той бік добра і зла, подібно до Раскольникова з роману Ф.Достоєвського “Злочин і кара”.

Основні праці філософа: “Воля до влади”, “Весела наука”, “Народження трагедії з духу музики”, “Генеалогія моралі” та ін.

Тривалий час дискутується питання про причетність ідей Ф.Ніцше до формування ідеології фашизму. Однозначно відповісти на нього неможливо.

Філософ акцентував увагу на сильній людині, а не на перевазі однієї раси над іншою. І все ж співзвучність таких ідей, як воля до влади та ідея надлюдини, з ідеями фашизму не підлягає сумніву.

Близькими до філософії життя були й ідеї Анрі Бергсона.

Анрі Бергсон (1859-1941 рр.) – найвидатніший французький мислитель, автор концепції “творчої еволюції”.

Основні напрямки його філософії:

1. Піддав критиці еволюційні концепції Ч.Дарвіна і Спенсера як механістичні й детерміністичні, в яких фактично знята проблема появи нового, непередбачуваного.

2. Справжня еволюція, на думку А.Бергсона, - це творчість нових непередбачуваних форм (у цьому вона подібна до художньої творчості).

3. Все суще перебуває в безперервній зміні, пориванні, творчості, яка на кожному з етапів включає дві протилежні сторони – пасивну, що тягне вниз, й активну, що відштовхуючись від пасивної прагне піднестись вгору. Піднявшись вгору, відштовхнувшись від матерії, життя роздвоюється на застиглу інертну форму (рослини) й активну (тварини). Тварини також роздвоюються на тих, що живуть незмінними інстинктами (комахи), і тих, що навчаються, мають інтелект, вищим виявом якого є інтелект людини. На стадії суспільства розрізняє нижчу, застиглу фразу – закрите суспільство і вищу, творчу – відкрите суспільство.

4. Основа цієї схеми – життєвий творчий порив, який долаючи опір пасивних, застиглих форм, піднімається до творення вищих, активних форм. (Ця концепція є ідеалістичною, оскільки рушієм творчого пориву визначає божественне начало. Заслуга – спроба представити всі події у Всесвіті як єдиний потік творення все нових форм).

5. Час – проста тривалість подій. Механістичні, фізичні та хімічні процеси членуються і можуть розвиватися в прямому і зворотному напрямах. Життя за своєю суттю - незворотне; перетворюючи неорганічну матерію, воно надало незворотності її формам. Тому тільки на основі життя можна відбудувати незворотний час.

6. “Творча еволюція” – недетермінований, позбавлений причинної зумовленості процес (“… де є повторюваність, там відсутнє життя”). Концепція творчої еволюції мислиться як процес недетермінованого (вільного), неповторюваного і безперервного творення все нових і нових форм, кожна наступна з яких, відштовхуючи попередню, в якій згасла творча енергія, піднімається на вищий щабель.

7. В пізнанні людини розрізняв інтелект і інтуїцію. Мета інтелекту – оволодіння світом, а цього легше досягти через спрощення, стандартизацію, огрублення. Сутність життя не охоплюється інтелектом, наукою. Його здатна схопити лише інтуїція, яка здатна проникнути в живе конкретне, активне життя.

8. Мистецтво ставить вище науки в пізнанні природи.

Погляди А.Бергсона справили вплив на розвиток прагматизму. Певним продовженням концепції творчої еволюції є вчення Тейяра де Шардена, філософські погляди українського вченого Володимира Вернадського, зокрема його концепція ноосфери.

Основні праці філософа: “Матерія і пам’ять”, “Творча еволюція” та ін.