Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 28 страница

Принцип пропорційності сформульований в німецькій правовій сис­темі. Він «виведений» Федеральним конституційним судом Німеччини з кодифікації прусського права XVIII століття, коли Кодекс публічного права уповноважував адміністрацію застосовувати тільки необхідні засоби для забезпечення громадського порядку, спокою та безпеки¹. Він же визнав принцип пропорційності таким, що має конституцій­ний статус (хоч і не закріплений в Основному Законі ФРН); випливає «з принципу правової держави» та «самої суті основоположних прав людини і громадянина»^{[140] [141]}. Як прояв загального права громадянина на свободу від держави основоположні права можуть обмежуватися дер­жавними органами лише настільки, наскільки це є абсолютно необхід­ним для захисту публічного інтересу»^[142].

На початкових етапах становлення принцип пропорційності стосу­вався, як випливає з викладеного, насамперед меж можливих обме­жень основоположних прав людини. Вони, як зазначалося в одному з рішень того ж Федерального конституційного суду Німеччини, мають бути «адекватними конкретній ситуації, яка потребує такого обмежен­ня, тобто перебувати у прийнятному співвідношенні до ваги та значен­ня основного права»^[143].

Саме таким чином, як підкреслювалося у розділі 3, реалізується ідея справедливості — базової цінності, на якій ґрунтується право.

Оскільки підстави для обмеження прав і свобод людини формулю­ються як у національних конституціях, так і в міжнародно-правових до­кументах досить загально, у вигляді так званих оцінювальних понять, вирішальна роль у тлумаченні та конкретизації змісту принципу пропо­рційності стосовно конкретних правових ситуацій продовжує належати судам. В процесі тривалої практики міжнародними судовими органа­ми, зокрема Європейським судом з прав людини, та національними судами, передусім конституційними, сформульовано ряд вимог прин­ципу пропорційності, які в узагальненому вигляді зводяться до такого:

• будь-які обмеження основоположних праві свобод можливі тільки на підставі закону у передбачених конституцією (чи міжнародно-пра­вовими документами) цілях та лише у межах, що є необхідними для нормального функціонування демократичного суспільства;

• такі обмеження мають застосовуватися тільки у випадках, якщо не існує менш обтяжливих засобів і способів запобігання порушенням прав і свобод інших осіб та забезпечення публічних інтересів;

• наслідки заходів, які обмежують реалізацію прав і свобод, не по винні бути надмірними та суворо обумовлюватися метою, що переслі дується.

Зарубіжною судовою практикою, зокрема практикою Європейського суду з прав людини, сформульовані також певні критерії (хоч і не аб солютно визначені) таких оцінювальних категорій, пов'язаних з публіч­ним інтересом, що мають суттєве значення для застосування принци­пу пропорційності, як «необхідність для демократичного суспільства», «невідкладна суспільна потреба», «переслідувана правомірна мета», додержання справедливої рівноваги між «загальним інтересом» та «інтересом особи» тощо, які виходять далеко за межі юрисдикції Суду, здійснюючи істотний вплив на національну судову практику, у тому числі вітчизняну.

Хоч останнім часом згадки про принцип пропорційності в прак­тиці українських судів трапляються дещо частіше, судові рішення із застосуванням його вимог є надзвичайною рідкістю. Більше того, в багатьох судових рішеннях, які стосуються, зокрема, обмеження прав громадян на проведення мирних зібрань, принцип пропорційності не використовувався зовсім. Як засвідчила судова практика часів Ре­волюції Гідності, суди ним відверто нехтували, задовольняючи близь­ко 95% позовів, які подавали органи місцевої влади, про заборону мітингів і демонстрацій.

Продовжуючи свою основну функцію як засіб забезпечення спра­ведливого балансу між вимогами захисту публічного інтересу та необхідністю забезпечення фундаментальних прав особи, принцип пропорційності в процесі свого розвитку значно розширив діапазон своєї дії.

Він нині не тільки використовується для визначення меж можливих обмежень прав і свобод людини правозастосовними органами держа­ви, а й поширюється на всі напрями і види державної діяльності, вклю­чаючи законотворчу. Дією принципу пропорційності охоплюються як публічно-правові, так і приватноправові відносини.

Це означає, що під дію принципу пропорційності підпадають май­же всі правові питання - від регламентації повноважень різних органів державної влади та їх збалансування, запобігання зловживанню дис­креційними повноваженнями та встановлення меж свободи розсуду, до вирішення питань про співмірність конституційних прав і обов яз- ків, відповідність злочину і покарання, праці і винагороди за неї, прав і обов'язків кредитора і боржника, збалансованість прав сторін у судо­вому процесі тощо.

Це виключає суто позитивістський підхід до тлумачення і застосуван­ня Конституції та законів.

21.2.10. Незалежність суду і суддів

Будь-який правовий принцип не діє сам по собі. Він втілюється у по­всякденну практику і захищається за допомогою багатьох суспільних і державних інститутів. Не є винятком у цьому відношенні також прин­цип верховенства права та його складові.

Центральне місце у механізмі його забезпечення в демократично­му суспільстві належить суду. І це цілком логічно. Адже саме суд ста­вить «останню крапку» у пошуку і утвердженні права при вирішенні конкретних справ, саме він уособлює (чи принаймні має уособлювати) неупередженість і справедливість. Чим вищий у країні авторитет суду і правосуддя, чим більшу незалежність має суд у взаємовідносинах з законодавчою і виконавчою владою, тим вищий рівень «правовості» і демократичності самої держави, тим надійніше захищені від можли­вих посягань права і свободи людей.

Це давно усвідомили в цивілізованому світі, що у свою чергу зумо­вило істотне зростання ролі та розширення сфери компетенції судової влади у вирішенні складних і суперечливих питань, які раніше вирішу­валися іншими гілками влади. Цього, на жаль, не можна сказати про Україну, хоч і тут дедалі більше не тільки професійних юристів, а й фа­хівців інших сфер діяльності — економістів, бізнесменів, політологів і найдальновидніших політиків - розуміють, що від реформування та іс­тотного підвищення якості правосуддя залежить майбутнє Української держави.

Організація і діяльність суду ґрунтується на досить різних за своїм змістом і обсягом принципах, найважливіші з яких, як правило, закрі­плюються у конституціях.

Відправним, визначальним серед них в сучасній державі є принцип незалежності суду і суддів. Він найбільш точно відображає ідею само­стійності судової влади в системі розподілу влади, про що йшлося у попередніх розділах підручника.

Незалежність судової влади має декілька аспектів: інституцій- ний (його інколи іменують організаційним або інституційно-орга- нізаційним), функціональний та особистісний (незалежність самих суддів.)

Інституційна незалежність судової влади полягає насамперед утому, що вона довіряється суддям — носіям цієї влади, які здійснюють п незалежно від законодавчої і виконавчої гілок влади.

Ніхто, будь-то глава держави, прем'єр-міністр, депутат парламенту, член уряду чи будь-яка інша посадова особа, не може втручатися у ді­яльність суду і суддів при виконанні ними своїх судових функцій.

Законодавець не може ухвалювати закони, які анулюють рішення суду або ж іншим способом втручаються у здійснення судової функціє Органам виконавчої влади заборонено будь-який адміністративний вплив на суд, що обмежує його незалежність.

Істотною гарантією незалежності суду і суддів є наявність демокра­тичної процедури формування суддівського корпусу, яка унеможлив­лює вплив на цей процес, а тим паче тиск інших гілок влади, соціаль­них чи політичних інститутів, що, на жаль, нерідко траплялося в Україні.

За європейськими стандартами кваліфікаційні вимоги до кандидатів на посаду судді до освіти, професійного юридичного стажу, віку, мо­ральних якостей — дуже високі. Відбір кандидатів до того ж здебільшо­го проводиться на конкурсній основі після складання відповідних іспи­тів та доволі тривалого стажування. Ще вищі вимоги висуваються до суддів, що претендують на зайняття посаду вищих судових інстанціях.

Інституційна незалежність суддів гарантується також рядом інших, як правило, зафіксованих у конституціях засобів та інститутів:

• незмінюваністю суддів, тобто безстроковістю призначення особи на посаду судді за загальним правилом суддя обіймає свою посаду до до­сягнення певного (пенсійного) віку, а в деяких країнах — навіть довічно,

• чіткою визначеністю підстав усунення судді з посади, які переваж­но також фіксуються у конституціях. Такими підставами, як правило, є: набрання сили обвинувальним вироком суду щодо нього або вчинен­ня суддею діянь (зокрема й аморальних), несумісних зі статусом судді,

• обов'язком держави забезпечувати належне фінансування судів на основі щорічного затвердженого законом державного бюджету, яке дозволило б судам ефективно виконувати свої функції тощо.

Функціональна незалежність суду і суддів визначається в першу чергу їх безсторонністю, тобто правом і обов'язком суду та суддів ухва­лювати рішення самостійно, неупереджено, тільки на основі конститу­ції і закону, керуючись принципом верховенства права.

Для запобігання можливому партійному, політичному, корпоратив­ному чи іншому впливу (тиску) на суддів, їм, як правило, заборонені.

• членство в політичних партіях та інших об'єднаннях, що пересліду­ють політичні цілі (мають політичну мету);

• участь у будь-якій іншій політичній діяльності (наприклад, у полі тичних мітингах і демонстраціях, в агітаційних заходах під час виборчих кампаній тощо);

• бути депутатом парламенту чи мати інший представницький мандат;

• обіймати будь-які посади та виконувати будь-яку оплачувану ро­боту, крім наукової, викладацької та творчої.

Вагомою гарантією об'єктивного, неупередженого і справедливого здійснення суддею правосуддя є також закріплений, як правило, на конституційному рівні принцип суддівського імунітету, який має на меті захистити суддю від можливого зовнішнього незаконного впливу на нього під час здійснення ним своєї професійної діяльності.

Говорячи про безсторонність, неупередженість і справедливість судових рішень як найважливішу складову функціональної неза­лежності суду і суддів, варто відзначити ще один істотний момент, який часто не зовсім вірно тлумачиться у вітчизняній теорії і прак­тиці правосуддя - незалежність судді при прийнятті ним рішень від неправомірних впливів на нього з боку органів чи представників са­мої судової влади. На відміну від виконавчої влади, яка побудована за ієрархічним принципом підпорядкованості органів нижчого рів­ня органам вищого рівня, всередині судової влади такої ієрархії не існує. Суди вищої інстанції не можуть впливати на діяльність судів нижчої інстанції в інший спосіб, ніж шляхом скасування їхніх рішень. Жодні «керівні роз яснення» вищих судів, як вирішувати справи су­дам нижчих інстанцій, характерні для радянського періоду, супере­чать самій природі правосуддя і є неприпустимими. Забезпечення єдності судової практики найвищими судовими органами (яким, як правило, є верховний суд) має здійснюватися виключно в процесу­альній формі в межах визначених конституцією і процесуальним за­коном повноважень.

Особистісна незалежність судді визначається не лише конституці­єю і законом, а й особистістю самого судді - рівнем його компетентно­сті, моральними якостями тощо. Цей аспект суддівської незалежності дістає прояв у тому, що:

Суддя має здійснювати правосуддя незалежно від власних полі­тичних поглядів і переконань, які жодними законами заборонити (на відміну від заборони належності до політичних партій) неможливо;

• підкорення судді тільки закону, ухваленому відповідно до демо­кратичної процедури, не означає формального дотримання його бу­кви, ігнорування загальних принципів права та інших правових ціннос­тей, відображених у конституції, міжнародно-правових документах та міжнародній судовій практиці, тобто передбачає наявність у судді ши­рокого юридичного світогляду;

• суддя зобов'язаний як аргументувати рішення, які ним ухваляються, положеннями закону, загальними принципами права та Іншими правовими цінностями, покладеними вйого основу, там і шіриіи їх і відповідною усталеною судовою практикою;

• надмірна «нестандартність» судді при ухваленні власних рішиш може призводити до порушення одного з важливих принципів судо чинства згідно з яким в однакових справах мають ухвалюватися од накові рішення, що є необхідною умовою єдності судової практики і ефективності судочинства;

• будь-яка участь судді в позасудовій професійній юридичній діяль­ності, зокрема у різних експертних установах та інститутах, має оціню­ватися суддею з позицій її несуперечності незалежному виконанню основної судової функції — здійсненню об єктивного, неупередженого і справедливого правосуддя.

Вказане свідчить про те, що незалежність суду і суддів визнача­ється не тільки досконалістю законодавчої бази, що відповідає сучас­ним загальносвітовим та європейським цінностям і стандартам, на яких базується судоустрій і судочинство, а й ступенем розвинутості громадянського суспільства, рівнем правової культури представників законодавчої і виконавчої влади, самого суддівського корпусу, які, як свідчить вітчизняна практика, залишаються ще досить далекими від демократичних правових держав Європи. Це не може не відбивати­ся негативно на утвердженні в Україні верховенства права та м євро- інтеграції.

 

 

Розділ 22

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА,
ПРАВОВА І СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА:
СПІВВІДНОШЕННЯ

Теми «правова держава» і «соціальна держава», як і чимало інших тем цього підручника, не є новими для вітчизняного загальнотеоре­тичного правознавства. їм присвячено безліч наукових праць, вони, як правило, є предметом розгляду також більшості підручників з загальної теорії держави і права. Проте висвітлюються ці теми переважно, а то й виключно, з^позицій теорії держави - виникнення відповідних держав­ницьких ідей, формування концепцій, характеристики їх найсуттєвіших ознак тощо. Логічним у зв'язку з цим виглядає їх розташування в струк­турі підручників здебільшого у тих їх частинах, які присвячені саме тео­рії держави. Питання співвідношення правової і, особливо, соціальної держави з сучасними тенденціями розвитку права та інших правових явищ, зокрема з принципом верховенства права та його складовими, фактично залишаються поза увагою авторів підручників з теорії держа­ви і права.

Тим часом для України ці питання набувають підвищеної актуально­сті, оскільки українська Конституція, на відміну від конституцій інших європейських країн, оперує всіма трьома названими поняттями - «со­ціальна держава», «правова держава», «верховенство права». З ос­танніх двох понять у конституціях країн континентальної Європи тра­диційно більше схильні до вживання поняття «правова держава», а в англосаксонських країнах - поняття «верховенство права», що має певні історичні коріння. Що ж стосується поняття «соціальна держава», то ставлення до нього фахівців, зокрема правознавців, завжди було су­перечливим, тим паче воно неоднозначне сьогодні. Тож розглянемо ці питання детальніше.

22.1. Верховенство права і правова держава

На відміну від концепції верховенства права, місцем виникнення якої, як зазначалося, була Велика Британія, становлення теорії право­вої держави як цілісної політико-правової доктрини безпосередньо пов'язане з Німеччиною, хоч розробка окремих фрагментарних поло­жень теорії, як і концепції верховенства права, сягає ще часів античнос­ті - Стародавньої Греції і Стародавнього Риму. Розуміння «правової держави» (нім. Rechtsstaat) як особливого стану державного устрою, спрямованого на обмеження держави, сформувалося в німецькій лі­тературі в кінці XVIII - першій половині XIX століття зусиллями таких видатних філософів і правознавців як К.Т. Велькер, І. Кант, Р. фон Моль, Ф.Ю. ІІІталь, Р. фон Гнейстта ін.¹

Як у західній, так і у вітчизняній літературі думки щодо співвідношен­ня понять верховенства права і правової держави розходяться. Одні автори вважають Rechtsstaat - правову державу сучасним німецьким варіантом Rule of Law - верховенства права^{[144] [145]}; інші намагаються про­вести відмінності між ними^[146], розглядаючи ці поняття як прояви «двох правових традицій - романо-германської та англосаксонської, які не є ні тотожністю, ні частинами одна одної»^[147].

З'ясування відносин між названими поняттями можливе лише на ос­нові звернення до історії виникнення відповідних концепцій, їх соці­альної спрямованості, еволюції та розкриття сучасного змісту.

Як вже зазначалося, концепція верховенства права виникла як реакція на сваволю, деспотію і тиранію з боку монархічних режимів і виступала як противага зловживанням владою, у тому числі за допомогою закону.

Історичний досвід переконливо довів, що писаний закон далеко не завжди ставав гарантією від державного свавілля. Тому мета верховен­ства права - це не просто формальне забезпечення порядку, перед­баченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолю­тизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми. Інак­ше кажучи, навіть бездоганний з точки зору юридичної техніки закон не завжди є панацеєю верховенства права. Звідси випливає перший і загалом нині майже беззаперечний висновок: самостійного значення, відмінного від принципу верховенства закону, принцип верховенства права набуває тоді, коли право розглядається як явище, яке не містить­ся виключно в законах та інших нормативних актах, тобто коли має міс­це теоретичне і практичне розрізнення права і закону.

Слід однак зазначити, що на відміну від англо-американської тради­ції верховенства права, яка фактично ніколи не ототожнювала право і закон, що знаходило своє відображення як у правовій теорії, так і в багатьох судових рішеннях¹, в континентальній Європі, зокрема в Ні­меччині, принцип правової держави пройшов складніший шлях.

Доктрина німецької Rechtsstaat, як і англійська концепція Rule of Law, зароджувалась в загальному руслі становлення і розвитку ново­го юридичного світогляду, критики феодального свавілля, утвердження ідей гуманізму, принципів свободи і рівності всіх людей, невідчужува- них прав людини, пошуків різних правових засобів і форм, спрямова­них проти узурпації публічної політичної влади. Сама назва доктрини Rechtsstaat свідчить про те, що вона, на відміну від концепції Rule of Law, зосереджує свою увагу на природі не стільки права, скільки дер­жави, хоч акцент при цьому зміщується з інститутів державної влади на и гуманістичну, людську сутність, яка можлива лише в умовах свободи громадян. В той час як верховенство права «виростає» із звичаєвого, твореного суддями протягом тривалого часу, права, «правова держава походить з писаних конституцій»^{[148] [149]}. Звідси захист від владного свавілля покладався не тільки і навіть не стільки на суди, як це має місце у Вели­кій Британії та інших країнах сім'ї загального права, скільки на законо­давця з його правовими за своїм змістом законами.

Проте попри ці відмінності, теоретичне обґрунтування правової держа­ви, як і верховенства права, тісно пов'язане з представниками і послідов­никами ідеології лібералізму, природно-правових вчень, зокрема з ім'ям німецького філософа І. Канта, який заклав філософську основу сучасної концепції правової держави. Хоч варто зазначити, що в своїх творах І. Кант користувався не поняттям Rechtsstaat, а поняттям Rechtsgeselschaft - правове суспільство, або поняттям Rechtsstaats Organisierung - правовий державний устрій. Кантівський категоричний імператив розуму у сфері права, що виступає у вигляді вимоги всезагального правового закону, якому має підпорядковуватися держава, став визначальним для тлума­чення правової держави кінця XVIII —початку XIX століття.

Проте період природно-правового, чи близького до нього, підходу до розуміння концепції правової держави виявився порівняно нетрива­лим. Вже в другій половині XIX століття ця концепція набуває в Німеччи­ні позитивістського спрямування, а наприкінці того ж століття формаль но-юридичні аспекти в підходах до її тлумачення стають панівними.

Концепція правової держави, згідно з якою норми закону мають відповідати певним природно-правовим критеріям, була витіснена винятково номінальним її поняттям, за яким право зводилося до за­кону, а верховенство права¹ до формального законного управління^{[150] [151]} або правління за допомогою закону, яке, як засвідчив досвід тієї ж Ні­меччини, не забезпечує достатніх обмежень влади, що є необхідною умовою верховенства права. В результаті концепція правової держави та ідеал верховенства права в Німеччині були позбавлені свого реаль­ного змісту. Це дозволило навіть нацистам іменувати свою державу «істинно правовою», «націонал-соціалістичною правовою державою» тощо. Що собою становила ця «істинно правова держава», можна су­дити з поширеного при фашизмі афоризму, що належав одному з його ідеологів. «Не право в державі, а держава вправі», - проголошував він. До чого призвела ця «всеправна» держава добре відомо: за законним її фасадом приховувались кричущі беззаконня і сваволя.

Лише після Другої світової війни під впливом боротьби проти позити­візму, який, за висловом видатного німецького філософа права Ґ. Радбру- ха, «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства»^[152], та піднесення «відродженого природного права», по­няттю правової держави в Німеччині повертається його справжній зміст: він не обмежується формальним дотриманням законності, а передба­чає ряд вимог, які у своїй сукупності створюють умови для забезпечення принципу правової державності у Німеччині.

Оновлене його тлумачення знайшло відображення в Основному За­коні ФРН 1949 року. Зокрема, із його статті 1 прямо випливає, що дер­жавна влада має підпорядковуватись певним загальноцивілізаційним цінностям, вищими з яких є недоторканна людська гідність, непорушні і невідчужувані права людини, які, як підкреслював екс-президент ФРН і екс-голова Федерального конституційного суду Німеччини Роман Гер­цог, на відміну від попередніх німецьких конституцій, спрямовані не лише проти зловживань адміністрації і судів, а й проти волюнтаризму парламенту, виступають як противага законодавчій владі¹. А у статті 20 Основного Закону чітко зафіксована позиція про нетотожність закону і права, якими відповідно до частини 3 цієї статті зв'язані виконавча влада і правосуддя.

Вказані положення Основного Закону ФРН отримали свій розвиток у рішеннях Федерального конституційного суду Німеччини, у яких наго­лошувалося на тому, що хоча в цілому закон і право співіснують, проте вони не завжди співпадають, відтак право не є тотожним сукупності писаних законів. За певних обставин воно може існувати поза позитив­ними нормами, прийнятими державою^{[153] [154]}.

Ренесанс концепції правової держави в її первісному природно-пра­вовому розумінні, який відбувся у ФРН після Другої світової війни, не означає, що дискусії щодо розуміння правової держави в німецькій лі­тературі припинилися. Чимало німецьких авторів і сьогодні вважають, що поняття «принцип правової державності» як юридичної норми за­лишається сумнівним, а окремі з них ще порівняно недавно пропону­вали взагалі «викреслити його із юридичної лексики»^[155].

Не наважився давати якесь однозначно-універсальне визначення принципу правової державності також Федеральний конституційний суд Німеччини (на відміну від Конституційного Суду України щодо прин­ципу верховенства права, про що йшлося раніше). Він акцентував ува­гу на тому, що принцип правової державності потребує конкретизації залежно від умов конкретного випадку¹, тобто сформулював позицію, аналогічну згадуваній позиції Європейського суду з прав людини щодо принципу верховенства права. І як свідчить практика діяльності самого ФКС Німеччини, таку конкретизацію принципу правової державності він здійснює досить успішно. Причому для з'ясування змісту принципу пра­вової державності ФКС використовує практично ті ж самі підходи, що і в концепції верховенства права, розкриваючи його (цей зміст) через ряд пов'язаних між собою гетерогенних складових - підпринципів, деякі з яких ним же сформульовані (як наприклад, принцип пропорційності).

До складових принципу правової державності сучасні німецькі пра­вознавці відносять: вищість конституції; наявність конституційної юсти­ції; забезпечення свободи та рівності у правах, розподіл влади, закон­ність; зв'язаність державної влади правом; пріоритет закону в системі нормативних актів; обмеження дискреційних повноважень; принцип юридичної визначеності; заборону зворотної дії закону; публічність дій держави; наявність доброчесної адміністративної процедури; за­гальний обов'язок щодо забезпечення судового захисту права; судо­вий захист від актів та дій публічної влади, що порушують права лю­дини; відповідальність держави за збитки, що виникли внаслідок дій органів державної влади; принцип пропорційності, заборону бути суд­дею у власній справі; незалежність, безсторонність (неупередженість) і об'єктивність правосуддя тощо^{[156] [157]}.

Не важко помітити, що одні з названих складових принципу право­вої державності навіть словесно співпадають зі складовими верховен­ства права, інші - хоч відрізняються в своїх словесних виразах, є до­сить близькими до вимог верховенства права за своїм змістом. Звідси можна дійти висновку про зближення концепцій верховенства права і правової держави, більше того — про спільність сутнісних основ англій­ського Rute oflaw і німецького Rechtsstaat в сучасних умовах.

На думку переважної більшості зарубіжних правознавців, відмінно­сті між ними є швидше термінологічними, ніж змістовними, що дає підстави стверджувати про те, що в сучасному світі вони стали майже прототипами один одного, «узагальненими назвами споріднених кон­цепцій»^[158], що відкидає можливість пошуку суттєвої різниці між ними^[159].

22.2. Верховенство права і соціальна держава

Становлення концепції соціальної держави, як і правової, пов'язане передусім з Німеччиною. Вважається, що термін 5о2/о/5ґоа?-«соціаль­на держава» вперше увів у науковий обіг німецький вчений-соціолог фон Штайн ще в середині XIX століття. Німецькому державознавцю X. Хеллеру належить також перше формулювання поняття «соціальна держава» (1929 рік). Сама ж концепція соціальної держави остаточно оформилася ближче до середини XX століття, знову-таки зусиллями переважно німецьких філософів, соціологів і державознавців. Німеч­чина стала першою державою, в Основному Законі якої, прийнятому у 1949 році, було зафіксоване положення про соціальну державу. Нині соціальною, або такою, що прагне стати соціальною державою проголошують себе в своїх конституціях ряд європейських (та й не тільки європейських) держав, у тому числі Україна (стаття 1 Консти­туції України).

На відміну від концепцій верховенства права і правової держави, які, як зазначалося раніше, зароджувалися і формувалися як невід'ємні складові ліберальної доктрини з її ідеалами свободи, юридичної рів­ності людей, демократії, обмеження влади держави над людиною, за­безпечення автономії особистості від довільного втручання держави та її органів у певні, найбільш важливі для людини сфери її життєдіяль­ності, концепція соціальної держави формувалася під визначальним впливом соціал-демократичних ідеалів - соціальної справедливості, соціальної солідарності, соціальних зобов'язань тощо. Звідси - основ­на мета соціальної держави (незалежно від моделей і назв - «соціаль­на держава», «держава соціальної безпеки», «держава соціального добробуту» тощо) вбачалася у проведенні такої соціальної політики, яка орієнтована на зміцнення соціальної справедливості у суспільстві, забезпечення не тільки юридичної, а й матеріальної рівності його чле­нів або ж, у всякому разі, зведення до мінімуму майнового розшару­вання населення. До визначальних ознак соціальної держави зазвичай належить також:

• гарантування економічних, соціальних і культурних прав людини;

• надання державної соціальної допомоги, хоч би на рівні прожит­кового мінімуму, людям, неспроможним з незалежних від них причин заробити собі на життя працею - дітям, людям похилого віку, хворим, інвалідам тощо;

• наявність розвинутого соціальною иконодавства і неухильне його виконання та деякі інші.

Все це, на думку творців концепції, здач но уіимпечити суспільство від соціальних конфліктів і потрясінь, сприши і тяГїІлізації соціальної і економічної системи та їх прогресивному розмиту необхідної умови утвердження у суспільстві соціальної злагоди.

Здавалося б, ідеали вельми привабливі і благородні, нони цілком уз­годжуються з людиноцентристською спрямованістю суч.н них права і держави. Проте вже на початку соціалізації держав виникли пиі.іння: чи можливо поєднати принцип верховенства права з орії шир.іми і принципами соціальної держави; чи не завадять вони реалізації і ідни і з визначальних засад концепцій верховенства права і правової держа ви - ідеалу людської свободи?

Не знаходячи шляхів вирішення цих питань, чимало західних право знавців, включно з основоположником концепції верховенства права А. Дайсі, заговорили про послаблення позицій верховенства права на Заході, а подекуди й про його повний занепад. «Формальна рівність перед законом, - писав, наприклад, один з послідовників А. Дайсі, англійський правознавець Ф. Гайєк, - суперечить, а насправді є несу­місною з будь-якою діяльністю влади, спрямованою на забезпечення матеріальної чи реальної рівності різних людей, будь-яка політика, спрямована безпосередньо на реальне досягнення ідеалу справедли­вості в розподілі, має вести до руйнування верховенства права»¹.