Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 26 страница

Моністична теорія, навпаки, виходить з єдності міжнародного і національного права, системи яких разом утворюють єдиний світовий правовий порядок. Щоправда, в розумінні цієї єдності різними держа­вами існують певні відмінності, що дало підстави для виокремлення в межах моністичної теорії двох її різновидів.

Відповідно до першого з них для набуття чинності положеннями міжнародного договору необхідна так звана формальна інкорпорація, тобто прийняття державою спеціального додаткового нормативного акта, яким відтворюються положення договору.

Згідно з другим найпоширенішим різновидом моністичної теорії міжнародні договори стають частиною національної правової системи після їх схвалення у встановленому порядку (ратифікації) автоматично. Інакше кажучи, на їх основі безпосередньо виникають відповідні вну­трішньодержавні відносини

Моністичної теорії дотримується більшість держав, правові системи яких належать до сім'ї континентального права, а також окремі держа ви, що представляють інші правові сім'ї (наприклад, США, Японія). До держав, які застосовують моністичну модель, належить також Україна.

Від того, якої з названих двох теорій - дуалістичної чи моністичної дотримується та чи інша держава, залежить статус міжнародних дого­ворів та їх місце в національній правовій системі. В державах, які до тримуються дуалістичної теорії, міжнародні договори за своїм стату­сом, як правило, прирівнюються до нормативно-правового акта, яким положення таких договорів трансформовані (імплементовані) в наці­ональну правову систему. В державах же, які сповідують моністичну теорію, проблема статусу міжнародних договорів виглядає набагато складнішою.

Певні труднощі виникають вже у зв'язку з тим, що, визначаючи місце міжнародних договорів в національній правовій системі, а це, як пра­вило, здійснюється на конституційному рівні, різні держави вживають різну термінологію: міжнародні договори визнаються «частиною наці­ональної правової системи» (наприклад, Естонія, Литва, Росія), «части­ною права федерації» (ФРН), «частиною внутрішнього правопорядку»

(наприклад, Іспанія, Хорватія), частиною внутрішнього (національного) законодавства (наприклад, Македонія, Україна). Вся ця термінологія вимагає юридичного тлумачення і, як засвідчує правозастосовна прак­тика, досягти у його процесі необхідної визначеності, а тим паче уні­фікованого розуміння для всіх держав, що дотримуються моністичної теорії, важко, а часом і просто неможливо.

Найвдалішою з названої термінології, очевидно, слід визнати сло­восполучення «міжнародні договори - частина національної правової системи», яке не зводить проблему міжнародних договорів до визна­чення їх юридичної сили в системі нормативних актів держави, а доз­воляє розглядати їх вплив на всі компоненти (елементи) правової сис­теми тієї чи іншої країни.

Неоднозначно вирішується різними державами, що застосовують моністичну модель, також питання про природу міжнародних догово­рів, що становлять частину національної правової системи.

Більшість з них відносить до таких договорів всі ратифіковані від­повідно до встановленої законом процедури міжнародні договори, інші - лише належним чином схвалені міжнародні договори щодо ос­новних прав і свобод людини (наприклад, Чехія), ще інші — додають до міжнародних договорів загальноприйняті (загальновизнані) принципи і норми міжнародного права (наприклад, Естонія, Словенія, Угорщина).

Проте найбільші розбіжності існують у ставленні різних держав, що сповідують моністичну теорію, до співвідношення міжнародних дого­ворів, які стали частиною національної правової системи, з законами та іншими нормативними актами за юридичною силою. В одних, хоч і небагатьох, державах, укладений і схвалений належним чином міжна­родний договір має пріоритет над внутрішнім правом в цілому, вклю­чаючи конституцію, щоправда, за певних умов (наприклад, в Нідер­ландах для цього потрібна згода двох третин депутатів парламенту).

В інших (їх переважна більшість) - визнається пріоритет міжнародних договорів лише над законами та іншими нормативними актами неза­лежно від часу набуття ними чинності— до ратифікації договору чи піс­ля. У ще інших — дотримуються принципу /ех posterior derogate priori, згідно з яким міжнародні договори одержують переважну силу над попередніми законодавчими актами, проте можуть зазнавати впли­ву наступних актів. Нарешті статус певних видів договорів (як правило тих, що не потребують схвалення парламентом) є нижчим статусу зако­нодавчих актів. Деякі держави, серед них і Україна, питання про юри­дичну силу міжнародних договорів, що стали частиною національної правової системи, у конституціях обходять взагалі.

20.3. Співвідношення міжнародних договорів і національного законодавства України

Відповідно до статті 9 Основного Закону України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Укра­їни, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції Укра­їни, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

З цих конституційних положень можна дійти принаймні двох виснов­ків щодо місця міжнародних договорів у правовій системі України.

По-перше, міжнародний договір, згода на обов язковість якого нада­на Верховною Радою України (така згода надається у формі прийняття Верховною Радою закону про ратифікацію міжнародного договору), стає частиною національного законодавства України. Це означає, що міжнародний договір підлягає безпосередньому застосуванню неза­лежно від того, здійснена спеціальна трансформація норм договору у внутрішнє законодавство, чи ні. Жодних застережень з цього приводу Конституція України, на відміну від конституцій інших держав (стаття 91 Конституції Польської Республіки, наприклад, обумовлює безпосеред­нє застосування міжнародного договору випадками, коли його засто­сування не поставлене в залежність від прийняття закону) не робить.

Якщо законодавцем вказана трансформація здійснена, змінюються лише умови прямого застосування міжнародного договору.

По-друге, Конституція України, хоч і непрямо, але беззаперечно фік­сує принцип верховенства Конституції щодо міжнародних договорів.

Це означає, що міжнародні договори, що суперечать Конституції Укра­їни, незалежно від часу їх укладення і ратифікації мають визнаватися Конституційним Судом України неконституційними, якщо перед їх укла­данням чи ратифікацією не були внесені відповідні зміни до Конституції.

У зв'язку з цим слід визнати хибними твердження деяких вітчизняних авторів про те, що положення окремих міжнародних договорів, зокре­ма Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, мають пріоритет над Основним Законом України. На позиціях верховенства конституції над міжнародними договорами стоїть переважна більшії ть сучасних європейських держав. Ці позиції можуть піддаватися суттєвій корекції лише за умови вступу цих держав до певних європейських ор ганізацій, зокрема ЄС, про що йтиметься далі.

Набагато складнішим для українських правників є питання про спів­відношення норм національного законодавства України з нормами міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, у разі колізій між ними.

У Конституції України, на відміну від конституцій багатьох європейських держав, це питання залишається чітко невизначеним, що породжує різ­ні, часом діаметрально протилежні, підходи до його інтерпретації.

Більшість авторів — спеціалістів з міжнародного права дотримуються думки, що у разі суперечностей між нормами міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, і нормами національного законодав­ства пріоритетному застосуванню підлягають норми міжнародних дого­ворів. Основні аргументи на користь цієї пози ції зводяться до того, що це випливає з конституційного принципу сумлінного виконання Україною своїх міжнародних зобов язань^[116], що, в свою чергу, обумовлено зміцнен­ням універсальних тенденцій в сучасному міжнародному співтовари­стві, до яких належить застосування примату міжнародного права².

Нерідко на додаток до цих аргументів чи як на самостійні посилаються:

• на статті 26 і 27 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів 1969 року (ратифікованоїУкраїною 14 квітня 1986 року, коли вона була ще у складі СРСР), в яких зафіксовано, що «кожен чинний договір є обоє язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватись» (pacta sunt servanda) та що його «учасник не може посилатись на поло­ження свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»;

• на частину 2 статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року «Про міжнародні договори України» (до цього діяв Закон з аналогічною наз­вою від 22 грудня 1993 року), яким прямо визначається: «...якщо між­народним договором України, який набув чинності в установленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповід­ному акті законодавства України, то застосовуються правила міжна­родного договору України».

На перший погляд, здавалося б, що наведені аргументи звучать до­сить переконливо. Проте при ґрунтовнішому аналізі в них можна ви­явити вразливі місця.

Не піддаючи будь-якому сумніву необхідності дотримання Україною принципу сумлінного виконання взятих на себе міжнародних зобов'я­зань (pacta sunt servanda), разом з тим слід зауважити, що цей принцип прямо не зафіксований у Конституції, а випливає із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, якими Україна відповідно до статті 18 Конституції зобов'язується керуватися у своїй зовнішньополі­тичній діяльності.

Посилання на Віденську конвенцію про право міжнародних дого­ворів» та Закон України «Про міжнародні договори України» для об­ґрунтування пріоритету норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства також не є абсолютно переконливим і юридично коректним. По-перше, у вітчизняному правознавстві побу­тують думки, що чинна Конституція Украіни правило, що було перед­бачене пунктом 2 статті 17 Закону України «Про міжнародні договори України» 1993 року і відтворене у частині 2 статті 19 аналогічного закону 2004 року, не підтвердила, а тому воно не відповідає статті 9 Конституції України і з огляду на положення пункту 1 її Перехідних положень не діє^[117].

Не можна сказати, що ці думки зовсім не мають рації. Як свідчить історія підготовки і прийняття Конституції України, положення про ви­знання Україною пріоритетності міжнародних договорів було закла­дене ще у Концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою Української PCP 19 червня 1991 року.

Містилося воно також у проекті Конституції України в редакції від 15 листопада 1995 року, схваленому Конституційною комісією України 23 листопада 1995 року. Положення про пріоритетність норм міжна­родних договорів перед нормами національного законодавства було вилучене тільки на завершальному етапі опрацювання проекту нової Конституції України.

По-друге, з врахуванням того, що не всі держави беззастережно до­тримуються принципу пріоритетності міжнародних договорів, не фік­суючи його у конституціях, можна допустити, що це положення з про­екту нової Конституції України було вилучене свідомо.

Чи означає це, що чинна Конституція України беззастережно стала на позицію зрівняння міжнародних договорів, якщо й не з національним законодавством у цілому, то принаймні з законами? Адже ратифікація міжнародних договорів Верховною Радою відбувається, як зазначалося, у формі закону, який за своїми юридичними ознаками, зокрема поряд­ком набрання чинності, відповідно до рішення Конституційного Суду від 12 липня 2000 року у справі щодо відповідності Конституції України Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» не відрізняється від інших законів. Саме на цій підставі окремі вітчизняні автори обґрунтовують названу позицію зрівнювання.

Відповідь на поставлене запитання вочевидь має бути негативною. Однак конституційні підстави обґрунтування пріоритетності норм ра­тифікованих Верховною Радою міжнародних договорів, що стосуються передусім прав і свобод людини, перед нормами національного зако­нодавства України слід шукати не в статтях 9,18 чи навіть 22 Конституції України, як це роблять деякі автори, посилаючись для обґрунтування конституційних підстав пріоритетності міжнародних договорів про пра­ва людини перед нормами національного законодавства України на частину 3 статті 22, згідно з якою «при прийнятті нових законів або вне­сенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Це конституційне положення хоч і може бути використаним у разі виникнення колізій між міжнародним договором, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, та національним законодавством України, проте прямого відношення до пріоритетності міжнародних договорів не має. Воно, з урахуванням згаданого положення частини 1 статті 9 Конституції, може тлумачитись як таке, що урівнює міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, з іншими законами.

Відповідь на поставлене вище запитання дає частина 1 статті 8 Кон­ституції України, яка закріплює принцип верховенства права.

Самостійного значення, відмінного від традиційного для вітчизняної теорії і практики принципу верховенства закону, принцип верховен­ства права набуває, по-перше, тоді, коли право не ототожнюється із системою законодавства, тобто коли має місце теоретичне і практич­не розрізнення права і закону. По-друге (і це, очевидно, головне для з ясування співвідношення норм міжнародних договорів щодо прав людини і норм національного законодавства у випадках колізій між ними), принцип верховенства права може досягти свого призначен­ня - набувати визначального значення у відносинах між усіма учасни­ками суспільного життя, насамперед між людиною і державною вла­дою, тоді, коли право, як зазначалося раніше, незалежно від можливої різноманітності його визначень, нерозривно пов'язується з людиною, її правами і свободами.

Якіманентна властивість людини, яка характеризуєм як представника всього людського роду, права людини набувають характеру позатери торіальних і позанаціональних. Вони становлять загальноцивілізацій- ну, загальнокультурну цінність незалежно від націй, ідеологій, релігій, а тому давно стали об'єктом міжнародно-правового регулювання, про що йшлося вище. Саме ця обставина дає підстави для визнання пріо­ритетності норм міжнародних договорів, що стосуються прав і свобод людини, у тому числі Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод, перед нормами національного законодавства.

До речі, принцип верховенства права тлумачиться насамперед як верховенство фундаментальних прав людини в теорії і судовій практи ці, зокрема практиці конституційних судів багатьох європейських країн. На цій же позиції стоїть Європейський суд з прав людини. Та й чимало держав віддають пріоритет перед національними законами лише тим міжнародним договорам, які стосуються прав і свобод людини. Вихо­дячи із змісту верховенства права, цілком переконливо звучатимуть й інші аргументи на користь пріоритетності міжнародних договорів - по­силання на їх природу, принцип pacta sunt servanda тощо.

20.4. Значення рішень Європейського суду з прав людини

для правової системи України

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод - між­народний договір, з яким найчастіше доводиться мати справу вітчиз­няним правникам. Її юридична своєрідність полягає у тому, що вона не просто становить собою текст, що містить норми про права людини. Положення Конвенції за європейською традицією існують не самі по собі, а у тому вигляді, в якому їх розуміє і застосовує Європейський суд з прав людини при розгляді конкретних справ.

Іншими словами, свого реального життя конвенційні норми набува­ють саме в рішеннях Суду. Без них Конвенція «мертва». Тому «норми Конвенції діють так, як вони витлумачені Судом»^[118].

Винятком можуть бути випадки, коли тлумачення положень Конвен­ції Європейським судом не узгоджуються з Конституцією України, юри­дична сила якої, як зазначалось, вища від юридичної сили міжнарод­них договорів, включаючи вказану Конвенцію.

Проте ставлення як науковців, так і юристів-практиків до цитованого положення Закону «Про ратифікацію Конвенції» виявилося неодно­значним. Не заперечуючи обов'язковості для України тлумачень поло­жень Конвенції Європейським судом, чимало з них вважають, що така обов'язковість обмежується лише тими тлумаченнями Суду, які мають місце у справах про порушення Конвенції Україною, тобто у справах проти України.

Не вніс належної визначеності у це питання, більше того, навіть ускладнив його, і спеціальний Закон України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», у статті 17 якого проголошується, що «суди за­стосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джере­ло права». Питання про те, що у цьому разі слід вважати джерелом права - Конвенцію і практику Суду окремо чи в їх єдності, залишило­ся відкритим.

Цитовані положення дають додаткові підстави для переосмислення наших традиційних уявлень про судовий прецедент як джерело націо­нального права. Хоча в останні два десятиліття ставлення до судового прецеденту як джерела права у вітчизняній юриспруденції почало змі­нюватись, про що вже йшлося раніше, інерція попереднього мислення продовжує відчуватись і нині, як у загальній теорії права, так і в галу­зевих юридичних науках.

Для багатьох правників саме постановлення питання про необхідність об'єктивного і неупередженого аналізу судо­вого прецеденту та його місця в національній правовій системі України залишається досить болючим.

Не вдаючись до детального аналізу цього справді непростого пи­тання, зазначимо лише, що заперечувати певних перспектив судового прецеденту у національній правовій системі України не варто. Звичай­но, для цього в ній необхідні суттєві зміни, насамперед справді неза­лежний суд і відповідна підготовка суддів, формування в них виклика­них вимогами часу правового світогляду і рівня правової культури, за якихїх участь у правотворенні буде служити на благо людини, н правам і свободам.

Одним з безперечних каналів проникнення судового прецеденту у правову систему України є рішення Європейського суду з прав лю­дини, ігнорувати, а тим більше перекривати цей канал недопустимо. Практично це означає, що суди України, як і суди будь-якої держави - члена Ради Європи, не можуть прийняти іншого рішення, ніж рішення, яке вже ухвалене Європейським судом в аналогічній справі. Причо­му йдеться про рішення вказаного Суду не тільки щодо України, а й стосовно інших держав, якщо розглянуті ним справи є аналогічними з українськими. Як свідчить практика Суду останніх років, близьких за фабулою справ, розглянутих ним за скаргами фізичних і юридичних осіб з пострадянських країн, є безліч.

В пошуках правових рішень національними судами прецеденти Єв­ропейського суду з прав людини можуть виявитися надзвичайно ко­рисними, більш того, незамінними. Це зовсім не означає, що суди України при вирішенні тих чи інших конкретних справ можуть обме­жуватися посиланнями на рішення Європейського суду. Як відзначало­ся, вони існують в єдності з положеннями Конвенції, а останні в свою чергу мають використовуватися в системному зв'язку з положеннями Конституції України.

20.5. Вплив національного права на міжнародне право

Хоч національне право безпосередньо не регулює міжнародні відно­сини, це не означає що його норми, як і національні правові системи в ці­лому, не впливають на міжнародне право і міжнародні правові системи.

Форми такого впливу досить різноманітні. Національні конституції, закони та інші нормативно-правові акти визначають:

• засади зовнішньої політики держави;

• порядок укладання та денонсації міжнародних договорів, їх місце в національній правовій системі;

• порядок утворення та діяльності дипломатичних та консульських представництв у країні;

• порядок утворення та функціонування виключних економічних зон, зон вільної торгівлі, освоєння морського, повітряного і космічного простору;

• порядок надання економічної та іншої допомоги іноземним дер­жавам та міжнародним організаціям, одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій;

• порядок направлення національних підрозділів збройних сил до інших держав, а також порядок доступу та умови перебування підроз­ділів збройних сил інших держав на території країни.

Відображаючи динаміку названих та інших сфер суспільних відносин, національні закони та інші нормативно-правові акти стимулюють ухва­лення нових чи внесення відповідних змін до інших міжнародно-пра­вових документів, що в свою чергу сприяє поглибленню співробітни­цтва держав у різних сферах міжнародного життя в реалізації спільних інтересів світового співтовариства на основі загальних, визнаних циві­лізованими націями, принципів права.

20.6. Правова система ЄС та її співвідношення з міжнародними і національними правовими системами

Становлення права ЄС та його правової системи нерозривно пов'я­зане з Паризьким договором 1951 року, яким було започатковане створення першого інтеграційного об'єднання в Західній Європі - Єв­ропейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) та Римським договором 1957 року, який юридично оформив утворення Європейського еконо­мічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атом­ної енергії (Євроатому).

Подальший розвиток спільних для європейських співтовариств пра­вових принципів і норм стимулювали ухвалений новий установчий акт держав - членів європейських співтовариств, що дістав назву Єдиного європейського акта 1986 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу, Амстердамський договір 1997 року, яким були внесені зміни та доповнення в Маастрихтський договір, та Лісабонський договір 2007 року, що хоч і не вирішив проблеми ство­рення спільної для ЄС Конституції, однак став знаковою подією в ре­формуванні його правової системи.

Право ЄС формувалося під впливом правової теорії і практики, влас­тивих національним правовим системам держав - членів європейських співтовариств і міжнародному праву. Воно з самого початку було підпо­рядковане завданням, що постали перед співтовариствами, а згодом Союзом, і мало на меті ефективне забезпечення вирішення цих завдань.

Це відчутно позначилося на природі правової системи ЄС. Вона ста­новить собою специфічне, автономне як щодо міжнародної правової системи, так і щодо національних правових систем, утворення. Ме­ханізми взаємодії держав - членів ЄС, з одного боку, значною мірою спираються на механізми, прийняті в міжнародному спілкуванні, що регулюються міжнародним правом, а з іншого - відтворюють специфіку об'єднання, набувають певних рис, властивих національним правовим системам, що нагадують правові системи сім'ї континентального права.

Як і право загалом та міжнародне право, зокрема, правова система ЄС ґрунтується на спільних для всіх правових систем фундаментальних принципах права - справедливості, рівності, гуманізмі, конкретизова­них в положеннях Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інших присвячених їм міжнародних пактах, а також в уста­новчих документах співтовариств та ЄС.

Від фундаментальних (основоположних) принципів права, які визна­чають підпорядкованість правової системи ЄС загальній меті права, зу­мовлюють його сутність, слід відрізняти принципи, що регулюють вза­ємовідносини права ЄС з національним правом держав - членів ЄС, а також принципи, на яких ґрунтується його діяльність як регіонального міждержавного об'єднання.

Значною мірою вони є результатом пристосування певних вже відо­мих праву принципів до потреб і інтересів Союзу (переважно завдяки рішенням Суду ЄС). Серед них слід назвати:

• принцип пріоритетності права ЄС (в літературі він частіше імену­ється принципом верховенства права ЄС) щодо внутрішнього права держав-членів. На відміну від співвідношення міжнародного і націо­нального права, яке, як зазначалося, різними державами продовжує вирішуватися по-різному (хоч і з помітною тенденцією до пріоритет­ності міжнародного права), принцип верховенства права ЄС перед нормами національного права є загалом беззаперечним: норми права ЄС мають переважну юридичну силу щодо норм національного пра­ва держав-членів у разі виникнення колізій між ними. Спроби деяких держав-членів та їх судів обмежити принцип верховенства права ЄС, вилучивши з дії цього принципу принаймні положення національних конституцій (за аналогією з переважною більшістю держав, що не є членами ЄС) були рішуче відкинуті Судом ЄС;

• принцип прямої дії права ЄС, який означає, що нормативно-правові акти Союзу застосовуються національними органами і судами держав-чле­нів безпосередньо, незалежно від того, трансформовані (імплементовані) вони в національне законодавство чи ні. Це прямо випливає з установчих договорів, зокрема, із статті 189 Договору про Європейський Союз.

Вказані принципи не тільки відрізняють правову систему ЄС від пра­вових систем багатьох інших міжнародних правових систем, які регу­люють переважно відносини між державами, а й, що особливо важли­во для характеристики правової системи ЄС, передбачають включення в процес функціонування права ЄС самих громадян ЄС. Вони отриму­ють як нові права, що випливають з установчих та інших документів співтовариств і ЄС, так і можливість домагатися захисту цих прав в Суді ЄС та національних судах.

Це в свою черг/ надає правовій системі ЄС рис, які роблять її не схожою ні на національні (навіть федеративні), ні на міжнародні правові системи.

Унікальність права ЄСта його правової системи полягає також у їх струк­турі, джерелах права, сферах його дії, механізмах правотворчості тощо.

Складність, різнорідність (гетерогенність) внутрішньої структури ЄС, поєднання у праві ЄС національних, міжнародних і наднаціональних елементів обумовлюють значну своєрідність внутрішньої структури єв­ропейського права. У ньому досить незвичайно поєднуються норми, по­ходження яких обумовлене природою ЄС як міжнародного об'єднання; норми, що формуються безпосередньо самими інститутами ЄС, які ма­ють наднаціональний характер і повноваження яких визначені відповід­ними установчими документами; норми, що уособлюють особливості традиційних для європейських правових сімей джерел права, тощо.

Залежно від місця, яке посідають ці норми в ієрархії норм права ЄС, вони в літературі нерідко поділяються на первинні норми, тобто осно­воположні, визначальні для права ЄС, та вторинні норми, тобто похід­ні від первинних. Такий поділ значною мірою відображає особливості механізмів їх формування.

Своєрідністю відзначається також система джерел права ЄС. Її осно­ву становлять:

• установчі договори європейських співтовариств та інші важливі документи, пов'язані з заснуванням Європейського Союзу, розширенням сфер його діяльності, приєднанням до ЄС нових членів та внесен­ням у зв'язку з цим змін до установчих документів;

• різноманітні протоколи та додатки до договорів, а також конвенції та інші документи, укладені між державами-членами;

• прийняті на розвиток положень договорів передбачені ними нор­мативно-правові акти відповідних інституцій ЄС (Європейської комісії, Європейської ради, Європейського парламенту) - регламенти, дирек­тиви, рішення тощо.

Як і в національних правових системах, джерелами права ЄС є також загальні принципи права і міжнародні договори. Особливо важлива роль в системі джерел права ЄС належить практиці Суду ЄС. Він не тіль­ки стоїть на сторожі неухильного додержання установчих договорів, ці­лей і принципів ЄС, а й доповнює, уточнює й розвиває зміст загальних принципів права ЄС, а нерідко й сам їх формулює. Його рішення мають характер прецедентів, що істотно впливають не тільки на правову си­стему ЄС, а й на національні правові системи держав - членів ЄС.

Формування права та правової системи ЄС поставило ряд питань, пов'язаних із стосунками права ЄС і міжнародного права, зокрема принципу верховенства права ЄС і принципу пріоритетності норм між­народних договорів у разі їх колізій з нормами внутрішнього законо­давства, місця міжнародних договорів, укладених ЄС, в правовій сис­темі ЄС та національних правових системах держав - членів ЄС тощо.

Як самостійний носій міжнародної правосуб'єктності ЄС має право укладати договори:

• з державами, які не є його членами (характерним прикладом може служити Угода про асоціацію з Україною);

• з іншими міжнародними організаціями (наприклад, вже укла­дений договір про приєднання ЄС до Всесвітньої організації торгівлі, можливі договори про приєднання ЄС до МОП, ВООЗ тощо).

Хоч питання про місце міжнародних договорів у правовій системі ЄС до цього часу залишається чітко не визначеним нормативно-пра­вовими актами, Суд ЄС у ряді своїх рішень схилився до того, що між­народний договір, укладений і схвалений відповідно до встановленої процедури Європейським парламентом, визнається інтегративною складовою частиною права ЄС. Складніша річ з визначенням місця укладених ЄС міжнародних договорів у національних правових систе­мах держав - членів ЄС. Це питання вирішується кожною державою індивідуально, значною мірою залежно від того, якої концепції співвід­ношення національного і міжнародного права-моністичноїчи дуаліс­тичної-вона дотримується.

Розділ 21

ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА

21.1. Поняття верховенства права

Незважаючи на здобуття верховенством права характеру глобально­го ідеалу та однієї з найвищих демократичних цінностей, його поняття, на думку багатьох західних правознавців, до цього часу залишається «сутнісно спірним»^{[119] [120]}. Однією з останніх спроб внести ясність у його визначення став Звіт щодо верховенства права, прийнятий Венеціан­ською комісією на 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року на основі зауважень її членів П'єтера Ван Дізка (Нідерланди), Грет Халлер (Швейцарія), Джефрі Джоуела (Сполучене Королівство), Каарло Туорі (Фінляндія). Звіт побудований головним чином на аналізі підходів до розуміння верховенства права в міжнародно-правових документах, конституціях та законодавстві ряду країн, а також в науковій літературі. Показово, що розділ IV Звіту, присвячений аналізу окремих наукових джерел, має досить промовисту назву «У пошуках визначення»¹. Його задекларованою метою мало стати досягнення «консенсусного визна­чення (consensual definition) верховенства права», проте запропонува­ти якусь всеохоплюючу дефініцію авторам Звіту так і не вдалося, хоч висновки, які містяться у ньому, безперечно сприяють поглибленому осмисленню верховенства права.