Кістяківський Б.О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна дум­ка». Серія «Українські мислителі». - К.: Абрис, 1996. -С. 371. 25 страница

• переплетення індуського права з релігією;

• кастовий характер правових норм, обумовлений кастовою струк­турою суспільства.

Як і інші релігійні та традиційні правові сім'ї, індуська правова систе­ма зазнала значних впливів з боку правових систем колишньої метро­полії та процесів глобалізації, у зв'язку з чим набула певних рис, прита­манних зокрема романо-германській правовій сім'ї та сім'ї загального права (наявність писаної конституції, зростання питомої ваги законів в системі джерел права, визнання джерелом права судових прецеден­тів, здійснення конституційного контролю верховним судом тощо). Од­нак така «вестернізація» не змінила природи самої індуської правової системи.

«Соціалістична правова сім'я» відповідно до пропонованої в цьому підручнику класифікації, на відміну від інших класифікацій, не виокремлюється як самостійна цілком свідомо. Для цього є кілька причин.

По-перше, її не можна назвати сучасною правовою сім'єю навіть з врахуванням того, що на світовій карті залишаються країни, які про­довжують іменувати себе соціалістичними і на правові системи яких більший чи менший вплив колишньої правової системи СРСР був неза­перечним (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Навіть у цих країнах після розпаду СРСР ознаки «соціалістичної правової сім'ї», поступово стираються за винятком хіба що соціалістичної правової ідеології (а не­рідко, й фразеології).

По-друге, в історію відійшли «соціалістичні правові системи» країн так званої європейської соціалістичної співдружності, якою охоплював­ся ряд країн Центральної і Східної Європи.

По-третє, викликають сумніви критерії, за якими виокремлюється «соціалістична правова сім'я». І не лише тому, що в основу її виокрем­лення покладено переважно ідеологічний критерій (вони загалом не заперечуються при класифікації правових систем), а передусім тому, що ідеологічні критерії не можуть бути відірвані від правової культу­ри народу, його ментальності, стилю правового мислення тощо. І хоч панівна ідеологія безперечно впливає на них, цей вплив часто вияв­ляється нашарованим, інородним, нав'язаним ззовні, що підтверджує розвиток правових систем більшості постсоціалістичних країн.

По-четверте, інші ознаки, на основі яких виокремлювалася і продов­жує виокремлюватися «соціалістична правова сім'я» - надмірна зарег­ламентованість суспільних відносин, домінування імперативних норм, заборон, надання інституту власності публічно-правового характеру, встановлення кримінальної відповідальності за «антирадянську (анти- китайську, антикорейську тощо) агітацію і пропаганду», поширення відомостей, що «порочать» соціалістичний лад - характерні не лише для «соціалістичної правової сім'ї», а для нормативного регулювання в будь-якій тоталітарній державі. Річ лише у тому, чи можемо ми іменува­ти таке регулювання правовим. І чи взагалі існує «тоталітарне право»? Відповідь на це питання ми намагалися дати у попередніх розділах.

Однак зупиняємось на цій стислій характеристиці «соціалістичної пра­вової сім'ї» для того, щоб глибше зрозуміти сучасний стан правової сис­теми України та перспективи її розвитку, про що йдеться попереду.

19.4. Тецденції розвитку правових систем

сучасності

Правові системи та їх сім'ї в умовах глобалізації стають дедалі від­крившими для зовнішніх впливів, що знаходить свій прояв, як зазнача­лося раніше, у процесах правової акультурації, тобто у подоланні їхньої ізольованості і несприйнятливості до інших правових культур, в нала­годжені діалогу між ними.

Попри те, що ці процеси започатковані вже порівняно давно, вони продовжують здійснюватися переважно на практичному рівні. На рівні загальної теорії права процеси акультурації, діалогу різних правових культур і правових сімей залишаються належно неосмисленими.

На відміну від попередніх епох, коли у відносинах між європей­ськими та іншими (неєвропейськими) правовими сім'ями очевидна перевага належала впливу перших (права колишніх метрополій), в другій половині XX - на початку XXI століття ситуація почала посту­пово змінюватися: європоцентристські тенденції ослабли, а ознаки діалогу та взаємовпливу між правовими сім'ями стали помітнішими. Це знайшло свій прояв, зокрема, у подоланні європейськими пра­вовими системами крайнього індивідуалізму, забезпеченні збалан­сованості індивідуальних та публічних інтересів, широкому впрова­дженні у європейську практику досудових і позасудових механізмів вирішення спрів тощо.

Тенденція до діалогу правових систем та їх сімей не усуває націо­нальних, цивілізаційнихта інших відмінностей між ними у розумінні та сприйнятті права. Це спостерігається навіть у цивілізаційно однорідних романо-германській та англосаксонській правових сім'ях, між якими є чимало спільного, зокрема у розумінні природи права, про що йшлося у розділі 1.

Єдність розуміння природи права не призводить до стирання від­мінностей між названими правовими сім'ями в підходах до тлума­чення інших складових (елементів) структури правових систем та їх сімей, які очевидно зберігатимуться і в найближчій історичній пер­спективі.

Тим паче відмінності продовжують існувати між цивілізаційно різ­норідними правовими системами та їх сім'ями, зокрема тими, які на­лежать до сакральної, ірраціональної, як зазначалося, в своїй основі традиції права. Хоча в умовах глобалізації їх контакти з іншими, пере­дусім європейськими правовими сім'ями, помітно зростають, проте консервативність сакральних традицій робить їх мало результативни­ми. Спроби перенесення на ґрунт цих правових систем надбань євро­атлантичної цивілізації та здобутків її правових сімей нерідко завершу­ється фіаско. Тенденція до збереження самостійності правових систем та їх сімей досить часто переважає, тим більше в умовах далеко нео­днозначного ставлення країн до процесів глобалізації загалом і «вес- тернізації», особливо, що часто не стає перешкодою для формування більш-менш однакової юридичної практики з багатьох питань у різних правових системах, про що також йшлося у розділі 1. Очевидно, цей процес триватиме й надалі, але це зовсім не призведе до стирання відмінностей між правовими системами та їх сім'ями.

19.5. Місце правової системи України серед правових систем сучасності: стан та перспективи

Крах соціалістичного співтовариства країн Центральної та Східної Європи призвів не тільки до нової політичної, соціально-економічної та духовної ситуації в Європі та світі, а й до зміни європейської пра­вової карти. З неї повністю зникла «сім'я соціалістичного права», яка охоплювала національні правові системи країн, досить близьких за ге­ографічним положенням, соціально-економічним і політичним устроя­ми, але вельми неоднорідних за національними, культурно-історични­ми та етноправовими ознаками.

Перед цими країнами постало питання визначення місця їхніх націо­нальних правових систем серед правових систем сучасності та вибору орієнтирів подальшого правового розвитку. Для більшості колишніх со­ціалістичних країн вирішення цього питання не становило особливих труднощів. Без будь-яких коливань вони рішуче позбуваються ознак тимчасово нав'язаної їм псевдосоціалістичної правової системи і по­вертаються (чи й вже повернулися) у звичне для них лоно сім'ї кон­тинентального права, що цілком відповідає закономірному процесу продовження їхньої правової ідентичності.

Складнішим виявилося вирішення цього питання для України. Після майже двох з половиною десятиліть її незалежності не тільки серед політиків, а й науковців-правників відсутні єдині погляди щодо міс­ця національної правової системи серед правових систем сучаснос­ті та орієнтирів н подальшого розвитку. Хоч переважна більшість з них майже беззастережно або з певними застереженнями відносить правову систему України до сім'ї континентального права, непооди­нокими є й ті, хто вбачає в ній характерні ознаки реанімованих остан­нім часом зусиллями насамперед російських авторів «євразійської», «східноєвропейської», «східнохристиянської» чи «слов'янської пра­вової сім'ї».

Інколи трапляються й випадки, коли правову систему України відомо до так званих «невіддиференційованих правових систем», тобто таких, які не мають жорстких меж між правом, релігією, мораллю, полі тикою (зазвичай такими системами, як зазначалося вище, охоплюють ся традиційні і звичаєві правові системи).

Під впливом національного відродження активізувалися пошуки власних, відмінних від інших шляхів культурного, у тому числі право­вого розвитку на основі відображення в праві національного духу, істо­ричних традицій та національних звичаїв, психологічних властивостей характеру української нації, Ті менталітету тощо.

Не зупиняючись на всебічному аналізі цього різнобарвного спектру поглядів, відзначимо основні моменти, які мають враховуватися при визначенні місця правової системи України серед правових систем су­часності та векторів її подальшого розвитку.

1. Всі правові сім'ї, конструювання яких здійснювалося і здійсню­ється на визначальному ґрунті російської правової системи, незалежно від їх назви - власне «російська», «євразійська», «східнослов янська» чи «східнохристиянська» - не мають під собою достатніх методологіч­них підстав.

 

2. Попри активне намагання обґрунтування цих правових сімей в Ро­сії, на Заході до них продовжують ставитися досить скептично. Праць західних компаративістів, які б обґрунтовували, чи^принаймні підтри­мували самостійність хоча б однієї з названих сімей, автори цього під­ручника не зустрічали.

3. Дещо складніше із «слов'янською правовою сім'єю». Хоч її вирізнення започатковане, як зазначалося, ще на початку XX століття А. Есміном, проте не зустріло особливої підтримки серед компаративістів. Нині підстав для виокремлення «слов'янської правової сім і» не побіль­шало, а навпаки, поменшало, оскільки стало очевидним, що слов'яни, будучи єдиною просторовою і мовною групою, не є водночас єдиною культурною групою. В культурно-історичному і культурно-політичному аспектах вони дуже різні, що в черговий раз підтвердили останні події в Україні, пов'язані із агресією Росії.

4. Основною метою реанімації «слов'янської правової сім і», як і кон­струювання «євразійської», «східноєвропейської» чи «східнохристиян- ської» правової сім'ї, є збереження простору як мінімум колишнього СРСР у сфері впливу Росії, виправдання н експансії, зокрема через ідео­логію «русского мира» та відновлення тоталітарної російської імперії.

5 Не заперечуючи значення цивілізаційного критерію для кла­сифікації правових сімей, разом з тим не можна не помічати, що в умовах бурхливого розвитку транспорту, засобів масової інформації, комп ютеризації та Інтернету визначальними для їх виокремлення дедалі більше стають не географічні координати, як це мало місце ще півстоліття тому, а культурні пріоритети. Європейський культур­но-історичний тип (а саме це лежить в основі цивілізації) не обмежу­ється нині європейським континентом, а поширюється далеко за його межі.

6. Звідси випливає, що, визначаючи місце національної правової системи України серед правових систем сучасності, слід виходити не з геополітики в її класичному розумінні (тобто такої, що ґрунтується на географічному просторі), оскільки просторового вибору в України не існує, а з культурополітики, тобто з ідентифікації України з певним ча­сом минулого і майбутнього, з усвідомленням себе всередині певної культури.

7. З огляду на це важливою є ідентифікація України з тією добою і з тією культурою, коли формувалися витоки вітчизняної правової тради­ції, тобто з добою Київської Русі. Саме знання історії, інтелектуального життя, політичних і правових реалій тієї епохи допомагає знайти вихід з сьогоднішнього лабіринту суперечностей у поглядах на характер наці­ональної правової системи та визначити вектор (орієнтири) її подаль­шого розвитку.

8. Навряд чи є вагомі підстави вважати «східнохристиянську» або ж «східноєвропейську локальну цивілізацію», формування якої пов'я­зується з Візантією, основою національної правової культури України, як це нерідко стверджується в юридичній літературі. Як свідчить істо­ричний досвід, вплив східнохристиянської візантійської культури на правову культуру України (на відміну від інших сфер культури) надто перебільшений. Навіть в епоху існування Київської держави, на життя якої вплив візантійської культури (особливо після запровадження хри­стиянства) справді був досить відчутним, давньоруське світське право з огляду на ряд причин (існування самобутнього звичаєвого права, яке за своєю природою схильне до консерватизму, про що вже згадува­лося; надзвичайна суперечливість того явища, яке прийнято називати «візантійським правом»; за благопристойними і розвиненими юридич­ними формами, воно досить часто приховувало виправдання тиранії і насильства надлюдьми в ім'я самодержавної влади тощо) найменше зазнало такого впливу.

9. Тим більше важко говорити про якийсь одновекторний вплив на національну правову культуру після розпаду Київської Русі, коли укра інські землі входили до складу різних держав. Навіть в умовах домінуючого геополітичного впливу Росії українська правова система, як свід­чать факти, розвивалася під сильним впливом пізньоримського права, Литовських статутів, магдебурзького права та інших джерел, властивих правовим системам євроатлантичної культури того часу.

10. Однак історична доля України склалася так, що було б пере­більшенням говорити про її нинішню цивілізаційну однорідність. Хоч за названими вище ознаками правова система України не надто від­різняється від правових систем країн континентальної Європи, за ін­шими параметрами - повагою до права і закону, ставленням до прав людини, правовою ментальністю, способами юридичного мислення тощо вона досі продовжує знаходитися на роздоріжжі, що має прояв, зокрема, у регіональних особливостях. Це значно ускладнює процес імплементації європейських цінностей і стандартів у правову систему України.

11. З підписанням Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, здава­лося б, настав кінець невизначеності подальшого розвитку України загалом та її правової системи, зокрема. Угода відкриває широкі мож­ливості не тільки для більш активного долучення України до європей­ських цінностей, а й для прискорених і рішучих політичних, еконо­мічних та правових реформ всередині України.

Проте це не означає, що обраний шлях повернення України в Європу та продовження на­ціональною правовою системою ідентичності, закладеної ще в епо­ху Київської Русі (саме продовження, а не набуття нової для України цивілізаційної ідентичності, як вважають деякі автори) буде легким. Адже йдеться про вибір не між Європою, США чи Росією, а між двома культурними типами цивілізації — російською, євразійською, східно- християнською (назва істотного значення не має) і європейською чи євроатлантичною.

Вибір на користь першої з них, до чого досі продовжують закликати (хоч і обережніше, ніж в попередні роки) деякі політики - це по суті повернення до повної «малоросіїзації» правової системи України, яка фактично призведе до поглинання української правової системи росій­ською правовою системою, незалежно від того, якою правовою сім'єю вона прикриватиметься. За таких обставин національна правова систе­ма України втрачає свою самостійність і самодостатність, перетворюю­чись на регіональне доповнення до російської правової системи або ж, у кращому разі, на субсистему правової сім'ї «триєдиного російського народу».

Натомість, другий тип цивілізації відкриває можливості для утвер­дження таких започаткованих європейською цивілізацією, а нині за­гальновизнаних цінностей, як демократія, ринкова економіка, повага до невідчужуваних прав і свободлюдини, соціальна захищеність, спра­ведливе правосуддя, розвинені процедури розв'язання суспільних конфліктів і досягнення громадської злагоди.

Однією з найвищих демократичних цінностей, на якій ґрунтується со­ціальна організація європейської цивілізації, є принцип верховенства права. Як свідчить історичний досвід, саме послідовне і неухильне вті­лення в життя вимог цього принципу стало запорукою успішного роз­витку західних суспільств. Україна робить у цьому напрямі лише перші надто важкі і суперечливі кроки. Але верховенство права - це окрема тема (див. розділ 21).

 

 

Розділ 20

НАЦІОНАЛЬНІ І МІЖНАРОДНІ
ПРАВОВІ СИСТЕМИ
ТА ЇХ СПІВВІДНОШЕННЯ

20.1. Міжнародні і національні правові системи: спільні риси та особливості

Процеси глобалізації мають істотний вплив не тільки на національне, а й на міжнародне право та їх взаємовідносини одне з одним.

Міжнародне право становить нині досить розгалужену, відносно ав­тономну щодо внутрішнього права країн систему. Обом цим системам притаманні як спільні риси, що випливають з їх належності до феноме­ну «право», так і відмінності.

Як і внутрішнє право, міжнародне право має на меті запобігання і ви­рішення конфліктів, що виникають відповідно у конкретному суспільстві (внутрішнє право) чи в міжнародному співтоваристві (міжнародне пра­во). Як перше, так і друге є засобами цивілізованого розв'язання кон­фліктів на основі взаємних зобов'язань і формально-юридичної рівності сторін, а отже, є антиподом свавілля. Як внутрішнє, так і міжнародне право ґрунтуються на одних і тих самих основоположних принципах права - справедливості, рівності, гуманізмі. Як у внутрішньому, так і в міжнародному праві простежуються тенденції до синтезу, інтеграції над­бань трьох основних концепцій праворозуміння-доктрини природного права, юридичного позитивізму і соціологічної юриспруденції.

Подібно до національного права романо-германської та деяких ін­ших правових сімей система міжнародного права складається з відпо­відних галузей, підгалузей, інститутів. До галузей міжнародного права належать: дипломатичне і консульське право, міжнародне економіч- не право, міжнародне повітряне право, міжнародне космічне право, міжнародне морське право, міжнародне атомне право, міжнародне кримінальне право, міжнародне екологічне право (охорони довкілля), право міжнародних договорів.

В галузях міжнародного права виокремлюють відповідні підгалузі та інститути. У міжнародному економічному праві, наприклад, існують такі підгалузі, як міжнародне торгове право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право; в міжнародному морському праві - інститути виключної економічної зони, відкритого моря, конти­нентального шельфу; в міжнародному кримінальному праві - інститут екстрадиції та ін.

Система міжнародного права разом з іншими міжнародно-правови­ми явищами - міжнародними договорами, міжнародними звичаями, міжнародною судовою практикою та іншими джерелами міжнародно­го права, міжнародними юридичними установами тощо - утворюють поняття міжнародної правової системи (або ж за поширеною у науці міжнародного права термінологією - систему міжнародного правово­го порядку).

Сучасні міжнародні правові системи доволі неоднорідні. Вони, як і національні правові системи, можуть бути згруповані (класифіковані) у певні масиви, які іменують по-різному-типами, видами тощо. Критерії, за якими здійснюється така класифікація, також досить різноманітні:

• залежно від простору, на який поширюється дія міжнародної пра­вової системи та кола її суб'єктів-членів, міжнародні правові системи поділяються на універсальні (правова система ООН) та регіональні (правові системи європейських, азіатських, американських, африкан­ських міждержавних організацій);

• залежно від сфери регулювання, яка охоплюється тією чи іншою правовою системою, виокремлюють міжнародні правові системи за­гального характеру, якими регулюється комплекс політичних, еконо­мічних, соціальних, культурних та інших міжнародних відносин (на­приклад, та ж правова система ООН) і правові системи спеціального характеру, об'єктом регулювання яких є лише окремі сфери міжнарод­них відносин - трудових, охорони здоров'я (наприклад, правові сис­теми Міжнародної організації праці, Всесвітньої організації охорони здоров'я);

• залежно від наявності чи відсутності наддержавних (наднаціо­нальних) структур у складі міжнародних правових систем та їхніх по­вноважень можна виокремити класичні міжнародні правові системи, в яких відсутні наддержавні, зокрема, правотворчі органи (наприклад, правова система ООН) та правові системи з елементами, притаманни­ми внутрішньодержавним правовим системам, побудованим на заса­дах федерації (наприклад, правова система ЄС).

В науковій літературі та навчальних посібниках можна зустріти також інші критерії класифікації міжнародних правових систем.

Поряд із спільними та подібними рисами, притаманними праву зага­лом та національним правовим системам, зокрема, міжнародне право і міжнародні правові системи мають істотні особливості, що знаходять прояв у суб'єктах і об'єктах правового регулювання, способах і проце­дурах міжнародної правотворчості, джерелах права, механізмах його забезпечення тощо.

Протягом багатьох століть вважалося, що міжнародне право регулює виключно відносини між державами. Згодом коло суб'єктів міжнарод­но-правового регулювання розширилося за рахунок включення до нього націй і народів, що борються за незалежність, міжнародних організацій, державоподібних утворень (типу Ватикану) тощо. Будь-яка участь люди­ни (автономної особистості, індивіда) в публічних міжнародно-правових відносинах навіть у статусі пасивного «суб'єкта права» категорично запе­речувалася. Індивід наділявся правосуб'єктністю тільки в міжнародному приватному праві, яке регулює цивільно-правові, трудові та деякі інші відносини між громадянами різних держав та їх об'єднаннями.

Проте у другій половині XX століття під впливом процесів антрополо- гізації, «олюднення» права, про що йшлося раніше (розділ 2), у сфері міжнародно-публічної правосуб'єктності відбулися суттєві зміни: по­ряд з класичними, типовими суб'єктами міжнародного права, носієм міжнародно-публічної правосуб'єктності почав визнаватися індивід - спочатку досить обережно як «нетиповий» суб'єкт міжнародно-право­вих публічних відносин, а дещо пізніше - і без епітету «нетиповий», тобто як носій міжнародної правосуб'єктності, що має певні особли­вості. Цьому сприяло, як зазначалося раніше, визнання принципу по­ваги до прав людини одним з визначальних принципів міжнародного права, прав людини - безпосередньо діючим правом (що знайшло, зокрема, закріплення в конституціях деяких країн), розширення від­повідних міжнародно-правових установ, що на міжнародному рівні гарантують і захищають права людини, та формування нової галузі міжнародного права, яка визначає обов'язки держави із забезпечення прав та свобод всім людям, незалежно від раси, кольору шкіри, релі­гійних переконань, статі, мови, майнового стану тощо. Цю галузь часто іменують «міжнародним правом з прав людини» (International Human Rights Law). Проте підходи до розуміння предмета п регулювання та змісту в міжнародно-правовій літературі неоднозначні. Одні автори фактично ототожнюють її з міжнародним гуманітарним правом (Inter­national Humanitarian Law), інші вважають, що міжнародне гуманітар­не право - це система норм, що регламентує виключно закони і звичаї війни та забезпечення прав людини в цих умовах, ще інші вказують, що це система норм міжнародного права, які регулюють однорідні від­носини, повязані із забезпеченням прав людини в умовах збройних конфліктів, іменують «правом збройних конфліктів», розглядаючи його як самостійну галузь міжнародного права тощо.

Оскільки в розумінні поняття міжнародного права з прав людини та його структури поки що відсутня належна визначеність предмета ре­гулювання, до переліку галузей міжнародного права воно може бути включене з певними застереженнями (адже предмет правового регу­лювання - один з вирішальних критеріїв поділу права на галузі, про що детальніше йшлося у розділі 8).

Не можна сказати, що дискусії щодо місця людини (індивіда) в міжна­родній правовій системі з усуненням розбіжностей у цьому та у деяких інших питаннях будуть завершені. Проте однозначно можна констату­вати, що її (його) активна участь в міжнародно-правових процесах, що відбуваються у сфері прав людини, є нині беззаперечною. Це означає, що міжнародне право, як і внутрішнє право держави, може існувати тільки на благо людини, яка є його основою і орієнтиром.

Процес правотворення в міжнародному праві, хоч і має певні спільні риси з процесом правотворення у внутрішньому праві країн (він по­чинається в глибинах міжнародного життя, проходить відповідні ета­пи формування і легітимації), проте суттєво відрізняється від процесу внутрішньодержавної правотворчості. У міжнародній правовій систе­мі, як правило, не існує спеціалізованих наддержавних правотворчих органів, які ухвалюють обов'язкові для виконання державами норма­тивні акти (виняток, до того ж з певними застереженнями, становлять окремі регіональні міждержавні об'єднання, найпоказовішим з яких є Європейський союз, про особливості правової системи якого мова попереду). У міжнародному праві, на відміну від класичного законо­давчого процесу, домінує процедура узгодження волі держав, пошуку компромісів між ними. З огляду на це головним джерелом міжнарод­ного права є міжнародний договір, тобто добровільна угода між двома чи декількома його суб'єктами.

Попри те, що окремі фахівці з міжнародного права інколи вислов­люють сумнів в адекватності цього джерела динамізму сучасного міжнародного життя у зв'язку із складністю процедури підготовки, укладання, схвалення і набуття чинності міжнародним договором, він залишається і, очевидно, залишатиметься й надалі одним з найдемократичніших способів міжнародної правотворчості.

Невипадково саме міжнародні договори не тільки мають визначаль­ний вплив на міжнародні правові системи, а й найчастіше визнають­ся цивілізованими державами світу частиною національних правових систем.

До джерел міжнародного права належать також міжнародні звичаї, юридично обов'язкові акти міжнародних організацій, правова доктри­на - положення і висновки авторитетних фахівців з публічного права, судові рішення міжнародних судових органів.

Особливе місце в системі джерел міжнародного, як і внутрішньо­го, права посідають загальні принципи права (за формулою статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями»). Як і у внутрішньому праві, вони становлять духовну (ідейну) основу міжнародного права, визначають його голов­ний зміст та найхарактерніші риси, забезпечують єдність і цілісність міжнародної правової системи загалом.

Хоч в міжнародному праві не існує якогось загальновизнаного зводу його принципів, однак до основних принципів сучасного міжнародно­го права прийнято відносити: принцип поваги до прав людини; суве­ренітету і суверенної рівності всіх держав; самовизначення народів і націй; принцип незастосування сили чи загрози силою в міжнародних відносинах, цілісності і недоторканності державної території; принцип невтручання у внутрішні справи держав і народів; мирного врегулю­вання міжнародних спорів; заборони дискримінації в міжнародних відносинах; принцип сумлінного виконання міжнародних зобов язань та деякі інші. Всі ці принципи за своєю суттю є нічим іншим як переве­денням на мову міжнародного права, конкретизацією основополож­них правових принципів - справедливості, рівності, гуманізму, про які йшлося у розділі 3.

Загальні принципи міжнародного права в свою чергу конкретизують­ся в принципах відповідних галузей та інститутів міжнародного права.

На жаль, попри тривалу історію загальних принципів міжнародного права та часто вживаний для їх характеристики епітет «загальновизна­ні», вони для деяких держав (насамперед держав з неоімперськими амбіціями) такими не стали. Приєднання цих держав до міжнародно- правових актів, в яких названі принципи зафіксовані, та задекларова- ність вірності їм у національних конституціях не змінили великодер­жавної імперської психології лідерів цих держав (та й, як це не сумно

усвідомлювати, значної частини їх громадян). Такі держави продовжу­ють діяти у відносинах з іншими державами з позицій сили, у тому чис­лі військової, брутально попираючи практично всі перераховані прин­ципи міжнародного права. Чи не найяскравішим прикладом у цьому плані є нинішня Росія у и відносинах з Україною та іншими пострадян­ськими державами.

Даючи відсіч російській агресії під час так званої «гібридної війни», Україна не тільки захищає свою територіальну цілісність, а й виступає форпостом світового правопорядку, що базується на названих принци­пах міжнародного права. Хоч і з певним запізненням це починають усві­домлювати «цивілізовані нації», які, на відміну від Росії, не на словах, а на ділі сповідують вказані принципи. Це означає, що за останні десяти­ліття (після Другої світової війни) світ істотно змінився, і досягти у ньому довготривалих успіхів феодальними силовими методами неможливо.

20.2. Взаємодія міжнародних і національних правових систем

Однією з характерних ознак процесів глобалізації у правовій сфері є зростання впливу міжнародного права і міжнародних правових систем на національне право, національні правові системи та їх сім'ї, про що частково йшлося у попередньому розділі.

Напрями та способи цього впливу залежать від співвідношення між національним і міжнародним правом, що в свою чергу значною мірою визначається тим, якої концепції співвідношення між ними дотриму­ються ті чи інші держави. Існує дві такі основні концепції (теорії) - дуа­лістична і моністична.

Відповідно до дуалстично/теорнаціональне та міжнародне пра­во становлять дві різні системи, діалог між якими можливий лише за певних умов. Положення міжнародного права (переважно це норми міжнародних договорів) можуть взаємодіяти з національними право­вими системами, більше того, ставати їх частиною лише у разі тран­сформації цих положень у національні нормативно-правові акти, тобто їх закріплення у конституціях, законах та інших нормативних актах. Дуалістичної теорії дотримується ряд держав, правові системи яких на­лежать здебільшого до сім і загального права або ж мають деякі спіль­ні з нею риси (наприклад, правові системи скандинавських країн), хоч і не вичерпуються ними (до країн, які застосовують дуалістичну модель, деякі автори відносять, зокрема, Італію^[115], правова система якої нале­жить до сім'ї континентального права).