Захист прав на раціоналізаторські пропозиції

Захист прав на раціоналізаторські пропозиції здійснюється у судовому або адміністративному порядку. Використання того чи іншого порядку захисту прав не завжди залежить від розсуду потерпілого і часто визначається імперативними нормами закону. Так, у судах розглядаються спори про право авторства на раціоналізаторську пропозицію, про розподіл винагороди між співавторами, а також усі інші спори, що виникають у зв'язку з раціоналізаторськими пропозиціями, за винятком випадків, коли їхнє вирішення віднесене законом до відома адміністративних органів.

В адміністративному порядку, тобто шляхом подання скарги до вищого за належністю органу юридичної особи (за умови їх наявності), розглядаються спори, пов'язані з відмовою в реєстрації та прийнятті до розгляду заяви на раціоналізаторську пропозицію, відмовою у визнанні пропозиції раціоналізаторською, скасуванням рішення про визнання пропозиції раціоналізаторською та анулюванням виданого на неї посвідчення. Спори, пов'язані з порушенням прав раціоналізаторів, передбачених трудовим законодавством, розглядаються у порядку, встановленому для вирішення трудових спорів.

Способи захисту прав на об'єкти прав інтелектуальної власності, в тому числі на раціоналізаторські пропозиції, вказані у ст. 16 і 432 ЦК України. Вони включають такі заходи, як визнання прав на раціоналізаторські пропозиції; відновлення становища, що існувало до порушення прав; припинення дій, які порушують права; стягнення з правопорушника заподіяних збитків тощо.

Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає різниця між раціоналізаторською та винахідницькою діяльністю?

2. Яке значення раціоналізаторських пропозицій для розвитку бізнесу?

3. Що собою являє раціоналізаторська пропозиція?

4. Які критерії охороноздатності раціоналізаторської пропозиції ви можете назвати?

5. Який обсяг правової охорони для раціоналізаторської пропозиції передбачений чинним законодавством України?

6. Яким чином оформлюються права на раціоналізаторську пропозицію?

7. Розкрийте зміст прав на раціоналізаторські пропозиції.

8. Які способи захисту прав на раціоналізаторську пропозицію можуть бути використані?

Рекомендована література до глави:

1. Асиновский М.Л. Содежрание рационализаторского предложения // Вопросы изобретательства. – 1980. - № 11.

2. Модзелевский А.А. Рационализаторское предложение как объект технического творчества. – К.: Знання, 1980.

3. Право інтелектуальної власності: Підручник для студентів вищих навч. закладів. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004.

4. Прахов Б.Г., Зенкин Н.М. Справочное пособие по изобретательству, рационализации и патентному делу. – К.: Вища школа, 1980.

5. Прахов Б.Г. Методическое пособие по изобретательству и рационализации. – К.: Знання, 1978.

6. Прахов Б.Г. Юридический справочник для изобретателей и рационализаторов. – К.: Политиздат Украины, 1989.

7. Святоцкий А.Д., Крайнев П.П., Прахов Б.Г. Право интеллектуальной собственности на рационализаторское предложение. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2004.

8. Шалито Н.Б. Рационалиторское предложение. – Л.: Знание, 1986.

ГЛАВА 24. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

НА СОРТИ РОСЛИН І ПОРОДИ ТВАРИН

Загальні положення

Загальновідомо, що рослинний та тваринний світ як складова частина біосфери відіграють виняткову роль у житті і діяльності людини. Йому властива велика різноманітність за формами, розмірами, будовою. Так, рослини є першоджерелом органічної маси, що нагромаджується за допомогою сонячної енергії. Рослинна сировина одночасно є найважливішою сировиною для різних сфер суспільного виробництва. Вони були першою природною аптекою первісної людини і залишаються "зеленою аптекою" сучасника.

Справедливо стверджувати, що біологічне різноманіття України є її національним багатством. Його невиснажливе використання розглядається як один з пріоритетів у сфері природокористування, екологічної безпеки, охорони природи, невід’ємною умовою збалансованого економічного і соціального розвитку держави. Але внаслідок незбалансованого та необґрунтованого господарювання, яке здійснювалось на теренах України, особливо в останні півтора століття, відбулись значні зміни середовища існування різних видів рослин. Практично знищено степ як природний біом, значних змін зазнали гідрологічні умови території України у зв’язку з будівництвом рівнинних гідроелектростанцій та створенням велетенських штучних морів, осушенням боліт Полісся, обводненням Степу, масовим знищенням лісів у Карпатах. Крім того, спостерігається антропогенне забруднення (тобто, зумовлене діяльністю людини) значних територій, в тому числі важкими металами, радіонуклідами, стійкими органічними сполуками тощо.

При цьому нашій країні належить більше як чверть світових чорноземів і у першій половині минулого століття вона займала провідні позиції у виробництві та реалізації елітного і товарного насіння жита, твердих сортів пшениці, льону та деяких інших сільськогосподарських культур, а також традиційних продуктів переробки їх рослинної сировини. Як свідчать історичні факти, від найдавніших часів (IV – ІІІ тисячоліття до нашої ери) лісостепова зона сучасної України була центром землеробської культури на європейському континенті. Унікальна Трипільська цивілізація існувала на території нинішньої України ще за два з половиною тисячоліття до зародження Грецької цивілізації, за сотні років до виникнення цивілізацій Шумерів і Стародавнього Єгипту.[17]

Селекційна діяльність в Росії XVII – XVIII століття підтримувалась царем Петром І. За його вказівкою та особисто ним до цієї країни було ввезене насіння нових, невідомих раніше рослин. Закладались перші у державі "аптекарські городи" для штучного виведення лікарських та інших корисних рослин. У 1714 р. було закладено перший у Росії ботанічний сад та організовано перший в Європі інтродукційний розсадник для їх розведення.[18]

Наукові основи селекції (від латинського selectio – добір), тобто теорії і практики створення високопродуктивних сортів і гібридів рослин, порід тварин та штамів мікроорганізмів, фактично заклав Чарльз Дарвін. У своїй науковій праці „Походження видів шляхом природного відбору” (1859 р.) він назвав не лише основні фактори, що спричиняють зміни у рослинах і тваринах у процесі еволюції, але й наголосив на первісності добору в створені нових форм рослинного і тваринного світу. Але слід зазначити, що ідея ця була не новою. Уперше її запропонував француз Жан-Батіст Ламарк у 1806 р., але Дарвін по-новому зміг пояснити причини поступової зміни живих істот. Головними він назвав дві: адаптація до середовища існування та природний відбір. Згідно з теорією Дарвіна саме завдяки природному відбору той чи інший вид може вижити або зникнути. На його думку нові ознаки, що дозволяють представнику виду вижити і спадкуються, через багато поколінь перейдуть до всіх споріднених особин та покладуть початок новому виду.

В Європі та Америці селекційний процес в інтересах промислового виробництва одержав розвиток у ХІХ столітті. У цей період у Франції завдяки багаторазовому добору рослин Л. Вільмореном майже втричі було збільшено цукристість відібраних форм цукрових буряків. Шведським селекціонером Нільсоном-Еле виведено господарсько цінні сорти вівса завдяки індивідуальному добору рослин цієї культури серед самозапилювачів. Селекціонером-дарвиністом із США Лютером Бербанком внаслідок застосування міжсортової, міжвидової та міжродової гібридизації рослин створено велику кількість рослинних гібридів з бажаними господарсько корисними ознаками.

Іван Мічурін, основоположник наукової селекції плодових, ягідних та інших культур у Росії, у своїх наукових працях визначив шляхи використання екологічно віддалених схрещувань, віддаленої гібридизації, значення зовнішніх умов для прояву генних особливостей організму. Свого часу він зібрав велику колекцію плодово-ягідних дерев і кущів, довів, що акліматизація плодових рослин можлива лише шляхом їх насіннєвого розмноження у нових регіонах. Удосконалюючи традиційні методи селекції плодових рослин І. Мічурін перейшов до їхньої гібридизації, розробив принципи гібридизації географічно віддалених форм, міжвидової і міжродової гібридизації, створив вчення про спрямоване виховання гібридів, успішно застосувавши його на практиці шляхом виведення сортів плодових і ягідних рослин з новими ознаками з метою їх вирощування у середній смузі Росії.

Неоцінений вклад у розвиток процесу селекції та випробування рослин вніс Микола Вавілов. Цей видатний генетик, рослинник, географ, основоположник сучасних методів селекції, один з перших організаторів і керівників біологічної та сільськогосподарської науки у колишньому СРСР, свого часу, в результаті копіткого вивчення різних видів і родів рослин, зібраних в країнах Європи, Азії, Африки, Південної та Північної Америки, визначив світові центри походження культурних рослин, їх географічне поширення. Відкриті ним закономірності географічного розподілу видового та сортового складу рослин та їх розселення вже понад півстоліття є актуальними і значно полегшують пошук необхідних рослин для селекції та експериментальної ботаніки. За висновками цього видатного вченого в одних районах зосереджено рослини з ознаками скоростиглості, в інших – посухостійкості, морозостійкості тощо.

На початку ХХ століття в Україні створено спеціалізовані господарства з насінництва і селекції цукрових буряків. На Харківській, Миронівській, Одеській та інших селекційних станціях завдяки плідній праці П. І. Лисицина, А. О. Сапєгіна та інших вчених-селекціонерів створено видатні вітчизняні сорти сільськогосподарських культур. У наш час інтелектуальну роботу, пов’язану із створенням cортів рослин з новими властивостями виходячи з реальних суспільних потреб, виконують вчені і фахівці понад 100 науково-селекційних установ.[19]

Україна все ще має багату біоту (від грецького biotē – життя), яка нараховує понад 25 тис. видів рослин (5100 судинних рослин, більше 15 тис. грибів і слизовиків, більше ніж одну тисячу лишайників, майже 800 мохоподібних і близько однієї тисячі водоростей), що характеризуються певним ендемізмом (від грецького endēmos – місцевий) та реліктовістю (від латинського relictum – залишок). На її території в наш час налічується понад 700 видів лікарських рослин, 200 з яких офіційно застосовуються у медичній практиці.[20]

Для збереження генного різноманіття важливе значення мають колекції рослин та генні банки. Зокрема, у Центральному республіканському ботанічному саду (м. Київ) зібрано унікальні колекції, які нараховують близько 13 тис. видів, різновидностей, форм та сортів квітково-декоративних, лікарських, плодових, овочевих, кормових, технічних, тропічних, субтропічних та інших груп рослин. Державний Нікітський ботанічний сад має колекцію, яка нараховує 9,3 тис. видів і форм деревних і трав’янистих рослин сухих субтропіків Середземномор’я. Колекція Донецького ботанічного саду нараховує 9 тис. видів і форм рослин південно-східної частини України. Колекція рослин Ботанічного саду Київського національного університету складає понад 8 тис. видів і сортів рослин. Представляють також інтерес цінні види рослин дендрологічних парків “Софіївка”, “Олександрія”, “Тростянець”, біосферного заповідника „Асканія-Нова” імені Ф. Є. Фальц-Фейна, державних заповідників „Мис Мартьян”, „Дунайські плавні”, „Розточчя” та інших, національних природних парків, колекція сортів, гібридів, ліній сільськогосподарських культур Інституту фізіології рослин і генетики Національної академії наук України, що нараховує більше ніж 20 тис. одиниць. Помологічна колекція Інституту садівництва Української академії аграрних наук нараховує 7 тис. зразків рослин, колекція Дослідної станції лікарських рослин – близько 500, ампелографічна (від грецького ampelos – виноград) колекція Інституту винограду і вина „Магарач” майже 3500 зразків, аналогічна колекція Інституту виноградарства і виноробства імені В. Є. Таїрова – 485 зразків, що можуть бути успішно використаними для подальшої селекційної роботи.[21]

Держава виважено оцінює свою роль, місце і суспільну відповідальність за охорону біологічного різноманіття у національному та глобальному контекстах, вчиняє відповідні дії з метою забезпечення виконання конвенційних зобов’язань (зокрема, Україна підписала Конвенцію про біорізноманіття 11 червня 1992 р., прийняла Закон «Про ратифікацію Конвенції про охорону біологічного різноманіття» 29 листопада 1994 р. № 257/94 – ВР і стала повноправною її Стороною 7 лютого 1995 р.). Однією з позитивних умов виконання Україною вимог, визначених цією Конвенцією, є досить швидкий процес інтеграції нашої держави, зокрема в природоохоронній галузі, з відповідними державами Європи Америки та Азії.

Після підписання зазначеної Конвенції наша країна стала Стороною ще кількох важливих, з точки зору охорони об’єктів живої природи, міжнародних природоохоронних угод, зокрема, таких як Конвенція про захист Чорного моря від забруднення (з 1994 р.), Бернська (з 1996 р.) і Раамсарська (з 1996 р.) конвенції. Прийняттям Закону України від 12 вересня 2002 р. № 152 – IV «Про приєднання України до Картахенського протоколу про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття» Україна підтвердила своє прямування цивілізованим шляхом у сфері збереження біологічного різноманіття.