Психологічні особливості діяльності по розкриттю злочинів

Діяльність по розкриттю злочинів відноситься до професій, що передбачають виконання службових обов’язків в напружених, екстремальних, стресогенних умовах. Тому їй притаманні всі особливості, характерні для інших "критичних" видів діяльності: 1) дефіцит часу; 2) вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при нестачі позитивних; 3) підвищена відповідальність при прийнятті рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів. Вона має також перелік особливостей, що визначаються специфікою взаємодії в системі "людина – право": наявність правової регламентації діяльності та владних повноважень; наявність елементів небезпеки і ризику; різноманітність службових ситуацій, внаслідок чого - неможливість чіткого планування й прогнозування результатів; високі вимоги щодо умінь і навичок професійного спілкування.

Поряд із зазначеними, існують і психологічні особливості, специфічні лише для діяльності по розкриттю злочинів:

1) викликає засудження з позицій побутової моралі. Незважаючи на розуміння необхідності таємної діяльності як такої, конкретні випадки співробітництва з органами внутрішніх справ деякою частиною громадян оцінюються негативно.

Досить вдалою ілюстрацією даної тези може бути стаття відомого дописувача до “Кримінальної хроніки”, кандидата психологічних наук К. Сурнова “Донос: ничто человеческое”. Він розпочинає роздуми з аналізу випадку, що стався з його знайомим: якийсь незнайомець, неприємний і підозрілий на вигляд, порпався біля дверей сусідської квартири і, побачивши небажаного свідка, швидко зійшов вниз. Через кілька днів стало відомо, що сусіда вбито. Слід було б відразу зателефонувати міліцію, але знайомий того не зробив, про що й жалкує. Далі автор зазначає, що громадянин США в такому випадку повідомив би поліцію неодмінно, без жодних коливань. І в поліції його б неодмінно зрозуміли і приїхали б через кілька хвилин. І, може, сусід лишився б живий або злочинець був затриманий по гарячих слідах. Американці “не те що люблять доносити, вони просто вбачають у цьому свій громадянський обов’язок”. А слов’янам, виявляється, зробити це дуже складно, бо у них є несприйнятливість доносительства як явища.

Далі йдуть роздуми на морально-історичну тематику: “В них є щось неприємне. Їх не люблять. Навіть тих, що доносять не з власної волі. Так повелося ще з первісного ладу. Жодна держава без інформації про своїх підданих обходитися не могла. Не могла вона жити й без таємної поліції, розвідки і контррозвідки. Держава потребувала людей, що таємно приносили інформацію. З точки зору держави – це дуже корисна функція”. Виявляється, що сама інформація є нейтральною, але діяльність по її збиранню та використанню викликає засудження. Чому? – бо таким людям не можна довіряти. Дивно тільки, що автор жалкує за тим, що “розвал системи освідомлювання – при всій її безумовній несимпатичності – призвів до того, що злочини перестали розкриватися ”.

Одне слово інколи важить дуже багато. Злочини не розкриваються, їх розкривають конкретні люди за допомогою конкретних методів. Неочевидні (утаємничені) злочині, як правило, не можуть бути розкриті гласними методами, і тому слід визначитися, що норми побутової моралі не слід розповсюджувати на боротьбу зі злочинністю. Йдеться не про підглядання у замкову шпаринку за приватним життям сусіда, а про право на безпечне проживання кожного громадянина в суспільстві. Як гарантія цього права в ст.9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” зазначається, що "під час здійснення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. При застосуванні оперативно-розшукових заходів працівники оперативних підрозділів зобов’язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави".

2) конспіративний характер діяльності, що призводить до необхідності рольової поведінки, причому в залежності від ситуації вона може бути різного рівня та різного ступеня змістовності (напр., втаємничення своєї належності до органів внутрішніх справ взагалі чи лише до оперативної cлужби при проведенні опитування; особистий пошук чи впровадження в злочинну групу). В кожному із зазначених випадків вимоги до поведінки оперативного працівника визначаються її тривалістю та складністю. Але зміст роботи, що виконується, не може бути відкритий навіть найближчим людям; ця сторона життя закрита для всіх, окрім безпосереднього керівника.

Рольова поведінка – "маска", що "одягається" для спілкування з різними категоріями громадян із метою розкриття злочинів. Вона може реалізовуватись у двох основних варіантах: 1) маскування своїх дійсних цілей і намірів щодо конкретної події (особи, групи осіб); 2) втаємничення своєї приналежності до правоохоронних органів.

Обидва варіанти поведінки потребують наявності достатньо складних особистісних навичок і вмінь. Але у першому випадку необхідна лише демонстрація (імітація) зацікавленості у взаємодії з партнером; тактика та окремі прийоми рольової поведінки спрямовані на забезпечення психологічного контакту та формування довіри (наприклад, обговорення спільних проблем, спільних захоплень та ін.). У другому – завдання більш складної психологічної природи. Воно передбачає не тільки знання змісту ролі, її складностей залежно від ступеня визначеності (наприклад, лікар чи лікар-випускник конкретного навчального закладу, був засуджений взагалі чи відбував покарання в конкретній УВП), але й наявність певних навичок та вмінь, відповідних особливостей невербальної поведінки та оформлення зовнішності.

Незважаючи на багатоваріантність рольової поведінки у процесі розкриття злочинів, у найбільш загальному вигляді можна визначити три основних її стратегії. Найпростіша з них – “безпомічний” (людина, яка не має необхідної інформації, не може самостійно знайти виходу з ситуації тощо). Така роль не пред’являє особливих вимог до поведінки (контроль за експресією голосу, мімікою, жестикуляцією та ін.) і дозволяє пояснювати можливі недоречності за рахунок різноманітності особистісних проявів (“ така чудернацька, химерна людина”). Окрім того, люди в більшості своїй з задоволенням дають поради, діляться власним досвідом, наставляють, якщо їх це не дуже обтяжує.

Рольова поведінка “безпомічного” має у своїй основі звертання до емоційної сфери: він демонструє свою недосвідченість, незнання виходу з ситуації, що склалася, звертається до більш досвідченого, знаючого, сильного. Він “не помічає” холодності співбесідника, його небажання спілкуватися, свою активність маскує нерішучістю, розгубленістю, збентеженістю. Така роль перспективна ще й тому, що в майбутньому дозволяє вибирати будь-яку лінію поведінки.

Набагато складніша роль “дуже потрібного”. Власне, за особистісними параметрами вона багато в чому подібна до попередньої, але потребує дійсної (а не декларованої) наявності відповідних матеріальних, управлінських та інших можливостей. Спілкування може розпочинатись багатоваріантне, але якщо обіцянки не виконуються, об’єкт уваги втрачає до такого партнера інтерес і пориває стосунки.

І нарешті, роль “свого”. Рольова поведінка тут дуже складна, потребує наявності відповідних знань, особливостей невербальної поведінки, навіть певної зовнішності. Згадаємо Шарапова з кінофільму “Місце зустрічі змінити не можна”, який опинився “на малині” банди “Чорна кішка”. Все було добре: і легенда відпрацьована до дрібниць, і розповідь переконлива, і роль “свого” виконана ніби бездоганно, але лунає фраза: “Карпе, не довіряй йому! Який він шофер! У нього десять класів на лобі написано!”. Окрім того, виконання такої ролі потребує ведення активного антисуспільного способу життя, участі у вчиненні злочинів (у тому числі при здійсненні ритуалу “перевірки”, “входження в групу” та ін.). Велика ймовірність викриття з боку осіб, ім’я яких використовується при легендуванні злочинних зв’язків у минулому та під час відбування покарання в місцях позбавлення волі. Ефективно і протягом досить тривалого часу таку роль можуть виконувати лише особи, які здобули досить високий авторитет у злочинних колах.

Вимоги конспірації можуть викликати почуття самотності, спричиняють постійну настороженість. У той же час саме конспіративність роботи забезпечує особисту безпеку оперативного працівника, і розуміння цього збільшує впевненість у своїх силах та позитивно впливає на ефективність діяльності;

3) відсутність колективної праці та делегування повноважень - у будь-якій “гласній” сфері діяльності фахівець має змогу обговорювати професійні проблеми з колегами, членами сім’ї та родичами, друзями, найближчим оточенням; керівник при визначенні завдання передає підлеглому частину своїх повноважень (владу й відповідальність, права й обов’язки). У процесі розкриття злочинів це неможливо;

4) активна протидія злочинного середовища – визначається необхідністю постійних і повсякденних контактів із злочинцями та їх найближчим оточенням і спробами останніх нейтралізувати дії оперативного працівника, здійснити на нього певний вплив (психологічний і фізичний). Саме тому протиборство при розкритті злочинів відрізняється від протиборства в інших видах юридичної праці (наприклад, слідчий при виконанні своїх професійних обов’язків завжди виступає як офіційна особа, представник правоохоронного органу, він вступає в контакт зі злочинцем після його затримання і в безпечних для себе умовах; оперативний працівник спілкується зі злочинцями в реальних життєвих ситуаціях, конспіруючи свою соціальну роль і мету, часто з безпосередньою загрозою для життя і здоров’я);

5) “ усічений” характер діяльності з позицій психології управління будь-яка діяльність вважається повною, коли наявні такі її етапи, як пошук і перевірка інформації, прийняття рішення, виконання рішення. Працівники оперативних апаратів, як правило, або ж не здійснюють самостійно пошук інформації та її перевірку, або ж не приймають рішення по конкретному факту, або ж не реалізують отриману інформацію – кожен виконавець діє на одному, максимум на двох зазначених етапах. Це може викликати стан невдоволеності своєю працею, який пізніше трансформується в негативне ставлення до діяльності в цілому. Подолання стану невизначеності досягається за рахунок інформування працівників про кінцеві результати реалізації конкретних матеріалів, що дозволяє хоча б частково компенсувати ті негативні емоції, що супроводжують діяльність по розкриттю злочинів та є її невід’ємною частиною.

Психологічний аналіз особливостей зазначеної діяльності свідчить, що вона викликає у суб’єкта специфічний стан напруженості. Цей стан зумовлюється чинниками, які умовно можна поділити на постійні, діючі періодично та короткочасні.

Серед постійно діючих найважливішим є стресогенний характер самої діяльності. Як відомо, екстремальних видів діяльності досить багато (наприклад, професія пілота, хірурга, машиніста поїзда). Але напруженість психіки у першого зникає після успішного завершення польоту, у другого – після закінчення операції, у третього – після прибуття до місця призначення. У оперативного працівника повної розрядки не наступає ніколи через нестабільність оперативної обстановки, постійне зростання її криміногенності, відсутність впевненості у тому, що навіть успішно завершена справа у майбутньому не призведе до негативних наслідків.

Постійно діючими чинниками є також необхідність дотримання вимог конспірації, що потребує постійного самоконтролю, та спілкування з людьми, що викликають негативні емоції.

Відомо, що серед способів зняття напруженості важливе місце займає спілкування з метою “виговоритись” про тільки-но пережите, особливо після закінчення роботи, пов’язаної з великими психологічними навантаженнями. Такої можливості у оперативного працівника немає. Характер діяльності позбавляє його можливості зняти напруженість відвертою бесідою про свої переживання з близькими людьми, окрім найближчих колег та безпосереднього керівника. Це може мати досить серйозні психологічні наслідки.

До чинників, які діють періодично, можна віднести негативні зміни оперативної обстановки та зростання рівня злочинності, недостатню нормативну урегульованість діяльності (що робить ризик невід’ємною частиною виконання професійних обов’язків), кадрові та матеріально-технічні проблеми органів внутрішніх справ: в сукупності це призводить до зростання рівня психічної навантаженості окремого працівника, загострення морально-психологічного клімату в колективі та ін. Суб’єктивно зазначені обставини викликають відчуття втоми, неадекватні ситуації хвилювання чи недбалість, загострення боротьби мотивів, а отже – знижують ефективність роботи.

Чинником, що діє короткочасно, є циклічний характер діяльності. Психологічна напруженість різко зростає (до максимуму) перед здійсненням вирішального завданням (з’являється тривога, неспокій), а після його завершення вона може зменшуватись.

Слід зазначити, що напруженість психіки залежить від досвіду роботи. Так, на її початку вона завжди висока, що пов’язане зі зміною динамічних стереотипів (сформованих під час навчання, роботи в іншій службі тощо), незнанням специфіки роботи, острахом помилок, недостатністю ділових якостей. З накопиченням досвіду виникає новий динамічний стереотип: на нові подразники формується відповідна система реакцій, що зберігає затрати нервової енергії і послаблює напруженість.

Одні й ті ж чинники впливають на психіку різних людей по різному, в залежності від їх мотивації та індивідуально-психологічних особливостей. Відомий психолог С.Л. Рубінштейн писав, що зовнішні причини (впливи) завжди діють на людину опосередковано, через внутрішні умови. Чим вищий рівень мотивації, тим більше особа захищена від негативних впливів. Разом з тим, якщо людині притаманні низька емоційна врівноваженість, вразливість, імпульсивність у діях і вчинках, невпевненість в собі, надмірна потреба в безпеці – це показники низької витривалості до стресу і, відповідно, залежності від чинників, які викликають психологічну напруженість. У цілому можна зазначити, що стабільність щодо впливу негативних чинників знаходиться в прямій залежності від відповідності індивідуально-психологічних якостей вимогам діяльності по розкриттю злочинів. Невідповідність якостей особистості цим вимогам може стати причиною неадекватних дій, які не тільки негативно впливають на ефективність роботи, але й роблять її небезпечною для життя та здоров’я.

Таким чином, напруженість психіки оперативного працівника є результатом впливу постійних, діючих періодично та короткочасних чинників і залежить від його індивідуально-психологічних особливостей, рівня мотивації та досвіду роботи. Вона може бути трьох рівнів: оптимальна, надмірна, недостатня.

Під оптимальною напруженістю слід розуміти такий стан, що активізує психіку, мобілізує її резерви. При цьому не тільки підвищується продуктивність психічних пізнавальних процесів – правильно оцінюється обстановка, вчасно приймаються рішення; загострюються відчуття, підвищується ефективність (готовність) пам’яті та концентрується увага, зменшується залежність від перешкод, зростає рівень спостережливості і впевненість у своїх силах та прагнення подолати труднощі, укріплюється воля – збільшується організованість та усвідомлена готовність іти на ризик, реально оцінюється його ступінь. З’являється “бойовий” настрій, який сприяє ефективності діяльності в цілому.

Надмірна напруженість – відбувається гальмування психічної діяльності та знижується активність психічних процесів. Це призводить до неправильного реагування на зміни в зовнішньому середовищі – послаблюється увага (обсяг, концентрація, переключення), збільшується залежність від перешкод, з’являються "провали" в пам’яті (забувається навіть добре відоме), неправильно оцінюється обстановка, зростає кількість помилок при її ускладненні, рішення приймаються із запізненням; деформуються почуття – з’являється невпевненість у собі, острах, розгубленість, перебільшується небезпека; слабшає воля – особа стає неорганізованою, пасивною, нездатною доводити намічене до кінця; втрачаються навіть давно набуті навички і вміння. Все це призводить до емоційних зривів та серйозних помилок. Надмірна напруженість зовні проявляється в неадекватності міміки й жестикуляції, зміні звичайної динаміки психічної активності, в появі мимовільних проявів фізіологічних реакцій (блідості, тремтінні рук, нетиповій для даної особи експресії голосу тощо), а при тривалій її дії – можливі зміни серцево-судинної діяльності, хворобливий стан, запаморочення і навіть серйозні захворювання.

Надмірна напруженість виникає при одночасному впливі кількох зазначених чинників і посилюється через такі обставини, як несприятливі стосунки між оперативним працівником та керівництвом, невіра в свої сили, недостатньо якісне керівництво в цілому, загострення стосунків у сім’ї, погіршення стану здоров’я самого працівника та членів його родини тощо. Вона стає причиною виникнення психологічних бар’єрів і інших проблем спілкування. Все це призводить до серйозних помилок і суттєво утруднює вирішення професійних завдань.

У той же час може статись, що рівень напруженості буде нижчим від оптимального (наприклад, внаслідок первісної адаптації до умов діяльності недостатньо досвідчений працівник втрачає почуття обережності, невиправдано ризикує, у нього з’являється самовпевненість). Це не менш небезпечно, ніж надмірна пильність.

У літературі неодноразово висловлювалась думка (як правило, не підкріплена емпіричними даними), що специфіка діяльності по розкриттю злочинів потребує від фахівця певних властивостей особистості, певних психічних якостей (В.К.Шульц, В.І. Філіпенко, В.О. Черепанов, С.Є.Тихонов та ін.). З практики також відомо, що не кожен, хто розпочинає роботу в оперативних підрозділах, до того ж без попередньої професійної підготовки, здатен адаптуватись до неї. Діяльність по розкриттю злочинів передбачає постійне спілкування з антисуспільно настроєними громадянами, неминучі зустрічі з жорстокістю, обманом, цинізмом, смертю у всіх її проявах, стражданням і горем потерпілих, активну протидію правопорушників. Не випадково, вже після першого року роботи з карного розшуку прагне піти значна кількість молодих працівників (28,1%).

Оперативний працівник спілкується з контингентом осіб, які значно відрізняються за віком, родом занять, ступенем соціальної запущеності та психічними станами. Більш того, оскільки в основі спілкування між ним і правопорушником завжди лежить конфліктна ситуація, то оперативний працівник автоматично сприймається як носій негативної інформації, джерело негативних емоцій, через що виникають психологічні бар’єри, подолати які непросто (особливо, коли оперативному працівнику 23-24 роки і він тільки-но почав працювати, а співбесідник набагато старший за віком і має чималий кримінальний досвід). Залишаючись віч-на-віч із правопорушником, молодий працівник програє протиборство, оскільки слабше підготовлений в емоційно-вольовому чи інтелектуальному плані, гірше оцінює слабкі і сильні сторони противника, не вміє володіти собою. За результатами опитування нами встановлено: 25% оперативних працівників з досвідом роботи до трьох років визнають, що, відчуваючи переваги суперника, вони втрачають самовладання, допускають грубість і жорстокість; 25% – не вміють встановити психологічний контакт при наявності протидії, 18% – почуваються в професійному спілкуванні невпевнено, оцінюють свою поведінку як не завжди адекватну; 50% – знайомі з почуттям раптового гніву, який вимагає фізичної розрядки. Не володіючи відповідними вміннями і навичками, такі фахівці “одягають маску” байдужості чи зарозумілості, що проявляється спочатку в безпосередній практичній діяльності, а потім поступово стає рисою характеру.

У спеціальній літературі пропонувались різні переліки професійно значущих для оперативного працівника якостей, але більшість із них достатньо довільні та умоглядні: автори спираються на власний професійний досвід і, як правило, оперують побутовими поняттями. Не завжди можна зрозуміти, чим керується автор, включаючи в перелік ту чи іншу властивість, і чому відсутні інші характеристики. Зустрічаються й багатозначні, ненаукові характеристики: “позитивні якості розуму”, “творча розкутість” тощо. Емпіричні дослідження залежностей між психологічними особливостями особистості і успішністю діяльності по розкриттю злочинів на сьогодні практично відсутні. Тому нами було проведене вивчення проблеми і визначений перелік головних професійно важливих якостей, що включає 40 чинників, причому найбільшу кількісну оцінку отримали: професійна спостережливість; здатність до комунікативної взаємодії з соціальним оточенням (встановлення контакту з різними категоріями осіб, розуміння людей, узгодження станів та взаємодія, інформаційний обмін та проведення переговорів, здійснення психологічного впливу); наявність розвиненої професійної пам’яті (наочно-образної, логічної, оперативної, зорової, слухової, рухової тощо); розвиненість навичок мислительної діяльності при відборі та селекції службової інформації, обґрунтуванні прийняття управлінських рішень; емоційна та психофізична стійкість до дій в екстремальних умовах; здатність до саморегуляції та самоконтролю власної поведінки; визначені вольові якості (сміливість, принциповість, виправданий ризик). Встановлено, що найбільшу питому вагу серед професійно значущих якостей особистості обіймають властивості та якості, що визначають ефективність професійного спілкування.