Рання історія юридичної психології

Застосування психологiчного знання з метою забезпечення правосуддя та iнших напрямiв правоохоронної дiяльностi має давню iсторiю. Випробування учасникiв процесу, якi iнколи мали мiстичний характер, але значною мiрою синтезували емпiричний досвiд багатьох поколiнь, мали мiсце вже в античному та середньовiчному кримiнальному процесi. Вони базувалися на застосуваннi знань психологiї людини, її рiзних проявiв пiд час випробування. Примiтивним тестуванням, своєрiдним емпiричним дослiдженням було випробування рисом у китайцiв або там-тамом у африканцiв. Однак i в античному, i в середньовiчному процесi основним доказом було особисте зiзнання пiдозрюваного.

Розшуковий процес, як свiтський (бiльш вишуканий) варiант iнквiзиційного процесу, не використовував даних психологiї. Вiн був заснований на таємнiй письмовiй основi. Особисте зiзнання як основний доказ дiставалося (добувалося) будь-яким чином, у тому числi з використанням катувань, тортур. Одночасно з фiзичними, застосовувались i моральнi (психологічні) методи впливу на підозрюваних із метою отримання зізнання, в основi яких були узагальненi емпiричнi данi, життєва психологiя.

Щоб примусити людину дати свідчення, спецiально створювалася шокова ситуацiя, обстановка, яка провокувала до вияву почуттiв. Наприклад, пiдозрюваного раптово вводили в погано освiтлене примiщення, де знаходився труп, i там умовляли сказати правду, використовуючи його шоковий стан.

На змiну інквізиційному середньовiчному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (iдеї якого зароджувалися в фiлософiї, соцiологiї, теорiї права) з властивою йому гласнiстю та усним провадженням. Важливе значення отримують показання свiдкiв та данi щодо особистостi пiдсудного, потерпiлого, позивача, вiдповiдача тощо. Для правильної оцiнки свiдчень злочинця, свiдкiв та iнших учасникiв процесу, отримання даних про них як особистість у кримiнальному, а потiм у цивiльному буржуазному процесах з’являється потреба залучення та використання психологiчного знання.

У Росiї на необхiднiсть враховувати психологiю злочинцiв зазначав I.Посошков (1652-1726 рр.) у «Книзі про жадобу і багатство», де запропоновано рiзнi засоби допиту обвинувачуваного та свiдкiв. Вiн пояснював, як деталiзувати свiдчення лжесвiдкiв, щоб отримати певний матерiал для їх викриття, рекомендував класифiкувати злочинцiв з метою попередження шкiдливого впливу гiрших на менш зiпсованих.

Звертався до проблем судової психологiї вiдомий дiяч росiйської просвiти, автор «Історії Російської з найдавніших часів» В.Татищев (1686-1750 рр.). Вiн вважав, що закони часто порушуються через незнання, тому їх необхiдно вивчати у ранньому віці, коли психiка дитини до цього найбiльш сприятлива.

Князь М.Щербатов (1733-1790 рр.), iсторик та фiлософ, автор «Історії Російської з давніх часів», вiдзначав необхiднiсть знання законотворцем «людського серця» i створення законiв із урахуванням психологiї народу. Вiн одним iз перших розглянув питання про можливостi дострокового звiльнення виправленого злочинця та необхiдність залучення в’язнiв до суспiльної працi.

Росiйський фiлософ-матерiалiст О.Радищев (1749-1802 рр.), автор «Подорожі з Петербурга в Москву» та «Вольності», значну увагу придiляв вивченню соцiальних витоків злочинностi, розробив програму їх кримiнологiчного та психологiчного аналiзу. У трактатi «Про законоположення» вiн видiлив показники, якi характеризують види злочинiв, осiб, якi їх здiйснили, мотиви та причини вчинення злочинiв, запропонував обгрунтовувати шляхи попередження злочинності, виходячи з психологiї злочинця.

Ф.Ушаков у роботi «Про право і мету покарання» розкрив психологiчнi умови впливу покарання на злочинця. Головним вiн вважав схилення злочинця до визнання своєї провини, щирого каяття.

Фiлософ-просвiтник та юрист П.Лодiй (1764-1829 рр.) у працi «Логічні настанови, спрямовані на пізнання та розмежування істинного і помилкового» (1815 р.) та в iнших роботах намагався обгрунтувати кримiнально-правовi поняття за допомогою психологiї. Вiн визнавав лише тi покарання, якi виступають як засоби психологiчного примусу, вважав, що покарання має вiдповiдати духу злочину. Такої ж думки дотримувалися В.Єлпатьєвський, Г.Гордiєнко, Х.Штельцер.

Х.Штельцер у 1806-1812 рр. започаткував у Московському унiверситетi курс «Кримінальної психології» по Ф.Галло, а пiсля вторгнення до Росiї Наполеона Бонапарта ввiв цей же курс в Дерптському унiверситетi.

Зародження та розвиток юридичної психологiї в Росiї наприкiнцi XVIII — початку XIX ст. пов’язано з розумiнням прогресивними ученими i громадськими дiячами необхiдностi розв’язувати кримiнально-правовi проблеми із залученням психологiчних даних. Таку позицiю пiдтримували лiцейнi вчителi Олександра Пушкiна О.Куницин (1783-1840 рр.) та О.Галич (1783-1848 рр.). О.Куницин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення i перевиховання злочинця, попередження злочинiв. Свою позицiю в галузi кримiнологiї i психологiї вiн виклав у роботi «Право природнє», яка дещо пiзнiше була заборонена i знищена. О.Галич написав одну iз найперших у Росiї робiт з характерологiї, де зазначив, що карати злочинця повиннi тi, хто знає його психологiю, характер. Таким чином, вiн вважав, що суддя повинен бути i хорошим психологом.

У Європi того часу судова психологiя розвивалася також інтенсивно. У 1792 р. виходить робота К.Екартсгаузена «Про необхідність психологічного анализу кримінально-правових понять». У першiй половинi XIX ст. побачили свiт роботи I.Гофбауера «Психологія та її застосування до судового життя» та I.Фредрейха «Систематичне керівництво з судової психології», де одночасно з висвiтленням із психологiчних позицій особистостi злочинця, питань провини та iнших мали мiсце положення, якi безпосередньо належали до психологiї кримiнального судочинства.

Значним явищем у розвитку психології у середині минулого столiття в Росiї були експериментальнi дослiдження I.Сєченова, описанi в його працi «Рефлекси головного мозку».

Середина i друга половина минулого столiття вiдзначалися значним посиленням в Європi iнтересу до кримiнальної психологiї, що пов’язане з антропологiчним пiдходом до кримiнологiї, заснованим iталiйським ученим, професором судової психiатрiї Чезаре Ломброзо (1835-1909 рр.) та його послiдовниками Енріко Феррi (1856-1928 рр.) та Рафаело Гарофало (1852-1934 рр.).

У книзi «Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства» (1876 р.) Ч. Ломброзо намагався знайти матерiальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець - це атавiстичний тип, який має ряд фiзичних та психiчних рис, що наближають його до дикунiв, первiсних людей або навiть тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака. Ч. Ломброзо, не заперечуючи значення психофiзiологiчних та моральних факторiв злочинностi, провiдними вважав бiологiчнi, тому засобом боротьби зі злочиннiстю вiн називав iзоляцiю злочинного типу вiд суспiльства. Трактування злочинної поведiнки як патологiчного явища призвело до того, що кримiнальна психологiя на довгi роки з’єдналася з судовою психiатрiєю, ставши її другим найменуванням.

Е. Феррi та Р. Гарофало доповнили перелiк бiологiчних факторiв злочинностi та злочинiв соцiологiчними, але це не дозволило їм вiдiйти вiд позицiї антропологiчної школи. Е. Феррi в працi «Кримiнальна соцiологiя» сформулював поняття «небезпечного стану», яке мiстило ломброзiанську iдею схильностi злочинця (злочинної особи) до злочину з моменту народження. Суб’єкта, що мав цю схильнiсть, вiн назвав «злочинним типом». В iншiй роботi — «Злочин як соцiальне явище» - Е. Феррi визначив три групи факторiв, що породжують злочиннiсть: антропологiчнi або iндивiдуальнi, фiзичнi та соцiальнi. У групi антропологiчних вiн видiлив фактори органiчного складу злочинця, психiчної будови (розумовi та психiчнi аномалiї, особливо аномалiї вiдчуття громадськостi), особистi ознаки (вiк, стать, бiологiчно-соцiальнi властивостi: громадянський стан, рiд занять, мiсце народження, класовий стан, освiта та виховання).

Р. Гарофало, слiдом за Ч. Ломброзо, сформулював поняття злочину, не пов’язане з правовим означенням. У книзi «Кримiнологiя» вiн розглядав злочин як «образу альтруїстичних почуттiв — милосердя та правдивостi», що є необхiдною умовою соцiальної адаптацiї iндивiда до суспiльства. На вiдмiну вiд Е. Феррi, який вважав злочинцiв «хворими» i вимагав їх лiкування, він зробив спробу дати соцiологiчне означення злочинностi, видiлити «природнi» та «штучнi» злочини. «Природнi» злочини вiн пов’язував із посяганням на два головних, за його думкою, людських почуття: а) вiдразу до спричинення iншим людям страждань; б) повагу до чужого права власностi. Так само, як i Ломброзо вiн вважав, що злочинець має риси «дикунiв» та розумову недорозвиненiсть.

Працi Ч. Ломброзо та його послiдовникiв почали розповсюджуватися в Росiї. Вони знайшли своїх прихильникiв, перш за все серед лiкарiв, якi визначили злочиннiсть як бiологiчне явище i вважали, що злочинцями повинна займатися медицина, а не юрисдикцiя. Однак широкої пiдтримки антропологiчна теорiя серед росiйських юристiв не знайшла. Такi вiдомi юристи-вченi та практики, як Н. Сергiєвський, В. Спасович, А. Конi виступили проти неї. До них приєдналися психологи i деякi медики.

У цей час психологiя стала цiкавити юристiв як наука, що дозволяє знайти закономiрностi, детермінуючі поведiнку людини. Деякi юристи другої половини XIX i початку XX столiття в Росiї вважали, що психологiя повинна скласти наукову основу кримiнального права, тобто на її базисi має будуватися вчення про суб’єкт злочину, осуднiсть, змiст покарання. Пiд впливом психологiї розвивалася iдея iндивiдуалiзацiї злочинного дiяння, вiдповiдальностi за нього, виникло вчення про особистiсть злочинця як об’єкт покарання.

Значне зростання iнтересу до психологiчних проблем злочинностi та злочинця мало мiсце в росiйськiй науцi наприкiнцi XIX столiття i було пов’язане з практичною та науковою дiяльнiстю Л. Владимирова, Д. Дрiля, С. Гогеля, Л. Петражицького, А. Фрезе, В. Чижа, М. Ядринцева та ін.

У 1871 роцi побачила свiт книга А.Фрезе «Очерк судової психології», у якiй вперше був визначений предмет судової психологiї - як застосування до юридичних питань вiдомостей щодо нормального та ненормального прояву психiчного життя. Професор Л.Владимиров, викладач Харкiвського, Московського та Петербурзького унiверситетiв у своїх працях «Про значення лiкарiв-експертiв у кримiнальному судочинствi» (1870 р.), «Психологiчнi особливостi злочинця за новiтнiми дослiдженнями» (1877 р.), «Психологiчнi дослiдження в кримiнальному судi» (1901 р.) обґрунтував необхiднiсть залучення до судочинства експертiв-спецiалiстiв iз психологiї, якi мали б право ознайомитися з матерiалами справи, обстежувати пiдсудного, допитувати учасникiв процесу.

Д. Дриль у дисертацiйнiй роботi «Неповнолiтнi злочинцi» (1884 р.) зазначав, що психологiя та право дослiджують однi й тi ж явища — закони свiдомого життя людини, а оскiльки право не має власних засобiв для вивчення цих явищ, то має звертатися до психологiчних знань.

Професор Петербурзького та Варшавського університетiв Л. Петражицький у книгах «Про мотиви людських вчинкiв» (1904 р.), «Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія» (1908 р.) та iнших стверджував, що реально iснують лише психiчнi процеси, а iншi соцiально-iсторичнi утворення є лише їх зовнiшнiми проекцiями — «емоцiйними фантазмами». Вiн вважав, що державно-правовi та iншi науки мають спиратися на аналiз психологiчних явищ. Соцiальний прогрес, розвиток права, моралi, естетики i навiть перехiд вiд правової системи рабства до права вiльної працi та конкуренцiї — це все наслiдки і продукти «прогресу людської психiки».

Право Л. Петражицький подiляв на позитивне та iнтуїтивне. Позитивне — нормативне право, яке санкцiонується державою. Однак норма стає правом не з моменту санкцiонування, а пiсля її осмислення, прийняття людиною, вияву нею емоцiйного ставлення до права. Iнтуїтивне право - на противагу офiцiйному - є бiльш динамiчним за своєю природою, несе в собi певний емоцiйний код, смислову субстанцiю. Це реальнiсть, яка не сприймається через сенсорнi канали, а є системою усталених цiннiсних орiєнтацiй, типiв переживань тощо. Iнтуїтивне право є абсолютним, а позитивне - вiдносним.

Психологiчна теорiя права Л. Петражицького тривалий час трактувалася спецiалiстами в галузi теорiї держави та права як буржуазна, тобто реакцiйна.

Спроби її серйозного неупередженого аналiзу зробленi юристами лише останнiм часом. Серед психологiв спадщина Л. Петражицького дослiджується, перш за все, у Польщi, але, як правило, вузько, наприклад, стосовно психологiї емоцiй.

В.Чиж у книгах «Медичне вивчення злочинця» (1894 р.), «Злочинна людина перед судом медичної науки» (1894 р.), «Кримiнальна антропологiя» (1895 р.) виступив як послiдовник iдей Ч. Ломброзо, хоча його власнi iдеї щодо необхiдностi залучати обiзнаних у психологiї та психiатрiї осiб до участi в кримiнальному судочинствi виявилися обгрунтованими та цiнними.

С. Гогель у книгах «Суд присяжних та експертиза» (1894 р.), «Роль суспiльства в боротьбi зi злочиннiстю (1904 р.), «Курс кримiнальної полiтики у зв’язку з кримiнальною соцiологiєю» (1910 р.) зробив спробу поєднати бiологiчний та соцiологiчний пiдходи щодо дослiдження злочинiв i злочинця, висловивши думку про необхiднiсть залучення спецiальних психологiчних знань до кримiнального судочинства. Н. Ядринцев висунув iдею щодо перевиховання злочинцiв пiд впливом суспiльної думки та позитивного морального впливу.

Об’єктивна необхiднiсть вивчення юридичних проблем, якi не обмежуються психiчною патологiєю, а, головним чином, пов’язанi з нормальною людською психiкою, стимулювала подальший пошук у галузi юридичної психологiї. Ю. Фрiдрiх у роботi «Значення психологiї в боротьбi зi злочиннiстю» намагався визначити предмет кримiнальної психологiї, під якою розумів психологiю злочину, психологiю покарання та психологiю судової роботи. Аналiзу психологiї окремих категорiй злочинцiв i психологiчному вивченню злочину та покарання присвяченi роботи Ф. Вульфена «Психологiя злочинця» i П. Кауфмана «Психологiя злочинностi». Помiтним досягненням у розвитку юридичної психологiї була робота Г.Гроса «Кримiнальна психологiя» (1905 р.), яка стала продовженням його «Порадника для слiдчих», присвячена аналiзу психологiї допиту свiдкiв, звинувачуваних, психологiї судової дiяльностi. Автор визначав судову психологiю як сукупнiсть психологiчних знань, що можуть стати в нагодi для кримiналiста. Г.Гросом був зiбраний значний матерiал спостережень у рiзних сферах судової дiяльностi. У структурi судової психологiї вiн видiлив суб’єктивну психологiю, пiд якою розумiв психiчну дiяльнiсть суддi, i об’єктивну - психiчну дiяльнiсть тих учасникiв процесу, якi забезпечують суддi матерiал для остаточних висновкiв i суджень, необхiдних для винесення вироку. Сюди ж вiднесена психологiя свiдкiв, звинувачуваного, потерпілого.

Психiчну дiяльнiсть суддi Г.Грос дiлив на сприймаючу i конструктивну. Сприймаючу вiн пізніше роздiлив на три частини: перша - психологiчне спостереження в судi, друга — самодисциплiна щодо всiх учасникiв процесу (щоб психологiчне спостереження було точним), третя — феноменологiчне вивчення явищ (що дане у безпосередньому сприйманнi i на пiдставi яких принципiв можна робити висновки про наявні психологiчнi процеси). Конструктивна дiяльнiсть суддi складається iз умовиводiв i висновкiв, а також наявних у судi матерiалiв конкретної справi. Зазначенi мiркування Г.Гроса є надзвичайно цiнними, оскільки вони дали початок теоретичному обгрунтуванню юридичної психологiї. I хоч мова не йшла про судову психологiю як самостiйну, обособлену науку, а теоретичнi викладки не пiдтверджувалися експериментальними дослiдженнями, роль Г.Гроса у розвитку юридичної психологiї безперечна i значна.

Французький учений Е.Клапаред у 1906 р. зробив аналiз основних напрямiв використання психологiї у правi i видiлив юридичну психологiю як науку. Вiн зазначив, що юридична психологiя займається психологiєю судової дiяльностi, а кримiнальна психологiя є наукою про психологiю злочинця; разом цi двi дисциплiни складають судову психологiю. Г. Райх у роботі «Про напрями психологiї» 1912 р.), К. Марбе у книзi «Принципи судової психологiї» (1913 р.) i О. Лiпман у книзi «Основи психологiї для юристiв» (1914 р.) порушували теоретичнi i практичнi питання використання психологiї в юриспруденцiї. Цiй же проблемi були присвяченi i написанi ранiше «Свiдомiсть звинувачуваного» П. Блюнеллi (1902 р.), «Експериментальнi дослiдження достовiрностi свiдчень» М. Борста (1907 р.) та iншi.