Феноменологія і герменевтика

 

 

Виникнення феноменології як особливого філософського напрямку пов'язане з іменем німецького філософа Едмунда Гусерля (1859–1938 рр.).

Об'єктом філософії є наукове знання й пізнання, заявляє Гусерль. Головне завдання наукової філософії, на думку Гусерля, полягає в тому, щоб побудувати теорію наукового знання й пізнання. Жоден із природно – наукових законів, заявляє Гусерль, «не пізнаваний a priori, тобто свідомістю його очевидності» [2].

Предмет феноменології – царство чистих істин, апріорних змістів, як актуальних, так і можливо тих, які реалізувалися в мові і мисленні.

Феноменологія має справу із чистим потоком свідомості, позбавленої всякої предметності, елементами якого виступають феномени. Феномени виступають тими кінцевими елементами нашої свідомості, до яких прикута увага феноменологічної філософії. Для Гусерля феномен є те, що саме по собі виявляє, виступає елементом чистої свідомості й містить у собі словесну оболонку, психічні переживання предмет, що й покладається через знання.

Феномен – це акт чистої свідомості, що утворює зміст і значення предмета.

Для пізнання світу, феноменологія застосовує метод феноменологічної редукції. Студент повинен розкрити його суть. Гусерль акцентує увагу на тому, що самі предмети мисляться нам такими, якими значеннями ми їх наділяємо у своїй свідомості (наприклад, будинок це може бути й архітектурний пам'ятник, і житло, і перешкода і т.д.).

Найбільш повна відповідь на дане питання студент може знайти в джерелах [4; 6; 10].

Герменевтика як спосіб філософствування, антична й середньовічна філософія

Герменевтика (від гр. – роз'ясняю, витлумачую) – мистецтво й теорія тлумачення текстів. В. Дільтей (1833–1911 рр.) – представник філософії життя, трактує герменевтику, як «мистецтво розуміння письмово фіксованих життєвих проявів».

Розуміння можливе як результат реконструкції змісту тексту, що опирається на тлумачення, при якому повинні дотримуватися наступні правила класичної герменевтики:

1) відповідність реконструкції тексту точці зору автора;

2) дотримання принципу герменевтичного кола (зміст, поняття цілого тексту через розуміння складових частин і навпаки);

3) для розуміння чужого тексту, дослідник не може повністю усунути суб'єктивний момент. Дослідник повинен співвідносити зміст автора тексту з «духовним обрієм» своєї епохи, своєю власною позицією.

Студент повинен звернути свою увагу на те, що герменевтика у своєму значенні відома вже античності. Твори Гомера і Гесіода, на які опиралася антична філософія у своєму виникненні, потребувала тлумачення. І здобутки самих античних філософів нерідко теж вимагали тлумачення для кращого їхнього розуміння. Герменевтика завжди потрібна там, де зміст висловлення як би схований від безпосереднього бачення, зашифрований і тому потребує роз'яснення, тлумачення.

Широке застосування в цім значенні герменевтика одержує в середньовічній філософії, тому що багато проблем середньовічної філософії, підходи до їхнього розв'язку були породжені різним тлумаченням церковних догматів. Біблія, на думку більшості теологів, потребує тлумачення, її не можна розуміти буквально. Середньовічна схоластика також по своїй суті зводиться до тлумачення Біблії та інших канонічних текстів. Тому вся середньовічна філософія в якійсь мірі герменевтична.

Найбільш повна відповідь на дане питання студент може знайти в джерелах [7; 8].

Герменевтика свідомості і герменевтика буття

Становлення герменевтики не тільки як методу пізнання гуманітарних наук, але і як вчення про буття, онтологію у філософії ХХ ст. пов'язане з іменем німецького філософа Ханса Гадамера (1900–2002 рр.). Великий вплив на філософію Гадамера виявили Є. Гусерль і М. Хайдеггер.

Феноменологія Гусерля вплинула на Гадамера тим, що саме феноменологія зайнята з'ясуванням змісту й значення феноменів, а це зв'язане безпосереднім образом з розумінням і тлумаченням.

М. Хайдеггер розглядає розуміння і тлумачення не як спосіб трактування тексту, а як екзистенціали людського буття. І сама мова – є буття, «будинок буття». Не людина говорить мовою, а мова говорить людиною.

Студент повинен усвідомити, що класична герменевтика вимагає максимальної актуалізації суб'єктивного початку, особистості дослідження, який повинен заново пожвавити в собі історичне минуле, що втілилося в продуктах культури. Гадамер, навпаки, вважає таку актуалізацію лише перешкодою для історичного розуміння: тільки відмирання всіх актуальних зв'язків з історичним явищем дозволяє виявити його справжню цінність.

Таким чином, Гадамер зосереджує увагу на моментах, що передують розумінню і тлумаченню. Такими моментами у нього виступають дорозуміння, традиція, забобон, обрій розуміння. Усі ці поняття близькі за змістом і означають історичність людського досвіду, його обумовленість суспільною системою. Основну роль у процесі пізнання по Гадамеру приділяється мові.

Таким чином, філософська герменевтика Гадамера зосереджує свою увагу на дослідженні об'єктивних умов, що передують історичному й взагалі науковому пізнанню, що випереджають розуміння й тлумачення. Герменевтика духу перетворюється в герменевтику буття, у дослідження передумов і умов людського існування та науково – пізнавальної діяльності.

Додаткову літературу по даному питанню можна знайти в джерелах [3; 8; 10].

 

Література

 

1. Гадамер, Х. Г. Истина и метод / Х. Г. Гадамер. – М.: Наука, 1988. – 427 с.

2. Гуссерль Э. Логические исследования / Р. Карнап. – М.: Прогресс, 1971. – 390 с.

3. История философии: учебник для вузов / В. Ильин. – СПб.: Питер, 2003. – С. 404–417, 441–447.

4. Канке, В. А. Философия: учебник / В. А. Канке. – М.: Логос, 2002. – С. 127–133.

5. Миголатьев, А. А. Философия / А. А. Миголатьев. – М.: Юнити–Дана, 2001. – С. 218–220, 229-237.

6. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск: ДГМА, 2009. – С. 128-134.

7. Скирбекк, Г. История философии / Г. Скирбекк, Н. Гилье; пер. с анг. В. И. Кузнецова; под ред. С. Б. Крымского. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – С. 764–770.

8. Современная буржуазная философия. – М.: МГУ, 1972. – 651 с.

9. Спиркин, А. Г. Философия: учебник / А. Г. Спиркин. – 2-е изд. – М.: Гардарики, 2002. – С. 176 – 178.

10. Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильичев [и др.]. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

Філософія постмодерна

 

 

У другій половині ХХ століття в силу ряду причин, у першу чергу завдяки широкому поширенню інформаційних технологій, виник новий тип культури – постмодерна. Латинське modo переводиться як «недавно». Постмодерн, отже, можна перекласти на російську мову як те, що настало слідом за недавнім.

Засновником постмодернізму є Жан Ліотар (1924–1998) після опублікування в 1979 р. ним книги «Стан постмодерну».

Згідно Ліотару, для постмодерну характерно остаточне руйнування принципу універсальної мови, «ніхто не володіє цілим». Виникло багато нових язикових ігор, кібернетичних, логічних, математичних, так званих теорій ігор і катастроф. Змінився характер знання, старе знання, що функціонує у формі більших оповідань (товстих книг) і зайняте по перевазі проблем істини, викликає недовіру. Тепер цінність наукової інформації визначається по ступеню її операціональності, це означає, що на перший план вийшли критерії ефективності та прибутковості. Люди в якості «атомів» суспільства розташовані на перетинанні прагматичних, тобто життєво важливих для них зв'язків. Ці зв'язки здійснюються в умовах протиборства, протиріччя. На зміну логіці універсальних, непорушних принципів прийшла паралогіка (гр. para – відхилення).

По Ліотару паралогізм означає відсутність певного дискурсу, певних правил гри у функціонуванні науки як умови її легітимації, а також заперечення значення, що легітимізує її по ефективності і результативності. У науці може існувати не одне, а кілька правил гри.

Основними домінантами філософії постмодернізму є: дисконсенсус (а не консенсус), дискретність (а не безперервність і прогрес), нестабільність (а не стабільність), випадковість (а не необхідність), гра (а не ціль), анархія (а не ієрархія), розсіювання (а не центрування), невизначеність (а не визначеність), естетика парадоксально-піднесеного (а не прекрасного), віртуальне (а не стійке уявляємо), іронія із приводу утопій, що й визнаються сталими цінностями.

Найбільш повна відповідь на дане питання можна знайти в джерелах [1; 2]

Ще далі Ліотара в дискредитації знання пішов інший французький філософ – постмодерніст Жак Дерріда ( 1930 рр.). Дерріда створює свою теорію деконструкції, у якій він «демонтує владу монументального тексту». Він показує багатозначність тексту, що випливає з багатозначності будь-якого слова. «…Мова не є ні абсолютною, ні точною, ні логічною. У кожному слові, кожній фразі й навіть способі побудови речень закладена можливості появи двозначностей, що спотворюють значення. Мова уникає ясності й точності». Проголошується неспроможною традиційна концепція істини та однозначності буття. Тепер ця однозначність заперечується не тільки в дійсності, але і у мові. Буття може ухвалювати різні форми і не має потреби в обґрунтуванні.

Додаткову літературу по даному питанню можна знайти в джерелах [3; 4; 5].

 

Література

 

1. Философский энциклопедический словарь / Л. Ф. Ильичев [и др.]. – М.: Сов. энциклопедия, 1983. – 840 с.

2. Лиотар, Ж. Ф. Состояние постмодерна / Ж. Ф. Лиотар. – М.: Алетейя, 1998. – 162 с.

3. Лузан, А. А. Введение в философию / А. А. Лузан. – Краматорск: ДГМА, 2009. – С. 135–139.

4. Современная буржуазная философия. – М.: МГУ, 1972. – 651 с.

5. Стребен, П. Деррида за 90 минут / П. Стребен. – М.: АСТ: Астребель, 2005. – 104 с.